Справа № 2-1006/11

Р І Ш Е Н Н Я  

іменем України

"17" березня 2011 р.

Бердянський міськрайонний суд

                                                                                         Запорізької області

          в складі: головуючого  судді –Крамаренко А.І.

                          при секретарі           –Корнієнко Н.І.          

           за участю: представника позивача –ОСОБА_1, відповідачів –ОСОБА_2, ОСОБА_3,  представника відповідача – ОСОБА_4

          розглянувши  у відкритому судовому засіданні в приміщенні  суду  цивільну справу за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_3, ОСОБА_2, треті особи: приватний нотаріус Бердянського міського нотаріального округу ОСОБА_6, Комунальне підприємство з технічної інвентаризації Бердянської міської ради про визнання права власності,

ВСТАНОВИВ:

          ОСОБА_5 звернулась до суду з позовом, мотивуючи тим, що з 20.11.1971 року до  05.11.1985 року перебувала  у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_7, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1.

Під час шлюбу 31.10.1979 року вони придбали 3/7 частки житлового будинку АДРЕСА_1. Придбана частка житлового будинку була  оформлена на чоловіка.

Про те, що вона у договорі купівлі-продажу від 31.10.1979 року не зазначена покупцем їй стало відомо восени 2010 року під час оформлення спадщини її сином ОСОБА_2 після смерті ОСОБА_7

Просила поновити їй строк позовної давності для звернення до суду з даним позовом; визнати за нею право власності на 3/14 частки житлового будинку АДРЕСА_1; стягнути з відповідачів судові витрати.

ОСОБА_3 та його представник ОСОБА_4 в судовому засіданні позов не визнали та пояснили, що шлюб між ОСОБА_7 та ОСОБА_5 був розірваний у 1985 році і відповідно до діючого на той час законодавства остання мала право протягом трьох років вирішити питання поділу спільної сумісної власності. Просили не приймати до уваги твердження позивача про те, що вона не була обізнана хто є покупцем за договором купівлі-продажу від 31.10.1979 року, оскільки сторони договору були присутніми під час його укладання та підписували договір.

ОСОБА_2 в судовому засіданні не заперечував проти задоволення позову.

          Заслухавши учасників судового засідання, дослідивши матеріали справи, суд вважає позов таким, що не підлягає задоволенню в зв’язку з наступним.

          Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини громадянина захищаються судом та відповідно до вимог чинного цивільного процесуального законодавства України кожній особі гарантується право звернення безпосередньо до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав.

          З наданих до суду документів, пояснень сторін судом встановлено наступне.

          ОСОБА_7 з ОСОБА_5 перебували у зареєстрованому шлюбі з 20.11.1971 року (а.с. 15).

          31.10.1979 року ОСОБА_7 на підставі договору купівлі-продажу придбав 3/7 частки житлового будинку АДРЕСА_1, що підтверджується довідкою Бердянського КПТІ від 27.08.2010 року (а.с. 26).

          05.11.1985 року шлюб між ОСОБА_7 та ОСОБА_5 був розірваний.

          Відповідно до пояснень сторін, з часу розірвання шлюбу ОСОБА_5 виїхала зі спірно житлового будинку і,  за життя ОСОБА_7,  не зверталась до суду з позовом  до останнього про поділ  спільного сумісного майна подружжя.

          ОСОБА_7, не залишивши заповіту,  помер ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 18). Спадкоємцями померлого за законом є його діти від різних шлюбів ОСОБА_2 та ОСОБА_3, які у встановленому законом порядку прийняли спадщину  (а.с. 27, 29).    

Згідно ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає справу в межах заявлених позовних вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

          Підставою виникнення права спільною сумісною власності на 3/7 частки житлового  будинку АДРЕСА_1 позивачем   зазначено придбання їх   у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_7   

          Відповідно до ст. 22 КпШС України  (який регулював дані правовідносини на час вчинення договору купівіл-продажу) майно, нажите  подружжям  за  час  шлюбу,  є  його   спільною сумісною  власністю.  Кожен  з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.  Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі,
якщо один з них був  зайнятий  веденням  домашнього  господарства,
доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного
заробітку.        

          Згідно ст. 28 КпШС України в разі  поділу  майна,  яке  є  спільною  сумісною  власністю подружжя,  їх  частки  визнаються рівними.  В окремих випадках суд може відступити від начала рівності  часток  подружжя,  враховуючи інтереси  неповнолітніх  дітей або інтереси одного з подружжя,  що заслуговують на увагу.  Суд може визнати майно,  нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу,  власністю кожного з них.

          Факт придбання спірної частини житлового будинку позивачем та померлим ОСОБА_7 під час їх перебування у зареєстрованому шлюбі доведений матеріалами справи.

          Проте ст. 29 КпШС України (в редакції від 01.09.1980 р.)  для вимоги про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю  розведеного  подружжя,  встановлювався  трирічний  строк  позовної давності.

          Згідно ст. 44 КпШС України шлюб вважається припиненим з моменту реєстрації розлучення в  органах реєстрації актів громадянського стану.

На підставі викладеного суд приходить до висновку, що початок перебігу строку позовної давності для пред’явлення позову про поділ спільного сумісного майна розпочався для ОСОБА_5 саме 05.11.1985 року і мав закінчитися 05.11.1988 року.

Відповідно до ст. 80 ЦК України (1963 р.), яка узгоджується з вимогами ч.5 ст. 267 ЦК України, якщо суд визнає поважними причини пропущення  позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Судом встановлено, що ОСОБА_5 була обізнана  про те, що вона не була стороною договору купівлі-продажу від 31.10.1979 року, оскільки його не підписувала. Після розірвання шлюбу з ОСОБА_7 вона залишила спірну частину житлового будинку і  з питання його поділу до суду не зверталась, участі у витратах на його утримання не приймала.

Твердження позивача, що вона вважала себе власником спірної частки житлового будинку, а про своє порушене право дізналася лише восени 2010 року є неспроможними і спростовуються фактичними обставинами, встановленими судом.

На підставі викладеного суд не вбачає підстав для поновлення позивачу строку звернення до суду.    

Згідно п. 6 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України (2004 р.) правила Цивільного кодексу України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред’явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше не сплив до набрання чинності цим Кодексом.

Відповідно до ч. 3 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Відповідно до ч.4 ст. 267 ЦК України сплив  позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

ОСОБА_3 заявлено клопотання про відмову у позові  внаслідок спливу позовної давності.

          Керуючись ст. ст. 10, 11, 15, 57 -61 , 212 - 215 ЦПК України,   суд

ВИРІШИВ:

В задоволені позову ОСОБА_5   відмовити.

Рішення може бути оскаржено через суд першої інстанції до апеляційного суду Запорізької області.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати  апеляційну скаргу  протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя                                                 А.І. Крамаренко