КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
01025, м.Київ, пров. Рильський, 8 т. (044) 278-46-14
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
12.04.2011 № 22/178-10
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Яковлева М.Л.
суддів:
при секретарі:
за участю представників сторін: згідно протоколу судового засідання від 12.04.2011 року по справі № 22/178-10 (в матеріалах справи)
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Віклен», м. Бориспіль Київської області на рішення господарського суду Київської області від 09.11.2010 року (оформленого відповідно до ст. 84 ГПК України 15.11.2010 року) по справі № 22/178-10 (суддя – Третьякова О.О.)
за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Спільне українсько-
польське підприємство «Дабл Ч», м. Київ
до товариства з обмеженою відповідальністю «Віклен»,
м. Бориспіль, Київська область
про розірвання договору, стягнення 43 209,26 грн. та звільнення
приміщення
ВСТАНОВИВ:
Господарський суд Київської області ухвалою від 30.08.2010 року порушив провадження за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Спільне українсько-польське підприємство «Дабл Ч», м. Київ до товариства з обмеженою відповідальністю «Віклен», м. Бориспіль про розірвання договору від 01.03.2008 року № 1/1, стягнення 43 209,26 грн. та звільнення орендованого приміщення.
Рішенням господарського суду Київської області від 09.11.2010 року (підписаного 15.11.2010 року) позовні вимоги задоволено частково, вирішено: стягнути з відповідача на користь позивача 41 504,00 грн. основного боргу, 1 460,84 грн. пені, 238,04 грн. 3% річних та судові витрати, розірвати договір оренди побутових та виробничих приміщень цеху по переробці риби на 2008-2011 р.р. № 1/1 від 01.03.2008 року, укладений між товариством з обмеженою відповідальністю «Віклен» та товариством з обмеженою відповідальністю «Спільне українсько-польське підприємство «Дабл Ч», в решті позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням, відповідач, товариство з обмеженою відповідальністю «Віклен», звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, якою просить скасувати рішення господарського суду Київської області від 09.11.2010 року та прийняти нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.
Апеляційну скаргу скаржник мотивує тим, що судом першої інстанції неповно з’ясовано обставини, що мають значення для справи та має місце невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого суду обставинам справи. Так, зокрема, скаржник зазначає, що місцевим господарським судом, прийнявши позовну заяву до провадження було порушено вимоги ст.ст. 63 та 81 ГПК України, оскільки позовну заяву підписано особою, яка не має права її підписувати. Крім того, скаржник зазначає, що орендоване приміщення не є власністю позивача тощо.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 02.03.2011 року по справі № 22/178-10 апеляційну скаргу було прийнято до провадження і призначено перегляд рішення на 12.04.2011 року.
Позивач в судове засідання не з’явився, причини неявки не повідомив. Апеляційним судом виконано обов’язок щодо повідомлення учасника судового процесу – позивача по справі № 22/178-10 про день, час та місце перегляду рішення апеляційною інстанцією. Разом з тим, відповідно до п. 2 Інформаційного листа Вищого господарського суду України № 01-8/1228від 02.06.2006 року «Про деякі питання практики застосування норм Господарського кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році», до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб – учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому примірники повідомлень про вручення рекомендованої кореспонденції, повернуті органами зв’язку з позначками «адресат вибув» «за зазначеною адресою не проживає» і т.п., з урахуванням конкретних обставин справи можуть вважатися належними доказами повідомлення учасників процесу про вчинення ним процесуальних дій. Більш того, ухвалу про порушення провадження у справі було направлено на дві адреси позивача, однак за другою адресою повідомлення про вручення поштового відправлення на адресу суду так на даний час не повернулося. Таким чином, колегія суддів апеляційного суду вважає, що позивача було належним чином повідомлено про час та місце засідання, а відтак розгляд апеляційної скарги відбудеться за відсутності представника позивача.
Позивач своїм правом на подання заперечення на апеляційну скаргу в порядку ст. 96 ГПК України не скористався, відзиву не подав, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення місцевого господарського суду.
Заслухавши доповідь судді – доповідача, виступ представника відповідача, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а рішення господарського суду Київської області від 09.11.2010 року по справі № 22/178-10 – залишається без змін.
Згідно зі ст. 99 ГПК України, в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у розділі ХІІ ГПК України.
Слід зазначити, що відповідно ст. 101 ГПК України, у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд не зв’язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.
Згідно ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов’язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов’язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов’язками наділені обидві сторони договору.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено місцевим господарським судом, між позивачем та відповідачем укладено договір оренди побутових і виробничих приміщень цеху по переробці риби на 2008-2011 рр. від 01 березня 2008 року (далі по тексту договір), за умовами якого орендодавець (позивач) передав, а орендар (відповідач) прийняв в тимчасове користування побутові і виробничі приміщення цеху по переробці риби, площею 290 кв.м., та холодильну камеру площею 14 кв.м.; загальна площа передана в оренду 304 кв.м., являється власністю позивача і знаходиться за адресою: Київська обл., м. Бориспіль, вул. Тельмана, 37; приміщення, що орендується надається відповідачу для виробничих потреб та для розміщення ділового офісу (пункт 1.1. договору).
За договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов’язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк, як це передбачено частиною 1 статті 759 Цивільного кодексу України.
Відповідно до пункту 3.1. договору розмір орендної плати установлюється за згодою сторін і складає суму за 1кв.м. – 35,00 грн. та ПДВ – 7,00 грн.; разом з ПДВ вартість оренди 1 кв.м. всієї переданої площі згідно пункту 1.1. договору дорівнює 42,00 грн.
Загальна вартість договору оренди за місяць становить 12 768,00 грн. (пункт 3.2. договору).
Згідно пункту 2.2. договору відповідач зобов’язаний своєчасно здійснювати орендні платежі.
Пунктом 3.3. договору встановлено, що щомісячні розрахунки за оренду приміщень проводяться до 10 числа поточного місяця шляхом попереднього переказу грошових коштів на особовий рахунок позивача.
В силу пункту 4.1. договору термін оренди складає 3 роки з моменту підписання договору сторонами з 01 липня 2008 року і дія його припиняється 30 червня 2011 року.
Як правильно встановлено судом першої інстанції, що відповідач в порушення своїх договірних зобов’язань оплату орендної плати своєчасно та в повному обсязі не здійснив, в результаті чого за відповідачем утворилась заборгованість перед позивачем в сумі 41 504,00 грн., що складає 3 200,00 грн. орендної плати за березень 2010 року, 12 768,00 грн. – за квітень 2010 року, 12 768,00 грн. – за травень 2010 року та 12 768,00 грн. – за червень 2010 року.
Абзацом 1 частини 1 статті 762 Цивільного кодексу України встановлено, що за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму.
Суб’єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов’язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог виконання зобов’язання –відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться; до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України, як це передбачено частиною 1 статті 193 Господарського кодексу України.
В силу статті 526 Цивільного кодексу України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно статті 525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до абзацу 1 частини 1 статті 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Враховуючи, що заборгованість у розмірі 41 504,00 грн. відповідачем на день розгляду справи не погашена, розмір заборгованості відповідає фактичним обставинам справи, колегія апеляційного суду вважає правомірним задоволенням вимоги позивача про стягнення з відповідача 41 504,00 грн. основного боргу.
Як зазначено в статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання).
Частиною 1 статті 612 Цивільного кодексу України встановлено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов’язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
У зв’язку з неналежним виконанням відповідачем своїх грошових зобов’язань за договором позивачем заявлено до стягнення з відповідача 1 467,22 грн. пені.
Статтею 611 Цивільного кодексу України встановлено, що у разі порушення зобов’язання настають правові наслідки встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.
Частина 1 статті 546 Цивільного кодексу України передбачає, що виконання зобов’язання може забезпечуватися неустойкою.
Відповідно до статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання; штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання; пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.
За змістом частини 1 статті 216 Господарського кодексу України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
В частині 2 статті 217 Господарського кодексу України зазначається, що у сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції.
Статтею 230 Господарського кодексу України визначено, що штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання.
Судом першої інстанції встановлено, що сторони в пункті 3.8. договору визначили, що за кожен день затримки платежу відповідач сплачує позивачу пеню в розмірі 0,05 відсотка від сумарного несплаченого платежу.
Штрафні санкції за порушення грошових зобов’язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором (частина 6 статті 231 Господарського кодексу України).
Статтею 1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» від 22.11.1996 року № 543/96-ВР встановлено, що платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.
Однак, згідно статті 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Відповідно до частини 6 статті 232 Господарського кодексу України, нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов’язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов’язання мало бути виконано.
Разом з тим, позивач також просив стягнути з відповідача пеню в сумі 1 467,22 грн. та 238,04 грн. 3% річних за несвоєчасну оплату за договором оренди.
Суд апеляційної інстанції, перевіривши перерахунок пені, враховуючи кінцеві строки виконання зобов’язання по сплаті орендної за договором по кожному місяцю окремо, період нарахування пені, заявлений позивачем, та 3% річних, погоджується з висновком місцевого суду щодо задоволення пені в сумі 1 460,84 грн. та238,04 грн. 3 % річних.
Крім того, позивач заявляє вимогу про розірвання договору оренди побутових та виробничих приміщень цеху по переробці риби на 2008-2011 рр. № 1/1 від 01 березня 2008 року.
Як встановлено судом першої інстанції, в обґрунтування зазначеної вимоги позивач посилається на систематичне порушення відповідачем зобов’язань щодо своєчасної сплати орендної плати за договором.
Відповідно до умови пункту 3.5. договору про припинення його дії, зокрема, в разі затримки орендного платежу понад 30 календарних днів, відповідна умова є підставою для ініціювання припинення орендних відносин, однак лише факт затримки платежу протягом вказаного терміну не є безумовною підставою для припинення договору.
Пунктом 4.2. договору передбачено можливість орендодавця відмовити в оренді в разі неналежного виконання орендарем умов договору оренди, попередивши про своє рішення не менше ніж за 1 місяць.
Місцевим господарським судом встановлено, що позивач звертався до відповідача з листом № 5 від 08 квітня 2010 року з вимогою про звільнення орендованого приміщення в місячний термін та передачу приміщення орендодавцю за відповідним актом приймання-передачі.
Після чого, позивач звертався до відповідача з листом № 11 від 03.05.2010 року з вимогою сплатити кредиторську заборгованість та повернути орендоване майно у зв’язку з припиненням договору оренди згідно листа № 5 від 08 квітня 2010 року, однак вимога позивача була залишена без задоволення.
Оскільки, пункт 4.2. договору не містить умови саме щодо підстав розірвання договору оренди, відповідач заперечував проти наявності заборгованості та не вчинив дій по поверненню майна з оренди, колегія суддів апеляційного суду вважає, що місцевий суд дійшов правомірного та обґрунтованого висновку про наявність спору щодо розірвання договору, який підлягає розгляду судом, на чому також наполягає позивач.
Статтею 782 Цивільного кодексу України передбачено право наймодавця відмовитись від договору найму і вимагати повернення речі, якщо наймач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд.
Згідно зі статтею 651 Цивільного кодексу України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом; договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.
Таким чином, оскільки договір оренди розірвано в судовому порядку, зобов’язання відповідача щодо повернення майна з оренди виникає після набрання відповідним судовим рішенням законної сили.
За таких обставин, апеляційний суд вважає, що суд дійшов законного висновку, що вимоги позивача про стягнення з відповідача 41 504,00 грн. основного боргу, 1 460,84 грн. пені, 238,04 грн. 3% річних, а також вимога щодо розірвання договору оренди побутових та виробничих приміщень цеху по переробці риби на 2008-2011 рр. №1/1 від 01 березня 2008 року, укладеного між позивачем та відповідачем, є правомірними, обґрунтованими, документально підтвердженими, і такими, що підлягають задоволенню у цій частині. В решті позов задоволенню не підлягає.
Що стосується заперечень відповідача, викладених в апеляційній скарзі, колегія апеляційного суду зазначає наступне.
Зокрема, скаржник вказує, що частина приміщень, які знаходяться біля орендованого майна є власністю позивача. Однак, колегією суддів апеляційного суду встановлено, що згідно п. 2.3 договору, на який апелянт посилається як на дозвіл орендодавця будувати офісні приміщення а заяві від 01.04.2010 року (а.с. 82), орендодавець надає орендарю право користуватися системами комунікацій; обладнати та оформити приміщення, що орендується на власний розсуд; позначати своє місцезнаходження в приміщенні, що орендується; установлювати сигналізацію. Прав щодо власного будівництва офісних приміщень, добудов до орендованого приміщення орендодавцем відповідачу не надавалися. Інших доказів про надання дозволів на будівництво, перепланування, визнання права власності на добудовані приміщення відповідачем також не подано, а відтак виникає сумнів щодо законності добудованих приміщень. Однак це не є предметом дослідження по даній справі.
Згідно ст. 91 Цивільного кодексу України, юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов’язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Цивільна правоздатність юридичної особи може бути обмежена лише за рішенням суду. Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.
Що стосується корпоративних спорів в діяльності позивача, то вони ніяким чином не звільняють відповідача від обов’язку належного виконання спірного договору оренди. До того ж, як вбачається з Витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, керівником позивача є ОСОБА_1 (витяг виданий станом на 04.10.2010 року), доказів про звільнення останнього суду першої інстанції не подано.
Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень та подати до суду відповідні докази.
Як встановлено ст. 43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Згідно ст. 4-7 ГПК України, судове рішення приймається суддею за результатами обговорення усіх обставин справи.
Згідно постанови Пленуму Верховного суду України від 18.12.2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а також правильно витлумачив ці норми. Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.
Виходячи з викладеного вище, колегія суддів Київського апеляційного господарського суду дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, рішення господарського суду Київської області від 09.11.2010 року у справі № 22/178-10 – слід залишити без змін.
З огляду на вищезазначене, керуючись ст. ст. 4-7, 33, 43, 49, 99, 101-105 ГПК України, Київський апеляційний господарський суд,
ПОСТАНОВИВ:
1. Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Віклен», м. Бориспіль на рішення господарського суду Київської області від 09.11.2010 року у справі № 22/178-10 залишити без задоволення.
2. Рішення господарського суду Київської області від 09.11.2010 року у справі № 22/178-10 залишити без змін.
3. Матеріали справи № 22/178-10 повернути до господарського суду Київської області.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.
Постанову апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку
Головуючий суддя
Судді
14.04.11 (відправлено)