ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
11 жовтня 2006 р. | № 19/113 |
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів :
Головуючий | Невдашенко Л.П. |
Суддів | Михайлюка М.В. Дунаєвської Н.Г. |
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу | Приватного підприємства “Око” |
на постанову | Донецького апеляційного господарського суду від 29.06.2006 |
у справі | № 19/113 господарського суду Донецької області |
за позовом | Приватного підприємства “Око” |
до | Корпорації “Індустріальна спілка Донбасу” |
про | відшкодування шкоди в сумі 8968,73 грн. |
за участю представників сторін: |
позивача | Степанов В.В., |
відповідача | Хмельницька Н.В., |
ВСТАНОВИВ:
Приватне підприємство “Око” звернулось до господарського суду Донецької області з позовом до Корпорації “Індустріальна спілка Донбасу” про стягнення 6961,32 грн., з яких 609,48 грн. річних згідно ст. 214 ЦК УРСР, ст. 625 ЦК України, 2706,07 грн. –інфляційних, 3645,77 грн. упущеної вигоди.
Рішенням господарського суду Донецької області від 16.06.2005 р. у справі № 19/113, залишеним без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду від 10.08.2005 року у задоволенні позову відмовлено.
Постановою Вищого господарського суду України від 16.11.2005 року судові рішення у даній справі скасовано, а матеріали справи направлено на новий розгляд до місцевого господарського суду.
Під час розгляду господарського спору, позивач неодноразово уточнював позовні вимоги, зокрема, позивач під час нового розгляду справи подав до суду заяву про уточнення позовних вимог № 3 (т.2, а.с. 3-7), заяву про уточнення позовних вимог № 4 (т. 2, а.с.30-34), а також заяву про уточнення позовних вимог № 5 (т.2, а. с. 62-64).
Рішенням господарського суду Донецької області від 05.05.2006 р. (суддя Азарова З.П.), залишеним без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду від 29.06.2006 р. (головуючий Акулова Н.В., судді: Алєєва І.В., Діброва Г.І.) у задоволенні позову відмовлено у зв’язку з необґрунтованістю та недоведеністю позовних вимог.
Не погоджуючись з вказаними судовими рішеннями позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування господарськими судами норм матеріального та процесуального права, просить їх скасувати і прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
Перевіривши юридичну оцінку встановлених фактичних обставин, проаналізувавши правильність застосування господарським судом норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного.
Господарські суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що у поданих позивачем уточненнях до позовних вимог у порушення вимог ст. 22 ГПК України змінювались одночасно предмет та підстави позовних вимог, а відтак судами правомірно розглянуто первісні позовні вимоги (т. 1, а. с. 8-11).
Як встановили попередні судові інстанції та вбачається з матеріалів справи, рішенням господарського суду міста Києва від 05.04.2004 року по справі № 18/75 на підставі норм вексельного законодавства був задоволений позов позивача до відповідача про стягнення 16706 грн. вексельної суми та судових витрат. Наказ на виконання зазначеного рішення видано 18.01.2005 року. За заявою позивача було відкрито виконавче провадження по стягненню зазначеної суми. 24.03.2006 року відповідач у добровільному порядку сплатив на рахунок позивача 16706 грн.
Місцевий господарський суд, розглядаючи господарський спір та приймаючи рішення у справі та апеляційний господарський суд, переглядаючи справу в апеляційному провадженні, правомірно встановили, що позивач звернувся до суду з позовом про стягнення інфляційних, упущеної вигоди та 3% річних за час виконання судового рішення про стягнення суми неоплаченого векселя на підставі норм цивільного законодавства.
При цьому, місцевий суд, з яким погодився апеляційний суд, правомірно визнав безпідставними посилання позивача на те, що суд, приймаючи рішення, повинен був застосувати до спірних правовідносин у частині стягнення інфляційних та 3 % річних норми ст. 625 ЦК України зважаючи на наступне.
Зазначена стаття є нормою загальною, в той час як спірні правовідносини, які виникли між сторонами є вексельними і регулюються спеціальними нормами вексельного законодавства. Норми ЦК України можуть бути застосовані до правовідносин, пов'язаних із вексельним обігом у тій частині, яка не врегульована нормами вексельного законодавства.
З аналізу вимог ст. 48 Уніфікованого Закону про прості та переказні векселі вбачається, що позивач був вправі вимагати від відповідача суму неакцептованого або неоплаченого переказного векселя з відсотками, якщо вони були обумовлені; відсотки в розмірі шести від дати настання строку платежу; витрати, пов'язані з протестом і пересиланням повідомлень, а також інші витрати. А у разі якщо право регресу використане до настання строку платежу, то з вексельної суми утримуються облікові відсотки. Ці облікові відсотки обчислюються за офіційною обліковою ставкою (банківською ставкою), яка діє на дату використання права регресу за місцем проживання держателя.
За прострочку виконання вексельного зобов'язання законодавством встановлені спеціальні штрафні санкції. Законом України “Про обіг векселів в Україні” визначено, що відсотки нараховуються виходячи з розміру облікової ставки Національного банку України на день подання позову і від дня настання строку платежу до дня подання позову відповідно.
Водночас, вексельне законодавство не передбачає стягнення інфляційних витрат та 3 % річних у разі прострочення виконання вексельного зобов'язання.
Враховуюче наведене, висновок суду першої інстанції щодо відсутності підстав для застосування ст.214 Цивільного Кодексу УРСР, ст. 625 ЦК України є правомірним, а відтак підстави для стягнення інфляційних та 3% річних відсутні.
Щодо стягнення упущеної вигоди, то в силу вимог ст.ст. 33, 34 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Водночас, як зазначив апеляційний господарський суд позивач не довів факту наявності збитків у вигляді упущеної вигоди, зокрема, позивач не надав доказів протиправної поведінки відповідача, наявності причинного зв’язку між збитками та діями відповідача, не навів поважних причин, які зумовили звернення позивача з заявою до відділу ВДВС про виконання рішення господарського суду міста Києва від 05.04.2004 року у справі №18/75 лише в березні 2005 року, а відтак не підтверджено що позивач здійснював дії, спрямовані на те, щоб уникнути збитків або зменшити їх розмір.
Доводи касаційної скарги не спростовують вищезазначені обставини, а враховуючи, що відповідно до ст. 1117 ГПК України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти їх, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що підстави для скасування оскаржуваних судових рішень відсутні.
Керуючись ст.ст.1115, 1117, 1119, 11110, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу залишити без задоволення.
Постанову Донецького апеляційного господарського суду від 29.06.2006р. та рішення господарського суду Донецької області від 05.05.2006р. у справі №19/113 залишити без змін.
Головуючий Л.Невдашенко
Судді: М.Михайлюк
Н.Дунаєвська