Справа № 22а-102\ 2006 p. Категорія 26

Головуючий у 1 інстанції Чмель О.Л. Доповідач Кочегарова Л.М.

УХВАЛА Іменем  України

13  липня  2006 року колегія     суддів  судової палати  у     цивільних  справах апеляційного суду Донецької області в складі:

головуючого Баркової Л.Л.

суддів Трушкова М.М., Кочегарової Л.М.

при секретарі Горбань К.С. розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Маріуполі справу за позовом ОСОБА_1 до Державного комітету України у справах національностей та міграції про оскарження рішення про відмову у наданні статусу біженця за апеляційною скаргою позивача на постанову Жовтневого районного суду міста Маріуполя від 18 квітня 2006 року,

встановила:

У липні 2005 року   ОСОБА_1 звернувся до суду з позовними вимогами про оскарження рішення про відмову у наданні статусу біженця.

Постановою Жовтневого районного суду міста Маріуполя від 18 квітня 2006 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

В апеляційній скарзі позивач просить постанову скасувати, посилаючись на те, що висновки суду не відповідають обставинам справи, нормам матеріального і процесуального права.

Заслухавши доповідача, пояснення позивача та його представника ОСОБА_2, які підтримали апеляційну скаргу, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія судців вважає, що скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Встановлено і це підтверджується матеріалами справи, що 8 березня 1999 року ОСОБА_1 за туристичною візою виїхав з Іраку і проживав там нелегально до січня 2002 року. 14 січня 2002 року за службовою візою виїхав до Росії. Із заявою про набуття статусу біженця до міграційних служб Йорданії та Росії не звертався. Вночі з 20 на 21 січня 2002 року незаконно перетнув кордон України, був затриманий, притягнутий до кримінальної відповідальності, а в наступному звільнений від відповідальності у зв"язку із діяльним розкаянням. У жовтні 2003 року звернувся до відділу у справах національностей та міграції Донецької облдержадміністрації про надання статусу біженця. Рішенням Комітету України у справах національностей і міграції від 29 грудня 2004 року позивачу відмовлено у наданні статусу біженця.

З пояснень позивача вбачається, що він народився в Іраку, отримав там вищу освіту, його родина по віросповіданню відноситься до шиїтів. В 1999 році загинули його батько та брати, оскільки вони виступали проти правлячого режим Саддама Хусейна. В Іраку залишилася мати. Через побоювання за своє життя він вирішив виїхати до будь-

якої безпечної країни. Знав, що отримати статус біженця за спрощеною системою можна у Німеччині.

Відмовляючи ОСОБА_1 у задоволенні позову, суд виходив з того, що позивач не надав доказів того, що його прибуття до України пов'язано з обґрунтованими побоюваннями за своє життя через переслідування в Іраку. Крім того, до прибуття в Україну він перебував у третій безпечній країні і не звернувся там за одержанням статусу біженця.

З висновками суду не можна не погодитися.

Згідно ст.1 Закону України "Про біженців"(далі Закон) біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками рази, віросповідання, національності, громадянства (підданства),належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни.

Згідно з положеннями ст. 10 Закону статус біженця не надається особі, яка до прибуття в Україну з наміром набуття статусу біженця перебувала в третій безпечній країні.

Таким чином, суд першої інстанції повно, всебічно і об"єктивно встановив обставини справи, поясненням сторін, наданим доказам дав належну оцінку, правильно застосував норми матеріального закону і прийшов до обґрунтованого висновку про те, що підстав для скасування рішення Державного комітету України у справах національностей та міграції про відмову ОСОБА_1 у наданні статусу біженця немає.

Не погоджуючись із рішенням, позивач посилався на те, що постанова суду від 18 квітня 2006 року про відмову у скасуванні зазначеного рішення винесена судом з порушенням вимог Кодексу адміністративного судочинства в Україні, оскільки його позовні вимоги повинні розглядатися окружним судом у складі трьох судців.

Однак ці доводи не відповідають вимогам закону.

Відповідно до п.5 Прикінцевих і перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства в Україні, до початку діяльності окружних та апеляційних адміністративних судів підсудні їм справи вирішують у першій та апеляційній інстанціях відповідні місцеві та апеляційні загальні суди.

З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції розглянув позов у відповідності з вимогами адміністративного судочинства в Україні.

Доводи позивача про те, що суд неповно з'ясував обставини справи та безпідставно відмовив йому у позові є неспроможними.

Відповідно ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Позивач не надав ні суду першої інстанції, ні апеляційному суду доказів того, що він виїхав за межі Іраку через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або через політичні переконання.

Більш того, з наданих письмових доказів, пояснень позивача вбачається, що він з березня 1999 року до січня 2002 року перебував у безпечних країнах, однак за наданням статусу біженця до відповідних органів не звертався. На теперішній час політична ситуація в Іраку у зв"язку із зміною правлячого режиму покращилася, однак він не бажає повертатися до Іраку через можливу кровну помсту, пов'язану з грошима.

Представник позивача ОСОБА_2  не заперечуючи ці обставини і одночасно зазначала, що на теперішній час передбачених законом підстав для визнання ОСОБА_1 біженцем немає.

її посилання на те, що постанова суду про відмову у позові ОСОБА_1 не узгоджується з міжнародними актами і, зокрема, Конвенцією про статус біженців від 28 липня 1951 року, яка не дозволяє вислання або примусове повернення біженця, є безпідставними, оскільки позивач такого статусу не набув.

Інші доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують і не є підставою для скасування постанови.

На підставі викладеного і керуючись ст.ст. 195,199,200 КАС України, колегія суддів,

ухвалила:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити.

Постанову Жовтневого районного суду міста Маріуполя від 18 квітня 2006 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена протягом одного місяця з дня набрання законної сили шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.