Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
14 листопада 2011 року м. Рівне
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Рівненської області у складі: головуючого Буцяка З.І.
суддів Бондаренко Н.В., Шеремет А.М.,
з участю секретаря судового засідання Приходько Л.В.,
сторін та їх представників,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Апеляційного суду в м. Рівному цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Здолбунівського районного суду від 21 квітня 2011 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки та зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про встановлення земельного сервітуту,
в с т а н о в и л а :
Рішенням Здолбунівського районного суду від 21 квітня 2011 року ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні позову до ОСОБА_2 про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки. Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про встановлення земельного сервітуту задоволено частково: встановлено безстроковий безплатний земельний сервітут на користь земельної ділянки ОСОБА_2 за рахунок земель суміжного землекористувача для тимчасового (в міру потреби) проведення ремонтних робіт по облаштуванню східної стіни приміщення житлового АДРЕСА_1 у межах до 2 м упродовж цього будинку згідно вимог будівельних норм і правил з вільним доступом для проведення ремонтних робіт та обслуговування житлового будинку.
В поданій на це рішення апеляційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на належний їй державний акт на право власності на її земельну ділянку, на матеріали неодноразових перевірок працівників Державної інспекції з контролю за використанням і охороною земель у Рівненській області, відмову місцевого суду у задоволенні її позову до ОСОБА_2 про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки вважала необґрунтованою. Висновок суду першої інстанції про належність ОСОБА_2 суміжної земельної ділянки площею 1487 кв. м, а не 0,07 га, не ґрунтується на матеріалах справи. Рішення суду в частині зустрічних позовних вимог щодо встановлення сервітуту вважала немотивованим, незрозумілим та суперечливим і таким, що не враховує того, що перед цим вона надавала ОСОБА_2 можливість безперешкодного використання частини її земельної ділянки для обслуговування належного йому будинку.
Покликаючись на ці обставини, ОСОБА_1 просила апеляційний суд рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити у справі нове рішення про задоволення її позову та про відмову у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі і з’явилися в судове засідання, перевіривши подані докази та доводи апелянта, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а ухвалене місцевим судом рішення скасуванню з ухваленням у справі апеляційним судом нового рішення з таких підстав.
Відмовляючи ОСОБА_1 у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_2 нова огорожа була влаштована по лінії попередньої огорожі без зайняття частини сусідньої земельної ділянки.
Проте погодитися з таким висновком місцевого суду не можна, оскільки він не ґрунтується на законі та не відповідає встановленим обставинам справи.
Частиною 1 ст. 212 ЗК України визначено, що самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2, який є сусідом ОСОБА_1, встановлюючи нову огорожу, самовільно частково змістив її в бік земельної ділянки ОСОБА_1, у зв’язку з чим зайняв частину її земельної ділянки конфігурацією 0,25м х 17м х 0,4м х 17м загальною площею 5 кв.м, яку вона набула від своєї матері ОСОБА_3 на підставі договору дарування від 15 серпня 2009 року (а. с. 5, 6).
Зазначені обставини підтверджуються актом обстеження земельної ділянки ОСОБА_2 від 24 вересня 2009 року, актами перевірки дотримання вимог земельного законодавства № 80, 98 та 107 від 24 вересня, 23 листопада та 30 грудня 2009 року, складеними працівниками Держземінспекції у Рівненській області; протоколом про адміністративне правопорушення № 005761 та приписом від 30 листопада 2009 року; постановою про накладення адміністративного стягнення на ОСОБА_2 № 41 від 2 грудня 2009 року за самовільне зайняття земельної ділянки ОСОБА_1, яка ОСОБА_2 в установленому законом порядку не оскаржена і залишилася чинною; показаннями свідків ОСОБА_4, ОСОБА_5 та іншими доказами, які є в справі (а. с. 8, 9, 14, 21-25, 65-66).
Помимо цього, 7 вересня 2011 року, тобто вже під час розгляду даної справи в апеляційному порядку, інженером-землевпорядником ТОВ «Земляприватінформ»з участю заступника начальника управління Деркомзему у Здолбунівському районі та Здолбунівського міського землевпорядника був складений акт про фактично повторне винесення меж земельної ділянки ОСОБА_6 в натуру згідно з координатами, що зазначені у технічній документації, та відповідно до державного акту, який був виданий ОСОБА_3, матері ОСОБА_1, на право власності на землю серії ЯЖ № 080409 від 5 березня 2009 року. З акту від 7 вересня 2011 року також безспірно вбачається, що ОСОБА_2 при встановленні нової огорожі самовільно зайняв частину земельної ділянки ОСОБА_1 конфігурацією 0,25м х 17м х 0,4м х 17м загальною площею 5 кв.м.
Посилання місцевого суду в оскаржуваному рішенні як на докази безпідставності позовних вимог ОСОБА_1 на акт від 14 жовтня 2008 року, який знаходиться на а. с. 32, а також на протокол «огляду місця знаходження доказу»від 29 березня 2011 року, не заслуговують на увагу, оскільки встановлення ОСОБА_2 нової огорожі зі зміщенням її в бік земельної ділянки ОСОБА_1 мало місце пізніше –у 2009 році, а протокол «огляду місця знаходження доказу»був складений судом лише на підставі пояснень сторін у справі без залучення відповідних спеціалістів та без застосування спеціальних для цього приладів.
Покликання суду в рішенні на скасування постановою Здолбунівського районного суду від 18 серпня 2010 року постанови Держземінспекції у Рівненській області № 32 від 14 жовтня 2009 року, якою ОСОБА_2 було притягнено до адміністративної відповідальності за самовільне зайняття частини земельної ділянки ОСОБА_1, судом першої інстанції було зроблено без урахування іншої постанови цього ж органу за № 41 від 2 грудня 2009 року про накладення іншого адміністративного стягнення на ОСОБА_2 за самовільне зайняття земельної ділянки ОСОБА_1, яку він в установленому законом порядку не оскаржив й яка залишилася чинною.
Довідка ПП «Рівне азимут»про накладення земельних ділянок сторін у справі, яку ОСОБА_2 подав апеляційному суду, предмету спору в даній справі не стосується, оскільки таке накладення земельних ділянок, якщо воно дійсно має місце, знаходиться в протилежному кінці від самовільно захопленої ОСОБА_2 частини земельної ділянки ОСОБА_1
Що стосується позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про встановлення земельного сервітуту то колегія суддів виходить з наступного.
Статтями 98 і 99 ЗК України встановлено, що право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими. Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею. Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений.
Власники або землекористувачі земельних ділянок можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів:
а) право проходу та проїзду на велосипеді;
б) право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху;
в) право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій;
г) право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку;
ґ) право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку;
д) право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право проходу до природної водойми;
е) право поїти свою худобу із природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до природної водойми;
є) право прогону худоби по наявному шляху;
ж) право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд;
з) інші земельні сервітути.
Пленум Верховного Суду України у постанові N 7 від 16.04.2004 р. (з наступними змінами і доповненнями) «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ»роз’яснив, що встановлюючи земельний сервітут на певний строк чи без зазначення строку (постійний), суд має враховувати, що метою сервітуту є задоволення потреб власника або землекористувача земельної ділянки для ефективного її використання; умовою встановлення є неможливість задовольнити такі потреби в інший спосіб, і в рішенні суд має чітко визначити обсяг прав особи, що звертається відносно обмеженого користування чужим майном.
Проте зазначених положень місцевим судом у даній справі не дотримано, а ОСОБА_2 в процесі вирішення спору сторін переконливих доказів, які б свідчили про реальну необхідність установлення сервітуту, в т.ч. постійного (безстрокового), не подано. Як пояснила ОСОБА_1, раніше вона вже надавала ОСОБА_2 можливість безперешкодного використання частини її земельної ділянки для обслуговування його житлового будинку. Ці її доводи ОСОБА_2 не спростовані. Доказів, які б свідчили про необхідність проведення чергового ремонту його будинку та про перешкоди йому у цьому з боку ОСОБА_1 ОСОБА_2 суду також не надано.
Крім того, обраний ОСОБА_2 та встановлений місцевим судом вид земельного сервітуту не відповідає визначеним ст. 99 ЗК України способам захисту права, яке власник або землекористувач земельної ділянки відповідно до закону бажає захистити шляхом встановлення земельного сервітуту. Безстроковий безплатний земельний сервітут у даній справі на користь ОСОБА_2 у визначеному місцевим судом вигляді, на переконання колегії суддів, встановлено без достатніх на те підстав, і він суттєво обмежує права ОСОБА_1 як землевласника.
Тому з урахуванням викладеного колегія суддів приходить до висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про встановлення земельного сервітуту задоволенню не підлягають, у зв’язку з чим оскаржуване рішення у зазначеній частині також підлягає скасуванню з ухваленням у даній справі апеляційним судом нового рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог ОСОБА_2
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 98, 99, 122 ЗК України, ст.ст. 10, 60, 303, 307, 313, 314, 316, 317 ЦПК України, колегія суддів
в и р і ш и л а :
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Здолбунівського районного суду від 21 квітня 2011 року скасувати.
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки задовольнити.
Зобов’язати ОСОБА_2 повернути ОСОБА_1 самовільно зайняту частину її земельної ділянки, що розташована у АДРЕСА_2, конфігурацією 0,25м х 17м х 0,4м х 17м загальною площею 5 кв.м. як це зазначено в акті виносу меж земельної ділянки ОСОБА_1 в натуру від 7 вересня 2011 року, складеним інженером-землевпорядником ТОВ «Земляприватінформ».
Зобов’язати ОСОБА_2 знести огорожу, що встановлена ним вздовж самовільно зайнятої частини земельної ділянки ОСОБА_1.
ОСОБА_2 у задоволенні позову до ОСОБА_1 про встановлення земельного сервітуту відмовити.
Рішення Апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення. Воно може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.
Головуючий
Судді: