РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
"07" червня 2011 р. Справа № 12/213
Рівненський апеляційний господарський суд у складі колегії:
Головуючий суддя Мельник О.В.
суддя Огороднік К.М. ,
суддя Коломис В.В.
при секретарі судового засідання Турович Н.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Рівненського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу позивача Державного підприємства "Управління промислових підприємств Державної адміністрації залізничного транспорту України" на рішення господарського суду Рівненської області від 15.03.11 р. у справі № 12/213
за позовом Державного підприємства "Управління промислових підприємств Державної адміністрації залізничного транспорту України"
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Контрольно-ревізійне управління в Рівненській області
до суб’єкта підприємницької діяльності-фізичної особи ОСОБА_2
про стягнення орендної плати за користування майном, упущеної вигоди та витребування майна із чужого незаконного володіння,
за участю представників сторін:
позивача - не з’явився,
відповідача - не з’явився,
третьої особи - не з’явився,
ВСТАНОВИВ:
Державне підприємство «Управління промислових підприємств Державної адміністрації залізничного транспорту України», звернулось з позовом до фізичної особи –підприємця ОСОБА_2 про стягнення недоотриманої орендної плати за період користування будівлею магазину по АДРЕСА_1 (далі в постанові магазин) з червня 2005 року по листопад 2010 року в сумі 73706,00 грн.; стягнення доходів, які отримала відповідач за час користування будівлею магазину, починаючи з 01 липня 2003 року по день відкриття провадження по даній справі; зобов’язання відповідача звільнити будівлю магазину та передати її балансоутримувачу Клесівському кар’єроуправлінню ДП «УПП УЗ».
Рішенням господарського суду Рівненської області від 15.03.2011 року у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.
Своє рішення суд першої інстанції обґрунтував зокрема тим, що позивачем не надано суду доказів надсилання відповідачу у період з 01.07.2003р. по 01.03.2011р. повідомлення про припинення договору оренди від 11.12.2002р. протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору, а тому, враховуючи ст.17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», норми ЦК Української РСР та ЦК України, суд прийшов до висновку, що зазначений договір оренди діє до 01.07.2011р.. Оскаржуване рішення також нормативно обґрунтоване положеннями ст. 526, 628,629,651 ЦК України щодо відсутності факту укладення позивачем та відповідачем угод про внесення змін до договору оренди від 11.12.2002р. в частині встановлення плати за користування майном. Суд першої інстанції також прийшов до висновку, що позивачем не було доведено наявність складу цивільного правопорушення для стягнення збитків та їх розміру.
Позивач з прийнятим рішенням господарського суду не погодився та подав апеляційну скаргу в якій просить його скасувати та прийняти нову постанову, якою позов задоволити повністю.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що договір оренди всупереч вимогам цивільного законодавства та Закону України «Про оренду державного та комунального майна»був укладений на безоплатній основі. Строк договору складав 6 місяців, тобто з 01.01.2003 року по 01.06.2003 року. Вважає, що діючий в момент укладення договору ЦК України, 1963 року (ст. 256) визначав поняття майнового найму, як тимчасове користування за плату. Й такі норми більш точно врегульовували спірні правовідносини, а ніж правовідносини по безоплатному користуванню майном. Окрім того вважає, що спірний договір суперечить ст. 2, ст. 10 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», тому на підставі ст. 48, ч. 2 ст. 58 ЦК України, 1963 року його слід вважати недійсним або ж таким, що втратив чинність. Стверджує, що відповідач користується будівлею магазину незаконно, а тому будівля підлягає звільненню відповідачем та поверненню її балансоутримувачу Клесівському кар’єроуправлінню ДП «УПП УЗ». Апелянт також вказує на те, що судом не було вирішено позовну вимогу про витребування у відповідача оригіналу свідоцтва про право власності на будівлю магазину.
Представник позивача подав клопотання про відкладення розгляду справи у зв’язку із перебуванням на лікарняному.
Враховуючи відсутність будь-яких доказів у підтвердження поважності причин неявки на розгляд справи представника позивача, відсутність у позивача, як юридичної особи перешкод у запрошенні до участі у справі будь - якого іншого представника, колегія суддів апеляційного господарського суду вважає за можливе проведення розгляду апеляційної скарги за відсутності представника позивача.
Представник відповідача подала до суду клопотання про розгляд справи за її відсутності. Просить рішення суду першої інстанції залишити без змін, апеляційну скаргу без задоволення.
Третя особа КРУ в Рівненській області участь повноважного представника під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції не забезпечила, про поважність причин неявки суд не повідомила, хоча про місце, день та час проведення судового засідання повідомлялась належним чином. Враховуючи відсутність клопотань третьої особи про відкладення розгляду справи, неповідомлення про причини неявки, апеляційний суд прийшов до висновку, щодо можливості проведення розгляду справи без її представника.
Розглянувши апеляційну скаргу, вивчивши матеріали справи, наявні в ній докази, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення місцевим господарським судом, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції при винесенні оскаржуваного рішення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Рівненського апеляційного господарського суду вважає, що рішення господарського суду Рівненської області від 15.03.2011 року слід залишити без змін, апеляційну скаргу – без задоволення, виходячи з наступного.
Апеляційним судом встановлено, що будівля магазину, розташована по АДРЕСА_1 області належить Міністерству транспорту України (Львівська залізниця), що встановлено судом із свідоцтва про право власності від 10.12.2002р., виданого Рівненським обласним БТІ на підставі рішення виконкому Клесівської селищної ради від 20.11.2002р. № 133, (а.с.33), а балансоутримувачем будівлі магазину є відокремлений структурний підрозділ Клесівське кар’єроуправління державного підприємства «Управління промислових підприємств державної адміністрації залізничного транспорту України»(далі в постанові –Клесівське кар’єроуправління).
Наказом Міністерства транспорту України № 1085 від 13.11.2006 р. "Про виділення структурних підрозділів залізниць України" вирішено виділити зі складу Львівської залізниці Клесівський гранітний кар’єр, приєднати його до Державного підприємства “"правління промислових підприємств Державної адміністрації залізничного транспорту України" та встановити, що останній є правонаступником прав та обов’язків Клесівського гранітного кар’єру, відповідно до розподільчих балансів та передавальних актів.
Наказом Державного підприємства "Управління промислових підприємств Державної адміністрації залізничного транспорту України” від 17.01.2007 р. № 4/06 “Про створення відокремлених структурних підрозділів ДП "УПП УЗ" вирішено створити на базі майна, переданого в тому числі з Львівської залізниці, згідно з додатком до наказу Міністерства транспорту України № 1085 від 13.11.2006 р. "Про виділення структурних підрозділів залізниць України", відокремлені структурні підрозділи Державного підприємства "Управління промислових підприємств Державної адміністрації залізничного транспорту України", серед яких і Клесівське кар’єроуправління державного підприємства "Управління промислових підприємств Державної адміністрації залізничного транспорту України ".
11 грудня 2002 року між Клесівським гранітним кар’єром Львівської залізниці (орендодавець) та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_2 (орендар) укладено договір оренди будинку, споруди, відповідно до якого орендодавець передає, а орендар бере в тимчасове володіння будинок, що стоїть окремо, з підсобними (допоміжними) спорудами за адресою: магазин по АДРЕСА_1. (а.с.24). Відповідно до розділу 4 договору термін оренди складає з 01.01.2003р. по 01.07.2003р.
При погодженні питання щодо орендної плати, сторони прийшли до згоди про безоплатне користування орендарем вказаним приміщенням (п.5.1 договору).
Відповідно до ст.324 ЦК України, 1963 року, за договором безоплатного користування майном одна сторона зобов’язується передати або передає майно у безоплатне тимчасове користування другій стороні, а остання зобов’язується повернути те ж майно. До договору безоплатного користування майном відповідно застосовуються правила статті 257, частини першої статті 259, статей 260 і 262, пунктів другого - п'ятого статті 265 і статей 271 і 272 цього Кодексу.
Згідно з ст.260 ЦК України,1963 року, в разі продовження користування майном після закінчення строку договору при відсутності заперечень з боку наймодавця договір вважається поновленим на невизначений строк і кожна з сторін вправі в будь-який час відмовитись від договору, попередивши про це другу сторону за один місяць.
Відповідно до ст.1 Закону України «Про оренду державного та комунального майна»(в редакції на момент укладення договору від 11.12.2002р.), цей Закон регулює організаційні відносини, пов’язані з передачею в оренду майна державних підприємств та організацій, їх структурних підрозділів.
Орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності (ст.2 Закону України «Про оренду державного та комунального майна»).
Згідно з ч. 1, ч. 2 ст.17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна»термін договору оренди визначається за погодженням сторін. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором.
Згідно з п. 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов"язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.
Аналогічне до змісту ч. 1, ч. 2 ст. 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» містить і положення ст.764 ЦК України, який почав діяти з 01.01.2004р., а саме : якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.
Колегія суддів апеляційного господарського суду вважає, що внаслідок оцінки доказів по справі, суд першої інстанції вірно не прийняв до уваги листи від 24.10.2005р. № 2040, від 11.12.2008р. № 1740, від 05.02.2009р. № 134 в якості доказів надсилання відповідачу повідомлення про закінчення терміну оренди, оскільки у зазначених листах йдеться про звільнення приміщення на підставі рішення суду від 02.12.2008р. № 2-3/2008 та рішення Апеляційного суду Рівненської області від 04.02.2009р. у справі № 22-153/09.
При цьому, згідно з рішенням Сарненського районного суду від 02.12.2008р. № 2-3/2008, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 04.02.2009р. у справі № 22-153/09, ОСОБА_2 відмовлено у позові про визнання права власності на спірне приміщення (а.с.65-67).
Місцевий господарський суд прийшов до висновку, з яким погодився також і апеляційний суд, що позивачем не було надано доказів надсилання відповідачу у період з 01.07.2003р. по 01.03.2011р. повідомлення про припинення договору оренди від 11.12.2002р. протягом одного місяця після закінчення терміну його дії, а тому, враховуючи положення ст.17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», норми ЦК Української РСР та ЦК України, зазначений договір оренди слід вважати таким, що діє до 01.07.2011року.
Окрім того, апеляційний суд вважає, що місцевий господарський суд дав також вірну оцінку довідці КРУ в Рівненській області № 66 від 02.07.2009 року за наслідками проведеної планової ревізії фінансово-господарської діяльності відокремленого підрозділу «Клесівське кар’єроуправління» державного підприємства «Управління промислових підприємств Державної адміністрації залізничного транспорту України», вірно дав оцінку таким доказам позивача, як накладна № 82 від 30.06.2009р., бухгалтерська довідка, згідно з якими нарахована в односторонньому порядку позивачем орендна плата за користування будівлею магазину становить 41277,71 грн.
При цьому, судом першої інстанції належним чином, з посиланням на положення ст.ст.526,628, 629, 651 ЦК України нормативно обґрунтовано підстави для відмови в позові.
Статтею 204 ЦК України закріплено принцип презумпції правомірності правочину, згідно якого правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Договір від 11 грудня 2002 року недійсним визнаний не був, в порядку визначеному законом його змінено чи розірвано також не було, а тому, відповідно до ст. 629 ЦК України такий договір є обов’язковим для виконання сторонами, у зв’язку з чим, колегія суддів апеляційного суду погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що позивачем безпідставно нарахована орендна плата в сумі 73706,00 грн. за період з червня 2005 року по жовтень 2010 року. Враховуючи дійсність вказаного договору, позивачем без достатніх підстав також заявлено вимогу про звільнення орендованого приміщення, у зв’язку з чим позовні вимоги в цій частині до задоволення не підлягають.
Не заслуговують на увагу посилання апелянта на наявність вироку Сарненського районного суду від 02.03.2007 року (справа № 1-44/2007), оскільки згідно з ч. 3 ст. 35 ГПК України, в даному разі доказуванню не підлягає лише те, що з боку директора Клесівського гранітного кар"єру Львівської залізниці мало місце перевищення службових повноважень внаслідок укладення договору оренди з відповідачем, однак такий договір недійсним визнаний не був.
За змістом ч. 1, ч. 2 ст. 22 ЦК України, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками, зокрема є доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв'язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право.
Відповідно до статті 224 ГК України учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено. Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.
Для відшкодування шкоди за правилами ст. 224 ГК України необхідно довести наявність певного юридичного складу, а саме : неправомірність поведінки особи, наявність шкоди, заподіяної внаслідок неправомірної поведінки особи, причинний зв’язок між протиправною поведінкою та шкодою, вину.
Відповідно до ст.32 ГПК України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення спору.
За змістом статті 33 ГПК України, обов'язок доказування та подання доказів розподіляється між сторонами, виходячи з того, хто посилається на юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги і заперечення.
Отже, позивачу в даному спорі слід було надати суду достовірні, належні та достатні докази у підтвердження протиправності дій чи бездіяльності відповідача, у підтвердження заподіяння саме її діями збитків у виді упущеної вигоди та вину останньої, чого зроблено не було.
Приймаючи до уваги викладене, колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції про недоведеність позивачем наявності юридичного складу цивільного правопорушення з боку відповідача.
Твердження апелянта про те, що судом першої інстанції не вирішено позовну вимогу про витребування у відповідача оригіналу свідоцтва про право власності на магазин, колегія суддів апеляційного суду не може прийняти до уваги з огляду на наступне.
Відповідно до п.3, п. 4 ч. 2 ст. 54 ГПК України, позовна заява, зокрема, повинна містити зміст позовних вимог, виклад обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги.
Поряд з тим, позовна заява вказаних обов’язкових елементів в частині вимоги про витребування у відповідача оригіналу свідоцтва про право власності на магазин не містить.
Відповідно до ст. 387 ЦК України, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Статтею 392 ЦК України зазначено, що власник майна може пред’явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Отже, в силу ст.ст. 32,33,54 ГПК України в разі порушення права власності позивача, останньому слід було пред’явити відповідну вимогу матеріально-правового характеру, обґрунтувавши порушення свого права в позовній заяві та під час розгляду справи судом першої та апеляційної інстанції шляхом надання суду належних, достовірних, допустимих та достатніх доказів, чого зроблено не було. Тому, вимога про витребування у відповідача оригіналу свідоцтва про право власності на приміщення магазину, є фактично процесуальним клопотанням про отримання доказу, у зв’язку з чим порушень вимог ст. 84 ГПК України з боку місцевого господарського суду апеляційним судом встановлено не було.
Судова колегія вважає, що суд першої інстанції повно з’ясував обставини справи і дав їм правильну юридичну оцінку. Порушень чи неправильного застосування норм матеріального чи процесуального права при розгляді спору судом першої інстанції, які б давали підстави для скасування оскаржуваного рішення, судовою колегією не встановлено, тому мотиви, з яких подана апеляційна скарга не можуть бути підставою для скасування прийнятого у справі правильного по суті рішення з одних лише формальних міркувань. Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду.
На підставі викладеного, керуючись ст.99, 101, п.1 ст.103, ст.105 Господарського процесуального кодексу України Рівненський апеляційний господарський суд,
ПОСТАНОВИВ :
1. Рішення господарського суду Рівненської області від 15.03.2011 року у справі № 12/213 залишити без змін, апеляційну скаргу Державного підприємства "Управління промислових підприємств Державної адміністрації залізничного транспорту України" –без задоволення.
2. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку.
Головуючий суддя Мельник О.В.
Суддя Огороднік К.М.
Суддя Коломис В.В.