Справа № 128/3134/24

Провадження № 22-ц/801/724/2025

Категорія: 48

Головуючий у суді 1-ї інстанції Шевчук Л. П.

Доповідач:Береговий О. Ю.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 березня 2025 рокуСправа № 128/3134/24м. Вінниця

       Вінницький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого – Берегового О.Ю. (судді – доповідача),

суддів: Копаничук С.Г., Шемети Т.М.,

за участю секретаря судового засідання: Куленко О.В.,

учасники справи:

позивач: ОСОБА_1 ,

відповідач: держава російська федерація в особі міністерства юстиції російської федерації, міністерства оборони російської федерації,

розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до російської федерації в особі міністерства юстиції російської федерації та міністерства оборони російської федерації про відшкодування матеріальної і моральної шкоди за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_1 адвоката Резнік Катерини Олександрівни на рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 13 січня 2025 року, ухваленого місцевим судом під головуванням судді Шевчук Л.П., дата складення повного тексту рішення невідома,

встановив:

В серпні 2024 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до російської федерації в особі міністерства юстиції російської федерації та міністерства оборони російської федерації про відшкодування матеріальної і моральної шкоди.

Позовні вимоги мотивовані тим, що ОСОБА_1 є власником квартири за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 24 грудня 2019 року.

Позивач з народження і до повномаштабного вторгнення проживала в м. Маріуполь Донецької області. Починаючи з 24 лютого 2022 року та до 10 березня 2022 року перебувала у підвалі будинку АДРЕСА_2 разом із мамою ОСОБА_2

02 березня 2022 року у м. Маріуполь Донецької області були безповоротно пошкоджені електромережі та газопровід, відтоді позивач жила у холоді, темряві, без зв`язку та їжі, оскільки усі запаси їжі та води закінчилися. Безрезультатні спроби виїхати з міста посилювали відчай. Шукаючи безпечне місце, позивач із матір`ю переїхали до Маріупольського драматичного театру. 11 березня 2022 року поряд із будинком позивачки впав снаряд внаслідок чого він був знищений, а саме вибиті вікна та стіни, через вибух спалахнула пожежа, яка знищила квартиру, обвалилася частина даху та внутрішня стіна. Будинок став непридатним для проживання. Майно позивачки було знищено.

Вранці 17 березня 2022 року до м. Маріуполь приїхало кілька машин швидкої допомоги з м. Первомайськ, які забрали дітей та жінок. Позивачка разом із мамою потрапили до останньої машини та виїхали до м. Бердянськ, де провели тиждень. Після цього їм вдалося виїхати до м. Запоріжжя, а звідти потягом добралися до с. Зарванці Вінницької області, де тимчасово оселилися.

В обґрунтування вартості відшкодування матеріальної шкоди покликається на наступне. За інформацією сайту OLX середня вартість квартири приблизної площі становить 891589,66 грн. Проте, окрім вартості лише квартири, позивачці необхідні кошти для її ремонту та облаштування меблями, речами першої необхідності, технікою, яку вона оцінює разом із вартістю нової квартири в сумі 10 000 000,00 грн. Вважає таку суму обґрунтованою та справедливою, враховуючи, що її квартира була зруйнована та не є придатною для подальшого проживання і використання через обстріли під час вторгнення російської федерації.

Оцінюючи завдану моральну шкоду в сумі 10 000 000,00 грн. посилалась на консультативний висновок психолога ОСОБА_3 від 27 березня 2024 року.

Враховуючи характер та обсяг завданих позивачці моральних страждань, істотних порушень її конституційних прав, умисного характеру дії ворога, а також відчуття безпорадності та розчарування, які вона відчуває роками через неможливість проживати на рідній землі та користуватися належним їй житлом, спілкуватися із близькими, вважає достатнім та справедливим розмір компенсації за заподіяну їй моральну шкоду в сумі 10 000 000,00 грн.

Вказані обставини стали підставою для звернення ОСОБА_1 до суду із цим позовом, в якому вона просила стягнути із відповідача на її користь матеріальну шкоду в розмірі 10 000 000,00 грн., моральну шкоду в розмірі 10 000 000,00 грн., а також витрати на професійну правову допомогу в розмірі 11 950,00 грн.

Рішенням Вінницького районного суду Вінницької області від 13 січня 2025 року позовні вимоги ОСОБА_1 до російської федерації в особі міністерства юстиції російської федерації та міністерства оборони російської федерації про відшкодування матеріальної і моральної шкоди задоволено частково.

Стягнуто з російської федерації в особі міністерства юстиції російської федерації та міністерства оборони російської федерації на користь ОСОБА_1 10 000 000 (десять мільйонів) гривень 00 копійок на відшкодування моральної шкоди, завданої збройною агресією Російської Федерації проти України.

Стягнуто з російської федерації в особі міністерства юстиції російської федерації та міністерства оборони російської федерації судовий збір у розмірі 15 140 (п`ятнадцять тисяч сто сорок) гривень 00 копійок на користь держави Україна.

Стягнуто з російської федерації в особі міністерства юстиції російської федерації та міністерства оборони російської федерації на користь ОСОБА_1 у відшкодування витрат на професійну правничу допомогу 11 950, 00 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що факт заподіяння позивачеві моральних та фізичних страждань, втрат немайнового характеру підтверджений належними, допустимими, достовірними доказами, з`ясовано, за яких обставин вони заподіяні, в якій грошовій сумі позивачка оцінила заподіяну їй шкоду та мотиви, з яких вона при цьому виходить.

При цьому відмовляючи в задоволенні позовних вимог про стягнення матеріальної шкоди в розмірі 10 000 000,00 грн. суд попередньої інстанції вказав, що із долученої до позовної заяви фотокартки будинку вбачається, що пошкоджено, а не зруйновано, лише його частину. При цьому, будь-якого підтвердження, що квартира позивачки знаходиться саме в цьому будинку та саме квартира позивачки зазнала ушкоджень до позовної заяви не долучено. Окрім того, за даною фотокарткою неможливо ідентифікувати а ні населений пункт, а ні вулицю, а ні номер будинку.

Частково не погоджуючись із вказаним рішенням суду представник позивача ОСОБА_1 адвокат Резнік Катерина Олександрівна подала апеляційну скаргу в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права та невідповідність висновків суду першої інстанції дійсним обставинам справи, просила оскаржуване рішення в відмовній його частині скасувати та ухвалити нове про задоволення позову в цій частині.

Апеляційна скарга мотивована тим, що на переконання заявника суд попередньої інстанції належним чином не оцінив додані заявником до позову фото пошкодженого будинку, а також заяву про вчинення кримінального правопорушення відкритого за фактом зруйнування квартири позивача, які беззаперечно підтверджуються факт приналежності та знищення відповідної квартири. Поряд з цим покликається на аналіз супутникових знімків проведених компанією Masae Analytics, відповідно до якого опубліковано мапу пошкоджених будівель в м. Маріуполі внаслідок російського бомбардування де, зокрема, знаходиться квартира позивачки.

У зв`язку з повномасштабним вторгненням російської федерації на територію України 24 лютого 2022 року Україна розірвала дипломатичні відносини з росією, що у свою чергу з цієї дати унеможливлює направлення різних запитів та листів до посольства російської федерації в Україні у зв`язку із припиненням його роботи на території України.

Отже, починаючи з 2014 року відсутня необхідність у направленні до посольства російської федерації в Україні запитів щодо згоди російської федерації бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв`язку з вчиненням російською федерацією збройної агресії проти України та ігноруванням нею суверенітету та територіальної цілісності Української держави. А починаючи з 24 лютого 2022 року таке надсилання неможливе ще й у зв`язку із розірванням дипломатичних зносин України з російською федерацією.

З огляду на те, що в Україні введено воєнний стан у зв`язку з триваючою повномасштабною збройною агресією російської федерації проти України, чим порушено її суверенітет, отримання згоди російської федерації бути відповідачем у цій справі наразі є недоречним.

До таких висновків щодо розірвання дипломатичних відносин між Україною і російською федерацією, на основі аналізу наведених вище норм права та фактичних обставин, дійшов Верховний Суд у постанові від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19 (провадження № 61-18782 св 21), у постанові від 08 червня 2022 року у справі №490/9551/19, а також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17, провадження № 14-167 цс 20, (пункт 58).

Відзив на апеляційну скаргу не подано, що за положеннями ч. 3 ст. 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до роз`яснень, які містяться в абзаці першому пункту 14 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 року №12 «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» та частини 1 статті 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції перевіряє справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

У третьому абзаці пункту 15 названої постанови Пленуму зазначено, що у разі якщо апеляційна скарга подана на рішення щодо частини вирішених вимог, суд апеляційної інстанції відповідно до принципу диспозитивності не має права робити висновків щодо неоскарженої частини ні в мотивувальній, ні в резолютивній частині судового рішення, а в описовій частині повинен зазначити, в якій частині вимог судове рішення не оскаржується.

Оскільки рішення суду першої інстанції оскаржується лише в відмовній його частині, тому в іншій частині рішення суду в силу ст. 367 ЦПК України апеляційним судом не переглядається.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення, з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції відповідає цим вимогам.

Судом встановлено, що позивачка ОСОБА_1 має у власності та постійно проживала за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 16-20).

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта №380183917 від 26 травня 2024 року за позивачкою ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_3 , загальною площею 18 кв.м, житловою площею 11,9 кв.м (а.с. 20).

Загальновідомим є факт постійних артилерійських та ракетних обстрілів міста Маріуполь, Донецької області, військовими формуваннями російської федерації починаючи з 24 лютого 2022 року., а тому вказане не підлягає доказуванню.

На підтвердження факту пошкодження майна надано фотокартку п`ятиповерхового багатоквартирного будинку (без зазначення адреси) (а.с. 21).

03 червня 2024 року за заявою ОСОБА_1 було внесено відомості про кримінальне правопорушення за № 12024020010000916 за фактом того, що 11 березня 2022 року внаслідок артилерійського обстрілу військами російської федерації зруйновано належну їй квартиру за адресою АДРЕСА_1 , що підтверджується витягом з ЄРДР (а.с. 31).

В обґрунтування вартості відшкодування матеріальної шкоди додано роздруківку із сайту OLX із розміщеними оголошеннями про продаж квартир у м. Маріуполі Донецької області, зокрема, трикімнатна квартира площею 35 кв.м за ціною 1 418 438 грн., однокімнатна квартира площею 32 кв.м за ціною 648 429 грн., однокімнатна квартира площею 34 кв.м за ціною 607 902 грн. (а.с. 22).

Відповідно до довідки ІНФОРМАЦІЯ_1 про участь особи у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії російської федерації в Донецькій та Луганській областях, забезпеченні їх здійснення від 23 квітня 2021 року № 04/727вбачається, що ОСОБА_1 перебувала на посаді головного спеціаліста групи професійно-психологічного відбору сектору комплектування ІНФОРМАЦІЯ_2 оперативного командування « ІНФОРМАЦІЯ_3 » Сухопутних військ Збройних Сил України (а.с. 24).

ОСОБА_1 є учасником війни згідно посвідчення серії НОМЕР_1 від 02 вересня 2019 року (а.с. 23).

З консультативного висновку, виписки з протоколу індивідуальних консультувань від 27 березня 2024 року, що наданий клінічним психологом/психотерапевтом ОСОБА_3 вбачається, що повномаштабне вторгнення російської федерації на територію України фактично зруйнувало життя та значно погіршило фізичне та емоційне здоров`я ОСОБА_1 . Жахи окупації, які довелося пережити, бути свідком смертей, руйнувань; постійних страх за своє життя та життя єдиної близької людини – мами, втрата житла, майна, безпеки, все те, що довелося бачити – неймовірної жорстокості з боку окупантів – закарбувалось в пам`яті, призвело до посттравматичного стресового розладу ускладненого депресією. Це складний психічний стан, що може виникнути внаслідок небезпечних, травматичних або шокуючих подій. Часте фізичне переживання небезпеки на фоні яскравих спогадів про травму призводять до постійного напруження. Таке гіперзбудження дуже важко витримувати, воно призвело до порушень сну (нічні жахи), дратівливості, нездатності сконцентруватися, виснаження, втоми, втрати відчуття безпеки та можливості отримувати задоволення від життя. Депресія, яка у більшості випадків коморбідна із ПТСР, або є самостійним наслідком пережитої травми, значно ускладнює процес травма-терапії. Депресія характеризується сумним, спустошеним, дратівливим настроєм, та супроводжуються соматичними та когнітивними змінами, втратою відчуття задоволення та суттєво впливають на якість життя ОСОБА_1 .. Те, що довелося пережити ОСОБА_1 з 24 лютого 2022 року під час окупації, рятуючись від обстрілів, ставши свідком насилля, жорстокості, вбивств мирного населення, призвело до значного погіршення емоційного та фізичного стану, викликало глибокі моральні страждання, позбавило її спокійного благополучного життя, можливості працювати, бачитися з близькими людьми, друзями, і саме головне – зруйнували надії на майбутнє. Подолання наслідків перенесеної фізичної і психологічної травми – це тривалий процес, що вимагає тривалої психотерапевтичної роботи за допомогою спеціалістів (психолог, психотерапевт, лікарі загальної практики) та потребує залучення значних психологічних ресурсів задля повернення базового відчуття безпеки, повернення віри в майбутнє та можливості вести достойне життя (а.с. 25-30).

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

У відповідності до статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспорюваного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ч.2 ст.2 ЦК України, учасниками цивільних відносин є, зокрема, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Статтею 79 Закону України “Про міжнародне приватне право” визначено поняття “судовий імунітет”, відповідно до якого пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

Преамбулою Закону України “Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України” визначено, що Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і російською федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.

       Загальновідомо (тобто таке, що не потребує доказування - ч. 3 ст. 82 ЦПК України), що російська федерація, яка здійснює збройну агресію проти України, зухвало відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну діяльність в Україні.

Із 2014 року Україна залишається об`єктом збройної агресії з боку росії, яку остання здійснює, серед іншого, і через підтримку та забезпечення масштабних терористичних атак (абзац перший затвердженого постановою від 27 січня 2015 року № 129-VIII Звернення Верховної Ради України до Організації Об`єднаних Націй (далі - ООН), Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання рф державою-агресором (далі - Звернення)).

Із 20 лютого 2014 року тривають силові дії російської федерації (перша фаза збройної агресії), які є актами збройної агресії відповідно до пунктів «а», «b», «c», «d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (ХХIХ) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року (абзац сімнадцятий пункту 1 схваленої постановою від 21 квітня 2015 року № 337-VIII Заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії російської федерації та подолання її наслідків» (далі - Заява)). Беручи до уваги Статут ООН і Резолюцію Генеральної Асамблеї ООН 3314 «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року, Верховна Рада України визнала росію державою-агресором (абзац шостий Звернення).

У квітні 2014 року розпочалася друга фаза збройної агресії росії проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами російської федерації озброєні бандитські формування проголосили створення так званих «донецької народної республіки» (07 квітня 2014 року) та «луганської народної республіки» (27 квітня 2014 року) (абзац п`ятий пункту 1 Заяви).

27 серпня 2014 року третя фаза збройної агресії рф розпочалася масовим вторгненням на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів збройних сил рф (абзац чотирнадцятий пункту 1 Заяви).

Наслідком збройної агресії рф проти України стала нелегітимна воєнна окупація і подальша незаконна анексія території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя - невід`ємної складової державної території України, воєнна окупація значної частини території України у Донецькій та Луганській областях (абзац перший пункту 3 Заяви). росія своїми протиправними діями заподіяла також нематеріальну шкоду Україні, порушуючи права громадян України, у тому числі, право на життя в Автономній Республіці Крим і місті Севастополі, у Донецькій та Луганській областях. Жертвами збройної агресії рф стало мирне населення, зокрема, жінки та діти (абзаци четвертий і п`ятий пункту 3 Заяви).

24 лютого 2022 року розпочалася та триває ще одна фаза збройної агресії рф проти України - повномасштабне вторгнення агресора на Українську суверенну територію. У цей день Україна розірвала з рф дипломатичні відносини.

02 березня 2022 року збройну агресію рф проти України у резолюції ES-11/1 «Агресія проти України» визнала Генеральна Асамблея ООН. Вона вимагає від рф негайного припинення застосування сили проти України, утримання від погроз чи застосування сили проти будь-якої держави ООН, повного та безумовного виведення збройних сил з території України у межах її міжнародно-визнаних кордонів, а також забезпечення повного захисту цивільних осіб, включаючи гуманітарний персонал, журналістів та осіб, які перебувають у вразливому становищі, у тому числі, жінок і дітей.

14 квітня 2022 року Верховна Рада України визнала дії, вчинені збройними силами рф та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу (пункт 1 Заяви Верховної Ради України «Про вчинення російською федерацією геноциду в Україні», схваленої згідно з Постановою Верховної Ради України № 2188-IX).

27 квітня 2022 року Парламентська Асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію «Наслідки продовження агресії російської федерації проти України: роль і відповідь Ради Європи» № 2433. Визнала, що агресія рф проти України є безпрецедентним актом як сама по собі, так і за її далекосяжними наслідками, бо провокує найважчу гуманітарну кризу в Європі з найбільшою кількістю жертв, наймасштабнішим внутрішнім і зовнішнім переміщенням населення з часів Другої світової війни.

Вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН.

Звернення позивачки до українського суду слід вважати єдиним розумно доступним засобом захисту права, позбавлення якого означало б позбавлення такого права взагалі, тобто, заперечувало б саму сутність такого права.

Подібні правові висновки зроблено у постановах Верховного Суду від 18 травня 2022 року у справі № 428/11673/19 (провадження № 61-8291св21), від 18 травня 2022 року у справі № 760/17232/20-ц (провадження № 61-15925св21) від 12 жовтня 2022 року справі № 463/14365/21 (провадження № 61-4498св22), від 12 жовтня 2022 року справі № 463/14366/21 (провадження № 61-3713св22).

Зокрема, у постанові від 18 травня 2022 року у справі № 428/11673/19 ( провадження № 61-8291 св 21) Верховний Суд зазначив: «звернення до українського суду є єдиним ефективним засобом судового захисту порушених прав та законних інтересів позивача. Наразі відсутні будь-які механізми або інші міждержавні домовленості між Україною та російською федерацією щодо відшкодування збитків фізичним та юридичним особам, завданих внаслідок дій військової агресії російської федерації на території України.

За таких обставин, застосування судового імунітету російської федерації (зокрема, частини першої статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право») у даній справі не буде узгоджуватися із обов`язком України як держави і суду зокрема забезпечити реалізацію права позивача на справедливий суд. З огляду на відсутність інших ефективних засобів судового захисту порушеного права позивача, застосування судового імунітету російської федерації буде порушенням самої сутності права на справедливий суд. Також, зважаючи на військову агресію російської федерації, якою порушується державний суверенітет України, застосування судового імунітету російської федерації буде непропорційним до своєї мети.

Судовий імунітет російської федерації не застосовується з огляду на звичаєве міжнародне право, кодифіковане в Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004).

Частина перша статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет, відповідно до якого пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

Міжнародно-правові норми про юрисдикційний імунітет держави уніфіковано у двох конвенціях: Європейській конвенції про імунітет держав, прийнятій Радою Європи 16 травня 1972 року, та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 02 грудня 2004 року. Ці Конвенції втілюють концепцію обмеженого імунітету держави, визначають, в якій формі є можливою відмова держави від імунітету («явно виражена відмова від імунітету» на підставі укладеного міжнародного договору чи контракту, або «відмова від імунітету, яка передбачається», коли іноземна держава вступає у судовий процес і подає зустрічний позов у суді іноземної держави), а також закріплюють перелік категорій справ, у яких держава не користується імунітетом у суді іншої держави-учасниці.

Як Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року (стаття 11), так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (стаття 12) передбачають, що Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої Договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.

Відповідно до загальноприйнятої та усталеної практики міжнародних судових органів, держава може бути пов`язана положеннями міжнародного договору, навіть якщо вона не ратифікувала такий договір, якщо положення такого договору відображають звичаєве міжнародне право (Рішення Міжнародного Суду ООН у справі North Sea Continental Shelf (ФРН проти Нідерландів) від 20 лютого 1969 року, § 71; Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/02), рішення від 23 березня 2010 року, § 66).

Зокрема, при застосуванні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, вона не може тлумачитися абстрактно, а підлягає тлумаченню у світлі правил, викладених у Віденській конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року, у пп. (с) пункту 3 статті 31 якої вказується, що необхідно брати до уваги «будь-які відповідні норми міжнародного права, застосовні у відносинах сторін» (Loizidou v. Turkey (скарга № 15318/89), рішення від 18 грудня 1996 року, § 43).

ЄСПЛ неодноразово наголошував, що суд «повинен пам`ятати про особливий характер Конвенції як договору про права людини, а також брати до уваги відповідні норми міжнародного права, зокрема ті, що стосуються надання державного імунітету» (Fogarty v. The United Kingdom, (скарга № 37112/97), рішення від 21 листопада 2001, § 35; Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/02), рішення від 23 березня 2010 року, § 56; Sabeh El Leil v. France (скарга № 34869/05), рішення від 29 червня 2011 року, § 48).

Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі Oleynikov v. Russia, якщо національні суди підтримують юрисдикційний імунітет держави без будь-якого аналізу застосовних принципів звичаєвого міжнародного права, такі суди порушують право заявника на доступ до суду навіть у тих випадках, коли юрисдикційний імунітет підлягає застосуванню (Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, §§ 71-73).

Таким чином, Верховний Суд зобов`язаний проаналізувати питання про застосування юрисдикційного імунітету в даній справі з огляду на положення звичаєвого міжнародного права.

Як зазначив ЄСПЛ у справах Cudak v. Lithuania та Oleynikov v. Russia: «застосування абсолютного державного імунітету явно розмивалося протягом багатьох років, зокрема, у зв`язку із прийняттям Генеральною Асамблеєю Організації Об`єднаних Націй Конвенції про юрисдикційні імунітети держав та їх власності у 2004 році» (Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/0256), рішення від 23 березня 2010 року, § 64; Sabeh El Leil v. France (скарга № 34869/05), рішення від 29 червня 2011 року, § 53; Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 61). Таким чином, концепція судового імунітету держави зазнала обмежень з огляду на динамічний розвиток звичаєвого міжнародного права.

Більше того, у рішенні ЄСПЛ у справі Oleynikov v Russia, ЄСПЛ підтвердив вищевказану позицію. ЄСПЛ встановив, що російська федерація не ратифікувала Конвенцію ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004), але й не заперечила їй, підписавши конвенцію 01 грудня 2006 року. З огляду на вказане, вирішуючи питання порушення права заявника на доступ до суду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції 1950 року, ЄСПЛ застосував положення Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004) на основі звичаєвого міжнародного права (Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 68).

Вказану правову позицію підтвердив Верховний Суд у пункті 75 постанови від 25 січня 2019 року у справі № 796/165/18 (провадження № 61-44159ав18) про визнання та надання дозволу на виконання арбітражного рішення про стягнення сум компенсації з російської федерації.

Відповідно до статті 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004), що відображає звичаєве міжнародне право, держава не має права посилатися на судовий імунітет у справах, пов`язаних із завданням шкоди здоров`ю, життю та майну, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час перебувала на території держави суду.

Враховуючи вищенаведене, Верховний Суд доходить висновку, що стаття 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004) підлягає застосуванню відповідно до звичаєвого міжнародного права як кодифікований звід звичаєвих норм міжнародного права.

Стаття 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004) відображає підставу для обмеження судового імунітету іноземної держави внаслідок завдання фізичної шкоди особі або збитків майну, так званий «деліктний виняток» («tort exсeption»).

Умовами, необхідними для застосування «деліктного винятку», є: 1) принцип територіальності: місце дії/бездіяльності має бути на території держави суду; 2)присутність автора дії/бездіяльності на території держави суду в момент вчинення дії/бездіяльності (агента чи посадової особи іноземної держави); 3) дія/бездіяльність ймовірно може бути привласнена державі; 4)?відповідальність за дії/бездіяльність передбачена положеннями законодавства держави суду; 5) завдання смерті, фізичної шкоди особі, збитків майну чи його втрата; 6) причинно-наслідковий зв`язок між діями/бездіяльністю і завданням смерті, фізичної шкоди особі або збитків майну чи його втратою.

Отже, Верховний Суд вважає, що у питанні застосування імунітету держави від юрисдикції відповідні норми не можна тлумачити абстрактно або у відриві від встановлених фактичних обставин справи. Необхідно повністю враховувати особливості та обставини кожної справи, а також фактори, що лежать в її основі. У цьому випадку йдеться про вимоги щодо відшкодування збитків за неправомірні дії, допущені російською федерацією при відсутності альтернативних засобів відшкодування збитків.

Незастосування судом юрисдикційного імунітету іноземної держави щодо невиплати відшкодування за серйозні порушення прав людини під час збройного конфлікту, допущені відповідальною державою, особливо за відсутності інших засобів відшкодування збитків, не є порушенням суверенних прав іншої держави (Окрема думка Судді Юсуфа до рішення Міжнародного Суду ООН (ICJ) у справі Jurisdictional Immunities of the State (ФРН проти Італії) від 03 лютого 2012 року, § 50). Навпаки, це сприяє кристалізації винятку з судового імунітету держав, заснованого на принципах, які покладені в основу прав людини і гуманітарного права, включаючи право на ефективний спосіб захисту порушеного права.

Враховуючи вищенаведені обставини, а також факт відсутності інших ефективних засобів судового захисту порушеного права позивача, Верховний Суд доходить висновку, що судовий імунітет російської федерації не підлягає застосуванню з огляду на завдання збройними силами російської федерації шкоди майну позивача, що є винятком до судового імунітету держави відповідно до звичаєвого міжнародного права.

Підтримання імунітету російської федерації є несумісним із міжнародно-правовими зобов`язаннями України в сфері боротьби з тероризмом

Відповідно до частини першої статті 11 Конвенції Ради Європи про запобігання тероризму, ратифікованої Верховною Радою України 31 липня 2006 року, Україна вживає таких заходів, які можуть бути необхідними для ефективного, пропорційного й такого, що відраджує, покарання за злочини тероризму.

Згідно зі статтею 13 Конвенції Ради Європи про запобігання тероризму, Україна зобов`язана вжити необхідних заходів для захисту й підтримки жертв тероризму, здійсненого на території України.

Відповідно до частини четвертої статті 8 Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму ратифікованої Верховною Радою України 12 вересня 2002 року, Україна має зобов`язання щодо створення механізмів компенсації жертвам злочинів тероризму. У той же час, відсутність спеціального визначеного державою механізму компенсації (захисту порушеного права) не може бути підставою для відмови у захисті такого права загальними засобами, передбаченими законом, у тому числі шляхом звернення до суду.

Таким чином, застосування судового імунітету російської федерації та відмова у розгляді по суті позову у даній справі означала би порушення Україною своїх міжнародно-правових зобов`язань відповідно до вищезазначених конвенцій щодо боротьби з тероризмом.

Судовий імунітет російської федерації не підлягає застосуванню з огляду на порушення російською федерацією державного суверенітету України, а отже, не є здійсненням російською федерацією своїх суверенних прав, що охороняються судовим імунітетом

Подібні висновки викладено Верховним Судом у постанові від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19 (провадження № 61-18782 св 21), Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17, провадження № 14-167 цс 20, (пункт 49), Верховним Судом у постанові від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19 (провадження № 61-18782 св 21), а також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17, провадження № 14-167 цс 20, (пункт 58).»

З огляду на викладене, апеляційний суд приходить до переконання, що російська федерація, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії фізичній особі - громадянину України.

У справі, що переглядається, ОСОБА_1 звернулась до суду за захистом своїх прав, порушених російською федерацією із 2022 року, зокрема, через пошкодження майна.

Верховний Суд у постанові від 18 травня 2022 року у справі № 428/11673/19 дійшов висновку, що звернення позивача до українського суду із позовом до російської федерації про відшкодування шкоди, завданої збройною агресією росії проти України, є можливим засобом захисту права.

Отже, відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації росією окремих територій Української держави, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на державу, що здійснює окупацію (російську федерацію), а держава Україна всіма можливими засобами сприяє відшкодуванню матеріальної та моральної шкоди.

Відповідно до Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих російською федерацією, затвердженого Наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 22 грудня 2022 року № 309 вся територія Маріупольського району Донецької області з 05 березня 2022 року є тимчасово окупованою територією.

Водночас вказаний факт не є беззаперечним підтвердженням знищення або пошкодження належного позивачу майна, яке знаходиться на вказаній окупованій території.

Згідно зі ст. 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

З урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов`язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі. Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі (ст. 1192 ЦК України, в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Зобов`язання про відшкодування шкоди – це правовідношення, в силу якого одна сторона (потерпілий) має право вимагати відшкодування завданої шкоди, а інша сторона (боржник) зобов`язана відшкодувати завдану шкоду в повному розмірі.

Підставою виникнення зобов`язання про відшкодування шкоди є завдання майнової шкоди іншій особі.

Майнова шкода завдається порушенням належних, саме особі особистих немайнових прав та/або майнових прав.

Відповідно до ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитки у результаті порушення її цивільного права, має право на відшкодування. Збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв`язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право. На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб, зокрема, шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо), якщо інше не встановлено законом.

Згідно зі ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно зі ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Позивач на підтвердження обставин знищення належного їй майна подала, витяг з ЄРДР та фотографію знищеної частини будинку.

Однак, слід зазначити, що надані документи не є належним та допустимим доказом на підтвердження знищення або пошкодження саме належного позивачу майна за вказаною нею адресою в розумінні положення п. 1 ч. 2 ст. 22 ЦК України, оскільки позивачем суду не надано належних та допустимих доказів, які підтверджують фізичне знищення нерухомого майна саме за конкретною адресою: АДРЕСА_1 , власником яких вона є (акт про пошкодження, акт обстеження житла, матеріали технічної інвентаризації, що засвідчують факт знищення майна, довідки органів внутрішніх справ, акт про пожежу, офіційні висновки інших установ або організацій, які уповноважені засвідчувати факт знищення майна тощо). Також не надано доказів знищення, чи пошкодження іншого майна, меблів, побутової техніки належного позивачу. Окрім того, за даною фотокарткою неможливо ідентифікувати ані населений пункт, ані вулицю, ані номер будинку.

Поряд з цим колегія суддів апеляційної інстанції звертає увагу на те, що заявлений позивачем розмір матеріальної шкоди у 10 000 000 грн є явно завищеним та не підтверджений жодними належними доказами, які б об`єктивно визначали вартість знищеного майна. Визначення вартості квартири на основі оголошень про продаж подібного житла не є належним способом оцінки збитків, оскільки встановлення ринкової вартості нерухомого майна належить до виключної компетенції кваліфікованих експертів, а не самого позивача. Проведення такої оцінки потребує спеціальних знань, відповідної методики та врахування різних факторів, зокрема стану об`єкта, його розташування та попиту на ринку, що не може бути об`єктивно визначено на основі загальнодоступних оголошень.

До того ж, навіть за наданими позивачем оголошеннями, середня вартість аналогічних квартир складає значно меншу суму – близько 700 000 грн, що суттєво відрізняється від заявленої вимоги.

Додаткові витрати, заявлені як необхідність обставлення житла меблями та технікою, також не мають обґрунтування, оскільки відсутні будь-які розрахунки, товарні чеки, договори купівлі або інші документи, що підтверджували б вартість знищеного рухомого майна.

Таким чином, позивачем не надано суду будь-яких належних доказів на підтвердження спричинення їй матеріальної шкоди та завдання збитків, зокрема, у визначеному розмірі відповідно до норм ст.ст. 22, 1166 ЦК України.

Враховуючи, що позивачем на підтвердження завданої матеріальної шкоди не надано суду належних та допустимих доказів, тобто позивачем не доведено наявності завдання йому матеріальної шкоди, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позову у цій частині за недоведеністю.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд попередньої інстанції належним чином не оцінив додані заявником до позову фото пошкодженого будинку, а також заяву про вчинення кримінального правопорушення відкритого за фактом зруйнування квартири позивача, які беззаперечно підтверджуються факт приналежності та знищення відповідної квартири, не заслуговують на увагу, оскільки місцевим судом належним чином оцінені вказані докази з наданням відповідних висновків, з якими погоджується суд апеляційної інстанції.

Колегія суддів додатково наголошує, що вищезазначені докази самі по собі не є достатніми для беззаперечного підтвердження факту знищення квартири позивача саме за зазначеною адресою. Відсутність належних та допустимих доказів, зокрема, таких як акти обстеження, довідки компетентних органів чи висновки уповноважених установ, унеможливлює визнання завданої матеріальної шкоди.

Покликання в апеляційній скарзі на аналіз супутникових знімків проведених компанією Masae Analytics, відповідно до якого опубліковано мапу пошкоджених будівель в м. Маріуполі внаслідок російського бомбардування де, зокрема, знаходиться квартира позивачки не можуть вважатися належним та допустимим доказом знищення саме квартири позивачки. Такі дані носять узагальнений характер і не підтверджують факт знищення конкретного об`єкта нерухомості за визначеною адресою, що є необхідною умовою для встановлення завданої матеріальної шкоди.

Інші доводи апеляційної скарги щодо необґрунтованого висновку суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову в частині відшкодування завданої матеріальної шкоди, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки такі доводи зводяться до викладення обставин справи із наданням особистих коментарів та тлумаченням норм чинного законодавства на власний розсуд, висвітлення цих обставин у спосіб, що є зручним для апелянта, що має за мету задоволення апеляційної скарги, а не спростування висновків суду першої інстанції.

Водночас суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що постановою Кабінету Міністрів України від 20 березня 2022 року № 326 затверджено порядок визначення шкоди та збитків, завданих внаслідок збройної агресії.

Також, відповідно до пп. «а» ч. 4 ст. 1 Закону України «Про компенсацію за пошкодження та знищення окремих категорій об`єктів нерухомого майна внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених військовою агресією російської федерації» визначено, що знищені об`єкти нерухомого майна - об`єкти нерухомого майна, які розташовані в Україні та стали непридатними для використання за цільовим призначенням внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених збройною агресією російської федерації проти України, відновлення яких є неможливим шляхом поточного або капітального ремонту, реконструкції, реставрації чи економічно недоцільним квартири, інші житлові приміщення в будівлі, будинки садибного типу, садові та дачні будинки.

Відповідно до преамбули вказаного Закону, даний Закон визначає правові та організаційні засади надання компенсації за пошкодження та знищення окремих категорій об`єктів нерухомого майна внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених збройною агресією російської федерації проти України, з дня набрання чинності Указом Президента України “Про введення воєнного стану в Україні” від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України “Про затвердження Указу Президента України “Про введення воєнного стану в Україні” від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, а також правові засади створення та ведення Державного реєстру майна, пошкодженого та знищеного внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених збройною агресією російської федерації проти України.

З огляду на викладене суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що позивач, не надавши належних та допустимих доказів на підтвердження знищення або пошкодження свого майна, не довів наявності завданої йому матеріальної шкоди у межах судового розгляду, однак вона має право скористатися передбаченим законодавством механізмом компенсації, визначеним Законом України «Про компенсацію за пошкодження та знищення окремих категорій об`єктів нерухомого майна внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених військовою агресією російської федерації» та постановою Кабінету Міністрів України від 20 березня 2022 року № 326, що регулюють порядок визначення шкоди та збитків і створення відповідного реєстру пошкодженого та знищеного майна.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, суд,

постановив:

Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 адвоката Резнік Катерини Олександрівни залишити без задоволення.

Рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 13 січня 2025 року в оскаржуваній частині, яким відмовлено в задоволенні позовних вимог про стягнення матеріальної шкоди в розмірі 10 000 000,00 грн. залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Головуючий                        О.Ю. Береговий

Судді:                                С.Г. Копаничук

       Т.М. Шемета