ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
Господарський суд Чернігівської області
________________________________________________________________________________________________
14000 м. Чернігів, проспект Миру 20 Тел. 7-99-18, факс 7-44-62
Іменем України
П О С Т А Н О В А
"22" вересня 2006 р. Справа № 2/273а
10 год. 43 хв. Справа № 2/273 а
За позовом: відділення Фонду соціального захисту інвалідів у Чернігівській області
14017, м. Чернігів, вул. Комінтерну, 14
до багатопрофільного підприємства “Єдність” Чернігівського обласного благодійного
фонду “Благовест”
м. Чернігів, пр-т Перемоги, 62
про стягнення 4038,1 грн.
Суддя Михайлюк С.І.
Секретар Фетисова Ю.А.
представники сторін:
від позивача: пров. спеціаліст Телєгіна Т.О.
від відповідача: директор Слєдовська Н.М.
Заявлено позов про стягнення з відповідача 4038,1 грн. штрафних санкцій за нестворені робочі місця для інвалідів в 2005 році.
Відповідач подав письмові заперечення на позовну заяву, представник відповідача у судовому засіданні зазначила, що підприємство подавало звіти ф.3-ПН, заявки до центру зайнятості, оголошення до газети про наявність вільних робочих місць, але інвалідів на підприємство не направили, робочі місця для інвалідів створені, підприємство не зобов’язано шукати інваліда для працевлаштування.
Дослідивши матеріали справи, вислухавши пояснення представників сторін, суд,
в с т а н о в и в:
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 19 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” (надалі Закон) з урахуванням змін, внесених Законом України від 31.05.2005р. № 2602-IV “Про внесення змін до Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, для підприємств (об'єднань), установ і організацій незалежно від форми власності і господарювання встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 чоловік - у кількості одного робочого місця. Норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів визначається виключно цим Законом. Якщо іншими законами встановлюються нормативи робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів, які відрізняються від зазначених у цій статті, застосовуються положення цього Закону.
Відповідно п. 3 Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.05.1995р. № 314 (надалі Положення), робоче місце інваліда вважається створеним, якщо воно відповідає встановленим вимогам робочого місця для інвалідів відповідної нозології, атестоване спеціальною комісією підприємства за участю представників МСЕК, органів Держнаглядохоронпраці, громадських організацій інвалідів, і введено в дію шляхом працевлаштування на ньому інваліда.
Відповідно до ч. 1 ст. 20 Закону із змінами внесеними Законом України № 2505-IV від 25.03.2005р. підприємства (об'єднання), установи і організації, крім тих, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів, незалежно від форми власності і господарювання, де кількість працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим частиною першою статті 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів штрафні санкції, сума яких визначається у розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві (в об'єднанні), в установі, організації за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом. Для підприємств (об'єднань), установ і організацій незалежно від форми власності та господарювання, на яких працює від 8 до 15 осіб, розмір штрафних санкцій за робоче місце, не зайняте інвалідом, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві (об'єднанні), у відповідній установі, організації.
Згідно із звітом про зайнятість та працевлаштуванні інвалідів за 2005 рік, що підписаний керівником та головним бухгалтером відповідача, середньооблікова кількість штатних працівників підприємства складала 21 особу. Таким чином відповідач мав створити 1 робоче місце для працевлаштування інваліда. Фактично ж на підприємстві відповідача в 2005 році інваліди не працювали.
Відповідач не подав доказів виконання Положення стосовно розроблення заходів по створенню робочих місць для інвалідів, визначення видів виробництв, цехів та дільниць, де доцільно використовувати працю інвалідів, атестації робочих місць, розроблення і затвердження інструкції про робоче місце інваліда.
Разом з тим, підстави відповідальності визначені ст. 20 Закону (редакції Закону України № 2505-IV від 25.03.2005р.), згідно з якою штрафні санкції сплачуються саме за меншу кількість працюючих інвалідів, ніж установлено нормативом, передбаченим частиною першою статті 19 цього Закону, а не за невиконання окремих приписів Положення.
На відповідача не покладався обов’язок займатися пошуком інвалідів для працевлаштування.
Частиною 1 ст. 18 Закону передбачалося, що працевлаштування інвалідів здійснюється центральним органом виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями інвалідів. Підбір робочого місця здійснюється переважно на підприємстві, де настала інвалідність, з урахуванням побажань інваліда, наявних у нього професійних навичок і знань, а також рекомендацій медико-соціальної експертизи (ч. 2 ст. 18 Закону). Повноваженнями державної служби зайнятості (п. 12 Положення) є, зокрема, ведення обліку інвалідів, які звернулися за допомогою у працевлаштуванні, ведення обліку робочих місць підприємств, на які можуть бути працевлаштовані інваліди, сприяння працевлаштуванню інвалідів, які звернулися з таким проханням, з урахуванням рекомендацій МСЕК. Згідно з п. 10 Положення працевлаштування інвалідів здійснюється державною службою зайнятості, органами Мінсоцзахисту, місцевими радами, громадськими організаціями інвалідів.
Виявляти інвалідів, які бажають працювати, щомісячно надсилати державній службі зайнятості списки таких інваліді є компетенцією місцевих органів соціального захисту населення (п. 11 Положення).
В силу ч. 3 ст. 43 Конституції України використання примусової праці забороняється.
З наведено випливає висновок, що працевлаштування інваліда залежить і від його на це бажання, а також інших факторів, зокрема професійних навичок і знань.
У відповідності до ст. 20 Закону України “Про зайнятість населення”, Інструкції щодо заповнення державної статистичної звітності за формою N 3-ПН "Звіт про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) та потребу в працівниках", що затверджена наказом Державного комітету статистики України від 06.07.1998р. № 244 (діюча в 2005 році) підприємства, установи і організації, розташовані на території відповідного регіону, незалежно від форм власності і господарювання та відомчої підпорядкованості, щомісячно в повному обсязі подають державній службі зайнятості інформацію про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) за формою № 3-ПН. Форма звітності передбачає зазначення наявності вільних робочих місць (вакантних посад) і для працевлаштування інвалідів.
Чернігівський міський центр зайнятості листом від 21.09.2006р. № 08/2272 повідомив, що інвалідам надавалась інформація про наявність у 2005 році замовлених роботодавцями вакантних місць для інвалідів, але бажаючих працевлаштуватись на БП “Єдність” не виявлено; у 2005 році відповідач регулярно надавав звіти про наявність вільних робочих місць та потребу в працівниках ф. 3-ПН, у звітах за червень-листопад 2005 року пропонувалася вакансія інваліда.
Відповідачем у газеті “Феміда” № 7 (31) за червень-липень 2005р. розміщене оголошення, яке вказує на пропозицію у працевлаштуванні у тому числі інвалідам.
За таких обставин відповідач не може відповідати за не створення робочого місця для працевлаштування інвалідів (ст. 218 ГК України), у позовних вимогах слід відмовити.
Враховуючи викладене, а також керуючись ст.ст. 71 ч.1, 160-163, 167, п. 6 Прикінцевих та перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
п о с т а н о в и в:
У позові відмовити повністю.
Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, якщо таку заяву не було подано.
Якщо було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана у встановлений строк, постанова суду набирає законної сили після закінчення цього строку.
У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.
Якщо строк апеляційного оскарження буде поновлено, то вважається, що постанова чи ухвала суду не набрала законної сили.
Постанова може бути оскаржена до Київського апеляційного господарського суду.
Про апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції спочатку подається заява. Обґрунтування мотивів оскарження і вимоги до суду апеляційної інстанції викладаються в апеляційній скарзі.
Заява про апеляційне оскарження та апеляційна скарга подаються до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.
Заява про апеляційне оскарження постанови суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення, а в разі складення постанови у повному обсязі відповідно до статті 160 цього Кодексу - з дня складення в повному обсязі. Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження.
Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.
Заява про апеляційне оскарження чи апеляційна скарга, подані після закінчення строків, встановлених цією статтею, залишаються без розгляду, якщо суд апеляційної інстанції за заявою
особи, яка їх подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановляється ухвала.
Суддя С.І. Михайлюк
У повному обсязі постанова виготовлена 22.09.2006р.