ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
Київської області
01032, м. Київ - 32, вул. Комінтерну, 16 | тел. 230-31-77 |
ПОСТАНОВА
Іменем України
"27" липня 2006 р. Справа № 192/19-06
м. Київ, вул. Комінтерну, 16
(зал судових засідань № 203)
Господарський суд Київської області у складі головуючого судді Карпечкіна Т. П., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу
За позовом | Київського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів, м. Київ |
до | Приватного підприємства „Декалог”, м. Біла Церква |
про | стягнення 3904,00 грн. |
при секретарі Мірошниченко Д.Є.
За участю представників сторін:
від позивача: Рекеда Т. В. (дов. № 03-281/577 від 03.07.2006 року)
від відповідача: Міхеєва І. Г. (дор. Від 07.07.2006 року)
Суть спору:
Київське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів (далі - позивач) звернулось до господарського суду з позовом до Приватного підприємства „Декалог” (далі - відповідач) про стягнення 3904,00 грн. заборгованості по сплаті штрафних санкцій у зв’язку з порушенням встановленого нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів.
Провадження у справі було відкрите за правилами Кодексу адміністративного судочинства України відповідно до ухвали від 29.05.2006 року. Розгляд справи було призначено на 26.06.2006 року.
В судові засідання, які відбулися 26.06.2006 р. та 06.07.2006 р. відповідач свого представника не направив, хоча про день, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, витребуваних документів суду не надав, в зв’язку з чим господарський суд відкладав розгляд справи 20.07.2006 р.
В судовому засіданні 20.07.2006 р. оголошувалась перерве до 27.07.2006 р. про, що сторони були належним чином повідомлені.
Позивач в обґрунтування позовних вимог посилається на недотримання підприємством відповідача нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів, передбаченого ч. 1 ст. 19 Закону України „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, оскільки такий норматив для відповідача в 2005 році становив 1 робоче місце, однак фактично інваліди на його підприємстві не були працевлаштовані.
Відповідач у відзиві проти позовних вимог заперечує, оскільки на його підприємстві було створено необхідну кількість робочих місць для інвалідів, про наявність вільних робочих місць підприємство протягом 2005 року подавало звіти форми 3-ПН до Білоцерківського міськрайонного центру зайнятості та станом на 01.02.2005 року мало вакантну посаду технічного працівника атестовану для працевлаштування інваліда. 05.12.2005 року на підприємстві був працевлаштований інвалід.
Розглянувши справу, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши докази та оцінивши їх в сукупності, судом
встановлено
Відповідачем було подано до територіального відділення Фонду соціального захисту інвалідів звіт форми 10-ПІ за 2005 рік від 31.01.2006 року про зайнятість та працевлаштування інвалідів в 2005 році, відповідно до якого норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів становить 1 робоче місце, на якому не був працевлаштований інвалід. Фонд оплати праці штатних працівників складає 54,00 грн., середньорічна заробітна плата на підприємстві відповідача складає 3857 грн. на одного працівника.
Згідно зі ст. 19 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” (далі - Закон) відповідачу встановлено норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів в розмірі як для підприємства з чисельністю працюючих від 8 до 25 чоловік, тобто у кількості одного робочого місця, що було визначено відповідачем за даними Державної статистичної звітності за 2005 рік (Ф №10-П1), однак інвалід фактично не був працевлаштований.
Відповідно до ст. 20 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” підприємства, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж встановлено нормативом ст. 19 Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві за кожне робоче місце не зайняте інвалідом, для підприємств з чисельністю працюючих від 8 до 15 осіб, становить половину середньої річної заробітної плати на підприємстві.
Адміністративно-господарські санкції розраховуються та сплачуються підприємством самостійно в строк до 15 квітня року, що настає за звітним. При цьому до правовідносин із стягнення адміністративно-господарських санкцій, передбачених цим Законом, не застосовується строки, визначені ст. 250 Господарського кодексу України.
Порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені. Пеня обчислюється виходячи з 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки за весь її строк.
Відповідно до п. 11 Постанови КМУ № 1767 від 28.12.2001 року “Про затвердження Порядку сплати підприємствами, установами і організаціями штрафних санкцій до відділень Фонду соціального захисту інвалідів, акумуляції, обліку та використання цих коштів” (далі –Порядок № 1767) передбачено, що контроль за своєчасним і повним надходженням штрафних санкцій від підприємств, які не забезпечують нормативу робочих місць, здійснюють відділення Фонду відповідно до законодавства. У разі несплати штрафних санкцій в установлений термін, відділення Фонду вживають заходів щодо їх стягнення у судовому порядку.
Оскільки, відповідачем норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів не було виконано і відповідні штрафні санкції не були нараховані і сплачені, Київське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернулось до господарського суду про стягнення відповідних штрафних санкцій.
Позивачем нараховані відповідачу 1928,00 грн. адміністративно-господарських санкцій за не працевлаштування 1 інвалідів в 2005 році. Крім того, позивачем нараховані 23,00 грн. пені за прострочення сплати санкцій на 39 днів.
Відповідач заперечує проти застосування до нього адміністративно-господарських санкцій, посилаючись на те, що на підприємстві в 2005 році працював один інвалід.
Відповідач надав суду докази які підтверджують працевлаштування інваліда на підприємстві.
При вирішенні спору суд враховує, що відповідно до статті 19 Закону, підприємства, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування інвалідів у рахунок нормативів робочих місць виходячи з вимог ст. 18 Закону.
Відповідно до ст. 18 Закону забезпечення прав інвалідів на працевлаштування здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємства чи до державної служби зайнятості.
Підбір робочого місця здійснюється переважно на підприємстві, де настала інвалідність, з урахуванням побажань інваліда, наявних у нього професійних навичок і знань, а також рекомендацій медико-соціальної експертизи.
Підприємства зобов’язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахування індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до п. 14 Постанови Кабінету Міністрів України від 03.05.1995 року № 314 “Про організацію робочих місць та працевлаштування інвалідів”, якою затверджене Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів (далі - Положення № 314) підприємства у межах доведеного нормативу створюють за власні кошти робочі місця для працевлаштування інвалідів, щорічно подають відділенням Фонду соціального захисту інвалідів відомості про середню річну заробітну плату на підприємстві, середньооблікову чисельність штатних працівників облікового складу та про кількість працюючих інвалідів, визначають види виробництв, цехи та дільниці, де доцільно використовувати працю інвалідів, створюють для інвалідів умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації, забезпечують соціально-економічні гарантії, розробляють і затверджують інструкцію про робоче місце інваліда.
Згідно з п. 3 Положення № 314, робоче місце інваліда вважається створеним, якщо воно відповідає встановленим вимогам робочого місця для інваліда відповідної нозології, атестоване спеціальною комісією підприємства за участю представників МСЕК, органів держнаглядохоронпраці, громадських організацій інвалідів, і введено в дію шляхом працевлаштування на ньому інваліда. Пунктом 2 Положення № 314 передбачено, що робочим місцем інваліда може бути звичайне робоче місце, якщо за умовами праці та з урахуванням фізичних можливостей інваліда воно може бути використано для його працевлаштування. Зі змісту даної норми виливає, що на звичайному робочому місці може працювати інвалід, однак таке місце має бути атестоване на відповідність вимогам щодо робочого місця інваліда.
Виконанням нормативу робочих місць у визначеній законом кількості, за Законом, вважається працевлаштування підприємством інвалідів, для яких це місце роботи є основним. До виконання також може бути зараховано забезпечення роботою інвалідів шляхом створення господарських об’єднань з громадськими організаціями чи підприємствами інвалідів з метою координації виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань.
Дослідивши надані відповідачем докази, судом встановлено, що на підприємстві було створено робоче місце для інваліда, проінформовано державну службу зайнятості про наявність вільного робочого місця для інваліда, подано звіт до Фонду соціального захисту інвалідів.
Таким чином, суд встановив, що передбачені законом обов’язки по забезпеченню працевлаштування інвалідів, відповідачем виконані шляхом вжиття всіх передбачених законодавчо, і залежних від нього заходів по забезпеченню працевлаштування інваліда на його підприємстві протягом 2005 року.
Відповідно до ст. 61 Конституції України юридична відповідальність особи, в т.ч. юридичної, має індивідуальний характер, тобто притягнення до відповідальності відбувається за наявності законодавчо передбачених підстав з врахуванням обставин правопорушення.
Відповідно до ст. 217 Господарського кодексу України (далі –ГК України) адміністративно-господарські санкції є видом господарсько-правової відповідальності, зокрема, за порушення суб’єктами господарювання правил здійснення господарської діяльності, застосовуються за ініціативою уповноважених органів державної влади чи місцевого самоврядування.
Стаття 218 ГК України передбачає підставою господарсько-правової відповідальності вчинення правопорушення у сфері господарювання, зокрема, порушення правил здійснення господарської діяльності, за яке учасник господарських відносин відповідає, якщо не доведе, що ним вжито всіх, залежних від нього заходів, для недопущення господарського правопорушення. Тобто необхідною умовою відповідальності є вина відповідача у не працевлаштуванні інваліда в 2005 році, яка може виражатись у формі умислу чи необережності, що з врахуванням особливостей, передбачених Законом правил здійснення господарської діяльності, може виражатись в свідомому, навмисному ігноруванні вимог Закону, недбалому відношенні до встановлених обов’язків чи невжитті необхідних і можливих заходів для забезпечення працевлаштування інваліда. В разі, якщо інвалід не був працевлаштований із-за незалежних від відповідача обставин, зокрема, відсутність бажаючих працювати інвалідів у відповідному регіоні, не направлення інвалідів для працевлаштування на вільне робоче місце, відсутність звернень органів соціального захисту інвалідів про необхідність вжиття додаткових заходів з метою працевлаштування конкретних інвалідів, між діяльністю відповідача та порушенням норми Закону відсутній причинний зв’язок, що виключає відповідальність.
Оскільки, відповідачем на підприємстві був працевлаштований один інвалід, суд дійшов висновку про відсутність підстав для застосування до нього адміністративно-господарських санкцій.
За таких обставин, позовні вимоги про стягнення адміністративно-господарських санкцій за недотримання відповідачем в 2005 році нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів у кількості 1 робочого місця, не підлягають задоволенню у зв’язку з відсутністю підстав для притягнення відповідача до господарсько-правової відповідальності.
Враховуючи викладене, керуючись ст. ст. 61, 124 Конституції України ст.ст. 158-163 КАС України,
п о с т а н о в и в :
В задоволенні позову відмовити.
Постанова набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня її проголошення, якщо заява про апеляційне оскарження постанови не буде подана. Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження. Якщо було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана, в двадцятиденний строк після надання заяви про апеляційне оскарження, постанова набирає законної сили після закінчення цього строку.
Суддя Карпечкін Т.П.