Справа № 147/1187/21

Провадження № 2/147/73/22

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 лютого 2022 року смт Тростянець

Тростянецький районний суд Вінницької області в складі:

головуючого судді Борейко О. Г. ,

із секретарем Івасюк А. А.,

за участю: представника позивача, адвоката Конякіна М. С.,

відповідача ОСОБА_1 ,

відповідача ОСОБА_2 ,

представника третьої особи Савчук С. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог Служба у справах дітей Тростянецької селищної ради про усунення перешкод в користуванні будинком, шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, -

ВСТАНОВИВ:

В листопаді 2021 року позивачка ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом про усунення перешкод в користуванні будинком, шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням.

В обґрунтування позовних вимог позивачка зазначила, що вона є власником житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 . По адресі, належного позивачу домоволодіння, на реєстраційному обліку перебувають окрім неї відповідачі: її племінник ОСОБА_1 , його дружина ОСОБА_2 та їхній неповнолітній син ОСОБА_4 . Відповідачі фактично не проживають у зазначеному будинку, а лише перебувають на реєстраційному обліку, а проживають за адресою: АДРЕСА_2 . Згідно з актом про встановлення факту не проживання, складеного депутатом Тростянецької селищної ради Гайсинського району Вінницької області Щуренком Максимом Миколайовичем від 17.09.2021, відповідачі не проживають за адресою: АДРЕСА_1 . Добровільно відповідачі відмовляються знятися з реєстраційного обліку. Позивач вважає, що вищенаведеним об`єктивно порушуються її права володіння, користування та розпорядження житловим будинком АДРЕСА_1 , що спонукало зверненню з цим позовом до суду.

Ухвалою суду від 14.12.2021 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі.

Ухвалою Тростянецького районного суду Вінницької області від 26.01.2022 закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті.

25 січня 2022 року від відповідача ОСОБА_2 надійшла заява, зі змісту якої випливає, що відповідач частково заперечує позовні вимоги та просить суд відмовити в частині визнання таким, що втратив право користування жилим приміщенням ОСОБА_4 , де він наразі зареєстрований.

У судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги з мотивів викладених у позові. Також пояснив, що відповідачі за вказаною адресою не мешкають, не користуються житлом, не зберігають в приміщенні належне їм майно, вони фактично змінили місце проживання, однак дотепер не припинили попередньої своєї реєстрації згідно із законодавством України. Позивач, як власник здійснює виконання обов`язків щодо утримання зазначеного житлового будинку в належному стані, сплачує комунальні платежі, виконує інші обов`язки, пов`язані з використанням нерухомості. Не скасована реєстрація відповідачів за колишнім місцем проживання порушує житлові права позивача відповідно до ст. 383 ЦК України. З огляду на це, позивач має право вимагати усунення перешкод в користуванні своєю власністю шляхом позбавлення відповідачів права користування житловим приміщенням. Представник позивача зауважив, що пред`явленим позовом жодним чином не порушуються майнові права відповідачів.

У судовому засіданні відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проти позову в частині вимог до неповнолітнього сина ОСОБА_4 заперечували, в частині позовних вимог заявлених до них позов визнали.

Представник третьої особи висловилася про розгляд позову на підставі наявних матеріалів у справі з урахуванням житлових прав неповнолітньої особи.

Судом встановлено такі фактичні обставини справи.

Відповідно до договору купівлі-продажу житлового будинку від 17 квітня 2002 року ОСОБА_5 є власником будинку АДРЕСА_1 (а.с. 7).

Відповідно до свідоцтва про шлюб від 14.12.2010 позивач змінила прізвище з ОСОБА_2 на ОСОБА_2 (а.с.11).

З домової книги для реєстрації громадян, які проживають у буд. АДРЕСА_1 , оригінал якої досліджено в судовому засіданні, встановлено, що за вказаною адресою зареєстровані: ОСОБА_3 з 21.12.2004; ОСОБА_1 з 01.03.2011; ОСОБА_2 з 11.09.2012 та ОСОБА_4 з 28.04.2017 (а.с.12-15). Наведені обставини підтверджуються також відповідями Тростянецької селищної ради на запити суду щодо реєстрації місця проживання відповідачів (а.с.25-27).

Відповідно до акту, складеного депутатом Тростянецької селищної ради Щуренком М. М. від 17.09.202 в присутності сусідів-свідків ОСОБА_8 (проживаючої за адресою: АДРЕСА_3 ) та ОСОБА_9 (проживаючого за адресою: АДРЕСА_4 ) за адресою: АДРЕСА_4 , фактично не проживає ОСОБА_1 , 1986 року народження, ОСОБА_2 , 1985 року народження та ОСОБА_4 , 2012 року народження (а.с.8).

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року, відповідно до закону № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №№ 1, 2, 7 та 11 до Конвенції», закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Встановлене ст.41 Конституції України право кожного володіти, користуватись і розпоряджатись своєю власністю (даний принцип відповідно закріплений ст.317 ЦК України) передбачає право власності як абсолютне праве, яке надає власнику повноваження щодо повного, всебічного і комплексного використання трьох елементів права власності як такого. Непорушність права приватної власності означає проголошену Конституцією неможливість несанкціонованого втручання будь-кого у здійсненні власником своїх повноважень, а також недопустимість дій всупереч інтересам власника, його волі тощо.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Відповідно до п.1 ст.8 вказаної Конвенція кожній особі, окрім інших прав, гарантовано право на повагу до її житла. Воно охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою цього житла.

Пункт 2 ст.8 цієї Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених в п.1 цієї статті, є виправданим.

Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб.

Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у п. 2 ст.8 Конвенції.

Приписами ч.1ст.13 ЦПК України визначено, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ст.328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до ч.1 ст.15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно зі ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Відповідно до ч.1ст.383 ЦК України, власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї родини, інших осіб, і не має права використовувати його для промислового виробництва.

На підставі ст.391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення, будинку або квартири, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Здійснивши аналіз ст. ст. 383, 391 ЦК України можна дійти висновку, що положення цих норм передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинку, квартиру тощо, від будь-яких осіб.

Відповідно до ч. 2 ст. 405 ЦК України, член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним та власником житла або законом.

Відповідно до частин третьої та четвертої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з положеннями статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

Водночас відповідно до статті 7 Закону України від 11 грудня 2003 року «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом семи днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою або померлою), свідоцтва про смерть.

Таким чином, як випливає із указаної норми, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред`явивши разом з тим одну із таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньою; 4) про оголошення фізичної особи померлою.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення по справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

Враховуючи наведене, суд, дослідивши докази по справі у їх сукупності, вважає позов в частині вимог про усунення перешкод в користуванні будинком, шляхом визнання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , такими, що втратили право користування жилим приміщенням, таким, що підлягає до задоволення, оскільки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 без поважних причин не мешкають у будинку більше року, що підтвердили відповідачі в судовому засіданні. Позивач ніяких перешкод в користуванні квартирою їм не чинила, вони добровільно не проживають у будинку за адресою: АДРЕСА_1 з 2013 року і не цікавляться ним та не намагаються повернутись до спірного житлового приміщення, а їхня реєстрація перешкоджає позивачу належним чином користуватись своєю власністю. Пояснень, щодо поважності не користування житлом відповідачами не надано, отже є підстави для визнання їх такими, що втратили право користування житловим приміщенням внаслідок відсутності цих осіб понад встановлені строки.

Що стосується позовних вимог в частині усунення перешкод в користуванні будинком, шляхом визнання ОСОБА_4 , 2012 року народження таким, що втратив право користування жилим приміщенням суд зазначає таке.

Відповідно до ч. 2 ст. 2 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка набрала чинності для України 27 вересня 1991 року, Держави-учасниці вживають всіх необхідних заходів для забезпечення захисту дитини від усіх форм дискримінації або покарання на підставі статусу, діяльності, висловлюваних поглядів чи переконань дитини, батьків дитини, законних опікунів чи інших членів сім`ї.

За приписами ч. 1 ст. 3 цієї Конвенції, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється як найкращому забезпеченню інтересів дитини.

Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини (ст.27 Конвенції про права дитини).

Відповідном до ст. 1 Закону України «Про охорону дитинства», охороною дитинства є система державних та громадських заходів, спрямованих на забезпечення повноцінного життя, всебічного виховання і розвитку дитини та захисту її прав.

Відповідно до ст.6 СК України, правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.

Дитиною визнається особа до досягнення нею повноліття. Отже до досягнення 18 років фізична особа має правовий статус дитини. Наявність у особи правового статусу дитини означає, що така особа має відповідні права та обов`язки дитини.

Відповідно до частини другої ст. 18 Закону України «Про охорону дитинства», діти - члени сім`ї наймача або власника житлового приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Житлові права членів сім`ї власника квартири є похідними від прав власника цієї квартири.

Неповнолітній ОСОБА_4 , з народження, зі згоди позивачки, був зареєстрований у спірному будинку за адресою: АДРЕСА_1 , і з моменту реєстрації набув права користування цим житлом (сервітут). Такий сервітут установлюється законом, тому для його виникнення не потрібно укладення батьками та дітьми спеціального договору про користування житлом (ч. 1ст. 402 ЦК України).

Крім того, для припинення сервітуту підстав не має, оскільки його було встановлено відповідно до ч.1 ст. 402 ЦК України. Припинення сервітуту можливе лише у випадку добровільного зняття неповнолітнього з місця реєстрації (п. 2 ч. 1 ст. 406 ЦК України, відмова від нього особи, в інтересах якої встановлено сервітут).

Неповнолітня дитина ОСОБА_4 , в силу свого віку, не може самостійно проживати за місцем реєстрації.

Стосовно доводів представинка позивача про те, що реєстрація неповнолітньої дитини нерозривно пов`язанана з реєстрацією батьків чи одного із них, суд зазначає таке.

Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Оскільки малолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, тому факт її не проживання у спірному будинку не є безумовною підставою для позбавлення дитини права користування цим житлом.

Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, дитина може реалізувати його лише при досягненні повноліття, оскільки в силу свого віку неповнолітня дитина не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання, як вказано у постановах Верховного Суду від 19.05.2021 (справа № 759/19579/17), від 09.09.2020 (справа №755/16152/16-ц).

Позбавлення неповнолітньої дитини права користування житловим приміщенням може відбуватися лише у разі наявності попереднього дозволу органу опіки та піклування, який в матеріалах цивільної справи відсутній.

Дана позиція узгоджується з позицією Верховного Суду від 16.12.2020 (справа №206/4028/18, провадження № 61-1635 св 20).

Позивачкою та її представником не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що реєстрація дитини чинить перешкоди у користуванні належним позивачу на праві власності житловим приміщенням.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Враховуючи зазначене вище, суд вважає, що позовні вимоги заявлені до ОСОБА_4 задоволенню не підлягають.

Частинами 1, 2 ст. 4 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» (далі Закон) передбачено, що особа одночасно може мати лише одне задеклароване або одне зареєстроване місце проживання (перебування). Порядок декларування місця проживання, реєстрації місця проживання (перебування), зміни місця проживання, зняття з реєстрації місця проживання, скасування декларування місця проживання, реєстрації місця проживання (перебування), форми декларацій (заяв), що подаються для декларування місця проживання, реєстрації місця проживання (перебування), зміни місця проживання, зняття із задекларованого та зареєстрованого місця проживання (перебування), а також порядок ведення реєстру територіальної громади, надання та передачі інформації з та до такого реєстру визначаються Кабінетом Міністрів України.

Статтею 5 ч.1-3 Закону визначено, що громадянин України, який проживає на території України, а також іноземець чи особа без громадянства, який на законних підставах постійно або тимчасово проживає на території України, зобов`язані протягом 30 календарних днів після прибуття до нового місця проживання (перебування) задекларувати або зареєструвати його. Іноземець чи особа без громадянства, які отримали довідку про звернення за захистом в Україні, можуть зареєструвати місце свого перебування в Україні. Батьки або інші законні представники зобов`язані задекларувати або зареєструвати місце проживання (перебування) новонародженої дитини протягом трьох місяців з дня державної реєстрації її народження. Задекларованим або зареєстрованим місцем проживання (перебування) дитини віком до 10 років є задеклароване або зареєстроване місце проживання (перебування) її батьків або інших законних представників чи одного з них, з яким проживає дитина, за згодою іншого з батьків або законних представників.

Частиною 4 ст. 7 Закону передбачено, що декларування місця проживання дитини віком до 14 років здійснюється одним із її батьків або інших законних представників за згодою іншого з батьків або законних представників дитини.

В пункті 5 ч.1 ст. 12 Закону йдеться про те, що орган реєстрації відмовляє у внесенні до реєстру територіальної громади інформації про задеклароване або зареєстроване місце проживання (перебування) особи у разі, якщо за декларуванням або реєстрацією місця проживання (перебування) особи звернулася дитина віком до 14 років або особа, не уповноважена на подання документів.

Пунктом 2 ч.1 ст. 18 Закону визначено, що зняття особи із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) у разі звернення до органу реєстрації або через центр надання адміністративних послуг за місцем задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) здійснюється за заявою власника житла приватної форми власності, поданої у паперовій формі, стосовно повнолітньої особи, місце проживання (перебування) якої зареєстровано або задекларовано в житлі, що належить власнику на підставі права власності. У разі подання власником житла заяви про зняття із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) батьків або інших законних представників дитини чи одного з них така дитина підлягає зняттю із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) разом із її батьками або іншими законними представниками чи одним із них. Подання заяви про зняття із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) дитини віком до 14 років або особи, визнаної судом обмежено дієздатною або недієздатною, здійснюється одним із батьків або інших законних представників такої особи за згодою іншого з батьків чи законних представників.

Отже, системний аналіз вищевказаних норм Закону вказує на те, що реєстрація місця проживання дитини нерозривно пов`язана з реєстрацією місця проживання її батьків чи одного із них.

Разом з тим, розглядом справи встановлено, що відповідачі власного житла не мають та не в змозі здійснити реєстрацію свого місця проживання та місця проживання свого малолітнього сина за іншою адресою, окрім помешкання позивача. Суд враховує те, що відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в судовому засіданні наполягали на тому, щоб їхній неповнолітній син був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , при цьому визнали вимоги про визнання їх такими, що втратили право користування спірним жилим приміщенням, що тягне за собою можливість зняття з реєстрації вказаних осіб.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).

У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) сформулювала висновок про те, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Виселення має оцінюватися на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ, позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.

Отже, при вирішенні спору про наявність передбачених законом підстав для виселення особи чи визнання такою, що втратила право користування, що за своєю суттю є позбавленням права на житло, суд у кожній конкретній справі, виходячи із принципу верховенства права, повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 20 жовтня 2021 року справі № 442/8188/19 (провадження № 61-7095св21).

Відтак, враховуючи встановлені обставини справи, а також усі надані сторонами докази та оцінюючи їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, а також враховуючи часткове визнання позову відповідачами, суд вбачає необхідним відмовити в задоволенні вимог про визнання неповнолітнього ОСОБА_4 таким, що втратив право користування житлом та задоволення цих вимог відносно ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , що не буде суперечити вимогам Закону щодо реєстрації матері та дитини за однією адресою (оскільки наявна згода обох батьків). У протилежному випадку неповнолітній ОСОБА_4 залишиться без реєстрації місця проживання через відсутність іншого житлового приміщення у власності його батьків. Тобто відповідачі позбавлені можливості виконати вимогу закону та здійснити реєстрацію свого місця проживання та місця проживання свого малолітнього сина.

Позивач, яка є власником спірного будинку, при наданні дозволу на реєстрацію, зокрема ОСОБА_4 , могла передбачати подальші наслідки набуття останнім права користування житлом. Крім того, позивач не довела наявність у неї перешкод у володінні та користуванні спірним будинком, чи перешкод на вселення і проживання в ньому, адже реєстрація неповнолітнього ОСОБА_4 у житловому будинку не означає втрати володіння такою нерухомістю. ОСОБА_4 , не має права власності на житло, в якому він зареєстрований, що свідчить про суттєву відмінність його правового статусу від правового статусу власника такого приміщення, унеможливлюючи, зокрема право розпорядження цим майном.

Обмеження (втрату) права користування житлом можуть обумовлювати тільки такі дії користувача майна, які пов`язані зі зловживанням ним своїми правами або невиконанням покладених на нього обов`язків і безпосередньо порушує при цьому права та законні інтереси інших осіб.

На думку суду, втручання у право позивача на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві, оскільки є виправданим та пропорційним у контексті відповідної практики ЄСПЛ, адже визнання неповнолітньої особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням без наявності іншого житлового приміщення в якому можна було б здійснити реєстрацію місця проживання неповнолітнього ОСОБА_4 неприпустиме та не може відповідати «нагальній суспільній необхідності», тобто не співрозмірне із переслідуваною законною метою.

Таким чином, враховуючи наведене вище, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково.

Одночасно суд відповідно до вимог ч. 1 ст. 141 ЦПК України вважає за необхідне стягнути з відповідачів на користь позивача судові витрати, пропорційно задоволеної частині позовних вимог.

При подачі позову до суду позивачем було сплачено судовий збір в розмірі 2724, 00 грн., оскільки позовні вимоги задоволено частково, стягненню підлягає пропорційна сума до задоволеного, тобто 1816,00 грн.

Відповідно до ч. 1 ст. 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Пунктом 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України визначено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно з частинами першою-шостою статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

На підтвердження понесених витрат на отримання професійної правничої допомоги ОСОБА_3 надано: копію свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю (а.с.17), квитанцію №01/16/11 від 18.09.2021 (а.с.18), ордер Серії ВН №183903 від 16.11.2021 (а.с. 19)

Таким чином документально підтвердженими є витрати на правничу допомогу позивачем у розмірі 2000,00 грн. оскільки позовні вимоги задоволено частково, стягненню підлягає пропорційна сума до задоволеного, а саме 1333,34 грн.

Керуючись ст.ст. 259, 263-265, 268, 272, 273 ЦПК України, суд -

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог Служба у справах дітей Тростянецької селищної ради про усунення перешкод в користуванні будинком, шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням - задовольнити частково.

Визнати ОСОБА_1 , 1986 року народження таким, що втратив право користування житловим будинком АДРЕСА_1 .

Визнати ОСОБА_2 , 1985 року народження, такою, що втратила право користування житловим будинком АДРЕСА_1 .

Стягнути із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судові витрати у справі, пов`язані зі сплатою судового збору, в сумі 908 (дев`ятсот вісім) 00 коп. та витрати на правову допомогу в сумі 666 (шістсотшістдесят шість) грн. 67 коп.

Стягнути із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 судові витрати у справі, пов`язані зі сплатою судового збору, в сумі 908 (дев`ятсот вісім) 00 коп. та витрати на правову допомогу в сумі 666 (шістсотшістдесят шість) грн. 67 коп.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржене до Вінницького апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Відомості про учасників справи згідно з п.4 ч.5 ст.265 ЦПК України:

Позивач - ОСОБА_3 , 1944 року народження, РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_5

Відповідач 1 - ОСОБА_1 , 1986 року народження, РНОКПП - невідомий, зареєстрований за адресою: АДРЕСА_5 , адреса для листування: АДРЕСА_6 .

Відповідач 2 - ОСОБА_4 , 2012 року народження, Свідоцтво про народження серії НОМЕР_2 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_5 , адреса для листування: АДРЕСА_6 .

Відповідач 3 - ОСОБА_2 , 1985 року народження, РНОКПП - НОМЕР_3 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_5 , адреса для листування: АДРЕСА_6 .

Третя особа - Служба у справах дітей Тростянецької селищної ради Гайсинського району Вінницької області, місцезнаходження: вул. Соборна, 77, смт Тростянець, Гайсинський район, Вінницька область, 24300.

Повний текст судового рішення складено 21 лютого 2022 року.

Суддя О. Г. Борейко