АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ
у м. Феодосії
___________________________________________________________________________
УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
14 грудня 2010 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у м. Феодосії у складі:
головуючого судді: Моісеєнко Т.І.,
суддів Полянської В.О.,
Іщенка В.І.,
при секретарі: Джан Е.Е.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Феодосії справу за позовом ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 до виконавчого комітету Керченської міської ради АР Крим, ОСОБА_8, ОСОБА_9, треті особи Комунальне підприємство «Мій будинок», Перша Керченська державна нотаріальна контора, про визнання частково недійсним свідоцтва про право власності на житло та визнання права власності, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 – ОСОБА_10 на рішення Керченського міського суду АР Крим від 05 листопада 2010 року,
В С Т А Н О В И Л А :
У вересні 2009 року ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 звернулися до суду з позовом до виконавчого комітету Керченської міської ради АР Крим, треті особи Комунальне підприємство «Мій будинок», ОСОБА_8, ОСОБА_9, Перша Керченська державна нотаріальна контора, про визнання частково недійсним свідоцтва про право власності на житло від 03.08.1993 року, виданого виконавчим комітетом Керченської міської ради АР Крим на ім’я ОСОБА_11 та визнання за ними та ОСОБА_11 права власності на квартиру АДРЕСА_1 АР Крим по ј частки за кожним.
Ухвалою Керченського міського суду АРК від 10.08.2010 року ОСОБА_8 та ОСОБА_9 були притягнути до участі в справі в якості співвідповідачів.( а.с.196)
Позовні вимоги мотивовані тим, що позивачі проживали у квартирі АДРЕСА_1 разом з бабусею - квартиронаймачем ОСОБА_11: ОСОБА_5, ОСОБА_7 з 1992 року, ОСОБА_6 з 1993 року. У 1993 році позивачі приватизували зазначену квартиру та отримали свідоцтво про право власності, яке знаходилося у їх бабусі ОСОБА_11 У 1997 році позивачі переїхали на постійне місце проживання до Російської Федерації та знялися з реєстрації. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_11 померла. Після її смерті відкрилася спадщина у вигляді частки квартири АДРЕСА_1 АР Крим. На підставі ст. 1261 ЦК України спадкоємцями першої черги після смерті ОСОБА_11 є її діти: ОСОБА_8 та ОСОБА_9
Після смерті ОСОБА_11 позивачам стало відомо, що у свідоцтві про право власності на квартиру АДРЕСА_1 АР Крим, виданого на підставі розпорядження Керченської міської ради АР Крим від 03 серпня 1993 року , вони не включені та не вказані як співвласники зазначеної квартири разом із ОСОБА_11. Позивачі вважають, що відповідно до ст. 64 ЖК Української РСР вони були членами сім’ї наймача, тому мали рівні права з ОСОБА_11 на приватизацію спірної квартири.
Позивачі просили визнати частково недійсним свідоцтво про право власності на квартиру , видане 03 серпня 1993 року на ім’я ОСОБА_11, та визнати за ними та ОСОБА_11 право власності на вказану квартиру у рівних частках, тобто по 1\4 частці за кожним.
Справа розглядалась судами неодноразово.
Останнім рішенням Керченського міського суду АР Крим від 05 листопада 2010 року у задоволенні позову ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 було відмовлено.
Не погодившись з рішенням суду представник ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 – ОСОБА_10 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове про задоволення позову.
Оскаржуючи рішення суду, апелянт вказує, що суд першої інстанції не надав належної оцінки доказам, наданих позивачами щодо надання не лише ОСОБА_11, а і позивачам згідно рішення виконавчого комітету Керченської міської ради АР Крим спірної квартири у приватну власність. Крім того, вважає помилковим висновок суду щодо спливу строку позовної давності для звернення до суду з даним позовом, оскільки позивачі дізналися про порушення їх прав на житло лише після смерті ОСОБА_11 у березні 2009 року.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Як вбачається з матеріалів справи, позивачі звернулися до суду з позовом до виконкому Керченської міської ради АР Крим, в якому просили визнати частково недійсним свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1, АР Крим, виданого 3.08.1993 року на ім’я ОСОБА_11, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, а також визнати за ними та ОСОБА_11 право власності на зазначену квартиру по ј частини за кожним.
Позивачі стверджували, що на час проведення приватизації квартири і прийняття розпорядження виконкому Керченської міської ради №2589-р від 03.08.1993 року вони були зареєстровані у спірній квартирі і проживали разом з ОСОБА_11 однією сім’єю, що підтверджується відповідними довідками та довідками ЖЕУ за місцем розташування будинку( а.с.4-5,6,7,49,51-52,118). Крім того, позивачі вказували, що заяву про передання квартири у власність в порядку приватизації від 22.07.1993 року вони підписували разом із ОСОБА_11
Разом з тим, позивачі не надали суду будь-яких безсуперечних доказів , які свідчать про те, що вони не мали можливості ознайомитись і не були ознайомлені із свідоцтвом про право власності на житло, виданим 03.08.1993 року на підставі Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».
Посилання позивачів на те, що свідоцтво про право власності знаходилось на зберіганні у ОСОБА_11 не може бути визнане належним і допустимим доказом того, що зміст вказаного свідоцтва їм не був відомий.
З матеріалів справи вбачається, що позивачі у 1997 році виїхали на постійне місце проживання в Російську Федерацію.
Колегія суддів вважає, що під час виїзду за межі України до іншого постійного місця проживання , ОСОБА_5 та ОСОБА_6, які діяла також в інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_7, повинні були перевірити правовстановлюючі документи на належне їм нерухоме майно, яке залишалось на території України. Тобто у 1997 році вони мали можливість і повинні були дізнатися про те, що їх право власності на спірну квартиру було порушено.
Крім того, наказом Міністерства юстиції України №7\5 від 07.02.2002 року , зареєстрованому в Міністерстві юстиції України 18.02.2002 року за № 157\6445, було затверджено Тимчасове положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно. Відповідно до п.1.5 вказаного положення, обов’язковій реєстрації прав підлягає право власності на нерухоме майно фізичних чи юридичних осіб, у тому числі іноземців та осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб, міжнародних організацій, іноземних держав, а також територіальних громад в особі органів місцевого самоврядування та держави в особі органів, уповноважених управляти державним майном.
Пунктом 1.13 положення передбачено, що реєстрація прав проводиться в порядку прийняття й перевірки документів , поданих для реєстрації прав власності на нерухоме майно.
Таким чином, після затвердження і введення в дію зазначеного Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно позивачі, як іноземці, повинні були вжити заходів щодо перевірки здійснення за ними реєстрації права власності на частку квартири АДРЕСА_1, розташованої в Україні. ( а.с.11-13)
Доказів про те, що позивачами були здійснені будь-які дії для проведення реєстрації за ними права власності на частку спірної квартири , суду також не надано.
За такими обставинами, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивачами пропущені строки позовної давності для звернення до суду за захистом порушеного права, передбачені ст.71 ЦК Української РСР та ст.257 ЦК України, оскільки право на позов виникає з часу , коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її права. Як вбачається з матеріалів справи, такими датами мали бути 03.08.1993 року – час отримання свідоцтва про право власності на квартиру, 1997 рік - час виїзду за межі України на постійне місце проживання, 2002 рік - введення в дію Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно.
Колегія суддів також враховує, що на застосуванні судом строків позовної наполягала ОСОБА_9, яка після смерті ОСОБА_11, померлої ІНФОРМАЦІЯ_1, є спадкоємицею першої черги за законом на підставі ст. 1261 ЦК України , і прийняла спадщину у вигляді квартири АДРЕСА_1, АР Крим . Правом на прийняття спадщини після смерті матері скористався також ОСОБА_8 (а.с.128)
Доводи апелянтів про те, що про існування свідоцтва про право власності на спірну квартиру, виданого лише на ім’я ОСОБА_11, їм стало відомо після її смерті, а саме у березні 2009 року , не можуть бути прийняти до уваги, оскільки нічим не підтверджені.
Як вбачається з позовної заяви та доводів апеляційної скарги, позивачі вважали себе власниками 3\4 часток квартири АДРЕСА_1, АР Крим, однак не надали суду будь-яких доказів про те, що вони приймали участь в утриманні зазначеного майна. Разом з тим, власність зобов’язує, а обов’язок власника утримувати належне йому майно передбачений ст.322 ЦК України.
Колегія суддів вважає, що аналіз фактичних обставин справи надав суду можливість дійти обґрунтованого висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 про визнання свідоцтва про право власності на квартиру, виданого 03.08.1993 року ,частково недійсним і визнання за ними права власності на частку спірної квартири , не підлягають задоволенню.
З вказаними висновками суду колегія суддів погоджується ,знаходить їх обґрунтованими.
Доводи апеляційної скарги не містять безсуперечних доказів, які спростовують висновки суду першої інстанції.
Підстав для задоволення апеляційної скарги і скасування рішення суду першої інстанції колегія суддів не вбачає.
На підставі наведеного, керуючись ст. 303,308 Цивільного процесуального кодексу України, колегія суддів судової палати у цивільних справах,
УХВАЛИЛА:
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 – ОСОБА_10 –відхилити.
Рішення Керченського міського суду АР Крим від 05 листопада 2010 року – залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом 20 днів до суду касаційної інстанції.
Судді: