АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ
у м. Феодосії
___________________________________________________________________________
УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
14 грудня 2010 року м. Феодосія
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у м. Феодосії у складі:
головуючого судді: Іщенка В.І.,
суддів Моісеєнко Т.І.,
Полянської В.О.,
при секретарі: Джан Е.Е.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Феодосії цивільну справу за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_6 про визнання права спільної сумісної власності, збільшення частки у майні, встановлення порядку користування житловим приміщенням, за апеляційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Ленінського районного суду Автономної Республіки Крим від 02 листопада 2010 року,
В С Т А Н О В И Л А :
17 серпня 2010 року ОСОБА_5 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_6 в якому, з урахуванням змін позовних вимог, просила визнати квартиру АДРЕСА_1 спільно нажитим з відповідачем майном, визначити її частку в розмірі 3/5 в праві спільної власності вказаної квартири, а за відповідачем 2/5 частки, зобов’язати БРТІ провести відповідні зміни в реєстрі прав власності на квартиру, встановити порядок користування квартирою, виділивши їй в користування житлову кімнату, площею 16,4 кв.м., відповідачу житлову кімнату, площею 10,6 кв.м., залишивши підсобні приміщення: кухню, коридор, ванну кімнату, туалет і лоджію в загальному користуванні.
Позовні вимоги мотивовані тим, що з 11.09.1999 року вони перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвали 16 січня 2002 року і в шлюбі народився син ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1. В період шлюбу за спільні кошти, 29.06.2001 року вони придбали двокімнатну квартиру АДРЕСА_1, право власності на яку оформлено за ОСОБА_6 16.01.2002 року шлюб між сторонами було розірвано, проте домовленості про розподіл сумісно нажитого майна під час розірвання шлюбу між сторонами досягнуто не було. Правовстановлюючі документи на квартиру відповідач утримує у себе, та не визнає право позивача на спірну квартиру. Від укладення договору про розподіл квартири відповідач ухиляється, посилаючись на відсутність у позивача права спільної власності на квартиру. ОСОБА_5, зазначає, що факт не надання документів на спірну квартиру та ухилення відповідача від розподілу спільно нажитого майна створюють перешкоди в здійсненні права користування та розпорядження своїм майном. Позивач вважає, що початком строку у межах якого особа може звернутися до суду з вимогами про захист порушеного права є 03 серпня 2010 року, оскільки в цей день вона дізналася про порушення свого права власності , що відповідає ч. 2 ст.72 СК України. Позивач вказує, що по рішенню Ленінського районного суду АР Крим з відповідача стягнуто аліменти в розмірі ј частки всіх видів заробітку (доходу) на утримання малолітнього сина ОСОБА_9, однак аліменти відповідач сплачує не регулярно, і їх розмір не може задовольняти потреби дитини, у зв'язку з чим, відповідно до ч.3 ст.70 СК України, позивач вважає, що це є підставою для відступу від засади рівності часток подружжя у спільному майні, а тому просила визнати за нею частку в розмірі 3/5 в спірній квартирі .
Рішенням Ленінського районного суду АР Крим від 02 листопада 2010 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 було відмовлено.
ОСОБА_5 не погодилася з рішенням суду та подала на нього апеляційну скаргу, в якій просить оскаржуване рішення скасувати і ухвали нове рішення по суті позовних вимог. В обґрунтування своїх вимог апелянт посилається на неправильне застосування судом норм матеріального та процесуального закону, неповне з’ясування суттєвих обставин по справі і надання неналежної правової оцінки доказам, які надавалися апелянтом.
Апелянт зазначає, що при ухваленні рішення, суд першої інстанції не прийняв до уваги той факт, що в обґрунтування позовних вимог вона посилалась на відповідні норми Кодексу про шлюб та сім’ю України (ст.22,28), закону України «Про власність» (ст.16), а також на аналогічні їм за змістом відповідні норми СК України та статті 321,368,370,392 ЦК України, обґрунтовуючи виникнення у неї права спільної сумісної власності на спірне майно на час виникнення правовідносин, і на ці ж норми посилався при розгляді її представник. Однак, суд застосувавши норми КпШС України проігнорував ч. 3 ст. 5 ЦК України та п.4 Прикінцевих та перехідних положень до діючого ЦК України. Також, рішення суду щодо застосування одних норм матеріального права і не застосування інших, ґрунтується на протиріччях, оскільки, стверджуючи про необхідність застосування у спірних правовідносинах саме норм КпШС України, суд керується чомусь статтями 3,60,63,69-71,74 СК України, що за таких обставин є неправильним застосуванням судом норм матеріального права. На думку апелянта, суд безпідставно зробив висновок про те, що ні позивачем, ні її представником не надано суду жодного доказу існування заборгованості зі сплати аліментів за відповідачем. Апелянт зазначає, що вона на свій розсуд реалізувала своє право власності на майно, яким є квартира АДРЕСА_1, і досить тривалий час порушення її права власності відповідачем не припускалося, до того часу поки вона не звернулася до відповідача з пропозицією укласти договір про поділ квартири. Що стосується перебігу позовної давності, то суд незважаючи на достатність доказів, які вказують на конкретну дату, з якої починається перебіг строку позовної давності, безпідставно погодився зі ствердженням представника відповідача про нібито пропущений строк, при цьому не надав жодного доказу про її звернення до відповідача з приводу порушеного права до серпня 2010 року.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_5 суд першої інстанції виходив з того, що сторони по справі знаходилися в зареєстрованому шлюбі з 11.09.1999 року до 16.01.2002 року і за договором купівлі-продажу купили спірну квартиру, яка була зареєстрована за відповідачем. Суд дійшов висновку, що при вирішенні цього спору слід користуватися нормами КпШС України, а не СК України, оскільки правовідносини виникли до прийняття СК України. Суд зазначив, що представник відповідача просила застосувати строк позовної давності за вимогами про виділення долі у спільній сумісній власності, який був пропущений позивачем без поважних причин. Суд першої інстанції зазначив, що ні позивачем, ні її представником не надано суду жодного доказу того, що існує значна заборгованість з уплати аліментів за відповідачем та не надано клопотань з приводу того, що ці данні неможливо було отримати, а нею вживалися заходи для отримання доказів, але вони не були отримані по причинам, які від неї не залежали. У зв'язку з пропуском строку позовної давності суд дійшов висновку, що не підлягають вимоги про визначення порядку користування квартирою саме для позивача, оскільки вона не надала жодних доказів того, що їй чинилися перешкоди в користуванні спірною квартирою у впродовж строку в межах якого особа може звернутися до суду з вимогами про захист порушеного права.
З такими висновками суду погоджується колегія суддів, оскільки судом правильно встановлені фактичні обставини справи, характер спірних правовідносин і ухвалено рішення, яке відповідає нормам матеріального та процесуального закону.
Згідно з ч.1 ст.303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
З позовної заяви ОСОБА_5 вбачається, що з відповідачем вони перебували у зареєстрованому шлюбі з 11 вересня 1999 року до 16 січня 2002 року і в шлюбі народився син ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1 Згідно договору купівлі-продажу від 29.06.2001 року, реєстровий № 1740, посвідченого державним нотаріусом Ленінської державної нотаріальної контори АР Крим ОСОБА_10, на ім’я ОСОБА_6 була придбана квартира АДРЕСА_1. Позивач зазначила у позовній заяві, поданій до суду 17.08.2010 року та у позовній заяві про збільшення позовних вимог, поданій до суду 20.10.10 року, що при розірванні шлюбу, який було розірвано 16 січня 2002 року, згоди про поділ спільного майна сторони не досягли.
Відповідно до п.1. ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.
Відповідно до ч.3 ст.29 КпШіС України(який діяв на час виникнення правовідносин) і відповідно до ч.2 ст.72 СК України до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки, яка обчислюється від дня коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення права власності.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що ОСОБА_5 пропущено строк на звернення до суду з позовом, оскільки її доводи про те, що про порушення свого права вона дізналася наприкінці липня 2010 року, спростовується її позовними заявами в яких вона зазначала, що згоди на поділ майна при розірванні шлюбу сторони не досягли і з цього часу вона знала про порушення свого права, однак своєчасно не звернулася до суду за захистом своїх прав.
Окрім того, з матеріалів справи вбачається, що позивач не була зареєстрована у спірній квартирі, а була зареєстрована за іншою адресою(а.с.13) і її представник у судовому засіданні апеляційного суду пояснив, що з 2001 року позивач у квартирі не проживала і ніяких мір для проживання в ній не приймала.
Колегія суддів вважає не обґрунтованими доводи апеляційної скарги ОСОБА_5 про те, що суд неправомірно застосував строки позовної давності до вказаних правовідносин, оскільки представник відповідача просив застосувати строк позовної давності до вказаного спору.
Не погоджується колегія суддів з доводами апеляційної скарги про неправомірність посилання суду першої інстанції одночасно на норми Кодексу про шлюб та сім’ю України на Сімейний кодекс України та Цивільний кодекс України, оскільки правовідносини між сторонами виникли на час дії Кодексу про шлюб та сім’ю України і продовжувались після прийняття Сімейного та Цивільного кодексів України і правомірно були застосовані судом.
Таким чином, колегія суддів вважає, що вирішуючи спір, суд правильно встановив фактичні обставини справи, дав належну правову оцінку наданим доказам, ухвалив рішення з дотриманням вимог ст.213 Цивільного процесуального кодексу України.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, а тому скарга задоволенню не підлягає.
Відповідно до ч.1 ст.308 Цивільного процесуального кодексу України суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Таким чином, колегія суддів, вважаючи рішення суду першої інстанції правильним, обґрунтованим та таким, що ухвалено з дотриманням вимог норм матеріального і процесуального права, з урахуванням усіх суттєвих обставин у справі та наданням належної правової оцінки доказам, які надавалися сторонами, не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги ОСОБА_5, та скасування оскаржуваного судового рішення.
Керуючись статтями 303, 307, 308, 313, 314, 315 Цивільного процесуального кодексу України, колегія суддів судової палати по цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у м. Феодосії,
У Х В А Л И Л А:
Апеляційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Ленінського районного суду Автономної Республіки Крим від 02 листопада 2010 року відхилити.
Рішення Ленінського районного суду Автономної Республіки Крим від 02 листопада 2010 року, залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення, однак може бути оскаржена протягом двадцяти днів, з дня набрання законної сили, до суду касаційної інстанції
Судді: