Справа № 2-3843/11

РІШЕННЯ

Іменем           УКРАЇНИ

(повне)

“4” квітня 2011 року

Приморський районний суд міста Одеси в складі:

Головуючого           –судді Погрібного С.О.

за секретаря                     –Ацабрікової В.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Одесі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення боргу, відшкодування майнової та моральної шкоди, за участі третьої особи –Товариства з обмеженою відповідальністю «Кратос», –

в с т а н о в и в :

Позивач ОСОБА_1, за уточненою позовною заявою, звернувся до суду із вимогою про стягнення з відповідачів грошової суми в розмірі, що складає 1 823 180,0 гривень –основного боргу та судові витрати, пов’язані з розглядом справи у сумі 1820,0 гривень. Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що у жовтні 2007 року між сторонами укладено договір позики, відповідно до якого ОСОБА_1 передав, а відповідач прийняв грошові кошти у сумі 218 000,0 доларів США та 77 000,0 гривень. За змістом розписки строк повернення позики настав 1 січня 2008 року. У січні 2008 року позивач звернувся до відповідача з вимогою повернути зазначені кошти, але ОСОБА_2 відмовився їх повернути.

Представник ОСОБА_2 у судове засідання з’явилась, пред’явлений позов не визнала у повному обсязі, пояснила, що зазначені у розписці кошти відповідач від ОСОБА_1 прийняв, втім, ці грошові кошти отримані як фінансова допомога ТзОВ «Кратос», а ОСОБА_2 під час складання розписки виступав як засновник та директор ТзОВ «Кратос».

Відповідач ОСОБА_3 в судове засідання не з’явилася неодноразово, про дату, час та місце судового слухання повідомлялась належним чином, про причини неявки в судове засідання не повідомила.

Представник третьої особи –ТзОВ «Кратос»в судове засідання з’явилася, просила суд відмовити в задоволенні позову ОСОБА_1 у повному обсязі.

Позивач ОСОБА_1 та його представник в судове засідання з’явилися, позовну заяву підтримали у повному обсязі.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 4 квітня 2011 року позовну заяву ОСОБА_1 в частині вимог, пред’явлених в Приморському районному суді м. Одеси 22 лютого 2010 року (вх. № 118) до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про відшкодування майнової та моральної шкоди - залишено без розгляду

Дослідивши матеріали справи, суд вважає позов таким, що підлягає частковому задоволенню з наступних причин. На підставі пояснень сторін, представлених письмових доказів судом встановлені такі фактичні обставини.

У жовтні 2007 року між сторонами укладено договір позики, відповідно до якого ОСОБА_1 позичив ОСОБА_2 грошову суму в розмірі 218000,0 доларів США та 77000,0 гривень. Договір позики оформлений розпискою, складеною ОСОБА_2, оригінал якої було передано позивачу.

При цьому боржник зобов’язався повернути позичальнику грошові кошти, зазначені в розписці, до 1 січня 2008 року з щомісячною сплатою процентів від суми позики за користування грошима.

Із матеріалів справи вбачається, що розписка, представлена для огляду суду представником позивача, не має відміток про повернення боргу. Так само представник відповідача не представив суду розписок або інших письмових документів про повернення грошових коштів позивачу.

Питання передачі грошових коштів позивачем відповідачу окремо не досліджувалося, оскільки не представляло спору в силу того, що представник відповідача не заперечував проти отримання цих коштів його довірителем, а тому ці обставини відповідно до правила частини 1 статті 61 ЦПК України вважаються доведеними.

Відповідач в обумовлений строк суму боргу не повернув, що підтверджується фактом пред’явлення суду розписки позичальника без відмітки про повернення суми боргу. За правилом ч. ч. 2 та 3 ст. 545 ЦК України якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов’язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов’язку. Таким чином, наявність боргового документ у кредитора без відповідної помітки про виконання зобов’язання свідчить про невиконання умов грошового зобов’язання. Невиконання грошового зобов’язання відповідачем свідчить про порушення ним вимоги ст. 1049 ЦК України, за якою позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику в строки й у порядку, установленим договором. При цьому боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов’язання.

Відповідно до ст. 524 ЦК України валютою зобов’язання є національна валюта України. Згідно з правилом частини 2 статті 533 ЦК України, якщо у зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідною валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. З огляду на ці правила, враховуючи, що між сторонами виникло зобов’язання із договору позики, за умовами якого відповідач повинен повернути позивачу суму боргу в розмірі 218000,0 доларів США, сума боргу за визначенням суду становить за курсом НБУ на день постановлення рішення, з урахуванням боргу в національній валюті 1812280,0 гривень.

Курс НБУ долара США по відношенню до української гривні на день постановлення рішення становить –за 100,0 доларів США –796,0 гривень.

Виходячи з аналізу змісту названої розписки, суд виходить з обґрунтованості того, що між сторонами виникли цивільні відносини з приводу саме укладення та виконання договору позики, природу боргового зобов’язання судом вважається доведеною.

Представник відповідача у своїх запереченнях проти позову послалася на те, що ОСОБА_2, приймаючи від позивача грошові кошти, діяв не від свого імені, а в інтересах юридичної особи –ТзОВ «Кратос». Втім, це не знайшло свого підтвердження під час судового розгляду справи. З тексту досліджуваної розписки вбачається, що відповідач діяв у цих договірних відносинах від свого імені, а не як орган юридичної особи. За змістом цього договірного зобов’язання ОСОБА_2 прийняв грошові кошти у борг, та зобов’язався їх повернути у визначений розпискою строк.

Також не знайшов свого підтвердження зв'язок між обставинами прийняття відповідачем грошових коштів від ОСОБА_1 та внесенням цих коштів у касу підприємства –ТзОВ «Кратос». Надані документи від третьої особи про отримання грошових коштів від позивача не дають суду підстав пов’язувати ці обставини саме зі спірними правовідносинами. Так, відповідно до п. 3.10 Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні оприбутковування готівки –це проведення підприємствами і підприємцями обліку готівки в касі на повну суму її фактичних надходжень у касовій книзі, книзі обліку доходів і витрат, книзі обліку розрахункових операцій.

Окрім того, відповідач мав надати суду не тільки документи про отримання грошових коштів від позивача (відповідні касові ордери), а і відповідну касову книгу з відображенням цих операцій. Згідно із п. 3.10 Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні у касових ордерах зазначається підстава для їх складання і перелічуються додані до них документи. Видача касових ордерів і видаткових відомостей на руки особам, що вносять або одержують готівку, забороняється. Приймання і видача готівки за касовими ордерами може проводитися тільки в день їх складання. Суду не надано доказів про внесення отриманих від ОСОБА_1 грошових коштів у касу підприємства з відповідним оформленням цих операцій у касовій книзі ТзОВ «Кратос».

Суд критично оцінює наявні в матеріалах справи копії прибуткових касових ордерів про внесення ОСОБА_1 грошових коштів в касу ТзОВ «Кратос», оскільки, по-перше, вони складені за різними датами, що суперечить змісту розписки в контексті п. 3.10 Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні; по-друге, не представлено касові книги із фіксацією здійснення зазначених операцій. Суд також звертає увагу, що відповідно до п. 3.11 вказаного Положення, прибуткові та видаткові касові ордери до передавання в касу реєструються бухгалтером у журналі реєстрації прибуткових і видаткових касових документів, який ведеться окремо за прибутковими та видатковими операціями, однак такий журнал суду також не надано.

Таким чином, однозначність саме боргових зобов’язань із договору позики між позивачем та відповідачем ОСОБА_2 випливає зі змісту розписки, складеної ОСОБА_2

Текст розписки також свідчить про виконання позивачем свого реального зобов’язання із договору позики, оскільки доводять реальну передачу грошових коштів відповідачу.

При цьому мета отримання грошових коштів відповідачем не має правового значення, оскільки не створює для позивача жодних зустрічних зобов’язань, а так само не свідчить про існування іншого договору, окрім договору позики.

Відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

За правилом ч. 2, 3 ст. 61 СК України об’єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Проте наведені положення ст. 61 СК України слід розуміти у сенсі ч. 2 ст. 65 СК України, відповідно до якої при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Враховуючи, що укладений відповідачем ОСОБА_2 виходить за межі дрібного побутового, був укладений під час перебування відповідачів у шлюбі, згода ОСОБА_3 на укладення її колишнім чоловіком угоди презюмується, беручи до уваги, що ця презумпція не спростована іншим із подружжя, суд вважає, що права та обов’язки за договором, укладеним одним із подружжя, поширюються на обох із них. З огляду на наведене наявні підстави вважати отримані відповідачами кошти такими, що надійшли у їх спільну сумісну власність.

Суд вважає, що при цьому не потрібно, щоб таке майно (грошові кошти) було внесено до сімейного бюджету. Достатньо того, щоб воно було одержано одним із подружжя. При укладенні зазначеного договору підлягає застосуванню правило ч. 1 ст. 334 ЦК України, відповідно до якої право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не встановлене договором або законом.

Остання обставина є підставою для задоволення позову стосовно обох відповідачів, оскільки, зокрема, відповідно до ч. 1 ст. 68 СК України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.

Згідно до свідоцтва про одруження, виданого відділом реєстрації актів громадянського стану виконавчого комітету Київської районної Ради народних депутатів м. Одеси, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 одружились 12 серпня 1995 року, та, відповідно до свідоцтва про розірвання шлюбу, перебували в ньому до 23 грудня 2009 року. Таким чином, кошти отримані ОСОБА_2 в період, коли він перебував в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3, а, отже, звернення ОСОБА_1 із позовом до відповідачів про стягнення боргу в солідарному порядку є цілком обґрунтованим.

У відповідності зі ст. 526 ЦК України зобов’язання повинне виконуватися належним чином згідно умов договору й вимог ЦК України. Згідно ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися в суд за захистом свого цивільного права у випадку його порушення з вимогою про примусове виконання зобов’язання в натурі.

Враховуючи обставини справи, суд вважає за необхідне визнати позов обґрунтованим та стягнути з відповідачів на користь позивача суму боргу, яка за визначенням суду становить за курсом НБУ на день постановлення рішення, з урахуванням боргу в національній валюті –гривнях 1 812 280,0 гривень.

У зв’язку із задоволенням позову підлягають стягненню з відповідачів на користь позивача судові витрати – 1 700,0 гривень суми судового збору, 120,0 гривень витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, що разом складає 1 820,0 гривень.

Задовольняючи позов частково, суд виходить з врахування положень частини 2 статті 533 ЦК України і відповідного застосування курсу долара США до гривні на день постановлення рішення.

Керуючись ст. ст. 16, 334, 526, 611, 1049 ЦК України, ст. ст. 61, 62, 65 СК України, ст. ст. 10, 11, 61, 88, 209, 212, 214-215 Цивільного процесуального кодексу України, СУД –

В И Р І Ш И В :

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення боргу –задовольнити частково.

Стягнути солідарно з ОСОБА_2, ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 суму боргу за договором позики розміром в 1 812 280,0 (один мільйон вісімсот дванадцять тисяч двісті вісімдесят) гривень.

Стягнути з ОСОБА_2, ОСОБА_3 в річних частках на користь ОСОБА_1 на відшкодування судових витрат –1 700,0 суму судового збору, 120,0 гривень витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, що разом складає 1 820,0 (одна тисяча вісімсот двадцять) гривень.

В задоволенні інших позовних вимог –відмовити.

Рішення може бути оскаржене шляхом подання апеляційному суду через суд першої інстанції апеляційної скарги протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення в порядку ст. 296 ЦПК України.

СУДДЯ:                                                               С.О. Погрібний