ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ  ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Р І Ш Е Н Н Я

26 березня 2025 року Справа № 926/3410/24

За позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1

до ОСОБА_2

про стягнення заборгованості в сумі 205366,80 грн

Суддя                                            Тинок О.С.

Секретар судових засідань         Григораш М.І.

Представники:

від позивача (у режимі ВКЗ) – Сідлецький В.Д.

від відповідача – не з`явився

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду Чернівецької області з позовною заявою до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про стягнення заборгованості в сумі 205366,80 грн.

Позов обґрунтований неналежним виконанням відповідачем своїх зобов`язань за укладеним між сторонами Договором купівлі-продажу обладнання від 29 грудня 2022 року № 877 в частині здійснення поставки обладнання у погоджені сторонами строки, частину вартості якого позивачем було сплачено шляхом здійснення попередньої оплати у сумі 120000,00 грн.

У зв`язку з неналежним виконанням відповідачем своїх зобов`язань, позивач просить суд стягнути суму попередньої оплати у розмірі 120000,00 грн та нарахованої пені за порушення строків поставки товару у сумі 85366,80 грн.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 31 грудня 2024 року, справу №926/3410/24 передано на розгляд судді Тинок О.С.

Ухвалою суду від 06 січня 2025 року позовну заяву ОСОБА_1 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про стягнення заборгованості в сумі 205366,80 грн - залишено без руху.

17 січня 2025 року представник Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 подав до суду заяву про усунення недоліків позовної заяви (вх. №151).

Ухвалою суду від 20 січня 2025 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі. Постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження. Підготовче засідання призначено на 10 лютого 2025 року.

10 лютого 2025 року відповідач через підсистему “Електронний суд” направив до суду клопотання про відкладення розгляду справи (вх. №437), у зв`язку із необхідністю надання додаткового часу для зібрання/відновлення усіх документів пов`язаних зі здійснення господарської діяльності і інших доказів, які будуть сприяти повному, всебічному та об`єктивному розгляду справи.

Ухвалою суду від 10 лютого 2025 року відкладено підготовче засідання на 26 лютого 2025 року.

26 лютого 2025 року відповідач через підсистему “Електронний суд” подав до суду відзив на позовну заяву (вх. №655), в якому останній просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог. Крім того, відповідач просить суд поновити пропущений строк на подання відзиву на позовну заяву, а у випадку якщо суд не поновить строк – вважати даний відзив на позовну заяву письмовими поясненнями.

Ухвалою суду від 26 лютого 2025 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 10 березня 2025 року.

Ухвалою суду від 10 березня 2025 року відкладено розгляд справи по суті на 26 березня 2025 року. Постановлено попередити сторін по справі, що неявка уповноважених представників у судове засідання не буде перешкоджати розгляду справи за відсутності таких учасників справи.

Представник позивача у судовому засіданні 26 березня 2025 року підтримав позовні вимоги та просив суд позов задовольнити у повному обсязі.

Відповідач явку належного представника у судове засідання 26 березня 2025 року не забезпечив, хоча був належним чином повідомлений про дату, час та місце розгляду справи, причини неявки суду не відомі.

Про розгляд справи відповідача було повідомлено ухвалами суду, які доставлялися до його електронного кабінету, що підтверджується наявними у матеріалах справи довідками про доставку від 20 січня 2025 року (ухвала від 20 січня 2025 року), 22 січня 2025 року (ухвала від 22 січня 2025 року), 24 січня 2025 року (ухвала від 24 січня 2025 року), від 10 лютого 2025 року (ухвала від 12 лютого 2025 року), від 26 лютого 2025 року (ухвала від 26 лютого 2025 року), від 10 березня 2025 року (ухвала від 11 березня 2025 року).

Відповідно до статті 232 Господарського процесуального кодексу України видами судових рішень є: ухвали, рішення, постанови, судові накази.

Пунктом 1 частиною 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що днем вручення судового рішення є: 1) день вручення судового рішення під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 5) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Якщо судове рішення надіслано до електронного кабінету пізніше 17 години, судове рішення вважається врученим у робочий день, наступний за днем його відправлення, незалежно від надходження до суду повідомлення про його доставлення (пункт 2 частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України).

Також суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Пунктом 1 частини 3 статті 202 Господарського процесуального кодексу України визначено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.

Згідно частини 1 статті 202 Господарського процесуального кодексу України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Розгляд справи є можливим лише у разі наявності у суду відомостей щодо належного повідомлення учасників справи та інших осіб про дату, час і місце судового засідання. Право бути належним чином повідомленим про дату, час і місце слухання справи не може бути формальним, оскільки протилежне не відповідає ідеї справедливого судового розгляду, яка включає основоположне право на змагальність провадження (подібний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 14 липня 2021 року у справі №918/1478/14 та від 03 серпня 2022 року у справі №909/595/21).

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на судовий розгляд своєї справи упродовж розумного строку. Строки, що встановлюються судом (наприклад, строк для усунення недоліків позовної заяви чи апеляційної скарги), повинні відповідати принципу розумності. Визначаючи (на власний розсуд) тривалість строку розгляду справи, суд враховує принципи диспозитивності та змагальності, граничні строки, встановлені законом, для розгляду справи при визначенні строків здійснення конкретних процесуальних дій, складність справи, кількість учасників процесу, можливі труднощі у витребуванні та дослідженні доказів тощо. Розумним, зокрема, вважається строк, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.

Як нагадує Суд у справі “Осіпов проти України”, стаття 6 Конвенції гарантує не право бути особисто присутнім у судовому засіданні під час розгляду цивільної справи, а більш загальне право ефективно представляти свою справу в суді та на рівність у користуванні правами з протилежною стороною, передбаченими принципом рівності сторін. Суд повинен лише встановити, чи було надано заявнику, стороні цивільного провадження, розумну можливість ознайомитися з наданими іншою стороною зауваженнями або доказами та прокоментувати їх, а також представити свою справу в умовах, що не ставлять його в явно гірше становище vis-а-vis його опонента (там само). З точки зору Конвенції заявник не має доводити, що його відсутність у судовому засіданні справді підірвала справедливість провадження або вплинула на його результат, оскільки така вимога позбавила б змісту гарантії статті 6 Конвенції.

Частиною 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

За таких обставин, враховуючи, що судом було здійснено всі заходи, щодо належного повідомлення відповідача про дату, час та місце розгляду справи, з метою дотримання балансу прав та інтересів сторін у справі, дотримання розумності строку розгляду справи та за умови достатності наявних у справі матеріалів для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, суд дійшов висновку про те, що неявка в судове засідання представника відповідача не перешкоджає розгляду справи по суті, а тому суд вважає за можливе розглянути справу без участі повноважного представника відповідача.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представника позивача, з`ясувавши фактичні обставини на яких ґрунтуються позовні вимоги, дослідивши докази, що мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

29 грудня 2022 року між Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 (далі - покупець) та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 (далі - продавець) укладено Договір купівлі-продажу обладнання №877 (далі - договір), згідно з пунктом 1.1. якого продавець зобов`язується поставити покупцю товар, а покупець прийняти та оплатити товар.

Відповідно до пунктів 1.2. – 1.4. Договору продавець зобов`язується поставити покупцю товар, а покупець прийняти та оплатити товар. Продавець зобов`язується поставити покупцю товар по найменуванню, кількості та по ціні відповідно до специфікації. Ціна на товар встановлюється в національній валюті України. Валютою договору є гривня України. Загальна вартість товару становить 3517800 гривні 00 копійок.

Пунктами 2.1. - 2.4. Договору встановлено, що поставка товару здійснюється за рахунок продавця до складу у м. Київ. Термін поставки товару вказується у специфікації. Датою поставки товару є дата, коли товар був переданий у власність покупця в місці поставки, зазначеному у п. 2.1 дійсного договору. Перехід права власності на товар відбувається в момент передачі товару покупцю, що оформлюється видатковою накладною. Зобов`язання продавця щодо поставки товару вважаються виконаними у повному обсязі з моменту передачі товару у власність покупця у місці поставки, зазначеному у п. 2.1 дійсного Договору.

Згідно з пунктами 4.1. - 4.2. Договору у випадку невиконання чи неналежного виконання зобов`язань за цим договором сторони несуть відповідальність відповідно до чинного законодавства України. У разі затримки поставки за дим договором продавець сплачує покупцю пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від вартості непоставленого товару за кожен день прострочення.

Даний договір діє з дати його укладення і до завершення воєнного стану, оголошеного Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64 «Про введення воєнного стану в Україні», але не пізніше ніж до 31 грудня 2023 року, а в частині оплати за поставлений товар - до повного виконання сторонами узятих на себе зобов`язань (пункт 8.1. Договору).

Доказів розірвання Договору купівлі-продажу обладнання від 29 грудня 2022 року № 877 або визнання недійсним договору внаслідок недодержання сторонами в момент його вчинення вимог чинного законодавства України, сторонами у справі не надано. Не надано також і доказів того, що сторони відмовились від виконання договору в силу певних об`єктивних обставин.

29 грудня 2022 року Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 підписано Специфікацію, як додаток №1 до договору купівлі-продажу обладнання №877 від 29 грудня 2022 року.

Згідно з пунктами 1 - 4 Специфікації, сторони погодили, що поставка товару здійснюється протягом 7 календарних днів від дня одержання передоплати. Умови оплати: покупець здійснює першу передоплату у розмірі 120000,00 грн на протязі 3-х днів від дня виставлення рахунку. Товар відповідає всім заявленим продавцем характеристикам та видає задану потужність (5.5 кВт та відповідно 7.5 кВт). Поставка товару продавець здійснюється не пізніше 06.01.2023 року.

31 грудня 2022 року позивач перерахував кошти відповідачу у вигляді передоплати у розмірі 120000,00 грн, що підтверджується платіжним дорученням №85.

У матеріалах справи відсутні будь які належні, допустимі та достатні докази здійснення поставки відповідачем обладнань (генератори ТМ PULS PG 5500E та генератори ТМ PULS 7500E) позивачу. Водночас, у письмових поясненнях відповідач зазначив, що не знав на яку адресу покупця поставити товар, а тому готовий надати суду товар для огляду та передати товар позивачу під час розгляду справи.

28 листопада 2024 року до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань був внесений запис про припинення господарської діяльності Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 .

Згідно з частиною 9 статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" фізична особа - підприємець позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності цією фізичною особою.

За змістом статей 51, 52, 598-609 Цивільного кодексу України, частини 9 статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" у випадку припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця (із внесенням до Реєстру запису про державну реєстрацію такого припинення) її зобов`язання (господарські зобов`язання) за укладеними договорами не припиняються, а залишаються за зобов`язаною особою, оскільки вона як фізична особа не перестає існувати та відповідає за своїми зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном.

Аналогічний висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2018 року у справі № 916/559/17, що відповідно до частини 4 статті 236 Господарського процесуального кодексу України має враховуватись судами при виборі і застосуванні норм права до спірних правовідносин.

Таким чином, у разі припинення підприємницької діяльності фізичною особою її зобов`язання за укладеними під час здійснення підприємницької діяльності договорами не припиняються, а залишаються за нею, як за фізичною особою.

Відтак, зобов`язання Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу обладнання №877 від 29 грудня 2022 року перейшли до фізичної особи ОСОБА_2 .

Внаслідок укладення Договору купівлі-продажу обладнання №877 від 29 грудня 2022 року між сторонами згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України, виникли цивільні права та обов`язки.

Згідно зі статтею 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Статтею 16 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно зі статтею 42 Господарського кодексу України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Відповідно до частини 1 статті 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Частиною 4 статті 179 Господарського кодексу України при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі: вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству; примірного договору, рекомендованого органом управління суб`єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст; типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим державним органом або органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови; договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб`єктів, коли ці суб`єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту.

Відповідно до абзацу 2 пункту 1 статті 193 Господарського кодексу України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.

Відповідно до статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Статтею 202 Господарського кодексу України визначено, що господарське зобов`язання припиняється: виконанням, проведеним належним чином; зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов`язання; у разі поєднання управненої та зобов`язаної сторін в одній особі; за згодою сторін; через неможливість виконання та в інших випадках, передбачених цим Кодексом або іншими законами. Господарське зобов`язання припиняється також у разі його розірвання або визнання недійсним за рішенням суду. До відносин щодо припинення господарських зобов`язань застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до статті 6 цього Кодексу, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина 1 статті 627 Цивільного кодексу України).

Частиною 1 статті 628 Цивільного кодексу України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов`язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов`язкові умови договору у відповідності до законодавства (частина 1 статті 180 Господарського кодексу України).

Статтею 265 Господарського кодексу України визначено, що за договором поставки одна сторона - постачальник зобов`язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов`язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Дана норма кореспондується зі статтею 712 Цивільного кодексу України відповідно до якої за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

Також, до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (частина 2 статті 712 Цивільного кодексу України).

Цивільний кодекс України не встановлює спеціальні вимоги до форми договору поставки, тому договір може бути укладений і в спрощений спосіб, але щоб сторонами були узгоджені істотні умови договору поставки - предмет, ціна, строк.

Відповідно до статті 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно з частиною 1 статті 662 Цивільного кодексу України продавець зобов`язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу. Продавець повинен одночасно з товаром передати покупцеві його приналежності та документи (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосуються товару та підлягають переданню разом із товаром відповідно до договору або актів цивільного законодавства.

Положеннями статті 663 Цивільного кодексу України встановлено, що продавець зобов`язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.

Згідно із приписами статті 664 Цивільного кодексу України, обов`язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент: вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов`язок продавця доставити товар; надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару.

У пункті 4 Специфікації до Договору купівлі-продажу обладнання від 29 грудня 2022 року № 877 сторони дійшли взаємної згоди, що поставка товару здійснюється не пізніше 06 січня 2023 року.

Відповідно до частини 2 статті 530 Цивільного кодексу України, якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми (частина 2 статті 693 Цивільного кодексу України).

Судом встановлено, що позивачем 31 грудня 2022 року перерахував на рахунок відповідача передоплату у розмірі 120000,00 грн.

Зі змісту частини 2 статті 693 Цивільного кодексу України вбачається, що умовою її застосування є неналежне виконання продавцем свого зобов`язання зі своєчасного передання товару покупцю. У разі настання такої умови покупець має право діяти альтернативно: вимагати передання оплаченого товару від продавця, або вимагати повернення суми попередньої оплати. Можливість обрання певного визначеного варіанта правової поведінки боржника є виключно правом покупця, а не продавця. Отже, волевиявлення щодо обрання одного з варіантів вимоги покупця має бути вчинено ним в активній однозначній формі такої поведінки, причому доведеної до продавця. Оскільки закон не визначив форми пред`явлення такої вимоги покупця, останній може здійснити своє право будь-яким шляхом: як шляхом звернення до боржника з претензією, листом, телеграмою тощо, так і шляхом пред`явлення через суд вимоги у визначеній законом процесуальній формі - формі позову

Вказаний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 09 квітня 2024 року у справі № 909/335/23, від 15 лютого 2024 року у справі № 910/3611/23, від 09 лютого 2023 року у справі № 910/5041/22, від 07 лютого 2018 року у справі № 910/5444/17).

Відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України, договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 Цивільного кодексу України).

Статтею 526 Цивільного кодексу України унормовано, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутністю таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов`язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов`язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином (частина 7 статті 193 Господарського кодексу України).

Аванс підлягає поверненню особі, яка його сплатила, лише у випадку невиконання зобов`язання, за яким передавався аванс, незалежно від того, з чиєї вини це відбулося (висновок про застосування норм права, викладений у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21 лютого 2018 року у справі № 910/12382/17).

Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року справа № 918/631/19 сформувано висновок, що у відповідача (постачальника, продавця) виникло зобов`язання повернути позивачу (покупцю) суму попередньої оплати (тобто сплатити грошові кошти) відповідно до частини 2 статті 693 та частини 1 статті 530 Цивільного кодексу України з наступного дня після спливу строку поставки.

Верховний Суд у постанові від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц зазначив, що принцип належного виконання зобов`язання полягає в тому, що виконання має бути проведене, зокрема у належний строк (термін).

Також, Верховний Суд неодноразово зазначав, що чинне законодавство не передбачає таку підставу припинення зобов`язання як закінчення строку дії договору. Тобто, за висновками Верховного Суду, зобов`язання, яке існувало на момент дії договору, однак лишилося невиконаним, підлягає виконанню незалежно від того, що термін дії договору закінчився (така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 04 травня 2018 року у справі № 927/333/17 та від 19 березня 2019 року у справі № 916/626/18, Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2018 року у справі № 910/9072/17).

Відсутність дій відповідача щодо поставки товару надає позивачу право на «законне очікування», що йому будуть повернуті кошти попередньо сплачені останнім. Не повернення відповідачем цих коштів прирівнюється до порушення права на мирне володіння майном (рішення Європейського суду з прав людини у справах «Брумареску проти Румунії», «Пономарьов проти України», «Агрокомплекс проти України»).

Виходячи зі змісту статей 526, 599 Цивільного кодексу України зобов`язання вважається виконаним належним чином, якщо таке виконання здійснено відповідно до умов договору та вимог законодавства, а якщо умови виконання не визначені у договорі або законі, то вони повинні бути виконані відповідно до звичаїв ділового обороту або до вимог, що зазвичай ставляться. Тоді як, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Отже, непередання продавцем, який одержав суму попередньої оплати, товару у встановлений строк надає покупцеві право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати. Ознакою завдатку є те, що він слугує доказом укладення договору, на забезпечення якого його видано, одночасно є способом платежу та способом забезпечення виконання зобов`язання. На відміну від завдатку, аванс - це лише спосіб платежу. Він не виконує забезпечувальної функції, а виконує функцію попередньої оплати, яка підлягає поверненню у випадку не виконання зобов`язання (такі ж висновки підтримав Верховний Суд у постанові від 01 жовтня 2020 року по справі № 361/8331/18).

Виходячи із системного аналізу вимог чинного законодавства аванс (попередня оплата) - це грошова сума, яка не забезпечує виконання договору, а є сумою, що перераховується згідно з договором наперед, у рахунок майбутніх розрахунків, зокрема, за товар який має бути поставлений, за роботи, які мають бути виконані. При цьому аванс підлягає поверненню особі, яка його сплатила, лише у випадку невиконання зобов`язання, за яким передавався аванс, незалежно від того, з чиєї вини це відбулося (аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 918/631/19).

Враховуючи викладене, здійснений позивачем платіж у сумі 120000,00 грн згідно платіжної інструкції №85 31 грудня 2022 року слід вважати саме авансом, а не завдатком, позаяк такий платіж не є способом виконання зобов`язання, а лише є способом платежу.

Як встановлено вище судом, у матеріалах справи відсутні будь які належні, достовірні та достатні докази повної та своєчасної поставки відповідачем товару, який був сплачений позивачем за частковою попередньою оплатою товару у розмірі 120000,00 грн або ж добровільного повернення позивачу суми попередньої оплати, що свідчить про недобросовісні дії відповідача та невиконання останнім свого зобов`язання.

Підсумовуючи викладене вище, суд дійшов висновку, що позовні вимоги в частині стягнення суми попередньої оплати у розмірі 120000,00 грн є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Позивачем також нараховано пеню за порушення строків поставки товару у сумі 85366,80 грн.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 611 Цивільного Кодексу України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

Згідно з статті 549 Цивільного Кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Стаття 1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань" передбачає, що платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

Відповідно до статі 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань" розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Пунктом 4.2. Договору купівлі-продажу обладнання від 29 грудня 2022 року № 877 у разі затримки поставки за дим договором продавець сплачує покупцю пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від вартості непоставленого товару за кожен день прострочення.

У пункті 4 Специфікації до Договору купівлі-продажу обладнання від 29 грудня 2022 року № 877 сторони дійшли взаємної згоди, що поставка товару здійснюється не пізніше 06 січня 2023 року.

У постанові від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 Велика Палата Верховного Суду зазначила про те, що, визначаючи розмір заборгованості відповідача, суд зобов`язаний належним чином дослідити подані стороною докази (у цьому випадку - зроблений позивачем розрахунок заборгованості та пені), перевірити їх, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а в разі незгоди з ними повністю бо частково - зазначити правові аргументи на їх спростування.

Здійснивши перевірку наданого позивачем розрахунку суми пені судом встановлено, що останнім допущено арифметичну помилку.

Так, згідно з долученим до матеріалів справи розрахунком суми пені, судом встановлено що позивач нарахував пеню за період з 07 січня 2023 року по 30 грудня 2024 року у сумі 85366,80 грн.

Відповідно до частини 6 статті 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.

Так, перевіривши долучений позивачем розрахунок пені, суд дійшов висновку, що у ньому допущено помилку у періоді нарахування у зв`язку із неврахуванням положень частини 6 статті 232 Господарського кодексу України. Так, вірним періодом нарахуванням є з 07 січня 2023 року по 07 липня 2023 року.

Здійснивши перерахунок, судом встановлено, що до стягнення підлягає пеня у розмірі 29917,81 грн.

Стаття 129 Конституції України встановлює, що судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону. Змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості - є однією із основних засад судочинства.

Згідно з статтею 13 Господарського процесуального кодексу України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (пункт 87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06 вересня 2005 року).

У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Надточий проти України" від 15 травня 2008 року зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.

Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об`єктивного з`ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.

Як визначено статтею 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь - які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 74 Господарського процесуального Кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Частиною 1 статті 75 Господарського процесуального Кодексу України встановлено, що обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованих підстав вважати їх недостовірними або визнаними у зв`язку з примусом. Обставини, які визнаються учасниками справи, можуть бути зазначені в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їх представників.

Відповідно до статті 76 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Як слідує з положень статей 77, 78 Господарського процесуального кодексу України, обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.

Відповідно до пунктів 1, 2 статті 86 Господарського процесуального Кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Згідно з частиною 1 статті 5 Господарського процесуального кодексу України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Суд зазначає, що законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права з урахуванням юридичної сили правового акта в ієрархії національного законодавства та з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини при дотриманні норм процесуального права.

Згідно з статтею 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Суд вважає за необхідне вказати, що Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" наголосив на тому, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. У справі Руїз Торіха проти Іспанії Європейський суд з прав людини вказав, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися у світлі обставин кожної справи. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України).

Суд також зазначає, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (Постанови Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 902/761/18, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Отже, на підставі викладеного, приймаючи до уваги наведене вище у сукупності, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку, що враховуючи вищезазначене, станом на дату прийняття рішення обов`язок по поверненню сплаченої позивачем попередньої оплати настав, а відповідачем належними, допустимим та достатніми доказами позовні вимоги не спростовані, а тому вимоги позивача є обґрунтованими та такими, що підлягають частковому задоволенню.

Решта доводів сторін по справі, їх пояснень, поданих до матеріалів справи документів та наданих пояснень були ретельно досліджені судом, і наведених вище висновків суду не спростовують.

Відповідно до норм статті 123 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Згідно з пунктом 3 частини 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі часткового задоволення позову – на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись статтями 2, 4, 12, 13, 73, 74, 86, 129, 232, 233, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, суд

УХВАЛИВ:

1. Позовні вимоги Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості в сумі 205366,80 грн – задовольнити частково.

2. Стягнути з ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 , код НОМЕР_1 ) на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , код НОМЕР_2 ) попередню оплату в розмірі 120000,00 грн, пеню у сумі 29917,81 грн та витрати зі сплати судового збору в розмірі 1799,01 грн.

3. В іншій частині позовних вимог – відмовити.

У судовому засіданні 26 березня 2025 року проголошено скорочене (вступна та резолютивна частини) рішення.

Повне судове рішення складено та підписано 28 березня 2025 року.

Строк і порядок набрання рішенням законної сили та його оскарження.

Відповідно до ст. 241 ГПК України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Відповідно до ст. 256 ГПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення суду або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції (ст. 257 ГПК України).

         Суддя                                                                                                    Олександр ТИНОК