ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 липня 2011 р.  Справа № 2а/0470/8163/11

          Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді                                        Коренева А.О.,

при секретарі судового засідання                Литвин Ю.Ю.

за участю:

представника позивача -          ОСОБА_1

представників відповідачів –Міщенко П.М.  

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Дніпропетровську  адміністративну справу за позовом ОСОБА_3 до  Комунального підприємства «Дніпропетровського міжміського бюро технічної інвентаризації»Дніпропетровської обласної ради про скасування рішення, зобов’язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач, ОСОБА_3, звернувся до суду з позовом до  Комунального підприємства «Дніпропетровського міжміського бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради про визнання противоправними дій Комунального підприємства «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради щодо відмови в реєстрації права власності на нежитлове приміщення №3-Аптеку за адресою: АДРЕСА_1, без додаткових актів введення в есплуатацію на підставі рішення Кіровського районного суду м.Дніпропетровська від 06.06.11, скасування відповідного рішення відповідача, зобов’язання зареєструвати за ОСОБА_3 право власності на нежитлове приміщення №3-Аптеку за адресою: АДРЕСА_1, без додаткових актів введення в експлуатацію на підставі рішення Кіровського районного суду м.Дніпропетровська від 06.06.11. Представник позивача в судове засідання з’явився, позовні вимоги підтримав, зазначивши в їх обґрунтування, що позивач визнаний власником спірної будівлі рішенням Кіровського районного суду м.Дніпропетровська від 06.06.11, яке було надано ним в якості правовстановлюючого документу Відповідачу для реєстрації права власності на нерухоме майно. Однак Відповідач, у зв’язку із відсутністю акту вводу в експлуатацію, своїм рішенням від 01.07.11 відмовив у реєстрації права власності, що є безпідставним та таким що прийнято з порушенням вимог чинного законодавства, адже рішення суду набрало законної сили та є обов’язковим для виконання. На підставі викладеного просив позов задовольнити.

Представник відповідача в судове засідання з’явився, позовні вимоги не визнав, просив відмовити у задоволені позову, зазначивши, що до розгляду Відповідачу було надано рішення суду від 06.06.11, яким визнано право власності за Позивачем на нежитлове приміщення №3-Аптеку за адресою: АДРЕСА_1. Однак документу в підтвердження введення приміщення в експлуатацію позивачем не надано, за викладених обставин було прийнято рішення про відмову в реєстрації права власності, що відповідає Тимчасовому Положенню про порядок державної реєстрацій права власності та інших речових прав на нерухоме майно, затвердженому наказом Міністерства юстиції України від 07.02.02 №7/5, тому оскаржуване рішення є правомірним та оскарженню не підлягає.

Вивчивши доводи позову, заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, з’ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд при винесені постанови виходить з наступних підстав та мотивів.

Як вбачається з матеріалів справи, рішенням Кіровського районного суду м.Дніпропетровська від 06.06.11 за ОСОБА_3 визнано право власності на нежитлове приміщення №3-Аптека, загальною площею 59,8 м.кв., в тому числі прибудова літ. А-1, ганок з навісом літ. а4, розташоване на І-му поверсі в житловому будинку літ А-9 за адресою: : АДРЕСА_1, без додаткових актів ведення в експлуатацію. Судом встановлено, що зазначене рішення набрало законної сили 17.06.11 (а.с.8).

З метою реалізації свого права на офіційне визнання і підтвердження державою факту виникнення права власності на нерухоме майно Позивач звернувся до Відповідача із заявою про державну реєстрацію прав на підставі рішення Кіровського районного суду м.Дніпропетровська від 06.06.11. За результатом розгляду даної заяви Відповідачем було прийняте Рішення про відмову в державній реєстрації прав від 01.07.11 (а.с.6). Судом з’ясовано, що підставою для відмови у державній реєстрації права власності визначена наявність обставин, викладених в пп.3.5.4 Тимчасового Положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07.02.02 №7/5 (далі – Положення): подані документи не відповідають вимогам, установленим Положенням та іншими нормативно-правовими актами, або не надають змоги установити відповідність заявлених прав і поданих документів вимогами законодавства.

Як вбачається зі змісту оскаржуваного рішення, Відповідач відмовив у реєстрації права власності через ненадання позивачем документу щодо введення в експлуатацію нерухомого майна, адже п.1.6 Положення передбачено, що державній реєстрації підлягає право власності на закінчене будівником нерухоме майно, яке прийняте в експлуатацію у встановленому законодавством порядку. Також відповідач зазначає в оскаржуваному рішенні про необхідність надати відповідний підтверджуючий право власності або користування земельною ділянкою документ, на якій розміщено нерухоме майно, а також пропонує Позивачу звернутись до інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у Дніпропетровській області для вирішення питання одо введення в експлуатацію нерухомого майна.

Суд відмічає, що спірні правовідносини унормовані Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» від 01.07.04 (далі - Закон), Положенням, наведеним вище, Цивільним кодексом України.      

Так, відповідно до ст.182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Тобто, за загальним правилом право власності на нерухоме майно може вникати лише з моменту його державної реєстрації.

Наведені положення кореспондуються зі ст. 4 Закону та п.1.5 Положення, відповідно до яких речові права на нерухоме майно, що знаходиться на території України, фізичних та юридичних осіб, держави в особі органів, уповноважених управляти державним майном, територіальних громад, іноземців та осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб, міжнародних організацій, іноземних держав, підлягають обов'язковій державній реєстрації. Реєстрацію прав власності на нерухоме майно здійснюють комунальні підприємства бюро технічної інвентаризації (п. 1.3 Положення).

Положеннями ст.19 Закону визначений вичерпний перелік підстав для проведення державної реєстрації прав: або 1) договір, укладений у порядку, встановленому законом, або 2) свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане відповідно до вимог цього Закону, або 3) свідоцтво про право власності, видане органами приватизації наймачам житлових приміщень у державному та комунальному житловому фонді, або 4) державний акт на право власності або постійного користування на земельну ділянку у випадках, встановлених законом, або 5) рішення суду, що набрало законної сили; або 6) інші документи, що підтверджують виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно, поданих органу державної реєстрації прав разом із заявою.

Порядок звернення до БТІ із метою здійснення державної реєстрацій визначений розділом ІІ Положення. Зокрема, в п.2.2 Положення зазначено, що до заяви про державну реєстрацію прав додаються правовстановлювальні документи (додаток 2), їх нотаріально засвідчені копії, документи, що підтверджують оплату за проведення державної реєстрації прав та видачу витягу про державну реєстрацію прав, а також інші документи, визначені Положенням. Суд зауважує, що відповідно до Переліку правовстановлювальних документів, на підставі яких проводиться державна реєстрація права власності на нерухоме майно, який є Додатком 2 до Положення, рішення суду про визнання права власності на об'єкти нерухомого майна, про встановлення факту права власності на об'єкти нерухомого майна є правовстановлювальним документом.

Правом здійснювати державну реєстрацію прав власності, інших речових прав на нерухомість, їх обмежень, правочинів  щодо  нерухомого  майна або відмовляти в такій реєстрації наділений державний реєстратор прав, що є представником БТІ, у межах своїх повноважень (п.2 ч.2 ст.9 Закону, п.1.13 Положення).

Вичерпний перелік підстав для відмови реєстратором у проведені державної реєстрацій прав наведений в ст.24 Закону та п.3.5 Положення.

Відмовляючи Позивачу в державні реєстрації прав, Відповідач послався на п.3.5.4 Положення, на відсутність акту вводу в експлуатацію нерухомого майна, на відсутність документу, підтверджуючого права власності або користування земельною ділянкою, на якій розміщене нерухоме майно, посилаючись на той факт, що до розгляду справи №2-2521/2011 не було залучено Дніпропетровську міську раду.

Вирішуючи питання щодо обґрунтованості та відповідності оскарженого рішення Відповідача положенням чинного законодавства, суд виходить з наступного.

За змістом п.3.5.4 Положення державний реєстратор відмовляє, якщо  подані документи не відповідають вимогам, установленим Положенням та іншими нормативно-правовими актами, або не дають змоги установити відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства.

Пунктом 1.6 Положення передбачено, що державній реєстрації підлягає право власності на закінчене будівництвом нерухоме майно, яке прийняте в експлуатацію у встановленому законодавством порядку. Між тим, суд зауважує, що за змістом ст.331 ЦК України обов'язкове прийняття в експлуатацію нерухомості має значення для набуття права власності, якщо це прямо передбачено в договорі або законі. Аналіз змісту Законом України «Про державну реєстрацію речових прав та їх обмежень» від 01.07.04, який прийнятий пізніше Положення, та який є спеціальним законом, що визначає правові, економічні, організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, дозволяє діти висновку, що ним не визначено такої обов’язкової підстави для реєстрації права власності як наявність акту вводу в експлуатацію нерухомого майна. За викладених обставин, інші нормативно-правові акти мають застосовуватись в частині, що не суперечить цьому Закону. У зв’язку з чим, суд доходить до висновку, що норми п. 1.6 Положення не можуть застосовуватись в даному випадку Відповідачем, оскільки прямо суперечать наведеній вище ст.19 Закону.

Крім того, слід також враховувати, що відповідно до ч.2 ст. 376 ЦК України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.          Тобто, виходячи з положень зазначеної статті, право власності на результат самочинного будівництва набувається не в загальному порядку, а в спеціальному – на підставі рішення суду. У разі, якщо право власності на новостворене нерухоме майно виникає у загальному порядку, документом, що підтверджує це право є – свідоцтво про право власності, а у разі визнання (у визначених випадках) права власності на це майно судом, єдиним можливим документом, що підтверджує виникнення права власності на новостворене нерухоме майно, є рішення суду. Саме таке рішення суду подається для державної реєстрації прав на нерухоме майно. При цьому документи, що підтверджують прийняття нерухомого майна до експлуатації, не повинні вимагатись. Викладена позиція співпадає з позицією Міністерства юстиції України, наведеною у листі від 19.10.07 № 19-39-827.

Щодо зазначення у рішенні про необхідність надати документ, підтверджуючий право власності або користування земельною ділянкою, на якій розміщене нерухоме майно суд відмічає наступне. Зі змісту ст.376 ЦК України, на яку здійснено посилання в оскаржуваному рішення, вбачається, що надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже забудоване нерухоме майно є умовою для визнання права власності на самочинно забудоване нерухоме майно рішенням суду. Тобто саме суд, а не будь-який інший орган, має досліджувати наявність чи відсутність відповідних документів на земельну ділянку при вирішенні питання про визначення права власності та прийняті рішення. Як зазначено вище, рішенням Кіровського районного суду м.Дніпропетровська від 06.06.11 досліджено питання підстав для визнання права власності та визнано право власності за Позивачем на спірну нерухомість. При винесені означеного рішення судом врахований факт переведення жилого приміщення у нежиле та зазначено, що виконання позивачем самовільної реконструкції та зміни функціонального призначення нерухомого майна не порушувало та не порушує права жодних третіх осіб та не завдає шкоди чужим інтересам.

Отже,  посилаючись на положення ст.376 ЦК України та на незалучення до розгляду справи №2-2521/2011 Дніпропетровської міської ради, Відповідач піддає сумніву рішення суду, що є неприпустимим, оскільки воно набрало законної сили та відповідно до Конституції України є обов'язковим для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягає виконанню на всій території України. Відмовляючи Позивачу у реєстрації права власності на підставі п.3.5.4 Положення, Відповідач ставить під сумнів заявлене право власності вимогам законодавства, що є недопустимим, оскільки, як вже було зазначено вище, Позивач набув право власності на спірну нерухомість на підставі рішення суду, правом на оскарження якого Відповідач не скористався та яке набрало законної сили.

Згідно з ч. 3 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

З огляду на наведені вище обставини суд дійшов висновку, що відповідач безпідставно відмовив Позивачу в державній реєстрації права власності на нежитлове приміщення №3-Аптеку за адресою: АДРЕСА_1, за наявністю у нього правовстановлювального документу - рішення суду про визнання за Позивачем права власності на об'єкт нерухомого майна. Відтак, оскаржуване рішення  є неправомірним та необгрнутованим, а аргументи Позивача – доречними та важливими.

За викладених обставин, оскаржуване рішення Комунального підприємства «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради від 01.07.11 підлягає скасуванню, а позовні вимоги Позивача – задоволенню.

Судові витрати підлягають розподілу за правилами ч.1 ст.94 КАС України.

Керуючись ст.ст. 2, 8-12, 69, 94, 71, 158-163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_3 задовольнити.

Визнати противоправним дії Комунального підприємства «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради щодо відмови ОСОБА_3 в реєстрації права власності на нежитлове приміщення №3-Аптеку за адресою:АДРЕСА_1, без додаткових актів введення в експлуатацію на підставі рішення Кіровського районного суду м.Дніпропетровська від 06.06.11.

Скасувати рішення Комунального підприємства «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради» від 01.07.11 про відмову ОСОБА_3 в реєстрації права власності на нежитлове приміщення №3-Аптеку за адресою: АДРЕСА_1, без додаткових актів введення в експлуатацію на підставі рішення Кіровського районного суду м.Дніпропетровська від 06.06.11.

Зобов’язати Комунальне підприємство «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради» зареєструвати за ОСОБА_3 право власності на нежитлове приміщення №3-Аптеку за адресою: АДРЕСА_1, без додаткових актів введення в експлуатацію на підставі рішення Кіровського районного суду м.Дніпропетровська від 06.06.11.

Стягнути з місцевого бюджету Дніпропетровської області на користь ОСОБА_3 витрати по оплаті судового збору (державного мита) в сумі 3 (три) грн. 40коп.

          Постанова набирає законної сили згідно зі ст.254 Кодексу адміністративного судочинства України.

Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку за правилами, визначеними ст.186 Кодексу адміністративного судочинства України.

Повний текст постанови виготовлений 22.07.11.

Суддя                       

А.О. Коренев