Апеляційний суд Кіровоградської області
-----------------------------------------------------------------------------------------------
Справа №22-534 2008р. Головуючий у першій інстанції Цоток В.В.
Категорія Доповідач Черниш Т.В.
Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
25 березня 2008 року Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Кіровоградської області в складі:
головуючого - Кривохижі В.І.
суддів - Черниш Т.В.,
Чорнобривець О.С.,
при секретарі Дімановій Н.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кіровограді цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Добровеличківського районного суду Кіровоградської області від 19 грудня 2007 року,
в с т а н о в и л а :
21 листопада 2007 року ОСОБА_1 пред»явила позов до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування жилого будинку. Позовні вимоги мотивувала тим, що їй згідно з свідоцтвами про право власності та про право на спадщину належав жилий будинок, розташований за АДРЕСА_1. Оскільки вона людина похилого віку, важко хворіла, потребувала стороннього догляду і допомоги, домовилась з відповідачем, який доводиться її онуком, та його матір»ю про передачу онуку будинку з умовою, що вони надаватимуть їй допомогу та здійснюватимуть догляд. 3 вересня 2002р. в нотаріальній конторі було укладено договір, який вона вважала договором довічного утримання. Однак відповідач протягом останнього року будь-якої допомоги їй не надає, з весни 2007р. вимагає звільнити будинок, в якому вона постійно проживає. Посилаючись на те, що угоду уклала внаслідок помилки, позивачка просила задовольнити її вимоги.
Рішенням Добровеличківського районного суду від 19 грудня 2007 року в позові відмовлено.
Не погоджуючись з зазначеним рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення процесуальних норм, просила рішення скасувати та ухвалити нове рішення, визнавши недійсним договір дарування.
В судовому засіданні апеляційної інстанції позивач та її представник повністю підтримали доводи апеляційної скарги. Відповідач, належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи, до суду не з»явився.
Перевіривши законність та обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах, визначених ст.303 ЦПК України, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з огляду на такі підстави.
Відмовляючи в позові , суд виходив з того, що угода була укладена з ініціативи позивачки, за її волевиявленням саме на безоплатне відчуження будинку, а не на укладення договору довічного утримання. Наявності домовленості з відповідачем щодо істотних умов такого договору вона не довела. Крім того, суд визнав, що позивач без поважних причин пропустила встановлений ст. 71 ЦК 1963р. строк позовної давності.
Проте з такими висновками не можна погодитись, оскільки суд дійшов їх без повного, всебічного та об»єктивного з»ясування обставин справи, прав та обов»язків сторін у цих правовідносинах, неправильно застосував норми матеріального та процесуального права.
Згідно зі ст. 243 Цивільного кодексу 1963р., який діяв на час укладення спірного договору, за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність. Такий договір в силу ст. 128 ЦК вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому.
За змістом зазначеної норми дарувальник добровільно позбавляє себе права власності на майно, не маючи на меті отримання жодних вимог матеріального чи морального характеру з боку обдарованого. У свою чергу, обдарований набуває права власності на майно за відсутності з його боку обов»язку надання таких вигод.
Вирішуючи справу, суд не врахував, що спірний жилий будинок у власність обдарованому не передавався, в ньому постійно проживала і продовжує проживати позивачка.
Поклавши в основу рішення висновок про доведеність волевиявлення ОСОБА_1 на укладення договору дарування, суд не навів переконливих доказів, якими б спростовувались доводи позивачки про те, що вона помилялась в суті укладеної договору. Пославшись на покази державного нотаріуса, яка стверджувала, що посвідчила договір дарування за вимогою позивачки, і та від укладення договору на умовах довічного утримання відмовилась, суд безпідставно відхилив покази свідків ОСОБА_3 та ОСОБА_4, які підтверджували, що ОСОБА_2 та його мати дійсно підтримували нормальні родинні стосунки з позивачкою, і та переписала будинок на свого внука з надією, що вони доглянуть її до смерті. Однак останнім часом, коли ОСОБА_1 за станом здоров»я і віком стала потребувати сторонньої допомоги, онук перестав до неї навіть навідуватись.
Відповідач, як вбачається з записів його пояснень в протоколі судового засідання від 12 грудня 2007р.(а.с.33-34), заперечуючи домовленість про надання довічного утримання позивачці як умову передачі йому будинку за укладеним договором, фактично допускав, що нею така умова могла передбачатись. Визнавав, що до травня 2007р. дійсно двічі на тиждень приїздив до бабусі, допомагав їй, але зараз такої можливості не має, з позивачкою склались неприязні стосунки, проте ніколи не вимагав її виселення з будинку.
Наведені обставини суд в достатній мірі не з»ясував. Між тим, вони свідчать про те, що ОСОБА_1, укладаючи договір дарування будинку, помилялася не лише в мотивах угоди, а і в сприйнятті природи договору, його умов, своїх та відповідача прав і обов»язків. Така помилка є істотною саме для позивачки як сторони угоди, враховуючи її вік, стан здоров»я, обставини, за яких укладався договір.
Як роз»яснив Пленум Верховного Суду України у п.11 постанови «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними», під помилкою як підставою для визнання недійсною угоди за ст. 56 ЦК 1963р. треба розуміти таке неправильне сприйняття стороною суб»єкта, предмета або інших істотних умов правочину, яке вплинуло на її волевиявлення і за відсутності якого за обставинами справи можна вважати, що угода не була б укладена.
За таких обставин висновок суду про відсутність правових підстав для визнання недійсним оспорюваного договору як такого, що укладений під впливом помилки, є неправильним.
Крім того, вирішуючи питання щодо права позивачки на судовий захист, суд першої інстанції помилково визнав, що та пропустила строк позовної давності, так як протягом понад п»яти років договір не оспорювала.
Перебіг строку позовної давності відповідно до ст. 76 ЦК 1963р., ст. 261 ЦК 2003р.слід рахувати з моменту, коли позивачка дізналась про порушення свого права, а саме - після погіршення навесні 2007р.стосунків з відповідачем, його відмови доглядати за нею, оскільки до цього часу вона помилялась щодо змісту укладеної угоди та вважала себе власником спірного будинку. Зазначені доводи ОСОБА_1 не спростовані.
За наведених обставин постановлене у справі рішення не можна визнати законним і обгрунтованим, воно в силу ст.309 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення. При цьому колегія суддів вважає необхідним задовольнити позовні вимоги, визнавши недійсним на підставі ст. 56 ЦК 1963р. договір дарування, укладений сторонами 3 вересня 2002 року внаслідок помилки, що має істотне значення. Оскільки житловий будинок відповідачеві за договором не передавався, підстави для застосування наслідків, передбачених ст. 56 ЦК, відсутні.
Керуючись ст.ст. 56, 243 ЦК 1963р., ст.ст.303, 307, 309, 313, 314, 316 ЦПК України, колегія суддів
В И Р І Ш И Л А :
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Добровеличківського районного суду Кіровоградської області від 21 листопада 2007 року скасувати.
Позов ОСОБА_1 задовольнити. Договір дарування житлового будинку з надвірними будівлями, розташованого АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 і посвідчений Добровеличківською державною нотаріальною конторою 3 вересня 2002 року за р. №1221, визнати недійсним.
Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржене до Верховного Суду України протягом двох місяців.
Головуючий
Судді