КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
01025, м.Київ, пров. Рильський, 8 т. (044) 278-46-14
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
01.11.2011 № 42/90
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Яковлева М.Л.
суддів:
при секретарі:
за участю представників сторін: згідно з протоколом судового засідання від 01.11.2011 року (в матеріалах справи)
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу фізичної особи підприємця ОСОБА_1 м. Мелітополь Запорізької області на рішення господарського суду м. Києва від 29.03.2011 року (оформленого відповідно до ст. 84 ГПК України 06.04.2011 року) у справі № 42/90 (суддя – Паламар П.І.)
за позовом фізичної особи підприємця ОСОБА_1
м. Мелітополь, Запорізька область
до товариства з обмеженою відповідальністю «Український
промисловий банк», м. Київ
про: визнання кредитного договору недійсним
ВСТАНОВИВ:
До господарського суду міста Києва з позовом звернулася фізична особа підприємець Серкіз Ірина Андріївна до товариства з обмеженою відповідальністю «Український промисловий банк», м. Київ про визнання кредитного договору недійсним.
Рішенням від 29.03.2011 року (підписаного 06.04.2011 року) господарський суд міста Києва у задоволенні позовних вимог відмовив повністю.
Не погоджуючись з прийнятим рішенням суду першої інстанції, позивач, фізична особа підприємець ОСОБА_1 м. Мелітополь, звернулась до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, якою просить скасувати рішення господарського суду міста Києва від 29.03.2011 року по справі № 42/90 та прийняти нове рішення, яким визнати недійсним кредитний договір № 57/КВ-08 від 29.07.2008 року.
Апеляційну скаргу скаржник мотивує тим, що судом першої інстанції не в повному обсязі були з’ясовані обставини, що мають значення для справи, а також були порушені, неправильно застосовані норми матеріального та процесуального права. Зокрема скаржник зазначає, що суд першої інстанції прийшов до невірного висновку, що укладаючи спірний договір про надання кредиту в іноземній валюті відповідач діяв у відповідності до вимог чинного законодавства.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 19.07.2011 року по справі № 42/90 вказану вище апеляційну скаргу прийнято до провадження та призначено перегляд рішення у судовому засіданні за участю повноважних представників сторін на 29.08.2011 року.
В межах двомісячного строку, встановленого для розгляду апеляційної скарги, в зв’язку з перебуванням судді-доповідача Рудченка С.Г. на лікарняному, було проведено в порядку ст. 21 ГПК України повторний автоматичний розподіл справ.
Після автоматизованого розподілу справ 30.08.2011 року справу № 42/90 було передано на розгляд колегії суддів: головуючий суддя – Яковлєв М.Л., судді: Жук Г.А., Тарасенко К.В.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 07.09.2011 колегією суддів апеляційного суду у складі: головуючий суддя – Яковлєв М.Л., судді: Жук Г.А., Тарасенко К.В. апеляційну скаргу прийнято до свого провадження.
Відповідачем на підставі ст. 96 ГПК України надано суду відзив на апеляційну скаргу, в якому товариство просить у задоволенні апеляційної скарги позивача на рішення господарського суду міста Києва від 29.03.2011 року у справі № 42/90 відмовити повністю, рішення залишити без змін.
Представник позивача в судове засідання не з’явився, причини неявки не повідомив, про час та місце перегляду рішення повідомлений належним чином, що підтверджується поштовим повідомленням про вручення поштового відправлення (в матеріалах справи).
Колегія суддів апеляційного суду, врахувавши думку представника відповідача щодо відсутності представника позивача, а також враховуючи обмеження суду апеляційної інстанції строків перегляду рішення та наявність всіх необхідних матеріалів справи, прийняла рішення про розгляд апеляційної скарги за відсутністю представника позивача.
Заслухавши доповідь судді – доповідача, виступ представника відповідача, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а рішення господарського суду міста Києва від 29.03.2011 року по справі № 42/90 – слід залишити без змін, виходячи з наступного.
Згідно зі ст. 99 ГПК України, в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у розділі ХІІ ГПК України.
Слід зазначити, що відповідно ст. 101 ГПК України, у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд не зв’язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.
Отже, колегія апеляційного господарського суду на підставі зазначених вище норм закону, вважає за необхідне переглянути рішення в повному обсязі.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено місцевим господарським судом, між фізичною особою - підприємцем Серкіз Іриною Андріївною (позичальник) та товариством з обмеженою відповідальністю «Український промисловий банк» (банк) 21.08.2008 року було укладено кредитний договір № 57/КВ-08 (надалі - договір).
Відповідно до п. 1.1 договору банк надає позичальнику кредит в грошовій формі (кредит) на наступних умовах:
сума кредиту 80 000,00 (вісімдесят тисяч) доларів США;
кінцева дата повернення кредиту 28.07.2018 року;
мета використання кредиту – придбання основних засобів, поповнення обігових коштів;
процентна ставки 16 (шістнадцять) % річних.
В п. 2.1 договору сторони погодили, що для обліку строкової заборгованості позичальника за кредитом банк відкриває позичальнику позичкових рахунок. Кредит видається на підставі підписаної позивальником письмової заяви (п. 2.5 договору).
З матеріалів справи вбачається, що кредитні кошти отримані скаржником, що підтверджується заявою про продаж іноземної валюти від 30.07.2008 року.
Таким чином, скаржником на підставі договору від банку було отримано кредитних коштів в розмірі 80 000,00 доларів США, продано за курсом 4,61 грн. – 1 долар США, та отримано 368 800,00 грн.
Пунктом 4.1 договору передбачено, що повернення кредиту позичальником здійснюється шляхом перерахування коштів із свого поточного на позичковий рахунок. Заборгованість за кредитом повертається позичальником у відповідності до графіку заборгованості (додаток № 1).
24.11.2008 року між сторонами підписано договір № 1 про внесення змін до договору кредиту.
13.10.2009 року сторонами підписано додатковий договір № 2 про внесення змін та доповнень до договору кредиту, відповідно до якого сторони домовились, що станом на дату підписання додаткового договору поточна заборгованість на повернення кредиту позивальника становить 70 666,62 дол. США та прострочена заборгованість по кредиту - 3 540,94 дол. США.
Також сторонами внесено зміни до пункту 4.1 договору в якому передбачено, що повернення кредиту позичальником здійснюється шляхом перерахування коштів із свого поточного на позичковий рахунок. Заборгованість за кредитом повертається позичальником у відповідності до графіку заборгованості (додаток № 2 до цього договору).
З матеріалів справи вбачається, що позивач оскаржує договір і просить визнати його недійсним на підставі ст.ст. 192, 524, 533 Цивільного кодексу України, оскільки банк не мав права надавати кредит в іноземній валюті, та вказує, що зобов’язання мають бути визначені і підлягають оплаті у грошовій одиниці України - гривні; національна валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України.
Стаття 215 Цивільного кодексу України визначає, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу.
Вирішуючи спір про визнання договору недійсним, необхідним є встановлення наявності тих обставин, з якими закон пов’язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону, додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони тощо.
Відповідно до ч. 1 ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.
Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (ч. 4 ст. 202 Цивільного кодексу України).
Отже, двостороннім правочинам притаманна наявність взаємоузгодженого волевиявлення двох осіб, спрямованого на виникнення єдиного правового результату, покликаного забезпечити реалізацію обопільної чи самостійної мети кожної з цих осіб.
Згідно зі ст. 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Як передбачено ст. 6 Цивільного кодексу України, сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.
Частиною 1 ст. 638 Цивільного кодексу України істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Відповідно до п.1 ст. 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.
Кредитний договір регулює кредитні відносини між різними учасниками цивільного обороту. Згідно з ст. 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансовий кредит - кошти, які надаються у позику юридичній або фізичній особі на визначений строк та під процент. Стаття 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» визначає, що фінансовий кредит - кошти, які надаються у позику юридичній або фізичній особі на визначений строк та під процент. Зазначена стаття також визначає поняття кошти - гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.
Пунктом 1 ст. 192 Цивільного кодексу України передбачено, що законним платіжним засобом, обов’язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України – гривня. Проте п. 2 ст. 192 Цивільного кодексу України визначає, що іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
Основним законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання і валютного контролю, є Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (надалі - Декрет).
Пункт 1 ст. 5 Декрету встановлює, що Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом.
Відповідно до п. 2 ст. 5 Декрету генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.
Порядок та умови видачі Національним банком України резидентам і нерезидентам індивідуальних ліцензій на використання безготівкової іноземної валюти на території України як засобу платежу регламентується Положенням «Про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу» (надалі - Положення).
Згідно з п. 1.5. Положення використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями).
Нормативно-правовими актами Національного банку України встановлені вимоги щодо оцінки ризиків за операціями в іноземній валюті, зокрема, Інструкцією про порядок регулювання діяльності банків в Україні, затвердженою постановою Правління Національного банку України від 28.08.2001 року № 368, передбачена вимога покриття капіталом валютного кредитного ризику; Положенням про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 06.07.2000 № 279, встановлено підвищені коефіцієнти резервування за кредитними операціями в іноземній валюті.
При цьому з урахуванням особливостей діяльності банківських установ в умовах фінансової кризи, Національний банк України постановою Правління Національного банку України від 01.12.2008 № 406 «Про затвердження Змін до Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків» посилив вимоги щодо формування банками спеціальних резервів за кредитами, наданими позичальникам в іноземній валюті.
З викладеного вище вбачається, що уповноважені банки на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями мають право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті.
Як вбачається з матеріалів справи, Національним банком України видано товариству з обмеженою відповідальністю «Український промисловий банк» банківську ліцензію № 67 від 13.12.2001 року та дозвіл № 67-5 від 27.06.2006 року на здійснення операцій з валютними цінностями, в тому числі з розміщення іноземної валюти на валютному ринку України.
Крім того, в матеріалах справи наявний додаток до дозволу № 67-6 від 23.09.2009 року, в якому зазначено перелік операцій, які має право здійснювати товариство з обмеженою відповідальністю «Український промисловий банк».
Отже, на підставі викладеного вище, відповідач мав право укладати оспорюваний договір і видавати кредит скаржнику в іноземній валюті.
Крім того, скаржник зазначає, що для здійснення валютних операцій в іноземній валюті для розрахунку по своїм зобов’язанням необхідно мати індивідуальні ліцензії, які видаються резидентами і нерезидентами на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції.
Однак, підпункт «в» пункту 4 статті 5 Декрету передбачає наявність індивідуальної ліцензії на надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі.
Отже, операція з надання банками кредитів в іноземній валюті не потребує індивідуальної ліцензії.
Разом з тим, скаржник зазначає, що при укладенні договору сторони не могли передбачити збільшення співвідношення курсу валют на 63 %, що змусило апелянта для виконання зобов’язань придбати долари США по значно вищому курсу, ніж був на час укладення договору.
З цього приводу колегія суддів апеляційного суду зазначає наступне.
Діючим законодавством не передбачений стабільний курс долара США до національної валюти - гривні. Відповідно до ст. 36 Закону України «Про Національний банк України», офіційний курс гривні до іноземних валют встановлюється Національним банком.
Згідно з ч. 1 ст. 8 Декрету, валютні курси встановлюється Національним банком України за погодженням з Кабінетом Міністрів України.
Поряд з цим, Положення про встановлення офіційного курсу гривні до іноземних валют та курсу банківських металів, затвердженого постановою Правління Національного Банку України N 496 від 12.11.2003 року, визначається, що офіційний курс гривні до іноземних валют, зокрема до долара США установлюється щоденно. Для розрахунку курсу гривні до іноземних валют використовується інформація про котирування іноземних валют станом на останню дату. З наведеного можливо зробити висновок, що стабільність курсу гривні до іноземних валют законодавчо не закріплена.
Таким чином, при укладенні цього договору в іноземній валюті (доларах США) та беручи на себе певні обов’язки щодо погашення цього кредиту саме в доларах США, сторони за договором (перш за все позивач) повинні були усвідомлювати, що курс національної валюти України до долара США не є незмінним, та те, що зміна цього курсу можливо настане, а тому повинні були передбачити та врахувати підвищення валютного ризику за цим договором.
Виходячи із змісту статей 1046, 1054 ЦК України, відповідальність за валютні ризики лежать саме на позичальнику.
Відсутність у боржника необхідних коштів не є підставою звільнення і відповідальності за порушення зобов’язання, як це передбачено статтею 617 ЦК України.
Статтею 629 ЦК України передбачено, що договір є обов’язковим до виконання сторонами.
Боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов’язання (стаття 625 ЦК України).
Отже, позивач зобов’язаний виконувати кредитний договір у відповідності до його умов та законодавства.
За таких обставин вважати обґрунтованими позовні вимоги немає підстав.
Крім того, доводи апелянта, ґрунтуються на тому факті, що при укладені кредитного договору його не попередили про можливі валютні ризики, а це є порушенням норм статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів».
Відповідно до статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» (далі Закон України) споживчий кредит - кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції.
Споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов’язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов’язків найманого працівника.
Продукція - будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб.
Тобто, кредитний договір укладено між банком та фізичною особою підприємцем для розвитку бізнесу.
У той же час слід зауважити, що застосування Закону України до спорів, які виникають з кредитних правовідносин, можливе лише у тому разі, якщо предметом і підставою позову є питання надання інформації споживачеві про умови отримання кредиту, типи відсоткової ставки, валютні ризики, процедура виконання договору тощо, які передують укладенню договору. Після укладення договору між сторонами виникають кредитні правовідносини, тому до спорів щодо виконання цього договору цей закон не застосовується, а застосуванню підлягає законодавство в системі кредитування.
Внаслідок цього, колегія апеляційного господарського суд підтримує висновок суду першої інстанції поро необґрунтованість заявлених вимог.
Відповідно до ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які нова посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
В силу частини 2 статті 34 Господарського процесуального кодексу України, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Згідно зі статтею 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.
Доводи викладені в апеляційній скарзі не підтверджуються та спростовуються матеріалами справи, а отже є такими, що не підлягають задоволенню.
З огляду на вищевикладене, апеляційний господарський суд вважає, що рішення господарського суду міста Києва від 29.03.2011 року у справі № 42/90 прийнято після повного з’ясування обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими, та відповідністю висновків, викладених в рішенні суду обставинам справи, а також у зв’язку із правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, і є таким що відповідає нормам закону.
Зважаючи на те, що доводи позивача законних та обґрунтованих висновків суду першої інстанції не спростовують, рішення господарського суду міста Києва від 29.03.2011 року у справі № 42/90 слід залишити без змін, а апеляційну скаргу фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 без задоволення.
Судові витрати розподіляються відповідно до вимог ст. 49 ГПК України.
Керуючись ст. ст. 49, 99, 101, 103, 105, ГПК України, Київський міжобласний апеляційний господарський суд, -
ПОСТАНОВИВ:
1. Апеляційну скаргу фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 на рішення господарського суду міста Києва від 29.03.2011 року по справі № 42/90 залишити без задоволення.
2. Рішення господарського суду міста Києва від 29.03.2011 року по справі № 42/90 залишити без змін.
3. Матеріали справи № 42/90 повернути до господарського суду міста Києва.
Постанову Київського апеляційного господарського суду може бути оскаржено до Вищого господарського суду України у порядку, передбаченому ст. 107 ГПК України.
Постанова Київського апеляційного господарського суду за наслідками перегляду відповідно до ст. 105 ГПК України набирає законної сили з дня її прийняття.
Головуючий суддя
Судді
04.11.11 (відправлено)