Справа № 199/5346/24

                                                                       (2/199/352/25)

РІШЕННЯ

Іменем України

(заочне)

24.01.2025 року         Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська

у складі головуючого – судді Авраменка А.М.,

при секретарі судового засідання – Циганок К.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Дніпро в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, поділ спільного сумісного майна подружжя, –

ВСТАНОВИВ:

08 липня 2024 року до Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська звернувся позивач із вищевказаним позовом, в обґрунтування якого з урахуванням подальшого уточнення послався на те, що сторони з 04 вересня 2009 року по 28 серпня 2018 року перебували в зареєстрованому шлюбі, в період якого за спільні кошти сторонами було придбано спірне нерухоме майно – квартиру АДРЕСА_1 . Оскільки між сторонами в позасудовому порядку не досягнуто згоди щодо поділу вказаного спільного майна, позивач звернувся до суду із даним позовом, в якому просив визнати вказане майно спільною сумісною власністю сторін та поділити його, визнавши за кожною із сторін право власності на частину квартири. Судові витрати по справі позивач просила покласти на відповідача.

Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 12 липня 2024 року позовну заяву залишено без руху, надано позивачу відповідний строк для усунення виявлених недоліків позову.

Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 26 серпня 2024 року у зв`язку із повним та своєчасним усуненням позивачем недоліків його позову позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у цивільній справі, яку вирішено розглядати в порядку загального позовного провадження з викликом сторін.

Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 05 листопада 2024 року, постановленою без виходу до нарадчої кімнати із занесенням до протоколу судового, підготовче провадження закрито, а справу призначено до судового розгляду по суті.

В судове засідання учасники справи не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялись, відповідач правом на подання відзиву не скористалась, будь-яких заяв/клопотань від відповідача до суду не надходило. Натомість, від представника позивача до суду надійшла заява про розгляд справи за відсутності сторони позивача, підтримання позовних вимог та відсутність заперечень проти заочного розгляду справи.

За таких обставин у відповідності до ст.ст.211, 223, 240, 280, 281 ЦПК України суд вважає за можливе провести судове засідання за відсутності сторін та здійснити розгляд справи по суті в заочному порядку відповідно до Глави 11 Розділу ІІІ ЦПК України, а також без фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного запису у відповідності до положень ст.247 ч.2 ЦПК України.

Дослідивши матеріали цивільної справи, суд приходить до наступного висновку на підставі нижчевикладеного.

Судом встановлені наступні фактичні обставини та відповідні їм правовідносини.

Так, в судовому засіданні встановлено, що сторони в період з 04 вересня 2009 року по 28 серпня 2018 року перебували у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується копією свідоцтв про шлюбу, копією рішення суду про розірвання шлюбу, копією витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію шлюбу щодо підтвердження дошлюбного прізвища.

26 жовтня 2012 року, тобто в період перебування сторін у зареєстрованому шлюбі, одноосібно за відповідачем на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 03 жовтня 2012 року приватним нотаріусом ДМНО Іщенко Н.Д. за реєстровим №5903, здійснено державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 . Наведені обставини підтверджуються копією довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Правовідносини, які виникли між сторонами, врегульовані нормами Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, Конституції України, ЦК України, СК України.

Так, відповідно до ст.124 Конституції України, ст.ст.15, 16 ЦК України, ст.18 СК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір.

Згідно ст.11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти. Цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.

За змістом положень ст.41 Конституції України, ст.ст.179, 181, 316, 317, 319, 321, 328 ЦК України правом власності є право особи на річ (нерухоме майно, різновидами якого є квартира), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном, які він здійснює на власний розсуд. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом, та на підставах, що не заборонені законом. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Об`єктом права власності, зокрема спільної сумісної/часткової, може виступати таке нерухоме майно як квартира, а також рухоме майно, різновидом якого є побутова техніка.

Нормою ст.355 ЦК України визначено, що майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.

Положеннями ст.356 ЦК України передбачено, що власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Суб`єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади.

Відповідно до ст.ст.368, 369 ЦК України, ст.63 СК України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Суб`єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

За змістом норм ст.ст.60, 61, 68 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.

За змістом положень ст.ст.69, 70 СК України, ст.372 ЦК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї. За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

Згідно ст.71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Нормою ст.364 ЦК України визначено, що співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою.

Згідно ст.370 ЦК України виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому ст.364 цього Кодексу.

Відповідно до п.п.2, 3 ч.1 ст.57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Положеннями ст.41 Конституції України, ст.321 ЦК України, ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні, крім випадків та у порядку, встановленому законом. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Нормою ст.392 ЦК України передбачено, що власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

За змістом ст.16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання права.

За змістом положень ст.ст.12, 13, 78, 81, 89 ЦПК України суд розглядає справи в межах вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених ЦПК України випадках. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх позовних вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Доказування не можу ґрунтуватись на припущеннях. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Оцінюючи дослідженні в судовому засіданні докази в їх сукупності та взаємозв`язку, суд вважає їх належними, допустимими, достовірними та достатніми для прийняття рішення у справі по суті.

Аналізуючи встановлені судом на підставі таких доказів фактичні обставини в контексті викладених норм законодавства, суд приходить до наступного висновку на підставі нижчевикладеного.

Так, наведене вище судом чинне законодавство надає право подружжю на поділ належного йому майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності, в добровільному порядку за взаємною згодою за рішенням самого подружжя або в судовому порядку за наявності спору між подружжям. Такий поділ майна може відбуватись як під час шлюбу, так і після його розірвання, оскільки само по собі розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності подружжя на майно, набуте за час шлюбу. Поділ спільного майна подружжя означає припинення права спільної сумісної власності подружжя на це майно і виникнення на її основі приватної (роздільної) власності або спільної часткової власності подружжя. До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, а також те, що знаходиться у третіх осіб, за винятком того майна, яке згідно із законом не може належати подружжю (виключене з цивільного обороту). При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї. Поділ неподільних речей, тобто тих, які неможливо поділити в натурі, проводиться в ідеальних частках, або неподільна річ присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. При поділі майна подружжя суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, дійсну вартість такого майна станом на час розгляду справи в суді, з`ясувавши в першу чергу час придбання зазначеного майна, оскільки нормами сімейного законодавства встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Презумпція віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Разом з тим, ця презумпція може бути спростована, й один з подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Майно в цьому разі є спільною сумісною власністю подружжя та належить чоловікові та дружині в рівних частках з моменту його придбання, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на його/її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною.

Наведена вище правова позиція суду узгоджується із правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 21 листопада 2018 року по справі №372/504/17, від 29 червня 2021 року по справі №916/2813/18, правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 06 лютого 2018 року по справі №235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року по справі №404/1515/16-ц, від 18 квітня 2018 року по справі №180/254/15-ц, від 25 квітня 2018 року по справі №212/8891/15-ц, від 03 жовтня 2018 року по справі №127/7029/15-ц, від 07 листопада 2018 року по справі №761/17775/15-ц, від 09 січня 2019 року по справі №643/4589/15-ц, від 22 січня 2020 року по справі №711/2302/18, від 19 лютого 2020 року по справі №405/3904/17, від 12 червня 2019 року по справі №595/324/17, від 01 квітня 2020 року по справі №462/518/18, від 26 листопада 2020 року по справі №724/1427/18, від 24 листопада 2021 року по справі №536/656/18, від 15 грудня 2021 року по справі №756/15452/17.

При вирішенні спору про поділ майна, суд може не погодитися із запропонованим варіантом поділу такого майна та провести його поділ у інший спосіб, враховуючи інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставин, що мають істотне значення. Таким чином, обрання судом при вирішенні спору варіанту поділу майна подружжя, при наявності вимоги про його поділ, відмінного від того, про який просив позивач, не може бути розцінене як вихід судом за межі позовних вимог, оскільки позовна вимога – це поділ майна подружжя і вона є незмінною при будь-якому варіанті його поділу. Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 17 січня 2024 року по справі №522/17831/20.

При розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя або жінки та чоловіка, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи неспростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна. Для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об`єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідними. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна. Щодо позовних вимог про припинення права спільної сумісної власності подружжя за наслідками його поділу, то задоволення вимоги про поділ об`єкту спільного сумісного майна подружжя шляхом визнання за кожною із сторін права власності на частину такого майна (конкретного об`єкту) саме собою свідчить про припинення правового режиму спільної сумісної власності на такий об`єкт. Тому в суду відсутні підстави зазначати в резолютивній частині рішення про припинення такого режиму щодо спірних майна. Окрема позовна вимога припинити право спільної сумісної власності є неефективним способом захисту. Такий правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року по справі №523/14489/15-ц.

Стосовно обставин спірних правовідносин, то в ході розгляду справи було встановлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі у період з 04 вересня 2009 року по 28 серпня 2018 року, в ході якого проживали разом, вели спільне господарство, мали спільний бюджет. При цьому у вказаний період, а саме 26 жовтня 2012 року, сторонами було придбано спірну квартиру АДРЕСА_1 . Право власності на квартиру було зареєстровано за відповідачем як за одноосібним власником. При цьому, сторонами суду не подано, а судом не встановлено доказів того, що між сторонами наявні будь-які належним чином оформлені домовленості, зокрема шлюбний договір, на підставі яких вказане нерухоме майно може бути безумовно віднесено до особистої приватної власності будь-кого зі сторін. Викладені фактичні обставини за змістом норм ст.ст.60, 61, 63, 64 СК України дозволяють суду дійти висновку, що з огляду на встановлену законом презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, не зважаючи на те, за ким з них зареєстроване права власності на нього, наведене вище нерухоме майно є спільним майном сторін та належить їм на праві спільної сумісної власності. Відповідно, позивач має право на поділ такого майна. Вирішуючи питання поділу квартири, як об`єкту права спільної сумісної власності сторін, враховуючи зміст позовних вимог, з огляду на те, що квартира є житлом, суд приходить до висновку про поділ квартири шляхом визначення ідеальних часток сторін у праві спільної часткової власності на означене нерухоме майно. І такі частки, враховуючи відсутність між сторонами належним чином оформлених домовленостей, а також відсутність визначених ст.70 СК України підстав, є рівними і мають становити по 1/2 для кожного із колишнього подружжя. При цьому, враховуючи наведений абзацом вище правовий висновок щодо ефективних та належних способів захисту за даною категорією справ, суд приходить до висновку про можливість часткового задоволення позову – шляхом визнання за кожною із сторін права власності на частинку спірної квартири.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, керуючись нормами ст.ст.133, 141 ЦПК України, враховуючи види судових витрат по справі та результат розгляду справи, суд вважає за необхідне стягнути з відповідача на користь позивача сплачений останнім при зверненні до суду судовий збір в розмірі 8220,7 гривень.

На підставі викладеного та керуючись ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст.ст.41, 124 Конституції України, ст.ст.11, 15, 16, 179, 181, 190, 192, 193, 204, 207, 209, 316, 317, 319, 321, 328, 355, 356, 364, 368, 369, 370, 372, 392, 628, 632, 638, 639, 655-657, 691 ЦК України, ст.ст.18, 57, 60, 61, 63, 65, 68-71 СК України, ст.ст.2, 5, 12, 13, 76-82, 89, 95, 133, 137, 141, 223, 258, 259, 263-265, 268, 273, 352, 354, 355 ЦПК України, суд –

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, поділ спільного сумісного майна подружжя – задовольнити частково.

У порядку поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, визнати за ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ; адреса місця проживання: АДРЕСА_2 ) та ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ; адреса місця проживання: АДРЕСА_3 ) право власності за кожним на частину квартири АДРЕСА_1 .

У задоволенні іншої частини позовних вимог – відмовити.

У порядку розподілу судових витрат по справі стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ; адреса місця проживання: АДРЕСА_3 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ; адреса місця проживання: АДРЕСА_2 ) судовий збір в розмірі 8220,7 гривень.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених ЦПК України, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Заочне рішення може бути переглянуто судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Позивач має право оскаржити заочне рішення в загальному порядку, встановленому ЦПК України.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя        А.М. Авраменко