справа № 760/8349/23 головуючий у суді І інстанції Ішуніна Л.М.

провадження № 22-ц/824/14842/2024 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Фінагеєв В.О.

П О С Т А Н О В А

Іменем України

13 листопада 2024 року м. Київ

Київський апеляційний суд

у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

Головуючого судді Фінагеєва В.О.,

суддів Кашперської Т.Ц., Яворського М.А.,

за участю секретаря Кияшко К.О.,

розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 , поданою представником ОСОБА_2 на додаткове рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 11 квітня2024 року та Державної компанії з експорту та імпорту продукції і послуг військового та спеціального призначення «Укрспецекспорт»на рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 12 березня 2024 року та на додаткове рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 11 квітня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної компанії з експорту та імпорту продукції і послуг військового та спеціального призначення «Укрспецекспорт», про визнання незаконним наказу про призупинення дії трудового договору, поновлення дії трудового договору, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки,-

В С Т А Н О В И В:

У квітні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом в якому просив: визнати незаконним та скасувати наказ відповідача «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» від 27 квітня 2022 року № 39к в частині призупинення з ним дії трудового договору з 28 квітня 2022 року; зобов`язати відповідача поновити з ним з 28 квітня 2022 року дію трудового договору; стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 28 квітня 2022 року по 06 лютого 2023 року в сумі 361 111,80 грн; стягнути з відповідача на його користь грошову компенсацію за 19 днів невикористаної щорічної основної відпустки за період з 12 березня 2022 року по 06 лютого 2023 року в сумі 23 815,93 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що наказом ДК «Укрспецекспорт» від 27 квітня 2022 року № 39к було призупинено з ним дію трудового договору з 28 квітня 2022 року до відновлення можливості надання та виконання роботи, але не пізніше дня припинення або скасування воєнного стану, відповідно до положень статті 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану». Наказом ДК «Укрспецекспорт» від 03 лютого 2023 року № 99-к «Про звільнення ОСОБА_1 », 06 лютого 2023 року його було звільнено з посади головного спеціаліста відділу реалізації контрактів № 3 Регіонального управління № 2 ДК «Укрспецекспорт», у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці, скорочення чисельності і штату працівників, згідно з пунктом 1 статті 40 КЗпП України. Позивач вважає, що призупинення дії трудового договору з ним проведено не у відповідності до вимог діючого трудового законодавства, оскільки в оспорюваному наказі не зазначено підстав прийняття рішення про тимчасове призупинення з ним трудового договору, а є лише посилання на статтю 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», в тому числі, не вказано про виключення можливості надання та виконання ним роботи. Зазначає, що у період з 28 квітня 2022 року та до дня звільнення він мав можливість виконувати роботу відповідно до вимог його посадової інструкції та ніколи не звертався до керівництва відповідача з ініціативою щодо призупинення дії його трудового договору, а також не отримував від керівництва подібних пропозицій та не погоджувався з ними. Водночас, відповідач як станом на час початку збройної агресії РФ, так і станом на час винесення оскаржуваного наказу працював та продовжує працювати, а тому міг забезпечити його роботою, враховуючи, що в Україні було введено воєнний стан, компанія є офіційно уповноваженою організацією на закупівлю озброєння та військової техніки і він працював головним спеціалістом у відділі реалізації контрактів № 3 Регіонального управління № 2, основними завданнями та функціями якого було, серед іншого, проведення маркетингу відповідних ринків озброєння, військової техніки, послуг військово-технічного призначення, підготовка договорів та інших необхідних документів для транспортування продукції та проходження митних процедур згідно з умовами правочинів. Враховуючи предмет діяльності відповідача, функції та завдання відділу, в якому він працював, а також його посадові функції, простежується можливість відповідача надавати йому роботу та можливість ним виконувати її. Зазначене вище також підтверджується тим, що на офіційному сайті відповідача у розділі «Новини» міститься повідомлення за 25 березня 2022 року, в якому повідомлено, що компанія працює в усіх куточках країни та за її межами, що компанія зберегла та навіть зміцнила відносини з її партнерами, та що остання підтримує ефективну систему внутрішніх комунікацій. Крім того, у звіті про управління за 2022 рік зазначено, що за результатами 2022 року компанією забезпечено суттєве перевиконання основних показників затвердженого фінансового плану. У цьому звіті в розділі 8 вказано, що в нових реаліях керівництвом компанії переорієнтовано її діяльність на забезпечення потреб Збройних сил України та інших військових формувань в критичній номенклатурі озброєння, військової техніки, запасних частин та амуніції. Для реалізації зазначеного, Компанією укладаються державні контракти з Міністерством оборони України та відповідні імпортні контракти з нерезидентами-партнерами. Наведене свідчить, що відповідач не перебував в таких обставинах, коли не міг надати роботу працівнику, а навпаки в результаті своєї діяльності в 2022 році суттєво перевиконав основні показники фінансового плану. Окрім того, позивач вважає, що відповідач мав абсолютно рівні можливості щодо надання роботи всім працівникам, оскільки оспорюваним наказом від 27 квітня 2022 року було затверджено 4 окремих списки працівників, а саме: список працівників, які виконують свої посадові обов`язки на робочому місці; список працівників, які виконують свої посадові обов`язки дистанційно; список працівників, яким оголошено простій не з вини працівника; список працівників, дія трудових договорів з якими призупиняється з 28 квітня 20224 року. Так, до списку працівників, дія трудових договір з якими призупиняється з 28 квітня 2022 року було включено лише частину працівників Регіонального управління № 2, в якому він працював, решта - продовжували виконувати свої посадові обов`язки, використовуючи виробничу інфраструктуру та робочі місця, що функціонують у нормальному режимі, деяким працівникам було оголошено простій. Відтак, трудові договори були призупинені щодо 4 працівників Регіонального Управління № 2, натомість, загальна кількість працівників Регіонального Управління № 2 становила 30 осіб. Водночас, у відділі реалізації контрактів № 3 Регіонального управління № 2 згідно зі штатним розписом 4 посади головного спеціаліста, натомість, дія трудового договору була призупинена лише з ним (головним спеціалістом), інші два головні спеціалісти відділу з ідентичними посадовими обов`язками були включені до списку працівників, які виконують посадові обов`язки дистанційно, що на його думку також свідчить про незаконність оспорюваного наказу. Враховуючи наведене, наказ від 27 квітня 2022 року в частині, що стосується призупинення дії трудового договору, виданий всупереч вимогам чинного законодавства, тому підлягає скасуванню, а порушені відповідачем трудові гарантії мають бути відновлені шляхом поновлення дії трудового договору з 28 квітня 2022 року по 06 лютого 2023 року. Крім того, у зв`язку з призупиненням відповідачем дії трудового договору йому було припинено виплату заробітної плати, тому він з метою відновлення порушених трудових прав має право на стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який за період з 28 квітня 2022 року по 06 лютого 2023 року становить 361 111,80 грн. Також, період призупинення дії трудового договору з ним не був зарахований до стажу його роботи для щорічної основної відпустки, тому з відповідача підлягає стягненню грошова компенсація за 19 невикористаних днів щорічної основної відпустки за період з 12 березня 2022 року по 06 лютого 2023 року в сумі 23 815,93 грн.

Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 12 березня 2024 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано наказ Державної компанії з експорту та імпорту продукції і послуг військового та спеціального призначення «Укрспецекспорт» від 27 квітня 2022 року № 39к в частині призупинення дії трудового договору з 28 квітня 2022 року з ОСОБА_1 . Стягнуто з Державної компанії з експорту та імпорту продукції і послуг військового та спеціального призначення «Укрспецекспорт» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 28 квітня 2022 року по 06 лютого 2023 року та компенсацію за невикористану щорічну основну відпустку в загальній сумі 384 927,73 гривень без вирахування податків та зборів. В іншій частині позовних вимог відмовлено.Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Додатковим рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 11 квітня 2024 року стягнуто з Державної компанії з експорту та імпорту продукції і послуг військового та спеціального призначення «Укрспецекспорт» на користь ОСОБА_1 , понесені судові витрати в сумі 12 750 грн. Стягнуто з Державної компанії з експорту та імпорту продукції і послуг військового та спеціального призначення «Укрспецекспорт» на користь держави судовий збір в розмірі 3 849,28 грн. В іншій частині заяв відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати додаткове рішення в частині незадоволених вимог щодо стягнення з відповідача витрат на професійну правничу допомогу через неповне з`ясування обставин справи та порушення норм процесуального права та ухвалити нове судове рішення, яким стягнути з відповідача на користь позивача 96 973,36 грн. витрат на професійну правничу допомогу.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд першої інстанції не врахував, що відмова позивачу у відшкодуванні понесених ним витрат на правничу допомогу адвоката у повному обсязі фактично призводить до порушення встановлених державою гарантій на отримання працівником середнього заробітку за час вимушеного прогулу у разі, коли такий працівник був незаконно позбавлений роботодавцем можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин та отримувати заробітну плату Це пояснюється тим, що враховуючи оскаржуване додаткове рішення позивачу буде компенсовано з 309 866,82 грн. середнього заробітку лише 225 643,46 грн., адже різницю між цими сумами становлять судові витрати позивача на правничу допомогу (309 866,82-96973,36 грн. (понесені позивачем витрати на правничу допомогу) + 12750 (стягнена за додатковим рішенням суду сума судових витрат)). Отже, враховуючи засади справедливості, добросовісності, розумності, правильним рішенням було б відшкодувати позивачу без виключення всі його витрати на професійну правничу допомогу, які становлять 96 973,36 грн., оскільки це сприяло б дотриманню балансу прав і законних інтересів позивача як працівника, який був позбавлений можливості працювати та отримувати гарантовану на конституційному рівні винагороду за виконану роботу, та стимулювало відповідача як роботодавця, який порушив таке конституційне право працівника, у подальшому дотримуватися норм чинного законодавства.

В судовому засідання суду апеляційної інстанції позивач та його представник частково підтримали свою апеляційну скаргу на додаткове рішення, вказавши що вони просять стягнути з відповідача на користь позивача лише 35 000,00 грн. витрат на правову допомогу, виходячи з акту прийому передачі послуг з надання правової допомоги. В іншій частині апеляційну скаргу на додаткове рішення просили залишити без задоволення.

В апеляційній скарзі ДК «Укрспецекспорт» просить скасувати рішення та додаткове рішення суду першої інстанції через неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги ДК «Укрспецекспорт» зазначає, що суд першої інстанції безпідставно за аналогією закону застосував до спірних правовідносин норму ст. 235 КЗпП України, яка не підлягала застосуванню. Суд першої інстанції безпідставно не застосував наслідки спливу строку позовної давності. Суд першої інстанції неповно з`ясував обставини справи, що мають значення для справи.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_1 , вказує, що доводи апеляційної скарги не відповідають дійсності, є безпідставними, не мають законодавчого обґрунтування, через що не можуть бути задоволені, оскільки судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та ухвалено рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

У відзиві на апеляційну скаргу позивача ДК «Укрспецекспорт», зазначає, що розмір витрат позивача в 111 985,55 грн. є неспівмірним із часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг) та обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт. Як випливає з поданих позивачем до суду першої інстанції договору та акту, погодинна вартість правової допомоги, що надається адвокатом Голицею Т.І. складає 1 000,00 гривень за 1 годину. При цьому адвокатом фактично відпрацьовано 35 годин. Саме на таку суму був підписаний акт приймання-передачі наданої правничої допомоги на момент винесення оскаржуваного позивачем додаткового рішення. Такий розмір погодинної оплати повністю відповідає розміру погодинної оплати представника відповідача.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду та додаткового рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд вважає за необхідне апеляційні скарги на рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 12 березня 2024 року та на додаткове рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 11 квітня 2024 року залишити без задоволення, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судом встановлено, що позивач перебував у трудових відносинах з ДК «Укрспецекспорт» та обіймав посаду головного спеціаліста відділу реалізації контрактів № 3 Регіонального управління № 2.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 з 24 лютого 2022 року на території України введено воєнний стан.

27 квітня 2022 року ДК «Укрспецекспорт» видано наказ №39к «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», яким затверджено список працівників компанії, дія трудових договорів з якими призупиняється з 28 квітня 2022 року до відновлення можливості надання та виконання роботи, але не пізніше дня припинення або скасування воєнного стану, відповідно до положень статті 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» від 15 березня 2022 року.

Зі змісту вищевказаного списку вбачається, що з 28 квітня 2022 року дія трудового договору призупинена, в тому числі, з ОСОБА_1 .

Наказом відповідача від 03 лютого 2023 року № 99-к «Про звільнення ОСОБА_1 » звільнено з 06 лютого 2023 року ОСОБА_1 , головного спеціаліста відділу реалізації контрактів № 3 Регіонального управління № 2, у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці, скороченням чисельності і штату працівників, згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що в ході судового розгляду доведено факт порушення відповідачем норм чинного трудового законодавства по відношенню до позивача та наявності підстав для визнання незаконним та скасування наказу про призупинення дії трудового договору з позивачем, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та грошової компенсації за невикористані дні щорічної відпустки.

Вирішуючи заяву сторони відповідача про застосування наслідків спливу строку звернення до суду, суд першої інстанції виходив з того, що запровадження на всій території України карантину є безумовною правовою підставою для продовження строків, визначених статтею 233 КЗпП України, на строк дії такого карантину. Тому заява про застосування строку задоволенню не підлягає.

Апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції з наступних підстав.

Стаття 43 Конституції України гарантує право кожного на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Відповідно до статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.

Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, в Україні введено воєнний стан, який діє на теперішній час.

Згідно з пунктом 3 цього Указу, у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України.

Воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень (стаття 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану»).

15 березня 2022 року прийнято Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», яким визначені особливості трудових відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Частинами першою та другою статті 1 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (тут і далі в редакції на час винесення оспорюваного наказу від 01 квітня 2022 року) встановлено, що на період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина відповідно до статей 43, 44 Конституції України.

У період дії воєнного стану не застосовуються норми законодавства про працю у частині відносин, врегульованих цим Законом.

Згідно з пунктом 2 Прикінцевих положень КЗпП України, під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану», діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».

Відповідно до статті 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» призупинення дії трудового договору - це тимчасове припинення роботодавцем забезпечення працівника роботою і тимчасове припинення працівником виконання роботи за укладеним трудовим договором.

Дія трудового договору може бути призупинена у зв`язку з військовою агресією проти України, що виключає можливість надання та виконання роботи.

Призупинення дії трудового договору не тягне за собою припинення трудових відносин.

Відшкодування заробітної плати, гарантійних та компенсаційних виплат працівникам на час призупинення дії трудового у повному обсязі покладається на державу, що здійснює військову агресію проти України.

Наведена спеціальна норма права надає роботодавцю право тимчасово призупинити дію трудового договору з працівником у разі неможливості у зв`язку із військовою агресією проти України забезпечити працівника роботою.

Водночас таке право не є абсолютним. Для застосування цієї норми права роботодавець має перебувати в таких обставинах, коли він не може надати працівнику роботу, а працівник не може виконати роботу. Зокрема, у випадку, якщо необхідні для виконання роботи працівником виробничі, організаційні, технічні можливості, засоби виробництва знищені в результаті бойових дій або їх функціювання з об`єктивних і незалежних від роботодавця причин є неможливим, а переведення працівника на іншу роботу або залучення його до роботи за дистанційною формою організації праці неможливо.

Подібний висновок висловлено у постанові Верховного Суду від 21 червня 2023 року у справі № 149/1089/22 (провадження № 61-292св23).

Судом встановлено, що позивач перебував у трудових відносинах з ДК «Укрспецекспорт» та обіймав посаду головного спеціаліста відділу реалізації контрактів № 3 Регіонального управління № 2.

Факт введення в Україні з 24 лютого 2022 року воєнного стану є загальновідомим.

ДК «Укрспецекспорт»обґрунтовувало неможливість надання роботи позивачу тим, що з 24 лютого 2022 року, після початку повномасштабної збройної агресії РФ проти України, діяльність відповідача у сфері експорту продукції і послуг військового призначення та подвійного використання, яка була основним джерелом доходів відповідача, фактично повністю зупинена. Державною службою експортного контролю України були скасовані усі дозволи на експорт продукції військового призначення. Натомість, в умовах повномасштабної збройної агресії РФ проти України Міністерством оборони України покладено на відповідача виконання завдань щодо забезпечення закупівель для Збройних Сил України та інших військових формувань сучасного озброєння та військової техніки з метою забезпечення національної безпеки і оборони держави. На виконання вказаних завдань відповідач бере участь у виконанні державного оборонного замовлення з імпорту озброєння, військової і спеціальної техніки, іншої продукції і послуг військового призначення та подвійного використання, як безпосередній виконавець державних контрактів, так і є стороною у зобов`язаннях, укладених на виконання державного оборонного замовлення.

Судом першої інстанції встановлено, що як на час видачі оспорюваного наказу про призупинення дії трудового договору, так і на час розгляду справи, ДК «Укрспецекспорт» здійснювало свій основний вид діяльності, а саме, з експорту та імпорту озброєння, боєприпасів, військової техніки і спеціальних комплектуючих виробів для їх виробництва, вибухових речовин, робіт і послуг військового та спеціального призначення.

Дію трудових договорів відповідач призупинив вибірково з окремими працівниками, у тому числі з позивачем, але не з усіма працівниками. Із переважною більшістю колективу ДК «Укрспецекспорт» дію трудових договорів не було призупинено.

Установивши, що позивач виявляв бажання та мав об`єктивну можливість працювати та виконувати свої трудові обов`язки, а відповідач належним чином не довів, що на час видання оскаржуваного наказу існували обставини, які виключали можливість обох сторін трудових відносин виконувати обов`язки, передбачені трудовим договором, тобто, що існувала абсолютна неможливість роботодавця надати роботу, а у працівника її виконувати, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що наказ ДК «Укрспецекспорт» від 27 квітня 2022 року № 39к в частині призупинення дії трудового договору з позивачем є протиправним та підлягає скасуванню.

Оскільки у справі не встановлено обставин, що свідчать про неможливість надання відповідачем ДК «Укрспецекспорт» позивачу ОСОБА_1 роботи у зв`язку з військовою агресією РФ проти України, а позивачу - її виконувати, суд першої інстанції, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, дійшов обґрунтованого висновку, що призупинення дії трудового договору з позивачем є незаконним.

Заперечуючи проти висновків суду першої інстанції в цій частині представник відповідача, свої заперечення фактично обґрунтовував своїми ж твердженнями, про неможливість відповідача забезпечити роботою позивача. При цьому не звернув уваги, що, у відповідності до вимог ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. За таких обставин саме лише ствердження відповідача про наявність таких обставин є недостатнім.

Так, з матеріалів справи вбачається, що відповідач своїм наказом № 63 від 02 червня 2023 року встановив шестиденний робочий тиждень на період військового стану.

Зазначена обставина ніяким чином не узгоджується з поясненнями представника відповідача про відсутність роботи на підприємстві для позивача.

Посилаючись на негативні фінансові показники роботи підприємства в 2022 році, відповідач залишив поза увагою, наданий суду звіт про управління за 2022 рік (т. 1 а.с. 64-70), у відповідності до розділу 2 якого - за результатами 2022 року компанією забезпечене суттєве перевиконання основних показників затвердженого фінансового плану, а саме: показник чистого доходу від реалізації продукції за 2022 рік становить 24 173 655,00 грн. при 1 563 000,00 грн. запланованих. Валовий прибуток у розмірі 1 102 620,00 грн. що на 54.9 % більше запланованих показників.

З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав до призупинення трудових відносин з позивачем. Належних доказів протилежного, відповідач суду не надав.

Що стосується вимог позивача про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки, апеляційний суд виходить з наступного.

Стаття 43 Конституції України гарантує право кожного на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

У КЗпП України відсутня норма права, яка б у цій ситуації регулювала питання виплати середнього заробітку за час незаконного призупинення дії трудового договору, так як це не є ні простоєм, ні звільненням працівника.

Водночас частиною дев`ятою статті 10 ЦПК України передбачено, що якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права).

Згідно з частиною другою статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік.

Середній заробіток за частиною другою статті 235 КЗпП України за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин, оскільки особа поновлюється на роботі з дня звільнення, тобто вважається такою, що весь цей час перебувала в трудових відносинах.

Враховуючи, що незаконні дії відповідача позбавили ОСОБА_1 можливості працювати та призвели до порушення його конституційного права на своєчасне одержання винагороди за працю, суд першої інстанції обґрунтовано застосував до спірних правовідносин норму частини другої статті 235 КЗпП України, яка регулює подібні за змістом відносини, та поклав на відповідача обов`язок відшкодувати позивачу середній заробіток за час його перебування у вимушеному прогулі.

Такий висновок суду узгоджується з висновком, викладеним Верховним Судом у постановах від 21 червня 2023 року в справі № 149/1089/22, від 31 січня 2024 року в справі № 161/8196/22, від 27 березня 2024 року № 753/12518/22.

Відповідно до статті 74 КЗпП України громадянам, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи, надаються щорічні (основна та додаткові) відпустки із збереженням на їх період місця роботи (посади) і заробітної плати.

У разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи (частина перша статті 83 КЗпП України), аналогічна норма міститься у статті 24 Закону України «Про відпустки».

Положеннями статті 4 Закону України «Про відпустки» встановлено такі види відпусток: 1) щорічні відпустки: основна відпустка; додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці; додаткова відпустка за особливий характер праці; інші додаткові відпустки, передбачені законодавством; 2) додаткові відпустки у зв`язку з навчанням; 3) творча відпустка; 3-1) відпустка для підготовки та участі в змаганнях; 4) соціальні відпустки: відпустка у зв`язку з вагітністю та пологами; відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку; відпустка у зв`язку з усиновленням дитини; додаткова відпустка працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи; 5) відпустки без збереження заробітної плати.

Судом встановлено, що наказом відповідача від 03 лютого 2023 року № 99-к «Про звільнення ОСОБА_1 » звільнено 06 лютого 2023 року ОСОБА_1 , головного спеціаліста відділу реалізації контрактів № 3 Регіонального управління № 2, у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці, скороченням чисельності і штату працівників, згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України. Із зазначеного наказу вбачається, що ОСОБА_1 виплачено грошову компенсацію за невикористані 46 календарних днів щорічної відпустки.

Разом з тим, відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 9 Закону України «Про відпустки», до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку (стаття 6 цього Закону), зараховуються: час, коли працівник фактично не працював, але за ним згідно із законодавством зберігалися місце роботи (посада) та заробітна плата повністю або частково (у тому числі час оплаченого вимушеного прогулу, спричиненого незаконним звільненням або переведенням на іншу роботу), крім випадків, коли за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігалися місце роботи і посада на підприємстві на час призову; час, коли працівник фактично не працював, але за ним зберігалося місце роботи (посада) і йому виплачувалася допомога по державному соціальному страхуванню, за винятком частково оплачуваної відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

Враховуючи зазначене, беручи до уваги, що наказ про призупинення дії трудового договору з позивачем був визнаний судом незаконним та скасовано, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що вимоги позивача про грошову компенсацію за 19 календарних днів невикористаної щорічної відпустки, які мали б нараховуватись позивачу за період призупинення дії трудового договору з 28 квітня 2022 року по 06 лютого 2023 року, в сумі 23 815,93 грн. підлягають до задоволення.

Доводів щодо невірного розрахунку сум середнього заробітку та компенсації за невикористані дні відпустки, що підлягаю стягненню на користь позивача, апеляційні скарги не містять.

Посилання в апеляційній скарзі на те, що суд першої інстанції безпідставно не застосував наслідки спливу строку звернення до суду, не заслуговують на увагу, виходячи з наступного.

Відповідно до частини першої статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Перевірка дотримання вимог закону щодо строків звернення до суду за вирішенням трудового спору здійснюється судом за принципом ex officio, незалежно від того, чи заявляє відповідач про пропуск позивачем строку звернення до суду, на відміну від застосування позовної давності при вирішені судом цивільного спору, коли застосування позовної давності судом здійснюється тільки за заявою сторони у спорі. Строк для звернення до суду за вирішенням трудового спору обчислюється з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення його права. Положення частини другої статті 233 КЗпП України деталізує це правило стосовно випадків звільнення працівника. У такому разі строк обчислюється з дня вручення копії наказу про звільнення. Тобто для такої категорії трудових спорів встановлено спеціальне правило обчислення початку строку виникнення права на звернення до суду, відмінне від загального правила, за яким виникнення цього права пов`язується з моментом, коли працівник дізнався або за всіма обставинами повинен був дізнатися про порушення свого права. Строки звернення працівника до суду за вирішенням трудового спору є складовою механізму реалізації права на судовий захист та однією із основних гарантій забезпечення прав і свобод учасників трудових правовідносин. Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 751/1198/18 (провадження № 61-5845св19), від 03 жовтня 2022 року у справі № 204/1724/20 (провадження № 61-18714св20), від 08 травня 2024 року у справі № 593/1161/21 (провадження № 61-14077св23).

Пунктом 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України встановлено, що під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Отже, запровадження на території України карантину є безумовною підставою для продовження строків, визначених статтею 233 КЗпП України, на строк дії такого карантину.

Такий правовий висновок викладено у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 11 грудня 2023 року у справі № 947/8885/21 (провадження № 61-7480сво22).

Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу «COVID-19» визначено, що з 12 березня 2020 року на всій території України встановлено карантин.

Надалі постановами Кабінету Міністрів України цей карантин на території України продовжувався та був відмінений з 30 червня 2023 року на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що оскаржуваний наказ був винесений відповідачем під час дії карантину (27 квітня 2022 року), встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), який перебігав безперервно та завершився 30 червня 2023 року, врахував тримісячний строк, визначений частиною першою статті 233 цього Кодексу, відтак дійшов правильного висновку, що звернувшись до суду 14 квітня 2023 року, позивач не пропустив строк на звернення до суду з цим позовом.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 20 вересня 2024 року в справі № 444/2538/23 та від 06 листопада 2024 року в справі № 359/6714/23.

Отже, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія апеляційного суду вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому правові підстави для задоволення апеляційної скарги відсутні.

Щодо додаткового рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 11 квітня 2024 року.

Відповідно до ч. 1 ст. 270 Цивільного процесуального кодексу України, суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо: стосовно певної позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення; суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної грошової суми, присудженої до стягнення, або майно, яке підлягає передачі, або дії, що треба виконати; судом не вирішено питання про судові витрати; суд не допустив негайного виконання рішення у випадках, встановлених статтею 430 цього Кодексу.

Заяву про ухвалення додаткового рішення може бути подано до закінчення строку на виконання рішення.

Даний перелік підстав для ухвалення додаткового рішення є вичерпним.

Як роз`яснено у п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі», додаткове рішення може бути ухвалено лише у випадках і за умов, передбачених ЦПК; воно не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов`язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. При порушенні питання про ухвалення додаткового рішення з інших підстав суд ухвалою відмовляє в задоволенні заяви. Додаткове рішення або ухвалу про відмову в прийнятті додаткового рішення може бути оскаржено (ч.5 ст.270 ЦПК України).

Частиною 8 ст. 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Відповідно до положень ст. 133 ЦПК України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Судові витрати на правничу допомогу це фактично понесені стороною і документально підтверджені витрати, пов`язані з наданням цій стороні правової допомоги адвокатом або іншим спеціалістом в галузі права при вирішенні цивільної справи в розумному розмірі з урахуванням витраченого адвокатом часу.

Згідно з ч. 1 ст. 137 ЦПК України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката несуть сторони.

Частиною 3 цієї статті передбачено, що за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат, учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Відповідно до ч. 1-4 ст. 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Як вбачається з аналізу наведених правових норм, документально підтверджені судові витрати підлягають компенсації стороні, на користь якої ухвалене рішення, за рахунок іншої сторони. При цьому, склад та розміри витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги, документи, що свідчать про оплату обґрунтованого гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку.

Даний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 21 березня 2018 року у справі № 815/4300/17, від 11 квітня 2018 року у справі № 814/698/16.

На підтвердження витрат на правничу допомогу представник позивача надав: копію договір про надання правової допомоги № 4/цс, акт приймання-передачі наданої правничої допомоги від 14 березня 2024 року, детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги у справі № 760/8349/23, рахунки-фактури та платіжні інструкції.

На підтвердження понесених витрат представник відповідача подав до суду договір № 5/979/USE-13.3-43-Д/Г-23 про надання професійної правничої (правової) допомоги від 02 червня 2023 року, укладений між Адвокатським об`єднанням «Клименко і Партнери» в особі керуючого партнера Клименка А. Р. та ДК «Укрспецекспорт», звіт про надану в суді першої інстанції професійну правничу (правову) допомогу за договором № 5/979/USE-13.3-43-Д/Г-23 від 02 червня 2023 року, акт № 7-106 від 14 березня 2024 року про надану в суді першої інстанції професійну правничу (правову) допомогу за договором № 5/979/USE-13.3-43-Д/Г-23 від 02 червня 2023 року та платіжні інструкції № 1569 від 02 червня 2023 року та № 769 від 15 березня 2024 року.

Розподіляючи судові витрати, суд першої інстанції врахував складність справи, об`єм виконаних адвокатом робіт, час, вказаний як витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг), обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, а також ціну позову та (або) значення справи для сторони, в тому числі вплив вирішення справи на репутацію сторони або публічний інтерес до справи, та дійшов обґрунтованого висновку про відшкодування позивачу за рахунок відповідача витрат на правничу допомогу у розмірі 12 750,00 грн., оскільки саме такий розмір правової допомоги відповідає критеріям співмірності, обґрунтованості та пропорційності до предмета спору. Витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 ЦПК України).

Аналогічна позиція висловлена Об`єднаною палатою Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду у постановах: від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, від 22 січня 2021 року у справі № 925/1137/19, Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах: від 02 грудня 2020 року у справі № 317/1209/19 (провадження № 61-21442св19), від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц (провадження № 61-21197св19), від 17 лютого 2021 року у справі № 753/1203/18 (провадження № 61-44217св18).

Розраховуючи суму витрат на правову допомогу, яка підлягає стягненню на користь позивача, суд першої інстанції виходив з того, що доведені позивачем витрати складають 35 000,00 грн., що підтверджується складеним між позивачем та його представником акту прийому-передачі виконаних послуг з надання правової допомоги.

При цьому сторони не заперечували проти обґрунтованості зазначеної суми, про що звернули увагу суду апеляційної інстанції в засіданні 13 листопада 2024 року.

Отже, приймаючи рішення про розподіл витрат на правову допомогу, суд виходячи з суми 35 000,00 грн. прийняв до уваги, що з чотирьох заявлених позивачем вимог, задоволено лише три, а тому позивач має право на зазначених витрат, тобто 26 250,00 грн.

Разом з тим, оскільки в задоволенні позову частково було відмовлено, відповідач має право на частині понесених ним витрат на правову допомогу, що складає 13 500,00 грн.

У відповідності до приписів ч. 10 ст. 141 ЦПК України при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.

За таких обставин, суд першої інстанції вірно визначив суму коштів, які необхідно стягнути на користь позивача в якості витрат на правову допомогу, зменшивши її на суму, яку необхідно було стягнути з позивача на користь відповідача (26250,00 - 13500,00 = 12750 грн.)

Доводи апеляційних скарг не спростовують висновків суду першої інстанції, обґрунтовано викладених у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення, та фактично зводяться до незгоди сторін з ними.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

З урахуванням викладеного, апеляційний суд приходить до висновку, що оскаржуване додаткове рішення є законним та обґрунтованим, ухваленим з дотриманням норм норм матеріального та процесуального права, що у відповідності до вимог ст. 375 ЦПК України має наслідком залишення апеляційних скарг без задоволення, а судового рішення без змін.

На підставі викладеного, керуючись статтями 374, 375, 381, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Державної компанії з експорту та імпорту продукції і послуг військового та спеціального призначення «Укрспецекспорт» на рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 12 березня 2024 року та Додаткове рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 11 квітня 2024 року та апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 на Додаткове рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 11 квітня 2024 року залишити без задоволення.

Рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 12 березня 2024 року та Додаткове рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 11 квітня 2024 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Повне судове рішення складено 14 листопада 2024 року.

Головуючий Фінагеєв В.О.

Судді Кашперська Т.Ц.

Яворський М.А.