ВИЩИЙ  ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  УКРАЇНИ  

 ПОСТАНОВА          

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ          

          

04 жовтня 2006 р.

№ 7/45

Вищий  господарський суд  України у складі колегії  суддів:

Невдашенко Л.П.  (головуючого),

Михайлюка М.В., Кота О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу

Відкритого акціонерного товариства “Рівнегаз”

на    постанову

від 05.06.2006 Київського апеляційного  господарського  суду

у справі

№  7/45 господарського суду міста Києва

за позовом

Відкритого акціонерного товариства “Рівнегаз”

до	Дочірньої  компанії “Газ України” Національної акціонерної компанії “Нафтогаз  України”

про	визнання  договору частково  недійсним

за  участю  представників сторін :

від  позивача

Янкевич Л.Д., Лихольот А.В.,

від  відповідача

Лебедюк Ю.А.,

В С Т А Н О В И В :

Рішенням  господарського суду м. Києва від 20.02.2006 р. (суддя: Якименко М.М.) ВАТ “Рівнегаз” відмовлено в задоволенні позову про визнання договору № 06/02-2142 від 28.12.2002 р. недійсним. Постановою Київського  апеляційного  господарського суду від 05.06.2006 р. (судді: Корсак В.А., Авдєєв П.В., Коршун Н.М.) рішення у справі залишено без змін, а скарга ВАТ “Рівнегаз” без задоволення.

Позивач звернувся до Вищого господарського суду України з  касаційною скаргою, вважає прийняті рішення та постанову безпідставними, прийнятими з порушенням та неправильним застосуванням норм матеріального та  процесуального права та такими, що відповідно до ст. 11110  ГПК України  підлягають скасуванню.

Заслухавши пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи, доводи касаційної скарги, правильність застосування господарськими судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що  касаційна скарга підлягає  задоволенню, виходячи з наступного.

Як встановив  місцевий господарський суд, з яким повністю погодився  і апеляційний господарський суд, 28.12.2002 року між відкритим акціонерним товариством “Рівнегаз” (далі - позивач) та Дочірньою компанією "Газ України" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" укладено договір за №06/02-2142 на постачання в 2003р. природного газу для потреб споживачів, а саме - установ і організацій, що фінансуються з державного та місцевих бюджетів, згідно умов якого відповідач зобов'язався поставити позивачу в 2003р. природний газ, а позивач зобов'язався прийняти та оплатити газ на умовах вказаних в договорі.

Даний договір було підписано з протоколом розбіжностей, зокрема,  п.6.1 договору, який передбачав порядок проведення оплати, був прийнятий в редакції: “Кошти, що надходять на рахунок покупця протягом місяця поставки газу, на підставі його платіжних доручень того самого дня перераховуються уповноваженим банком в частині вартості газу на консолідований розподільний рахунок постачальника. Остаточний розрахунок за фактично спожитий газ здійснюється до 10 числа, наступного за звітним місяця”.

Згідно з п. 1 постанови Кабінету Міністрів України та Національного Банку України № 1785 від 13.11.1998 року в редакції постанови від 27.05.2000 року за № 840 газозбутовим і газотранспортним підприємствам було вказано на необхідність відкриття в уповноважених банках розподільних рахунків та консолідованого розподільного рахунку ДК «Газ України»для зарахування коштів, що надходять за використаний природний газ від усіх категорій споживачів, та здійснення розрахунків за поставку та транспортування природного газу.

Постановою Національної комісії регулювання електроенергетики України від 12.07.2000 року № 759 було затверджено Алгоритм розподілу коштів, що надходять на розподільні рахунки газозбутових підприємств НАК «Нафтогаз України»за поставлений природний газ. Згідно з його преамбулою, алгоритм визначає послідовність дій підприємств та банків, що їх обслуговують, при надходженні коштів на розподільні рахунки підприємств за поставлений природний газ. Зміст цих дій визначений у п. 5 алгоритму, який містить формули згідно яких, кошти у відсотковому відношенні перераховуються з розподільних рахунків на поточні рахунки газозбутових підприємств, а звідси на консолідований розподільний рахунок.

Отже, за своєю правовою природою алгоритм визначає лише послідовність дій підприємств та банків, що їх обслуговують, при надходженні коштів на розподільні рахунки підприємств за поставлений природний газ, і його приписи не позбавляють відповідача від обов'язку виконувати зобов'язання по оплаті у строк визначений договором.

Статтею 4 ЦК УРСР закріплений принцип свободи укладання договору. При укладанні договору сторони на підставі їх волевиявлення погоджують його умови, які не повинні суперечить закону.

Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно з ч. 4 ст. 179 ГК України при укладені господарських договорів сторони можуть визначити зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.

Відповідно до ст. 48 ЦК УРСР угода може бути визнана недійсною, якщо вона не відповідає вимогам закону.

Однак, позивач не навів тих обставин, з якими закон пов’язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків.

Так, зазначення кінцевого строку виконання зобов’язань щодо розрахунків за поставлений природний  газ взагалі  не  суперечать  жодному   нормативно-правовому акту, враховуючи і ті нормативно-правові акти на які  посилається позивач в обґрунтування своїх позовних вимог.

Відтак, доводи позивача щодо невідповідності п. 6.1 договору діючому законодавству є необґрунтованими.

Згідно,   статті  71   ЦК  УРСР   встановлений  трирічний  строк  позовної  давності для захисту порушеного права.

Відповідно до п. 6 „Прикінцевих положень” ЦК України правила Цивільного кодексу України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.

Таким чином, до правовідносин, які виникли між позивачем та відповідачем, необхідно застосовувати положення Цивільного кодексу України.

Як передбачає ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права.

Як встановив господарський суд, позивач дізнався про порушення свого права, на якому ґрунтується даний позов, з моменту підписання зазначеного договору, а саме з 28.12.2002 року, а позов про визнання частково недійсним п.6.1 вказаного договору подано лише 11.01.2006, тобто з пропущенням строку позовної давності.

Згідно ст. 267 ЦК України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Позивачем не наведено поважних причин, що призвели до пропуску строків позовної давності, клопотання про поновлення  пропущеного строку позовної давності позивачем  не заявлялося.

Однак, колегія суддів погодитись  із таким  висновком  не може, оскільки  судом було  відмовлено в задоволенні позову в зв’язку з пропуском строку подачі позову. При цьому судом невірно застосовані норми матеріального права, зокрема,  ст. 76 ЦК УРСР яка передбачає, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права.

Відповідно до норм ГК України та ЦК України встановлений загальний порядок укладання господарських договорів. Договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції, тобто з моменту закінчення процесу оформлення договору.

Як зазначив скаржник та вбачається з матеріалів справи, процес оформлення договору закінчився 24.02.2003р. Твердження судів про те, що договір укладений 28.12.2002р. є помилковим та прийнятим з порушенням норм матеріального права.

Відмовляючи в позові, попередні судові інстанції виходили з необґрунтованості позову, а також із того, що строк позовної давності закінчився до пред'явлення позову.

Проте у випадку, коли суд на підставі досліджених у судовому засіданні доказів установить, що право позивача, про захист якого він просить, відповідачем не порушено, ухвалюється рішення про відмову в задоволенні позову з цих підстав, а не через пропуск строку давності. Якщо ж буде встановлено, що таке право позивача порушено і строк порушено і строк позовної давності пропущено без поважних причин, суд на підставі статті 80 ЦК УРСР, ст. 267 Цивільного кодексу України ухвалює рішення, яким відмовляє в позові у зв’язку із закінченням строку давності, а при визнанні причину пропуску цього строку поважною порушене право має бути захищене.

При прийнятті рішення суд зазначеного не врахував, чим порушив вимоги ст. 43 Господарського процесуального кодексу України щодо всебічного, повного і об’єктивного розгляду в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності.

З огляду на викладене та враховуючи, що відповідно до ст. 1117 ГПК України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти їх, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що судові рішення підлягають скасуванню, з передачею справи на новий розгляд місцевому господар ському суд.

Керуючись ст.ст. 1115, 1117,1119, 11111   Господарського процесуального кодексу України Вищий господарський суд України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу задовольнити.

Рішення господарського суду міста Києва  від 20.02.2006 р. та постанову  Київського апеляційного господарського суду від 05.06.2006 року у справі №7/45 скасувати, а матеріали справи передати до місцевого господарського суду для нового розгляду.          

Головуючий,  суддя                                                                    Л.Невдашенко                                                        

                                                                                                                                                                               

                                                                                                    М. Михайлюк

                                                                                                  О. Кот