У Х В А Л А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
Колегія суддів судової палати у кримінальних справах
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних
і кримінальних справ у складі:
головуючого Григор’євої І.В.,
суддів: Пузиревського Є.Б., Фурика Ю.П.,
за участю прокурора
захисників Підвербної Г.Я.,
ОСОБА_5, ОСОБА_6,
розглянувши в судовому засіданні в м. Києві 12 липня 2011 року кримінальну справу за касаційними скаргами засудженого ОСОБА_7 та захисника ОСОБА_5 на вирок Дніпровського районного суду м. Києва від 6 травня 2010 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 6 грудня 2010 року щодо ОСОБА_7,
ВСТАНОВИЛА:
Вироком Дніпровського районного суду м. Києва від 6 травня 2010 року
ОСОБА_7,
ІНФОРМАЦІЯ_1,
громадянина України, раніше судимого:
вироком Дніпровського районного суду м. Києва
від 5 грудня 2008 року за ст. 185 ч. 3 КК України
на 4 роки позбавлення волі з випробуванням
з іспитовим строком на 3 роки,
засуджено за ч. 1 ст. 187 КК України на 6 років позбавлення волі.
На підставі ч. 1 ст. 71 КК України до покарання за цим вироком частково приєднано невідбуту частину покарання за вироком Дніпровського районного суду м. Києва від 05.12.2008 року – 1 рік позбавлення волі та призначено ОСОБА_7 остаточне покарання у виді 7 років позбавлення волі.
Ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду м. Києва від 6 грудня 2010 року вирок щодо ОСОБА_7 залишено без зміни.
Згідно з вироком ОСОБА_7 засуджено за те, що він, приблизно о 17 годині 05 хвилин 17 листопада 2009 року, перебуваючи в під’їзді АДРЕСА_1, маючи умисел на відкрите заволодіння майном ОСОБА_8, діставши з кишені ніж та погрожуючи застосуванням насильства, яке є небезпечним для життя та здоров’я потерпілої, здійснив напад на малолітню ОСОБА_8, а саме: підставив їй до горла ніж та, подолавши таким чином опір зі сторони потерпілої, витягнув з її кишені мобільний телефон марки «Motorola KRZR К-1», вартістю 799 грн., з сім-карткою оператора «МТС», вартістю 35 грн., на рахунку якої було 5 грн., з флеш картою пам’яті, вартістю 100 грн., а всього заволодів майном потерпілої на суму 939 грн. та з місця скоєння злочину зник, розпорядившись майном на власний розсуд.
У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_7, посилаючись на неправильне застосування кримінального закону та порушення кримінально-процесуального закону, ставить питання про скасування вироку місцевого суду та ухвали апеляційного суду і направлення справи на новий судовий розгляд. При цьому зазначає, що його вина у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 187 КК України не підтверджується достовірними доказами; обвинувачення ґрунтується виключно на суперечливих показаннях неповнолітніх потерпілої ОСОБА_8 та свідка ОСОБА_9, що не відповідають дійсності та дані ними під впливом працівників міліції. Також вказує, що впізнання потерпілою та свідком засудженого ОСОБА_7 було проведено з порушенням вимог ст. 174 КПК України та не може бути допустимим доказом. За твердженням засудженого, суд не перевірив та не дав належної оцінки його показанням щодо здійснення фізичного та психологічного тиску з боку працівників міліції при отриманні ними явки з повинною та проведенні інших слідчих дій.
Захисник ОСОБА_5 подала аналогічну за змістом та прохальною частиною касаційну скаргу, в якій посилається на ті ж обставини, що і її підзахисний.
Заслухавши доповідача, пояснення захисників ОСОБА_5 та ОСОБА_6, які підтримали касаційні скарги та просили їх задовольнити, думку прокурора, який заперечував проти їх задоволення, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційних скарг, колегія суддів вважає, що вони не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Висновки суду про доведеність винності ОСОБА_7 у вчиненні розбою, поєднаного з погрозою застосування насильства, небезпечного для життя та здоров’я особи, яка зазнала нападу, відповідають фактичним обставинам справи і підтверджуються наведеними у вироку доказами, які суд всебічно, повно й об’єктивно дослідив, правильно оцінив.
Зокрема, його винність підтверджується показаннями потерпілої ОСОБА_8, показаннями свідків ОСОБА_9, ОСОБА_10, явкою з повинною ОСОБА_7, даними, що містяться в протоколах очних ставок за участю ОСОБА_7 та потерпілої ОСОБА_8, ОСОБА_7 та свідка ОСОБА_9, даними протоколу відтворення обстановки і обставин події за участю ОСОБА_7, даними протоколу огляду та вилучення у ОСОБА_7 сім-картки оператора мобільного зв’язку та іншими доказами, зібраними по справі.
Дії ОСОБА_7 за ч. 1 ст. 187 КК України кваліфіковані вірно.
Посилання ОСОБА_7 та захисника ОСОБА_5 на те, що показання неповнолітніх потерпілої та свідка не відповідають дійсності та дані під впливом працівників міліції є неспроможними, оскільки під час досудового слідства та в судовому засіданні неповнолітні допитувались в присутності одного з батьків та педагога, які підтвердили, що їхні показання є вільними та відповідають віковому розвитку. Даних про те, що потерпіла чи свідок схильні до фантазування в справі немає.
Крім того, неповнолітні потерпіла та свідок під час досудового та судового слідства давали логічні та послідовні показання, які повністю узгоджуються з визнавальними показаннями ОСОБА_7 під час досудового слідства та іншими доказами по справі, а тому у колегії суддів немає підстав сумніватися в їх правдивості.
Доводи засудженого та захисника про те, що протокол його впізнання потерпілою та свідком є недопустимим доказом через порушення процесуальних вимог при його проведенні є безпідставними, оскільки як вбачається з матеріалів справи, така слідча дія, як пред’явлення особи ОСОБА_7 для впізнання, під час досудового слідства взагалі не проводилась та у вироку відсутнє посилання суду на протокол впізнання, як на доказ вини ОСОБА_7
Що стосується твердження засудженого та захисника про здійснення фізичного та психологічного тиску з боку працівників міліції при отриманні ними явки з повинною ОСОБА_7 та проведенні інших слідчих дій, то воно перевірялось судами першої та апеляційної інстанції та не знайшло свого підтвердження.
Так, в судовому засіданні суду було допитано свідка ОСОБА_10, який заперечував застосування ним та в його присутності іншими працівниками міліції під час проведення слідчих дій незаконних методів до ОСОБА_7 та вказував на добровільність дачі ним показань. Крім того, з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_7 на досудовому слідстві зі скаргами на дії працівників міліції не звертався. В той же час в судовому засіданні дав суперечливі показання щодо службових осіб і правомірності їх дій. Зокрема, спочатку твердив про його побиття працівником міліції ОСОБА_11, проте в подальшому, після допиту ОСОБА_11 в якості свідка, вказав, що останній жодних незаконних методів до нього не застосовував.
З огляду на викладене, підстав вважати, що засуджений на досудовому слідстві обмовив себе у вчиненні інкримінованого злочину внаслідок застосування до нього незаконних методів, колегія суддів не вбачає.
Призначаючи покарання ОСОБА_7, суд врахував ступінь тяжкості вчиненого ним злочину, дані про особу винного, який раніше судимий за корисливий злочин, має посередню характеристику, відсутність обставин, що пом’якшують покарання та наявність двох обставин, що обтяжують покарання, дійшов обґрунтованого висновку про можливість призначення ОСОБА_7 покарання в межах санкції статті, яке, на думку колегії суддів, є необхідним і достатнім для його виправлення та попередження вчинення нових злочинів.
Також судом при призначенні покарання правильно застосовано ст. 71 КК України.
Апеляційний суд переглянув дану кримінальну справу в апеляційному порядку та виніс мотивовану ухвалу, якою визнав вирок суду першої інстанції щодо ОСОБА_7 законним і обґрунтованим.
Істотних порушень вимог кримінально-процесуального закону, які б були підставою для зміни чи скасування судових рішень по справі, не встановлено.
Що стосується клопотання засудженого ОСОБА_7 про виклик його для дачі пояснень в засіданні суду касаційної інстанції, то воно задоволенню не підлягає, оскільки згідно з ч. 1 ст. 391 КПК України участь засудженого при касаційній перевірці судових рішень, зазначених у ч. 2 ст. 383 КПК України, не є обов’язковою, а необхідності його виклику колегія суддів не вбачає.
Керуючись ст.ст. 394-396 КПК України, колегія суддів
УХВАЛИЛА:
Вирок Дніпровського районного суду м. Києва від 6 травня 2010 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 6 грудня 2010 року щодо ОСОБА_7 залишити без зміни, а касаційні скарги засудженого ОСОБА_7 та захисника ОСОБА_5 – без задоволення.
с у д д і :
Григор’єва І.В. Пузиревський Є.Б. Фурик Ю.П.