У Х В А Л А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
26 жовтня 2011 року м. Київ
Колегія суддів Верховного Суду України в складі:
головуючого Патрюка М.В.,
суддів:
за участю
прокурора: Гуменюка В.І., Лященко Н.П.,
Жайворонок Т.Є., Онопенка В.В.,
Атаєвої Д.К.,-
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_7, ОСОБА_8 до ОСОБА_9, треті особи: приватні нотаріуси Львівського міського нотаріального округу: ОСОБА_10, ОСОБА_11, про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, визнання недійсним реєстраційного посвідчення на квартиру та за зустрічним позовом ОСОБА_9 до ОСОБА_12, ОСОБА_8, треті особи: приватні нотаріуси Львівського міського нотаріального округу: ОСОБА_10, ОСОБА_11, про визнання недійсним договору купівлі-продажу, відшкодування завданих збитків за касаційною скаргою ОСОБА_7 на рішення Личаківського районного суду м. Львова від 7 травня 2009 року та рішення апеляційного суду Львівської області від 7 вересня 2009 року ,
в с т а н о в и л а:
У липні 1999 року ОСОБА_12 звернулася із позовом до ОСОБА_9 про визнання недійсним доручення від 14 травня 1999 року, виданого на її ім’я ОСОБА_13, та договору купівлі-продажу квартири, укладеного 21 травня 1999 року, як таких, що укладені внаслідок обману. Свої вимоги обґрунтовувала тим, що 1 жовтня 1998 року ОСОБА_14 позичив їй та її сину ОСОБА_8 27 600 (двадцять сім тисяч шістсот) грн. строком до 1 квітня 1999 року. У забезпечення виконання зобов’язання 1 жовтня 1998 року між сторонами укладено договір застави, предметом якого була квартира АДРЕСА_1, власниками якої були ОСОБА_12 та її син ОСОБА_8, що підтверджується свідоцтвом про право власності на квартиру від 14 червня 1995 року. Після спливу строку повернення боргу ні позивачка ні її син заборгованість так і не повернули. Внаслідок обману та погроз позивачкою було укладено договір від 21 травня 1999 року купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, з використанням підробленого доручення свого сина з метою погашення боргу за договором позики. Ураховуючи викладене, ОСОБА_12 просила визнати спірні договори недійсними на підставі статті 57 ЦК УРСР.
У серпні 1999 року ОСОБА_9 звернулася із зустрічним позовом про виселення ОСОБА_12 із спірної квартири, оскільки остання перешкоджає їй користуватися своє власністю.
У жовтні 1999 року ОСОБА_8 звернувся із позовом до ОСОБА_9 про визнання недійсним доручення від 14 травня 1999 року, виданого ним на ім’я ОСОБА_12, у зв’язку з тим, що таке доручення він не підписував, воно є підробленим. Крім того, просив визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири на підставі статті 57 ЦК УРСР.
У процесі розгляду справи ОСОБА_12 та ОСОБА_8 доповнили позовні вимоги і просили визнати недійсним доручення від 14 травня 1999 року, як таке, що не відповідає вимогам закону, а також визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири, укладений 21 травня 1999 року, як такий, що укладений внаслідок погрози.
У травні 2005 року ОСОБА_9 змінила підставу і предмет позову та просила визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири від 21 травня 1999 року, як такий, що укладений внаслідок обману з боку ОСОБА_12, а також відшкодувати матеріальні збитки з урахуванням ринкової вартості придбаної квартири.
Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 8 листопада 2005 року, залишеним без зміни ухвалою апеляційного суду Львівської області від 20 березня 2006 року, позовні вимоги ОСОБА_12 та ОСОБА_8 задоволено частково. Визнано недійсним доручення від 14 травня 1999 року, визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири від 21 травня 1999 року, а також визнано недійсним реєстраційне посвідчення на квартиру, видане 26 травня 1999 року на ім’я ОСОБА_9 Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_9 задоволено частково. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири від 21 травня 1999 року і стягнуто з ОСОБА_12 і ОСОБА_8 на користь ОСОБА_9 119 447 (сто дев’ятнадцять тисяч чотириста сорок сім) грн. на відшкодування збитків, як вартості неотриманого за договором майна.
Ухвалою Верховного Суду України від 8 листопада 2006 року рішення Личаківського районного суду м. Львова від 8 листопада 2005 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 20 березня 2006 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_12 і ОСОБА_8 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири та визнання недійсним реєстраційного свідоцтва на квартиру, виданого на ім’я ОСОБА_9, а також у частині задоволення зустрічних позовних вимог ОСОБА_9 скасовано, і в цій частині справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. В іншій частині судові рішення залишено без зміни.
Останнім рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 7 травня 2009 року позовні вимоги ОСОБА_12, ОСОБА_8 задоволено частково. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 21 травня 1999 року між ОСОБА_12, ОСОБА_8 та ОСОБА_9, як такий, що не відповідає вимогам закону. Визнано недійсним реєстраційне посвідчення, видане на ім’я ОСОБА_9 26 травня 1999 року на квартиру АДРЕСА_1. В решті вимог відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_9 задоволено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 21 травня 1999 року між ОСОБА_12, ОСОБА_8 та ОСОБА_9, як такий, що укладений внаслідок обману. Стягнуто солідарно з ОСОБА_12, ОСОБА_8 на користь ОСОБА_9 476 122 (чотириста сімдесят шість тисяч сто двадцять дві) грн. у рахунок відшкодування збитків, як вартість неотриманого за договором майна.
Рішенням апеляційного суду Львівської області від 7 вересня 2009 року рішення Личаківського районного суду м. Львова від 7 травня 2009 року в частині часткового задоволення позову ОСОБА_12, ОСОБА_8 скасовано і відмовлено у задоволенні цих вимог. Рішення в частині стягнення солідарно з ОСОБА_12 і ОСОБА_8 на користь ОСОБА_9 476 122 (чотириста сімдесят шість тисяч сто двадцять дві) грн. у рахунок відшкодування збитків, як вартості неотриманого за договором майна, змінено і зазначено, що сума збитків у розмірі 476 122 (чотириста сімдесят шість тисяч сто двадцять дві) грн. підлягає стягненню лише з ОСОБА_12 В решті рішення Личаківського районного суду м. Львова від 7 травня 2009 року залишено без зміни.
У касаційній скарзі ОСОБА_12 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та ухвалити рішення про задоволення її позову у повному обсязі і відмову у задоволенні зустрічного позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення судами норм процесуального права.
Відповідно до пункту 2 розділу XIII “Перехідні положення” Закону України від 7 липня 2010 року № 2453 – VI “Про судоустрій і статус суддів” касаційні скарги (подання) на рішення загальних судів у кримінальних і цивільних справах, подані до Верховного Суду України до 15 жовтня 2010 року і призначені (прийняті) ним до касаційного розгляду, розглядаються Верховним Судом України в порядку, який діяв до набрання чинності цим Законом.
У зв’язку із цим справа підлягає розгляду у порядку Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, яка була чинною до змін, внесених згідно із Законом України від 7 липня 2010 року № 2453 – VI “Про судоустрій і статус суддів”.
Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_12 і ОСОБА_8 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири від 21 травня 1999 року, погоджуючись із рішенням суду першої інстанції в частині задоволення зустрічного позову ОСОБА_9 і визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, як такого, що укладений внаслідок обману, та змінюючи рішення в частині стягнення суми збитків, суд апеляційної інстанції виходив з того, що ОСОБА_12 і ОСОБА_8 не доведено підписання спірного договору купівлі-продажу квартири під впливом погрози з боку ОСОБА_9 На момент підписання договору купівлі-продажу ОСОБА_12 знала про те, що доручення, видане 14 травня 1999 року на її ім’я сином ОСОБА_8, є недійсним, оскільки останній на момент посвідчення цього доручення перебував за межами України. Отже, спірний договір купівлі-продажу є недійсним з підстав статті 57 ЦК УРСР – укладений внаслідок обману зі сторони ОСОБА_12 Оскільки спірний договір купівлі-продажу квартири ОСОБА_8 не підписував, то відповідальність за понесені ОСОБА_9 збитки покладається лише на ОСОБА_12
Проте з такими висновками суду погодитися не можна, оскільки їх зроблено з порушенням норм матеріального та процесуального права.
За наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд, у відповідності до пункту 2 частини першої статті 307 ЦПК України, має право скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити рішення по суті позовних вимог.
Підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення є неправильно встановлені фактичні обставини справи, що полягає у неповному з’ясуванні судом обставин, що мають значення для справи, недоведеності обставин, що мають значення для справи, невідповідності висновків суду обставинам справи (стаття 309 ЦПК України).
Під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції (частина перша статті 303 ЦПК України).
Установлено, що на підставі свідоцтва про право власності на квартиру від 14 червня 1995 року ОСОБА_12 та ОСОБА_8 на праві спільної сумісної власності належала квартира АДРЕСА_1.
21 травня 1999 року діючи від свого імені та згідно доручення від сина від 14 травня 1999 року ОСОБА_12 уклала з ОСОБА_9 договір купівлі-продажу квартири.
Звертаючись до суду за захистом своїх прав на квартиру ОСОБА_12 та ОСОБА_8 просили визнати недійсним договір купівлі-продажу кватири на підставі статті 57 ЦК УРСР, як такий, що укладений внаслідок погрози.
ОСОБА_9, захищаючи свої права, звернулася до суду і просила визнати недійсним договір купівлі-продажу на підставі статті 57 ЦК України, як такий, що укладений внаслідок обману з боку продавців.
Відповідно до статті 57 ЦК УРСР угода, укладена внаслідок обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною, а також угода, яку громадянин був змушений укласти на вкрай невигідних для себе умовах внаслідок збігу тяжких обставин, може бути визнана недійсною за позовом потерпілого або за позовом державної чи громадської організації.
Відмовляючи ОСОБА_12 та ОСОБА_8 у задоволенні позову про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, як такого, що укладений під впливом погрози, суд апеляційної інстанції не врахував, що сама по собі наявність боргу та заставлення квартири у рахунок належного виконання боргових зобов’язань не може вважатися доказом відсутності застосування до ОСОБА_12 погроз, при цьому суд не звернув уваги на такі факти: після укладення договору купівлі-продажу ОСОБА_12 зверталася з заявою до Личаківського РВ УМВС, прокуратури, в яких зазначала про вчинення шахрайських дій щодо неї із застосуванням погроз; пояснення ОСОБА_12 про те, що ні в неї, ні в ОСОБА_8 не було наміру і потреби продавати квартиру, щоб розрахуватися за договором позики.
На підставі статті 57 ЦК УРСР угода, укладена внаслідок обману може бути визнана недійсною.
Під обманом слід розуміти умисне введення в оману учасника угоди шляхом повідомлення відомостей, що не відповідають дійсності, або замовчування обставин, які мають істотне значення для угоди, що укладається.
Вирішуючи спір суд апеляційної інстанції не врахував, що ознакою обману є умисел у діях однієї із сторін правочину, у зв’язку з чим не з’ясовано обставини справи, які б підтверджували введення ОСОБА_9 в оману при укладенні спірного правочину, не надано оцінки запереченням ОСОБА_12 про відсутність в її діях умислу.
Загальним наслідком визнання недійсним правочину є двостороння реституція, яка здійснюється за правилами статті 48 ЦК УРСР.
Частиною другої статті 57 ЦК УРСР передбачені наслідки визнання недійсним правочину, укладеного внаслідок обману, в силу якої потерпілому повертається другою стороною все одержане нею за угодою, а при неможливості повернення одержаного в натурі відшкодовується його вартість.
Судом апеляційної інстанції, у порушення вимог статей 303, 309 ЦПК України, не звернуто уваги, що судом першої інстанції при визнанні недійсним договору купівлі-продажу квартири не застосовано реституцію, а також не вирішено це питання і при перегляді рішення в апеляційному порядку.
Відшкодування потерпілому другою стороною понесених ним витрат, передбачене частиною третьою статті 57 ЦК УРСР, є додатковими майновими наслідками недійсності правочину.
До таких витрат відносяться: втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа одержала б, якби її право не було порушено.
Суд апеляційної інстанції, погоджуючись із рішенням суду першої інстанції в частині стягнення на користь ОСОБА_9 понесених збитків у розмірі неотриманого за договором майна, не звернув увагу, що такі збитки є додатковими майновими наслідками недійсності договору купівлі-продажу внаслідок обману, а також не дослідив докази, які б давали підстави стверджувати про понесення ОСОБА_9 реальних збитків та не з’ясував їх розмір.
Судом апеляційної інстанції не з’ясовано всі обставини у справі, не досліджено докази та не надано їм оцінки.
Оскільки порушення норм матеріального та процесуального права призвело до неправильного вирішення спору і ці порушення допущені судом апеляційної інстанції при розгляді справи, рішення суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню, а справа передачі на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Керуючись статтями 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів Верховного Суду України
у х в а л и л а:
Касаційну скаргу ОСОБА_7 задовольнити частково .
Рішення апеляційного суду Львівської області від 7 вересня 2009 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий М.В. Патрюк
Судді: В.І. Гуменюк
Т.Є. Жайворонок
Н.П. Лященко
В.В. Онопенко