28.11.2011

                                                                                                                                     Справа 2-150/11

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ     УКРАЇНИ

28 листопада  2011 року                                                                                                              м.Маріуполь

          Жовтневий районний суд  м.Маріуполя Донецької області в складі:

головуючого  судді                          Папаценко П.І.,

при секретарі                               Конівченко Ю.А.,

розглянувши у  відкритому судовому засіданні  в залі суду в м.Маріуполі цивільну справу за позовом  ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору дарування недійсним, визначення додаткового строку для подання заяви про  прийняття спадщини, -

В С Т А Н О В И В :

          22.06.2010 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в  якому  на підставі ст.ст.392,1223,1258,1261,1272 ЦК України, просила визнати за нею право власності на квартиру №26, розташовану у будинку №10 по пров.Трамвайному в м.Маріуполі, та визначити їй додатковий строк необхідний для подання заяви про  прийняття спадщини. В обґрунтування позовних вимог зазначила, що Ѕ частина вказаної квартири, після смерті батька ОСОБА_3, померлого 18.09.2001 року, за домовленістю спадкоємців першої черги: її, сестри ОСОБА_2, матері ОСОБА_4, перейшла у власність матері. У 2007 році померла матір. До подачі  позову до суду, через юридичну необізнаність,  вона не зверталась до нотаріусу з заявою про прийняття спадщини, а коли звернулася дізналася, що сестра  одноособово  прийняла спадщину, при цьому ні сестра, ні  нотаріус  не  з’ясували  її волевиявлення відносно прийняття спадщини. Ще за життя  матері, сестра зазначала останній, що хоче отримати квартиру у свою власність, але матір не виявляла бажання і намірів задовольняти її амбіції.

          Зазначений позов, ухвалою суду  від 30.06.2010 року залишений без руху, позивачу наданий строк для усунення недоліків.

          28.07.2010 року, усунувши недоліки, ОСОБА_1 надала суду  позовну заяву, в якій просила суд на підставах ЦК України, та ЦПК України визнати недійсним  договір дарування №7-213 від 25.02.2003 року,  визначити їй додатковий двомісячний  строк, необхідний для подання заяви про прийняття  спадщини.  В обґрунтування  позову ОСОБА_1 зазначила, що за життя її батьки в порядку черги, на всю сім’ю, отримали квартиру №26, розташовану у будинку №10 по пров.Трамвайному в м.Маріуполі. На момент приватизації квартири  вона знаходилась на навчанні, проживала у гуртожитку м. Донецьку, потім вийшла заміж і переїхала проживати у іншу місцевість. Після смерті батька Ѕ частина вказаної квартири за домовленістю спадкоємців,  у тому числі і її, перейшла у власність до матері. За угодою про поділ спадкового майна, сестра ОСОБА_2, з її згоди отримала більшу від неї частку спадщини.  Після смерті матері у липні 2010 року вона дізналася, що її сестра володіє  вказаною квартирою на підставі договору дарування, який зареєстрований у 2003 році Першою маріупольською державною нотаріальною конторою, тобто за 4 роки до смерті матері, під час яких, мати, вона та сестра, підтримували родинні, дружні стосунки, але  про вчинений правочин вона не знала. Її батьки не мали намір дарувати квартиру сестрі, так як з любов’ю ставились до своїх дітей, онуків. На час вчинення договору дарування матері було 77 років, вона постійно хворіла, скаржилася на головний і серцевий біль, втрачала свідомість, приймала багато ліків, серед яких були і заспокійливі, тому у неї є всі підстави вважати, що цей правочин був вчинений під час прийому таких ліків, під тиском сестри і без  справжньої волі померлої. В той же час, підписуючи договір дарування, матір фактично сприймала його як договір довічного утримання, аргументом сестри на її користь було те, що вона доглядала матір, допомагала їй у хазяйстві.

Ухвалою суду від 21.10.2010 року, позовна заява ОСОБА_1  залишена без розгляду у частині позовних вимог про визнання  за нею права  власності на квартиру №26, розташовану у будинку №10 по пров.Трамвайному в м.Маріуполі.

28.11.2011 року в судовому засіданні ОСОБА_1  надала суд заяву про збільшення позовних вимог, просила суд на підставі ст.233 ЦК України, ст.79 ЦПК України поновити строк  позовної давності для оскарження договору дарування, визнати недійсним договір дарування, визначити додатковий  двомісячний строк, необхідний для подання заяви про прийняття спадщини, та  стягнути з відповідача на її користь понесені судові витрати. В обґрунтування  позовних вимог позивач зазначила наступні обставини. Із заявою до нотаріуса про прийняття спадщини вона не звернулась тому, що хворіла, лікувалась від тяжкої хвороби і через юридичну необізнаність у  цьому питанні. Вона не знала, що треба подавати заяву на прийняття спадщини, що існують  строки на її подання, тому вважала, що без її участі часткою її спадщини ніхто не може розпорядитися. Крім того частину спадщини, а саме коштовний посуд, годинник, постільні приналежності, книжки, килими та інше вона прийняла. Вчинення договору  дарування мало місце під час хвороби мами, прийому нею ліків, та під моральним тиском сестри, тобто договір  був вчинений під впливом тяжкої для неї обставини та на вкрай  невигідних умовах, чим  скористалася сестра. Тяжка хвороба матері та нужденність у наданні їй сторонньої допомоги, на яку вона розраховувала, підписуючи договір дарування, дозволяють стверджувати, що мати  договір дарування сприймала, як договір довічного утримання.

В  судовому засіданні позивач ОСОБА_1, та її представники  наполягали на задоволені позову, на підставах зазначених в позовній заяві, просили суд позов задовольнити.

Відповідач ОСОБА_2, належним чином повідомлена про час, місце розгляду справи, в судове засідання не з’явилася,  надіслала до суду заяву про розгляд справи  у присутності її представника, без її  участі, одночасно в заяві зазначила, що позов ОСОБА_1 нею не визнається,  так як вважає його не законним та не обґрунтованим.

Представник відповідача в судовому засіданні позов не визнав, заперечував проти задоволення  позовних вимог, посилаючись  на те, що всі умови договору дарування  сторонами були виконанні, обставини наведені позивачем  в обґрунтування позовних вимог не відповідають дійсності.

Свідки ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 викликані за клопотанням позивача,  в судовому засіданні засвідчили ті обставини, що ОСОБА_4 після смерті свого чоловіка ОСОБА_3  була забутлива, не впізнавала людей, скаржилась на головний біль. Часто до ОСОБА_4 приходила дочка ОСОБА_2, між ними були добрі стосунки. Про договір дарування ОСОБА_4 нічого не пояснювала.

Свідки ОСОБА_9, ОСОБА_10, викликані за клопотанням представника відповідача, в судовому засіданні зазначили, що ОСОБА_4 після смерті чоловіка обслуговувала себе сама,  поводилась адекватно, разом з  ОСОБА_2  зустрічала їх, пригощала. Продукти харчування ОСОБА_4 приносила ОСОБА_2 За життя між ОСОБА_4 і дочками були гарні стосунки.

 Суд, вислухавши доводи учасників судового засідання, допитавши свідків та дослідивши надані і долучені до матеріалів справи письмові докази, приходить до висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 об’єктивного підтвердження належними, допустимими і достатніми доказами в судовому засіданні не знайшли, а тому задоволенню не підлягають, виходячи з наступного.   

Відповідно до ч.1 ст.717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність.   

Згідно положень ч.1 ст.718 та ч.2 ст.719 ЦК України дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі. Договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.   

З договору дарування від 25 лютого 2003 року, посвідченого  нотаріусом Першої маріупольської державної нотаріальної контори ОСОБА_11, вбачається, що в цей день між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 укладений договір, згідно якого остання подарувала, а донька ОСОБА_2 прийняла у дар квартиру за №26, що знаходиться у будинку за №10, розташованому по  провулку Трамвайному у м.Маріуполі, та належала дарувальнику на підставі Свідоцтва про право власності на житло, виданого Державним  підприємством по ремонту та експлуатації житлофонду «Житловик»м.Маріуполя від 19.04.1993 року  за  реєстраційним №2345, зареєстрованого у Міському комунальному підприємстві «Маріупольське бюро технічної інвентаризації»19.07.2002 року за реєстраційним №35682, та свідоцтва на спадщину, виданого Першою маріупольською державною нотаріальною конторою від 30.07.2002 за реєстром №7-1453, угоди про поділ спадкового майна, посвідченої Першою маріупольською державною нотаріальною конторою  30.07.2002 року за реєстром №7-1456, зареєстрованих в Маріупольському бюро технічної інвентаризації 25.11.2002 року за №35682.

При цьому в договорі  дарування зазначено, що  сторони  попередньо ознайомлені з вимогами чинного  законодавства щодо недійсності угод і розуміючи значення своїх дій, без будь-якого до того примушення, як фізичного так і морального уклали цей договір.

Договір було підписано сторонами в присутності нотаріуса, на його робочому місті. Вказаний договір дарування нерухомості практично було зареєстровано 11.10.2007 року у Міському комунальному підприємстві «Маріупольське бюро технічної інвентаризації», що  підтверджується відповідним витягом про реєстрацію права  власності  на нерухоме майно і свідчить про його виконання (а.с.169).   

Аналізуючи з правової точки зору вищезазначений спірний по справі правочин,  суд приходить до висновку про його повну відповідність чинному законодавству України.   

Так, у відповідності до ч.1 ст.317 і ч.1 ст.319 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.   

Як вбачається з вищевказаного договору, ОСОБА_4, маючи необхідний обсяг цивільної дієздатності, 25 лютого 2003 року розпорядилася  належним їй на праві власності нерухомим майном шляхом дарування, тобто безоплатної його передачі відповідачу ОСОБА_2 При цьому ОСОБА_4 з власної волі і свідомо діяла в межах законодавчо наданих власнику прав. Договір дарування, як того і вимагають відповідні норми ЦК України, було укладено у письмовій формі і посвідчено в нотаріальному порядку нотаріусом ОСОБА_11   

До тверджень позивачки ОСОБА_1 в обґрунтування своїх позовних вимог про те, що під час вчинення вищезазначеного правочину її мати ОСОБА_4 за станом свого здоров’я не усвідомлювала значення своїх дій і не могла керувати ними, тому що в той час хворіла, суд відноситься критично.

Так, дійсно у відповідності до ч.1 ст.225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті –за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені. Цим правом скористалась позивач.

Згідно ст.59 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими  засобами доказування.

За ст.145 ЦПК України призначення експертизи є обов’язковим, якщо у справі необхідно встановити психічний стан особи.     

          У постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» зазначено, що правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особі перебувала у такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до статті 145 ЦПК  України зобов’язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї із сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до статті 212 ЦПК України.    

Разом з тим, вищенаведені твердження ОСОБА_1 щодо стану її матері в момент вчинення спірного правочину не були нею доведені в судовому засіданні  належними, допустимими, достовірними і достатніми доказами, хоча згідно вимог ч.3 ст.10 та ч.1 ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.   

          Враховуючи, що показання свідків позивача та відповідача, щодо адекватності психічного стану ОСОБА_4 на момент вчинення спірного по справі правочину, носять суперечливий характер, суд з цього приводу надає перевагу  висновкам,    проведеної по  справі  судово-психіатрична експертиза (акт №274-а/393-а від 30.09.2011 року), за якими ОСОБА_4 на час укладення нею юридичної угоди –підписання договору дарування від 25.02.2003 року мала органічне  ураження головного мозку і за своїм станом могла  розуміти значення своїх дій та керувати ними.

Оцінюючи всі здобуті по справі докази, суд приходить до висновку,  що правочин  був укладений  особою, яка мала необхідний обсяг цивільної дієздатності, відповідав вимогам законодавства та моральним засадам суспільства, а тому підстав для визнання його недійсним, за   ст.225 ЦК України, суд не вбачає.

В позовній заяві позивачем також наведені   інші, чітко не зазначені підстави визнання договору дарування недійсним, тому суд може тільки  припускати, що ці підстави передбачені  ст.ст.229,230,231,233 ЦК України.

Згідно статті 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.   

Згідно статті 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.   

Згідно п. 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов'язань, які виникли з правочину, і не пов'язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину.   

Отже, предметом доказуванні в суді є те, що помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення.

Правочин може бути визнаний судом недійсним  на  підставі статті  233  ЦК України,  якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах,  чим  друга сторона  правочину  скористалася.  Тяжкими обставинами можуть бути тяжка  хвороба  особи,  членів  її  сім'ї   чи   родичів,   смерть годувальника,  загроза  втратити  житло  чи загроза банкрутства та інші обставини,  для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична  чи  юридична)  має  вчиняти  такий   правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин,  має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

Доводи, наведені в позовній заяві позивачки, із вказаних підстав не є переконливими, ці  підстави ґрунтуються на припущеннях.          

Сама дарувальник ОСОБА_4  за життя не зверталася до сусідів, знайомих, правоохоронних органів з приводу насильства  щодо неї стосовно укладення договору дарування, не зверталась вона і до  суду з відповідними позовами, не заперечувала дійсність правочину. Вказане, та наявність між ОСОБА_4 та її дочкою ОСОБА_2   добрих стосунків,   не повідомлення позивача про намір подарувати квартиру, укладення самого договору дарування не є переконливим доказом наявності помилки, обману, насильства під час укладання правочину.

Обставини, з’ясовані судом під час розгляду справи, свідчать про відсутність  тяжких обставин для ОСОБА_4, за яких  правочин не було б вчинено нею взагалі або вчинено не на таких умовах.

Виходячи з викладеного, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 в частині визнання договору дарування недійсним не знайшли свого доказового підтвердження і не підлягають задоволенню.   

За ст.ст.  258,728 ЦК України до вимог про розірвання договору дарування застосовується позовна  даність в один рік, стосовно вимог про визнання  недійсним договору дарування діє  загальна позовна давність тривалістю у три роки.  

Перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення    правочину,  а відповідно до частини першої статті 261 ЦК  України –від дня, коли  особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

У суду не має підстав ставити під сумнів, що позивач ОСОБА_1 у липні 2010 року довідалась про існування оскаржуваного нею договору дарування.

Що стосується позовних вимог про  визначення позивачу додаткового  двомісячного строку, необхідного для подання заяви про   прийняття спадщини, слід зазначити наступне.

Оскільки позивачу відмовлено в задоволені позовних вимог про визнання недійсним договору дарування, не має потреби і у визначені їй додаткового строку для подання заяви про прийняття  спадщини –квартири,  враховуючи твердження позивача про відсутність іншого спадкового майна.

Крім того, за ст.88 ЦПК України, не підлягають  стягненню  на користь позивача ОСОБА_12, понесені нею судові  витрати, оскільки їй відмовлено у задоволенні позову.

Керуючись ст.ст.203,225,229,230,231,233,317,319,717,718 ЦК України, ст.ст.10,11,60,88, 209,212,214-215,218 ЦПК України, -

В И Р І Ш И В :

У задоволені позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування від 25.02.2003 року, зареєстрованого в реєстрі за №7-213, визначення додаткового строку для подання заяви про  прийняття спадщини - відмовити.

На рішення може бути подано апеляційну скаргу до Апеляційного суду Донецької області через Жовтневій районний суд м.Маріуполя протягом 10 днів з дня його проголошення. Особи, які  брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом 10 днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя :                                                                       Папаценко П.І.