2-1274/11

                                                              РІШЕННЯ

                                                          ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ

    22 квітня 2011 року Ворошиловський районний суд м. Донецька у складі:

    головуючого –судді Цукурова В.П.,

    при секретарі –Лисенко Н.В.,

    за участю позивача ОСОБА_1, представника позивача ОСОБА_2, відповідача ОСОБА_3, представника відповідача ОСОБА_4,

    розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Донецьку цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління комунальних ресурсів Донецької міської ради, ОСОБА_5, ОСОБА_3, третя особа - приватний нотаріус Донецького міського нотаріального округу ОСОБА_6, про визнання приватизації квартири, свідоцтва на право власності на квартиру та заповіту недійсними, –

                                                           ВСТАНОВИВ:

     Позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Управління комунальних ресурсів Донецької міської ради, ОСОБА_5, ОСОБА_3, третя особа - приватний нотаріус Донецького міського нотаріального округу ОСОБА_6, про визнання приватизації квартири, свідоцтва на право власності на квартиру та заповіту недійсними. Свої вимоги обґрунтовує наступним.

    29 січня 1987 року вона уклала шлюб із ОСОБА_7. У зв’язку із цим, із січня 1987 року,  вона, як член сім’ї наймача житлового приміщення, стала проживати за адресою: АДРЕСА_1, в квартирі свого чоловіка –ОСОБА_7

     В дану квартиру вона вселилася з відома і дозволу свого чоловіка. Інші громадяни або ж члени сім’ї її чоловіка в цій квартирі ніколи не проживали. При її вселенні в квартиру будь –які умови її проживання у квартирі не оговорювались, а вона вселялась з самого початку як член сім’ї наймача житлового приміщення.

    Відповідачі по справі - діти її покійного чоловіка: ОСОБА_5 та ОСОБА_3, ніколи в цій квартирі не проживали і проживали окремо своїми сім’ями. Разом із чоловіком –ОСОБА_7  вони жили однією сім’єю, мали спільний бюджет та вели спільне господарство.

    Наприкінці зими 1992-1993 років, після 6 років сумісного життя, позивачка разом із чоловіком вирішили, що вона нарешті зареєструється за адресою: АДРЕСА_1, тобто оформить реєстрацію за місцем свого реального місця проживання.

    Виконуючи це сумісне рішення, приблизно наприкінці зими 1992-1993 років ОСОБА_1 знялась з реєстрації із старого місця проживання і віддала всі документи для її реєстрації за постійним місцем проживання своєму чоловікові - ОСОБА_7

    В грудні 1993 року в своєму паспорті вона побачила відмітку про реєстрацію за місцем фактичного проживання за адресою: АДРЕСА_1. В той час вона не звернула уваги на дату реєстрації її за місцем фактичного проживання їх сім’ї.

    На протязі їх сумісного проживання із чоловіком його діти –відповідачі ОСОБА_5 та ОСОБА_3 фактично не прибували до їх квартири та навіть не відвідували свого батька. Тільки приблизно із 2007 року ОСОБА_3 став періодично (приблизно раз в квартал) бувати в їх квартирі. При цьому питання про приватизацію квартири взагалі не піднімалось, бо чоловік їй з цього приводу нічого не казав, а вона не піднімала це питання, бо її влаштовував порядок їхнього проживання.

    ІНФОРМАЦІЯ_2 помер її чоловік –ОСОБА_7, якого вона поховала за власні кошти. Після похорон її чоловіка, позивачка дізналась від ОСОБА_5, що квартиру, в якій вони проживали удвох, покійний чоловік без її згоди ще у 2004 році подарував своїй онучці –ОСОБА_8, але потім начебто розірвав цей договір у 2010 році. Він же дав їй копію договору дарування квартири, який був посвідчений приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу ОСОБА_6

Намагаючись дізнатись, хто ж тепер і яким чином являється власником квартири і яким чином квартира, в якій вона проживає, була подарована без її згоди, позивачка звернулась до нотаріуса і дізналась, що 17.08.2010 року договір дарування квартири був дійсно розірваний.

    Там же вона дізналась, що 17 серпня 2010 року ОСОБА_7 склав заповіт, засвідчений 17.08.2010 року приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу ОСОБА_6, відповідно до якого заповідав цілу квартиру АДРЕСА_1 своєму сину –ОСОБА_3

      Про ці обставини позивачка дізналася тільки 20.10.2010 року, коли прибула до приватного нотаріуса Донецького міського нотаріального округу ОСОБА_6, де і ознайомилася із текстом заповіту. Там же вона дізналася і про приватизацію квартири АДРЕСА_1, проведену покійним чоловіком без її згоди та відома ще 06.09.1993 року, де вони проживали на той момент сім’єю вже понад 6 років. Позивачка просила поновити їй  строк звернення до суду, визнати приватизацію квартири, свідоцтво на право власності на спірну квартиру та заповіт недійсними.

     В судовому засіданні свідок ОСОБА_9 пояснила, що вона проживає в квартирі АДРЕСА_2 приблизно з 1968 року. Мати ОСОБА_3 і ОСОБА_5 проживала в квартирі приблизно у 1981-1982 роках, а потім виїхала звідти і більше там не з’являлась. Її сусідкою є ОСОБА_1, яка проживає у квартирі № 212 приблизно з 1985 року. Пізніше вона дізналася, що ОСОБА_1 уклала шлюб із ОСОБА_7 За весь цей час ОСОБА_1 постійно проживала у цій квартирі і нікуди із неї не виїжджала. Окрім ОСОБА_1 і її покійного чоловіка, після їх одруження, у цій квартирі більше ніхто і ніколи не проживав.  Приблизно у дев’яності роки Самаров запитував її про приватизацію квартири і вона відповіла, що свою квартиру приватизувала. У розмові їй ОСОБА_7 сказав, що він також приватизував квартиру, але тільки на себе. На її питання, а як же його дружина –ОСОБА_1,  він сказав, що їй про це знати не обов’язково. Про цю розмову вона пригадала вже після смерті ОСОБА_7 Діти до ОСОБА_7 фактично не приходили взагалі. Вона їх не бачила.

     В судовому засіданні свідок ОСОБА_10 пояснила, яка проживає в квартирі АДРЕСА_3 1968 року. Її сусідкою являється ОСОБА_1, яка проживає в квартирі № 212 приблизно з 1986 року. За весь цей час ОСОБА_1 постійно проживала у цій квартирі і нікуди із неї не виїжджала. Окрім ОСОБА_1 і її покійного чоловіка у цій квартирі більше ніхто  не проживав. Діти фактично не приходили до ОСОБА_7 Сина ОСОБА_11 вона стала бачити тільки приблизно за 2 роки до смерті ОСОБА_7. При цьому він приходив досить рідко. Після смерті ОСОБА_7 до неї прийшла ОСОБА_1 і показала договір дарування квартири. Вона була розгублена і не могла збагнути, як її чоловік подарував квартиру, не порадившись з нею і без її згоди. Про приватизацію квартири ОСОБА_1 нічого не знала. Тоді ж вона порадила їй звернутися до нотаріуса, щоб взнати деталі договору дарування квартири.

      В судовому засіданні позивачка та її представник позовні вимоги підтримали, надали пояснення, аналогічні викладеним в позовній заяві, просили позов задовольнити у повному обсязі.

    Відповідач ОСОБА_3 та його представник у судовому засіданні позов не визнали, просили відмовити у його задоволенні. Відповідач ОСОБА_3 пояснив, що не згодний із позовом тому, що квартиру батько на його прохання заповідав саме йому. Про приватизацію квартири він нічого пояснити не може, бо з батьком він бачився дуже рідко. Будь-яких доказів того, що ОСОБА_1 знала про приватизацію квартири та написання батьком заповіту, він не має. ОСОБА_1 дійсно була членом сім’ї ОСОБА_7 на момент приватизації квартири. Підготовкою документів для розірвання договору дарування у 2010 року та складення заповіту займався він. Вважає, що позивачка не має права на задоволення позову, бо повинна була цікавитися, чи приватизована квартира на протязі 20 років сумісного життя. Про наявність заповіту і про те, що квартиру батько заповідав йому, ОСОБА_1 взнала вже після смерті батька.

     Представник відповідача ОСОБА_3 –ОСОБА_4 пояснила, що вона заперечує проти задоволення позову, оскільки ОСОБА_1 пропустила строк позовної давності. Вона вважає, що ОСОБА_1 могла знати про приватизацію квартири, бо в той час більшість населення приватизувала свої квартири. Будь-яких доказів того, що ОСОБА_1 знала про приватизацію квартири та написання її покійним чоловіком заповіту, вона не має. ОСОБА_1 дійсно була членом сім’ї ОСОБА_7 на момент приватизації квартири. Але вона вважає, що ОСОБА_1 не мала права на приватизацію спірної квартири через те, що не була зареєстрована у ній на момент приватизації.

    Представник відповідача - Управління комунальних ресурсів Донецької міської ради у судове засідання не прибув, про дату, час та місце судового розгляду був повідомлений належним чином, надав суду письмове пояснення, в якому заперечував проти позову і пояснив, що органу приватизації не було відомо про обставини, вказані в позовній заяві. Окрім того, у своїх письмових поясненнях зазначив, що якщо під час судового розгляду справи будуть встановлені факти, викладені у позовній заяві, Управління комунальних ресурсів Донецької міської ради не заперечує проти  задоволення вищезазначеного позову. Просив суд прийняти рішення на розсуд суду (а.с.55).

     Відповідач ОСОБА_5 у судове засідання не прибув, про дату, час та місце судового розгляду був повідомлений належним чином, надав заяву, в якій просив розглянути справу без його участі (а.с. 63).

    В судовому засіданні третя особа - приватний нотаріус Донецького міського нотаріального округу ОСОБА_6  пояснив наступне. В 2004 році ОСОБА_7 оформив у нього договір дарування спірної квартири, за яким подарував її своїй онуці ОСОБА_12. В 2010 році ОСОБА_7 знов звернувся до нього та повідомив, що цей договір уклав помилково, просив оформити його розірвання. Як нотаріус, він пояснив, ОСОБА_7 що той вже не є власником, а тому необхідна згода онуки. Потім вони прийшли до нього разом, он все роз’яснив та вони почали збирати необхідні документи. Пізніше вони прийшли з належними документами та він посвідчив договір про розірвання договору дарування квартири. Після цього ОСОБА_7 отримав від нього назад свідоцтво про право власності на квартиру, яке зберігалося у нього в наряді, а онука повернула йому технічний паспорт на квартиру. В цей же день відповідно до вимог законодавства він посвідчив заповіт ОСОБА_7 при цьому, роз’яснивши, що його дружина матиме право на обов’язкову долю у спадщині (1/2 частину від того, що вона мала б при спадкуванні за законом) як непрацездатна особа. При посвідченні заповіту він не перевіряв права дружини ОСОБА_7 на спірну квартиру, оскільки відповідно до свідоцтва про право власності на квартиру ОСОБА_7 сам приватизував квартиру. Потім з заявою про відкриття спадкової справи до нього звернулася дружина ОСОБА_7 –ОСОБА_1  При ознайомленні ОСОБА_1 20.10.2010 року з текстом заповіту було помітно, що вона до цього не знала про зміст заповіту і це для неї було несподіванкою. Також, приватний нотаріус ОСОБА_6 надав суду заяву, в якій просив у подальшому розглянути справу без його участі.

    Суд вислухавши позивача, представника позивача, відповідача ОСОБА_3, представника відповідача, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши надані докази у їх сукупності, приходить до висновку про те, що позов являється частково обґрунтованим і підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

    Судом встановлені наступні обставини.

    Відповідно до свідоцтва про укладення шлюбу НОМЕР_1, виданого 29.01.1987 року Ворошиловським районним відділом ЗАГС м. Донецька 29 січня 1987 року, ОСОБА_1 уклала     шлюб із ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 8).

     Згідно довідки № 99 від 27.01.2011 року абонентської служби комунального підприємства «Служба єдиного замовника Ворошиловського району м. Донецька»ОСОБА_1 проживала із чоловіком –ОСОБА_7 за адресою: квартира АДРЕСА_1 з січня 1987 року (а.с.24).

    На підставі акту від 27.01.2011 року ОСОБА_1 зареєстрована з 07.12.1993 року, а проживає із січня 1987 року за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.26).

    Як вбачається із заяви ОСОБА_7 на ім’я Директора Фонду комунального майна м. Донецька від 11.02.1993 року він вказує, що у квартирі, розташованій за адресою: АДРЕСА_1 він мешкає один і інших членів його сім’ї, які б мешкали у цій квартирі не має (а.с.32).

     Згідно із свідоцтвом про право власності на квартиру АДРЕСА_1 № 13801 від 06.09.1993 року, виданого Фондом комунального майна Донецької міської ради народних депутатів (а.с. 9), право власності на цю квартиру зареєстровано тільки за ОСОБА_7

    Частиною 2 ст. 15 Закону України № 697-XII  від 7 лютого 1991 року «Про власність»передбачено, що наймач жилого приміщення в будинку державного чи громадського житлового  фонду  та  члени  його  сім'ї  мають  право  придбати у власність відповідну квартиру або будинок шляхом їх викупу або  на інших підставах, передбачених законодавством України.

    Відповідно до ч. 2 ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», передача займаних квартир здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім’ї, які постійно мешкають в даній квартирі. Тобто відповідно до вимог цієї статті Закону, обов’язковою ознакою для наявності права на приватизації житла являється саме постійне проживання у квартирі.

    Частина 2 ст. 64 ЖК України передбачає, що до членів сім’ї наймача належать дружина наймача. Членами сім’ї наймача може бути визнано і інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

     Пунктом 5 «Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян», затвердженого наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству № 56 від 15.09.1992 року, передача займаних квартир здійснюється у приватну (для одиноких наймачів) та у спільну (сумісну або часткову) власність за письмовою згодою всіх повнолітніх (віком від 18 і більше років) членів сім’ї з обов’язковим визначенням уповноваженого власника квартири.

    До членів сім’ї наймача включаються лише громадяни, які постійно мешкають у квартирі разом з наймачем.

    На підставі п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України", вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з'ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім'ї наймача, чи приписані вони в даному жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім'ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням.

     Згідно ст. ст. 2, 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», право на приватизацію житла повинно бути пов’язано з фактом проживання, а не з фактом реєстрації, здійсненої на підставі Закону України “Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні”, відповідно до якого реєстрація місця проживання чи місця перебування є юридичною процедурою обліку фізичних осіб за обраним ними місцем проживання, наявність або відсутність якої не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених законами, або підставою для їх обмеження.

    Відповідно до ч. 3 ст. 10 ЦПК України, кожна сторона, а також інші особи, що приймають участь в розгляді справи, повинні довести ті обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог чи заперечень. Всупереч вимогам ст. ст. 10, 57-60 ЦПК України відповідачами по справі, під час розгляду справи, не було приведено будь-яких достовірних, законних і допустимих  доказів своїх заперечень.

    З огляду на пояснення свідків та надані позивачем докази, суд приходить до висновку про те, що при здійсненні приватизації 06.09.1993 року квартири АДРЕСА_1 та видачі свідоцтва про право власності на квартиру № 13801 від 06.09.1993 року Фондом комунального майна Донецької міської ради народних депутатів були порушені вимоги законодавства України, а саме - не було враховано те, що ОСОБА_1 була членом сім’ї наймача, постійно проживала у квартирі  АДРЕСА_1 на момент її приватизації більше 6 років, жила з наймачем однією сім’єю, мала з ним спільний бюджет та вела спільне господарство, своєї згоди на приватизацію цієї квартири і передачу її у власність її чоловіка –ОСОБА_7, вона, як член сім’ї наймача, не давала, а тому приватизація цієї квартири була проведена незаконно і тому підлягає визнанню недійсною.

    На підставі ст. 74 ЦК Української РСР 1963 року, вимога про захист порушеного права приймається судом незалежно від закінчення строку позовної давності.

    Згідно ст. 76 ЦК Української РСР 1963 року, перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

     Згідно зі ст. 80 ЦК Української РСР якщо суд, арбітраж або третейський суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові.

     Відповідно ж до ч. 1 ст. 73 ЦПК України, суд поновлює строк, встановлений відповідно законом, за клопотанням сторони, в разі його пропущення з поважних причин.

     З огляду на пояснення свідків та надані позивачем докази, суд приходить до висновку про те, що про приватизацію квартири позивачка дізналась тільки у жовтні 2010 року, коли після смерті чоловіка, виникло питання про спадок на спірну квартиру, а тому строк позовної давності нею пропущено не було.

     Окрім того, з огляду на пояснення позивачки та відповідача ОСОБА_3, пояснення третьої особи – приватного нотаріуса Донецького міського нотаріального округу ОСОБА_6, та надані нотаріусом документи спадкової справи, суд приходить до висновку, що при посвідченні заповіту було дотримано всі вимоги законодавства України, а тому вважає позов у цій частині необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню з наступних підстав.

    Відповідно до ст. 1247 ЦК України, заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складання. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем.

    Відповідно до ст. 1157 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

    Судом не встановлено порушень щодо форми та посвідчення заповіту. У суду є всі підстави вважати, що волевиявлення заповідача було вільним і відповідало його волі. Обставини, на які посилається позивач, не можуть бути підставою для визнання заповіту недійсним.

     За таких обставин позов ОСОБА_1 до Управління комунальних ресурсів Донецької міської ради, ОСОБА_5, ОСОБА_3 про поновлення строку звернення до суду, визнання приватизації квартири, свідоцтва на право власності на квартиру та заповіту недійсними підлягає частковому задоволенню.

      Відповідно до ст.88 ЦПК України стягненню на користь позивача з відповідача підлягає сплачений судовий збір в сумі 142,03 грн., а також витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в сумі 120,00 грн.

     На підставі ст. ст. 48, 74, 76, 80 ЦК Української РСР 1963 року ЦК України (1963 року), ст.8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», ст. 15 Закону України «Про власність»,  ст. 9,64,65 ЖК УРСР, ст. ст. 1157,1247 ЦК України, керуючись ст. 10,11, 60, 73, 212, 213, 214, 215 ЦПК України, суд -

                                                                ВИРІШИВ:

    Позовні вимоги ОСОБА_1 до Управління комунальних ресурсів Донецької міської ради, ОСОБА_5, ОСОБА_3, третя особа - приватний нотаріус Донецького міського нотаріального округу ОСОБА_6, про визнання недійсними приватизації квартири, свідоцтва про право власності на квартиру та заповіту –задовольнити частково.

    Визнати недійсною приватизацію ОСОБА_7 квартири АДРЕСА_1

    Визнати недійсним свідоцтво про право власності на квартиру (будинок) № 13801 від 06 вересня 1993 року, видане Фондом комунального майна Донецької міської ради народних депутатів, на квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 45,4 кв. м.

    В задоволенні інших позовних вимог –відмовити.

    Стягнути солідарно з Управління комунальних ресурсів Донецької міської ради, ОСОБА_5, ОСОБА_3 на користь  ОСОБА_1 судовий збір в сумі 142,03 грн. та витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в сумі 120,00 грн.

    Апеляційну скаргу на рішення суду може бути подано через Ворошиловський районний суд м.Донецька до апеляційного суду Донецької області протягом десяти днів з дня його проголошення. Рішення суду набирає законної  сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

        Рішення надруковано в нарадчій кімнаті в одному примірнику.

         Суддя Ворошиловського районного

         суду м. Донецька                                                                                             В.П. Цукуров