КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД       

01025, м.Київ, пров. Рильський, 8                                                            т. (044) 278-46-14

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08.06.2011                                                                                           № 51/20

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого:          Лосєва  А.М.

суддів:            Разіної  Т.І.

          Шипка  В.В.

при секретарі:            

за участю представників

позивача:                     ОСОБА_1 – дов. №1 від 04.01.2011р.;

від відповідача:       ОСОБА_2 – дов. №13 від 28.02.2011р.;

розглянувши у відкритому судовому засіданні

апеляційну скаргу           Приватного акціонерного товариства „Українська транспортна страхова компанія”

на Рішення          Господарського суду міста Києва

від          04.04.2011р.

у справі          №51/20 (суддя Пригунова А.Б.)

за позовом           Приватного акціонерного товариства „Українська транспортна страхова  

                    компанія”

до          Приватного акціонерного товариства „Страхова компанія „Гарант-Система”

про          визнання недійсною ковер-ноти №05-24/000300-21

ВСТАНОВИВ:

Приватне акціонерне товариство “Українська транспортна страхова компанія” (далі – позивач) звернулося до суду з позовом до Приватного акціонерного товариства “Страхова компанія “Гарант-Система” (далі – відповідач) про визнання недійсною ковер-ноти                    №05-24/000300-21 від 14.08.2009р., укладеної між сторонами, обґрунтовуючи свої вимоги наступним:

- страховий випадок настав раніше укладення договору страхування №05-16/000300 від 15.06.2009р., що має наслідком його недійсність відповідно до ст. 29 Закону України “Про страхування” та відповідно тягне за собою недійсність оспорюваної ковер-ноти;

- до позову додані експертні висновки Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області №2685/2 від 01.04.2009р., №4501/2 від  30.05.2009р. та долучені до них фотографії, в яких зафіксовано стан застрахованого за договором страхування №05-16/000300 від 15.06.2009р. автомобіля. На думку позивача, пошкодження автомобіля, отримані внаслідок дорожньо-транспортної пригоди (далі – ДТП) 12.11.2009р., та ушкодження, зафіксовані у вищевказаних висновках є ідентичними, що свідчить про страхування вже пошкодженого автомобіля;

- при укладанні відповідачем з ОСОБА_3 договору страхування №05-16/000300 від 15.06.2009р. належний огляд та фотографування автомобіля співробітниками відповідача не проводився, внаслідок чого відповідачем було застраховано суттєво пошкоджений автомобіль;

- фактично позивач перестрахував пошкоджений автомобіль за завищеною ринковою вартістю;

- до моменту укладання відповідачем договору страхування від 15.06.2009р. з          ОСОБА_3 автомобіль вже мав суттєві пошкодження, тобто страховий випадок мав місце ще до укладання договору, тому договір страхування, укладений між відповідачем та            ОСОБА_3, є недійсним з моменту його укладання (нікчемний правочин). Відповідно автоматично є недійсною ковер-нота №05-24/000300-21 від 14.08.2009р., укладена між сторонами, оскільки не породжує у позивача жодних правових наслідків, окрім передбачених ст. 216 ЦК України внаслідок визнання правочину недійсним;

- згідно з п.1 ч.1 ст. 29 Закону України „Про страхування” підставою для визнання договору страхування (правочину) недійсним є укладання останнього після настання страхового випадку;

- відповідач ввів позивача в оману, що призвело до спотворення зовнішнього волевиявлення позивача при укладання ковер-ноти №05-24/000300-21 від 14.08.2009р. Згідно з ч.1 ст. 229 Цивільного Кодексу України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилась щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.  

Відповідач проти позову заперечував, наголошуючи на наступному:

- правилами страхування передбачено лише обов’язковий огляд транспортного засобу та жодної потреби у фотографуванні автомобіля, на якому візуально не виявлено жодних пошкоджень, не було;

- твердження позивача про страхування пошкодженого автомобіля є безпідставними, оскільки у протилежному випадку договір страхування не міг би бути укладений, оскільки автомобіль був прийнятий на страхування як неушкоджений;

- докази, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, містять неточності щодо застрахованого автомобіля та не відповідають вимогам чинного законодавства України, яке регулює порядок їх складання, у зв’язку з чим не можуть підтверджувати наявність чи відсутність наведених позивачем обставин;

- рішенням Подільського районного суду від 11.05.2010р. у справі №2-2778/2010 (за позовом ОСОБА_3 до ПрАТ „СК „Гарант-Система” про стягнення страхового відшкодування за договором страхування №05-16/000300 від 15.06.2009р.) спростовані доводи про невідповідність характеру пошкоджень автомобіля та характеру ДТП від 12.11.2009р., про що зазначалось у висновку спеціаліста Державного науково-дослідного експертно-криміналістичного центру №9-1 від 28.01.2010р.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 04.04.2011р. у справі №51/20 в позові було відмовлено повністю.

Не погоджуючись із вказаним Рішенням суду, позивач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просив Рішення Господарського суду міста Києва від 04.04.2011р. у справі №51/20 скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити повністю. Доводи апеляційної скарги збігаються з поясненнями, які надавались позивачем під час розгляду справи в місцевому господарському суді. При цьому позивач, зокрема, наголошував на наступному:  

- судом першої інстанції було неповно з’ясовано обставини, які мають значення для справи, а також невірно застосовано норми матеріального і процесуального права, що призвело до прийняття невірного рішення по суті спору;

- місцевим господарським судом порушено вимоги ст. 35 Господарського процесуального кодексу України, оскільки повністю проігноровано рішення Господарського суду міста Києва від 11.01.2011р. по справі №42/332 та встановлені у цьому рішенні факти;

- в порушення ст. 38 Господарського процесуального кодексу України суд першої інстанції не витребував у позивача додаткові докази по справі, хоча згідно з нормами згаданої статті у разі, якщо подані сторонами докази є недостатніми, господарський суд зобов’язаний витребувати документи і матеріали, необхідні для вирішення спору;

- судом не прийнято до уваги надані позивачем докази на підтвердження того, що застрахований автомобіль мав суттєві пошкодження.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 26.05.2011р. апеляційну скаргу позивача було прийнято до провадження та призначено до розгляду в судовому засіданні на 08.06.2011р.

В судовому засіданні 08.06.2011р. представник позивача подав клопотання про проведення транспортної трасологічної експертизи, обґрунтовуючи необхідність проведення експертного дослідження тим, що експертом може бути встановлено ідентичність пошкоджень, отриманих застрахованим автомобілем в ДТП 12.11.2009р. та наявних на автомобілі 30.05.2009р., тобто ще до укладання договору страхування з відповідачем. На думку позивача, в ході проведення експертизи буде встановлено настання страхового випадку із застрахованим транспортним засобом до укладання між власником останнього та відповідачем.

Представник відповідача заперечував проти клопотання про призначення по справі транспортної трасологічної експертизи, наголошуючи на тому, що позивач таким чином намагається штучно затягнути судовий розгляд у даній справі.

 Колегія суддів вирішила відмовити в задоволенні клопотання представника позивача про призначення по справі транспортної трасологічної експертизи, оскільки згідно з ч.1 ст. 41 Господарського процесуального кодексу України передумовою для призначення і проведення судової експертизи є наявність питань, які виникають при вирішенні господарського спору і потребують спеціальних знань. Натомість предметом розгляду у даній справі є вимоги про визнання недійсним правочину, тобто в даному випадку насамперед підлягає встановленню наявність обставин, з якими законодавець пов’язує недійсність правочину. Обставини ДТП 12.11.2009р. та характер пошкоджень, отриманих застрахованим відповідачем транспортним засобом, досліджувались під час розгляду інших справ, зокрема, Подільським районним судом по справі №3-8925 про притягнення ОСОБА_4 до адміністративної відповідальності (том справи – 2, аркуш справи – 35) та справі №2-2778/2010 за позовом ОСОБА_3 про стягнення з ПрАТ „СК „Гарант-Система” страхового відшкодування за договором страхування №05-16/000300 від 15.06.2009р. (том справи – 2, аркуші справи – 29-32), а також Первомайським міськрайонним судом Миколаївської області по справі №2-2295/2010 за позовом ПАТ „Страхова компанія „Гарант-Система” до ОСОБА_4 про відшкодування майнової шкоди в порядку регресу (том справи – 2, аркуші справи – 62-65).

З урахуванням вищенаведеного, колегія суддів не вбачає наявність обставин, які б зумовлювали необхідність призначення по справі судової експертизи.

В судовому засіданні 08.06.2011р. представник позивача підтримав апеляційну скаргу з викладених у ній підстав, просив суд скаргу задовольнити, Рішення Господарського суду міста Києва від 04.04.2011р. у справі №51/20 скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити повністю.

Представник відповідача у судовому засіданні 08.06.2011р. подав письмовий відзив на апеляційну скаргу, в якому заперечував проти доводів позивача, наведених в апеляційній скарзі, просив суд відмовити в задоволенні скарги та залишити оскаржуване Рішення місцевого господарського суду без змін як таке, що було прийнято з повним, всебічним та об’єктивним з’ясуванням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія встановила наступне.

15.06.2009р. між відповідачем, як страховиком, та ОСОБА_3, як страхувальником, на підставі Правил добровільного страхування наземного транспорту (крім залізничного) від 05.11.2007р., було укладено договір страхування наземного транспорту №05-16/000300 (том справи – 1, аркуш справи – 40) (далі – договір страхування №05-16/000300 від 15.06.2009р.).

Згідно з умовами договору страхування №05-16/000300 від 15.06.2009р. (п.п.1, 3)  відповідачем застраховано майнові інтереси ОСОБА_3, що не суперечать закону і пов’язані з володінням, користуванням і розпорядженням майном, а саме транспортним засобом (легковий універсал чорного кольору „Range Rover” 4.4, номер кузову НОМЕР_1, 2006 року випуску, державний реєстраційний номер НОМЕР_2), вартість якого складає 700 700,00 грн.

10.02.2009р. між позивачем та відповідачем було укладено договір про співробітництво в галузі факультативного перестрахування та ретроцесії №06-21/016 (том справи – 1, аркуші справи – 42-51) (далі – договір перестрахування №06-21/016 від 10.02.2009р.), згідно з яким (п.1.2) кожна зі сторін договору на добровільній основі передає іншій стороні в страхування та приймає від іншої сторони в перестрахування страховий ризик на умовах чинного законодавства України, даного договору та конкретного договору перестрахування (ковер-ноти), який укладається на умовах, визначених в договорі.

14.08.2009р. між позивачем та відповідачем було укладено ковер-нот №05-24/000300-21 до договору перестрахування №06-21/016 від 10.02.2009р., згідно з яким відповідач  перестрахував частину своїх обов'язків перед ОСОБА_3 за договором страхування №05-16/000300 від 15.06.2009р. (том справи – 1, аркуш справи – 41).  

12.11.2009р. о 03 год. 50 хв. у м. Києві на Новій кільцевій дорозі сталась дорожньо-транспортна пригода (далі – ДТП) за участю застрахованого відповідачем автомобіля „Range Rover” (номер кузову НОМЕР_1, 2006 року випуску, державний реєстраційний номер НОМЕР_2) під керуванням ОСОБА_4

ДТП сталась внаслідок порушення водієм ОСОБА_4 п.12.1 Правил дорожнього руху України.

Постановою Подільського районного суду міста Києва від 16.12.2009р. по справі №3-8925 ОСОБА_4 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення та притягнено до адміністративної відповідальності, передбаченої ст. 124 КУпАП (штраф в розмірі 20 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян) (том справи – 2, аркуш              справи – 35).   

ОСОБА_3 звернулась до відповідача із заявою про виплату страхового відшкодування у зв’язку з настанням страхового випадку (ДТП), однак відповідач відмовив у виплаті, посилаючись на те, що страхувальник повідомив недостовірні відомості про ДТП.

ОСОБА_3 звернулась до Подільського районного суду міста Києва з позовом до відповідача про стягнення суми страхового відшкодування. Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 11.05.2010р. по справі №2-2778/2010 позов ОСОБА_3 задоволено частково, присуджено до стягнення з відповідача на користь ОСОБА_3 страхове відшкодування у розмірі 576 654,36 грн. (том справи – 2, аркуші справи – 29-32).

З огляду на перестрахування частини ризику за ковер-нотою №05-24/000300-21 від 14.08.2009р. у позивача, відповідач звернувся до позивача з вимогою про сплату страхового відшкодування у розмірі перестрахового ризику.

Однак позивач не здійснив відповідних виплат на користь позивача та звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом про визнання недійсною ковер-ноти                       №05-24/000300-21 від 14.08.2009р., обґрунтовуючи свої вимоги тим, що страховий випадок за участю застрахованого транспортного засобу (автомобіля „Range Rover”, номер кузову НОМЕР_1, 2006 року випуску, державний реєстраційний номер НОМЕР_2) настав раніше укладення договору страхування №05-16/000300 від 15.06.2009р., внаслідок чого останній є недійсним згідно зі ст. 29 Закону України “Про страхування” і відповідно недійсною є ковер-нота №05-24/000300-21 від 14.08.2009р. За твердженням позивача, автомобіль був застрахований у пошкодженому стані, а відповідач не здійснив необхідний огляд транспортного засобу перед укладання договору страхування №05-16/000300 від 15.06.2009р. Окрім того, позивач посилався на висновки спеціалістів, згідно з якими пошкодження отримані застрахованим автомобілем в ДТП 12.11.2009р. не відповідають характеру ДТП.

Відповідач позов не визнав, наголошуючи на тому, що відповідність характеру пошкоджень автомобіля та обставинам ДТП від 12.11.2009р. встановлено в судовому рішенні  від 11.05.2010р. по справі №2-2778/2010. На думку відповідача, позивач не надав доказів на підтвердження свої вимог, зокрема, доказів, які б беззаперечно свідчили про наявність підстав для визнання недійсною ковер-ноти №05-24/000300-21 від 14.08.2009р.

Місцевий господарський суд відмовив в позові повністю, зазначаючи про відсутність та непідтвердженість обставин, на які посилався позивач.

Апеляційний господарський суд погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх обґрунтованими, такими, що відповідають фактичним обставинам справи, з наступних підстав.  

В ст. 1 Закону України “Про страхування” визначено, що страхуванням є вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних осіб та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів.

Згідно зі ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов’язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов’язків, зокрема є договори та інші правочини.

У відповідності до ч.1 ст. 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Згідно з ч.1 ст. 202 Цивільного кодексу України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Відповідно до ст. 626 Цивільного кодексу України договір є підставою виникнення цивільних прав та обов’язків.

За договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору (ст. 979 Цивільного кодексу України).

В ст. 16 Закону України “Про страхування” зазначено, що договір страхування - це письмова угода між страхувальником і страховиком, згідно з якою страховик бере на себе зобов'язання у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору. Договори страхування укладаються відповідно до правил страхування.

Згідно зі ст. 987 Цивільного кодексу України за договором перестрахування страховик, який уклав договір страхування, страхує в іншого страховика (перестраховика) ризик виконання частини своїх обов’язків перед страхувальником.

У відповідності до ст. 12 Закону України „Про страхування” перестрахуванням є страхування одним страховиком (цедентом, перестрахувальником) на визначених договором умовах ризику виконання частини своїх обов'язків перед страхувальником у іншого страховика (перестраховика) резидента або нерезидента, який має статус страховика або перестраховика, згідно з законодавством країни, в якій він зареєстрований.

Згідно зі ст. 193 Господарського кодексу України суб‘єкти господарювання та інші учасники  господарських відносин повинні виконувати господарські зобов‘язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов‘язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Зазначене також кореспондується зі ст. 526 Цивільного кодексу України, де встановлено, що зобов‘язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно зі ст. 525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 629 Цивільного кодексу України передбачено, що договір є обов’язковим для виконання сторонами.

В ст. 6 Закону України “Про страхування” передбачено, що добровільним страхуванням є страхування, яке здійснюється на основі договору між страхувальником і страховиком. Загальні умови і порядок здійснення добровільного страхування визначаються правилами страхування, що встановлюються страховиком самостійно відповідно до вимог цього Закону. Конкретні умови страхування визначаються при укладенні договору страхування відповідно до законодавства.

Згідно зі ст. 17 Закону України “Про страхування” правила страхування розробляються страховиком для кожного виду страхування окремо і підлягають реєстрації в Уповноваженому органі при видачі ліцензії на право здійснення відповідного виду страхування.

В матеріалах справи наявні Правила добровільного страхування наземного транспорту (крім залізничного) від 05.11.2007р., затверджені Головою правління Приватного акціонерного товариства “Страхова компанія “Гарант-Система” (відповідача) (том справи -1, аркуші справи – 99-117), в розділі 3 яких наведено порядок укладання договору страхування. Зокрема, згідно з п.п.3.3, 3.5 названих Правил договір страхування укладається за умови обов’язкового огляду транспортного засобу та перевірки інформації, що внесена у заяву на страхування або надана страхувальником іншим чином. Договір страхування укладається у письмовій формі. Факт укладання договору може посвідчуватися свідоцтвом (полісом, сертифікат), що є однією із форм договору страхування.

Відповідно до пп.9.2, 9.3 Правил при укладання договору страхування страхувальник зобов’язаний надати інформацію страховикові про всі відомі йому обставини, що мають істотне значення для оцінки страхового ризику. Страховик має право провести огляд транспортного засобу перед укладенням договору страхування.

В позові та в апеляційній скарзі позивач посилається на те, що при укладенні договору страхування №05-16/000300 від 15.06.2009р. відповідачем не проводився огляд та фотографування транспортного засобу „Range Rover”, номер кузову НОМЕР_1, 2006 року випуску, державний реєстраційний номер НОМЕР_2, внаслідок чого було застраховано суттєво пошкоджений автомобіль. При цьому позивач наголошує на тому, що пошкодження, отримані автомобілем в результаті ДТП 12.11.2009р., збігаються з пошкодженнями, отриманими автомобілем в попередньому ДТП, які були наявні станом на 30.05.2009р., тобто ще до укладання договору страхування №05-16/000300 від 15.06.2009р. На думку позивача, викладені вище обставини підтверджуються: рапортом старшого оперуповноваженого УСГБЕП майору міліції Ткаченко Д.С. від 28.12.2009р.; Довідкою ГУМВС України у Донецькій області щодо факту ДТП 23.11.2008р.; висновками спеціаліста №9/1 від 28.01.2010р., №2685/2 від 01.04.2009р. та №4501/2 від 30.05.2009р. з фотододатками; Звітом №201665 від 09.06.2009р.

З цього приводу необхідно звернути увагу на наступні обставини. Як вірно зазначив місцевий господарський суд в своєму рішенні, ані положеннями чинного законодавства, ані Правилами добровільного страхування наземного транспорту (крім залізничного) від 05.11.2007р., затвердженими Головою правління відповідача, не передбачено обов’язку страховика фотографування об’єкту страхування перед укладанням відповідного договору.

В матеріалах справи наявна копія рішення Подільського районного суду міста Києва від 11.05.2010р. по справі №2-2778/2010 за позовом ОСОБА_3 до відповідача про стягнення страхового відшкодування за договором страхування №05-16/000300 від 15.06.2009р.. З названого судового рішення вбачається, що Подільським районним судом міста Києва було встановлено факт настання ДТП 12.11.2009р. за участю застрахованого відповідачем транспортного засобу, а також спростовано посилання відповідача на повідомлення            ОСОБА_3 неправдивих відомостей про ДТП  з посиланням на постанову від 16.12.2009р., за якою водія застрахованого автомобіля ОСОБА_4 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, що в силу вимог ст. 61 ЦПК України не потребувало доведення при розгляді цивільної справи №2-2778/2010 (том справи – 2, аркуші                         справи – 29-32).

Відносно посилання позивача на те, що відповідно до звіту №201665 від 09.06.2009р. автомобіль був перестрахований ним за завищеною ринковою вартістю, апеляційний господарський суд вважає за необхідне наголосити на наступному.

Під час розгляду цивільної справи №2-2778/2010 про стягнення з відповідача страхового відшкодування Подільським районним судом міста Києва досліджувався висновок спеціаліста автотоварознавця №2112-4 від 16.12.2009р., згідно з яким вартість застрахованого відповідачем автомобіля станом на день ДТП (12.11.2009р.) до пошкодження становила 657 214,56 грн.  (3-й аркуш рішення Подільського районного суду міста Києва від 11.05.2010р. по справі №2-2778/2010). За основу розрахунку страхового відшкодування, яке підлягало сплаті відповідачем на користь ОСОБА_3 було прийнято відомості, наведені саме у висновку спеціаліста автотоварознавця №2112-4 від 16.12.2009р.

Наведене спростовує твердження позивача про те, що на дату страхування ринкова вартість автомобіля складала лише 133  372,86 грн.  

Таким чином, під час розгляду вищезгаданої цивільної справи Подільським районним судом міста Києва досліджувались як обставини ДТП, так і характер пошкоджень, отриманих застрахованим транспортним засобом. За результатами розгляду справи суд дійшов висновку про те, що відмова відповідача у виплаті страхового відшкодування ОСОБА_3 у зв’язку з настанням страхового випадку, а саме ДТП, яке мало місце 12.11.2009р., є безпідставною, оскільки зібрані у цивільній справі №2-2778/2010 докази свідчать про те, що у ОСОБА_3 виникло право на отримання страхового відшкодування, а у відповідача – обов’язок по його виплаті.  

Відповідно до ч.4 ст. 35 Господарського процесуального кодексу України рішення суду з цивільної справи, що набрало законної сили, є обов'язковим для господарського суду щодо фактів, які встановлені судом і мають значення для вирішення спору.

Загалом, обставини ДТП, яке мало місце 12.11.2009р., неодноразово досліджувались судами під час розгляду адміністративної справи №3-8925 про притягнення ОСОБА_4 до адміністративної відповідальності (том справи – 2, аркуш справи – 35) та цивільних справ №2-2778/2010 за позовом ОСОБА_3 про стягнення з ПрАТ „СК „Гарант-Система” страхового відшкодування за договором страхування №05-16/000300 від 15.06.2009р. (том справи – 2, аркуші справи – 29-32), №2-2295/2010 за позовом ПАТ „Страхова компанія „Гарант-Система” до ОСОБА_4 про відшкодування майнової шкоди в порядку регресу (том справи – 2, аркуші справи – 62-65).

Отже, вищеперерахованими судовими рішеннями було встановлено факт настання ДТП 12.11.2009р., вартість транспортного засобу на час ДТП, вартість відновлювального ремонту, наявність підстав для виплати відповідачем страхового відшкодування ОСОБА_3 за договором страхування №05-16/000300 від 15.06.2009р. у зв’язку з настанням страхового випадку.  

Згідно з ч.5 ст. 35 Господарського процесуального кодексу України факти, які відповідно до закону вважаються встановленими, не доводяться при розгляді справи.

Окрім того, під час судового розгляду було встановлено, що позивач звертався до Подільського РУ ГУ МВС України в м. Києві із заявою про порушення кримінальної справи відносно ОСОБА_4 та ОСОБА_3 за скоєння злочину, передбаченого ст. 190 Кримінального кодексу України (шахрайство). Однак, в порушенні кримінальної справи було відмовлено.

Належних та допустимих доказів на підтвердження протилежного ані місцевому господарському суду, ані суду апеляційної інстанції надано не було.

Безпосередньо відносно вимог позивача про визнання недійсною ковер-ноти №05-24/000300-21 від 14.08.2009р. необхідно зазначити наступне.

На думку позивача, на момент укладання договору страхування №05-16/000300 від 15.06.2009р. настав страховий випадок, тобто, відповідачем було застраховано пошкоджений автомобіль, у зв’язку з чим вказаний договір є недійсним, оскільки його недійсність встановлена законом, а відтак відповідно до пп.11.3.3 п.11.3 договору перестрахування              №06-21/016 від 10.02.2009р. останній автоматично припиняє свою дію у випадку припинення або визнання недійсним договору страхування.

В ст. 203 Цивільного кодексу України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, згідно з якими зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 Цивільного кодексу України).

Згідно зі ст. 29 Закону України “Про страхування” договір страхування вважається недійсним з моменту його укладання у випадках, передбачених Цивільним кодексом України. Договір страхування визнається недійсним і не підлягає виконанню, зокрема, у разі якщо його укладено після страхового випадку.

Відповідно до ст. 8 Закону України “Про страхування” страховим ризиком є певна подія, на випадок якої проводиться страхування і яка має ознаки ймовірності та випадковості настання, а страховий випадком - подія, передбачена договором страхування або законодавством, яка відбулася і з настанням якої виникає обов'язок страховика здійснити виплату страхової суми (страхового відшкодування) страхувальнику, застрахованій або іншій третій особі.

Як вірно зазначив місцевий господарський суд у своєму рішенні, доказів на підтвердження настання страхового випадку до укладання договору страхування                      №05-16/000300 від 15.06.2009р. позивач не надав, внаслідок чого відсутні підстави вважати припиненим договір страхування №05-16/000300 від 15.06.2009р.

До того ж, позивачем не наведено правових норм, які б забороняли страхування транспортних засобів, що мають недоліки чи пошкодження станом на момент укладання відповідного договору та передбачали наслідки укладання такого договору. При цьому, як уже зазначалось вище, зібраними у справі доказами, зокрема, судовими рішеннями в цивільних справах №2-2295/2010 та №2-2778/2010, спростовано твердження позивача про те, що відповідачем було застраховано пошкоджений автомобіль за заниженою ринковою вартістю.

Окрім наведеного вище, в позовній заяві, посилаючись на ст. ст. 203, 229 Цивільного кодексу України, позивач зазначав про те, що відповідач ввів його в оману, що призвело до спотворення зовнішнього волевиявлення позивача при укладанні оспорюваної ковер-ноти. На думку позивача, в даному випадку має місце недбале ставлення працівників відповідача до покладених на них обов’язків.

З цього приводу необхідно наголосити, що обставини, відносно яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов'язань, які виникли з правочину, і не пов'язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Згідно зі ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Позивачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження наявності обставин, з настанням яких законодавець пов’язує недійсність правочину, у зв’язку з чим апеляційний господарський суд не вбачає підстав для визнання недійсною ковер-ноти              №05-24/000300-21 від 14.08.2009р.  

 Посилання позивача в апеляційній скарзі на порушення ст. 35 Господарського процесуального кодексу України, яке полягає в тому, що місцевим господарським судом проігноровано рішення Господарського суду міста Києва по справі №42/332 від 11.01.2011р., не може бути прийнято апеляційним господарським судом до уваги, оскільки вищезгадане судове рішення не набрало законної сили і як на дату прийняття рішення у справі №51/20, так і на час його перегляду апеляційним господарським судом, розгляд справи №42/332 Київським апеляційним господарським судом не завершений (апеляційне провадження у справі №42/332 зупинено згідно з ухвалою суду від 04.05.2011р.).

Твердження позивача в апеляційній скарзі про порушення судом першої інстанції вимог ст. 38 Господарського процесуального кодексу України, оскільки суд першої інстанції не витребував у позивача додаткові докази по справі, хоча згідно з нормами згаданої статті у разі, якщо подані сторонами докази є недостатніми, господарський суд зобов’язаний витребувати документи і матеріали, необхідні для вирішення спору, апеляційний господарський суд також вважає безпідставними з огляду на наступне.

Насамперед необхідно зазначити, що ст. 38 Господарського процесуального кодексу України в редакції, на яку посилається позивач в своїй апеляційній скарзі, на дату звернення позивача з позовом до суду та розгляду справи Господарським судом міста Києва була нечинною у зв’язку зі змінами, внесеними до цієї статті Законом України від 07.07.2010р. №2453-VI „Про судоустрій і статус суддів”.

Згідно зі з ч.1 ст. 38 Господарського процесуального кодексу України в редакції, яка діяла на час звернення позивача з позовом до суду та є чинною дотепер, сторона або прокурор у разі неможливості самостійно надати докази вправі подати клопотання про витребування господарським судом доказів. У клопотанні повинно бути зазначено: 1) який доказ витребовується; 2) обставини, що перешкоджають його наданню; 3) підстави, з яких випливає, що цей доказ має підприємство чи організація; 4) обставини, які може підтвердити цей доказ.

Положення щодо обов’язку господарського суду самостійно витребувати докази від сторін у разі їх недостатності були виключені з тексту названої статті. При цьому, апеляційний господарський суд вважає за необхідне наголосити на тому, що у відповідності до ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов’язковим.   

В ст. 4-2 Господарського процесуального кодексу України визначено, що правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Дана норма кореспондується зі ст. 22 Господарського процесуального кодексу України, в якій закріплено, що сторони користуються рівними процесуальними правами.

Вказані положення означають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу, ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов’язки.   

У відповідності до ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Принцип змагальності тісно пов’язаний з процесуальною рівністю сторін і забезпечує повноту фактичного й доказового матеріалу, наявність якого є важливою умовою з’ясування обставин справи. Відповідно до вказаного принципу, особи, зацікавлені в результаті справи, вправі відстоювати свою правоту у спорі шляхом подання доказів; участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами шляхом висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду у судовому засіданні. Змагальність є різновидом активності зацікавленої особи (сторони). Особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами й активно впливати на процес з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів.

Тобто, позивач не був позбавлений можливості реалізувати своє право на судовий захист шляхом звернення з позовом до суду та подальшого відстоювання своєї правоти, зокрема, шляхом подання суду доказів, які на думку позивача підтверджують викладені у позові обставини та правомірність його вимог до відповідача, а в разі неможливості їх надання звертатись до суду з відповідним клопотанням про витребування доказів, добросовісно користуючись своїми процесуальними правами та сприяючи суду у з’ясуванні обставин справи, а не перекладати тягар доведення факту порушення та/або оспорювання його інтересів на суд, чекаючи від суду вказівки на докази, які необхідно надати задля підтвердження правової позиції позивача.  

Згідно зі ст. 4-7 Господарського процесуального кодексу України судове рішення приймається суддею за результатами обговорення усіх обставин справи.

Як вбачається з матеріалів справи, з метою з’ясування причин виникнення спору місцевий господарський суд надав сторонам можливість подати докази на підтвердження їх вимог та заперечень і за результатами розгляду всіх обставин справи прийняв рішення, в якому, зокрема, знайшли відображення доводи, за якими суд прийняв та відхилив докази сторін, а також посилання на докази, на підставі яких прийнято рішення, що повністю відповідає вимогам ст. 84 Господарського процесуального кодексу України.

Згідно зі ст. ст. 32-34 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Господарським процесуальним кодексом України обов’язок доведення факту порушення або оспорювання охоронюваних законом прав та/або інтересів покладено саме на позивача.

Однак, в порушення вищенаведених правових норм, позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження викладених у позові обставин.

Відносно посилання в апеляційній скарзі на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, апеляційний суд вважає за необхідне звернути увагу на те, що згідно з ч.2 ст. 104 Господарського процесуального кодексу України порушення або неправильне застосування норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до прийняття неправильного рішення.

Натомість за результатами перегляду справи апеляційний суд дійшов висновку про те, що Рішення суду першої інстанції прийнято з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а також з повним і всебічним з’ясуванням обставин, які мають значення для справи, тоді як доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час розгляду даної справи, у зв’язку з чим підстави для задоволення апеляційної скарги відсутні.

У зв’язку з відмовою в задоволенні апеляційної скарги, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті державного мита за її подання і розгляд покладаються на позивача (апелянта).

Керуючись ст. ст. 32-34, 38, 43, 49, 79, 99, 101-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

          1. Апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства „Українська транспортна страхова компанія” залишити без задоволення, Рішення Господарського суду міста Києва від 04.04.2011р. у справі №51/20 – без змін.

2. Матеріали справи №51/20 повернути до Господарського суду міста Києва.

3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена  до суду касаційної інстанції у встановленому законом порядку та строки.

Головуючий суддя                                                                      Лосєв  А.М.

Судді                                                                                          Разіна  Т.І.

                                                                                          Шипко  В.В.

16.06.11 (відправлено)