КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Головуючий у суді першої інстанції: Мазур Ю.Ю.

Єдиний унікальний номер справи № 752/14778/23

Апеляційне провадження № 22-ц/824/8549/2024

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 грудня 2024 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Мережко М.В.,

суддів - Поліщук Н.В.,Соколової В.В.

секретар - Олешко Л.Ю.,

Розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_1 , на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 15 січня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 Голосіївської районної в місті Києві Державної адміністрації, Департаменту з питань реєстрації (Київської міської державної адміністрації) про визнання права користування житловим приміщенням, права декларування реєстрації місця проживання, зобов`язання вчинити певні дії.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, дослідившиматеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, -

в с т а н о в и в:

У липні 2023 року позивачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в особі представника ОСОБА_1 , звернулися до Голосіївського районного суд м. Києва з вказанимпозовом.

В обґрунтування позову зазначали, що ОСОБА_1 перебувала у зареєстрованому шлюбі з відповідачем ОСОБА_3 , працювали у м. Переяслав Київської області та проживали у її відомчій квартирі по АДРЕСА_1 .

У 2002 році після смерті матері ОСОБА_3 він запропонував позивачці із донькою переїхати до м. Києва у свою квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , право власності на яку, він отримав в порядку спадкування.

У 2005 році відповідач зареєстрував позивачів у своїй квартирі за вказаною адресою. Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 12 листопада 2013року розірвано шлюб між ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_3 . Після розірвання шлюбу позивачі продовжили проживати у квартирі відповідача, так як не мали іншого житла.

Позивачка зазначала, що постійно сплачувала комунальні платежі та утримувала квартиру в належному стані за свої власні кошти. У квітні 2023 після отримання платіжної квитанції за комунальні послуги, ОСОБА_1 звернула увагу, що в ній була зазначена одна особа. ОСОБА_2 через Дію із Витягу з реєстру територіальної громади дізналась, що була знята із задекларованого/зареєстрованого місця проживання.

Крім того, позивачі дізнались, що рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 26 квітня 2023 рокувідмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про зняття з реєстраційного обліку та визнання такими, що втратили право користування житловим приміщенням. На звернення позивачів до Голосіївської районної у м. Києві державної адміністрації від 06 червня 2023 рокулистами від 16 червня 2023року їм відмовили, зазначили, що відповідно до реєстру територіальної громади м. Києва ОСОБА_1 (відповідно ОСОБА_2 ) була знята 03 березня 2023 року з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_2 на підставі п. 50 пп. 5 Постанови Кабінету Міністрів України від 07.02.2022 № 265, а саме за заявою власника житла про зняття осіб із задекларованого/зареєстрованого місця проживання.

Враховуючи викладене, позивачі просиливизнати їх такими, що мають право на користування двокімнатною квартирою, загальною площею 45,1 кв.м. площею 28 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 ; визнати позивачів такими, що мають право бути задекларованими/зареєстрованими у двокімнатній квартирі, загальною площею 45,1 кв.м. площею 28 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 ; зобов`язати Голосіївську районну в м. Києві державну адміністрацію відновити декларування/реєстрацію позивачів; зобов`язати Департамент з питань реєстрації КМДА внести у реєстр речових прав на нерухоме майно позивачів таких, що мають право користування квартирою за адресою: АДРЕСА_2 ; стягнути з відповідача на користь позивачів моральну шкоду у розмірі по 20000,00 грн. кожній, стягнути з відповідача на користь позивачів судові витрати по сплаті удового збору у розмірі 5368,00 грн., судові витрати на правову допомогу у розмірі 7700,00 грн.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 15 січня 2024 року у задоволені позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду, позивачі подали апеляційну скаргу, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 15 січня 2024 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

В апеляційній скарзі вказують, що обраний апелянтами спосіб захисту їх права узгоджений за ч. 2 ст. 16 ЦК України, відповідно до якого способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути у тому числі і визнання права.

Важають, що апелянти не підлягають зняттю з реєстрації, оскільки були зареєстровані у кв. АДРЕСА_2 в 2005 році, до введення в дію Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» № 1871-IХ, який набрав чинності - 01 грудня 2021 року.

Зазначають, що ні ОСОБА_1 , тим більше ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 , не можуть відноситись до колишніх членів сім?ї, яких включив до таких у списку ОСОБА_3 , тим паче ОСОБА_2 є єдиною донькою ОСОБА_3 на основі свідоцтва про народження НОМЕР_1 від 29 вересня 2000 року, виданого відділом реєстрації актів громадянського стану Переяслав-Хмельницького міськвиконкому Київської області.

Сторони правом на подання відзиву не скористалися.

Відповідно до ст. 44 ЦПК України, особи, які беруть участь у справі зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки.

Відповідно до ст.ст. 128-131 ЦПК України сторони були своєчасно повідомлені про день та час розгляду справи на 16 грудня 2024 року за адресами, які були зазначені в матеріалах справи.

В судове засідання до Київського апеляційного суду з`явились ОСОБА_1 (в своїх інтересах та інтересах ОСОБА_2 ).

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість:

1) керує ходом судового процесу;

2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами;

3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій;

4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом;

5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

Апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_3 звернувся до ОСОБА_1 із письмовою вимогою невідкладно до 01 травня 2023 року звільнити безпідставно та незаконно зайняту квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 .

Згідно витягу з реєстру територіальної громади ОСОБА_2 була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 у період з 27 вересня 2005 року по 03 березня 2023 року.

ОСОБА_1 була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 у період з 27 вересня 2005 року по 03 березня 2023 року, що підтверджується Інформацією про задеклароване/зареєстроване місце проживання особи № 95602135 від 01 липня 2023 року.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 26 квітня 2023 року у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про зняття з реєстраційного обліку, визнання такими, що втратили право користування житловим приміщенням - відмовлено.

Як вбачається з листа Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації № 100-100/ОП/Г-468-999 від 16 червня 2023 року, відповідно до реєстру територіальної громади міста Києва ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 була знята 03 березня 2023 року з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_2 на підставі п. 50 пп. 5 Постанови Кабінету Міністрів України від 07.02.2022 № 265 «Деякі питання декларування і реєстрації місця проживання та ведення реєстрів територіальних громад», а саме за заявою власника житла про зняття осіб із задекларованого/зареєстрованого місця проживання.

Поновити реєстрацію місця проживання відповідно до рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 26 квітня 2023 року справа № 752/3474/22 (провадження № 2/752/2100/23) відділ з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб не має законних підстав, так як в рішенні суду результативна частина не містить зобов`язань до Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації та не має відношення до поданих заяв власника квартири на зняття осіб відповідно до ст. 18 п. 1 пп. 2 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні».

Відповідно до довідки ПАТ «Укртелеком» філія спеціалізованого електрозв`язку Центр технічної експлуатації № 2 від 10 травня 2012 року № 4/01 ОСОБА_1 з 1990 по 2003 рік проживала та мала ордер на квартиру в гуртожитку ЦТЕ АДРЕСА_4 .

Позивачка надала Акт опитування сусідів про підтвердження факту проживання осіб від 29 червня 2023 року, а саме, що ОСОБА_1 , ОСОБА_2 проживають за адресою: АДРЕСА_2 з листопада 2002 року по теперішній час.

Статтею 41 Конституції України та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17.07.97 року відповідно до Закону № 475/97-ВР від 17.07.97 «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», - закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст.ст. 316, 317, 319, 321 ЦК України).

Відповідно до ст. 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.

Стаття 9 ЖК України визначає, що ніхто не може бути виселений із займаного приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законодавством.

Водночас, згідно ч. 1 ст. 156 ЖК України члени сім?ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Відповідно до ст. 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Частиною 1 ст. 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно із ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно із ст. 150 ЖК України, а також відповідно до ч. 1 ст. 383 ЦК України, власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб, розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

У відповідності до вимог ч. 2 ст. 405 ЦК України, член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Згідно із ст. 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Статтею 47 Конституції України встановлено, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Частиною 1 статті 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» визначено, що зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом семи днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою або померлою), свідоцтва про смерть.

Відповідно до п. 26 Постанови Кабінету Міністрів України від 2 березня 2016 № 207 «Про затвердження Правил реєстрації місця проживання та Порядку передачі органами реєстрації інформації до Єдиного державного демографічного реєстру» зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підстав рішення суду, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про зняття з реєстрації місця проживання особи, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

Таку ж правову позицію висловив Верховний Суд України у своїй постанові 6-467цс15 від 01.07.2015.

Суд зауважує, що зі змісту ч. 2 ст. 16 ЦК України, вбачається чіткий перелік способів захисту цивільних прав та інтересів.

Разом з цим, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Під захистом цивільних прав розуміється передбачений законодавством засіб, за допомогою якого може бути досягнуте припинення, запобігання, усунення порушення права, його відновлення і (або) компенсація витрат, викликаних порушенням права.

Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою - посилання на належне йому право, юридичні факти, що призвели до порушення цього права, та правове обґрунтування необхідності його захисту.

Обраний спосіб захисту має безпосередньо втілювати мету, якої прагне досягнути суб`єкт захисту, тобто мати наслідком повне припинення порушення його прав та охоронюваних законом інтересів.

Обраний спосіб захисту у кінцевому результаті повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування, тобто такий захист повинен бути повним та забезпечувати таким чином мету його правосуддя та принцип процесуальної економії.

Належність способу захисту визначається з урахуванням змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулась особа, а також характеру його порушення.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права або інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулась особа, так і мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діями наслідкам.

При цьому, обраний позивачами спосіб захисту є неефективним, адже не відповідає нормам законодавства.

Зокрема, позивачами не визначено, яке саме похідне право від власності повинно бути внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Київський апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції, що обраний позивачами неналежний спосіб захисту прав є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , Голосіївської районної в м. Києві Державної адміністрації, Департаменту з питань реєстрації (Київської міської державної адміністрації) про визнання права користування житловим приміщенням, права декларування реєстрації місця проживання, зобов`язання вчинити певні дії.

Як регламентує стаття 15 ЦК України, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачено статтею 16 ЦК України.

У своїх постановах Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Спосіб захисту порушеного права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду (див. висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 року у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 року у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18, від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19).

Відповідно до частин першої, другої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

З наведених норм права вбачається, що держава забезпечує захист порушених або оспорюваних прав, свобод та інтересів фізичних осіб. Такі права захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Отже, розглядаючи справу суд має з`ясувати: 1) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 2) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 3) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.

Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом (аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19).

Суд звертає увагу, що судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту (висновки сформульовані в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18).

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Тобто спосіб захисту має бути дієвим (ефективним), а його реалізація повинна мати наслідком відновлення порушених майнових або немайнових прав та інтересів особи.

Завданням суду є вирішення спору, який виник між учасниками справи у найбільш ефективний спосіб з метою запобігання ситуаціям, які б спричинили повторне звернення до суду з іншим позовом або захисту порушеного права в інший спосіб. Тобто вирішення справи в суді має на меті, зокрема, вирішення спору між сторонами у такий спосіб, щоб учасники правовідносин не мали необхідності докладати зайвих зусиль для врегулювання спору повторно, або врегулювання спору у іншій спосіб, або врегулювання іншого спору, який виник у зв`язку із судовим рішенням тощо.

Разом з тим, до Київського апеляційного суду надішли письмові пояснення ОСОБА_3 , в яких зазначає, що 22 лютого 2024 року він вирішив подарувати власну квартиру своїй дружині ОСОБА_5 на підтвердження чого додає копію договору дарування від 22 лютого 2024.

Колегія суддів відхиляє такі письмові пояснення, оскільки спірна квартира була подарована ОСОБА_3 вже після рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 15 січня 2024 року, тому такі докази не впливають на правильність рішення суду першої інстанції.

Інші доводи апеляційної скарги не містять посилання на докази, які б спростовували висновки суду першої інстанції, а зводяться до переоцінки доказів і незгоди скаржників з висновком суду. Такі доводи фактично зводяться до викладення обставин справи із тлумаченням норм чинного законодавства на власний розсуд, висвітлення цих обставин у спосіб, що є зручним для скаржників, що має за мету задоволення апеляційної скарги, а не спростування висновків суду першої інстанції.

Щодо позовних вимог про стягнення моральної шкоди, колегія суддів вказує наступне.

Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені нормами статті 1167 ЦК України: моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом (ч.2 ст.1167 ЦК України).

За ст. 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (ч.ч. 1, 2 ст.23 ЦК України).

За приписами ч.3 ст.23 ЦК України, розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Відповідно до п.5 постанови Пленуму ВСУ №4 від 31.03.95 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Пунктом 18 Постанови Пленуму передбачено, що при розгляді справ про відшкодування моральної шкоди суди мають виявляти і всебічно з`ясовувати причини й умови, що призводять до порушення прав фізичних і юридичних осіб та заподіяння їм моральної шкоди.

Тобто, умовами застосування цих норм є завдання шкоди (майнової, моральної) неправомірними рішеннями, діями або бездіяльністю, наявність причинного зв`язку між цими діями (бездіяльністю) і шкодою та вина заподіювача. Відсутність хоча б одного з елементів виключає цивільно-правову відповідальність.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивачами не доведено обставин спричинення їм моральної шкоди неправомірними діями саме відповідача, оскільки в даному випадку, вимога про відшкодування моральної шкоди є похідною від інших позовних вимог, наявність причинного зв`язку між завданням моральної шкоди та діями відповідача, позов в частині відшкодування моральної шкоди також задоволенню не підлягає.

Отже, перевіривши матеріали справи у межах доводів апеляційної скарги, дослідивши всебічно, повно та об`єктивно наявні у справі докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, апеляційний суд доходить висновку про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у зв`язку із тим, що позивачі обрали неналежний спосіб захисту своїх порушених прав, заявлені вимоги не ґрунтуються на встановлених нормах цивільного законодавства України.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Суд також враховує, що у Висновку № 11 (2008) Консультативної ради Європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, серед іншого, звертається увага на те, що виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту.

Слід також зазначити, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що п. 1 статті 6 Європейської Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» (далі - Конвенція), зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Суд апеляційної інстанції враховує положення практики ЄСПЛ про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.).

Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41.

За таких обставин, апеляційна скарга ОСОБА_1 та ОСОБА_2 підлягає залишенню без задоволення, а рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 15 січня 2024 року залишенню без змін.

При цьому, враховуючи той факт, що за наслідками апеляційного розгляду судом апеляційної інстанції не було ухвалено судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, то колегія суддів не вбачає підстав для покладення на позивача понесених відповідачами судових витрат у вигляді сплаченого судового збору за подачу апеляційних скарг.

Керуючись ст.ст. 365, 367, 369, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_1 , залишити без задоволення.

Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 15 січня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.

Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а в разі проголошення вступної та резолютивної частини судового рішення з дня складення повного судового рішення безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повний текст судового рішення виготовлений 18 грудня 2024 року.

Головуючий: М.В. Мережко

Судді: Н.В. Поліщук

В.В. Соколова