КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД       

01601, м.Київ, пров. Рильський, 8                                                            т. (044) 278-46-14

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29.11.2011                                                                                           № 31/317-10

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого:          Яковлева  М.Л.

суддів:            Тарасенко К.В.

          Жук  Г.А.

при секретарі судового засіданні –  Марченко Ю.І.,

за участю представників сторін: згідно протоколу судового засідання від 29.11.2011 року по справі № 31/317-10 (в матеріалах справи)

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу іноземного підприємства «Технопарк», м. Дніпропетровськ на рішення  господарського суду м. Києва  від 11.07.2011 (оформленого відповідно до ст. 84 ГПК України 22.07.2011 року) у справі  № 31/317-10 (суддя – Пригунова А.Б.)

за позовом       іноземного підприємства «Технопарк», м. Дніпропетровськ

до                      товариства з обмеженою відповідальністю «Райффайзен Лізинг

                         Аваль»,  м. Київ  

про                    визнання договору фінансового лізингу недійсним

                                               ВСТАНОВИВ:

До господарського суду міста Києва з позовом звернулося іноземне підприємство «Технопарк», м. Дніпропетровськ до товариства з обмеженою відповідальністю «Райффайзен Лізинг Аваль» про визнання договору фінансового лізингу недійсним.

Рішенням від 11.07.2011 року (підписаного 22.07.2011 року) господарський суд міста Києва у задоволенні позовних вимог відмовив повністю.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням суду першої інстанції, позивач,  іноземне підприємство «Технопарк», м. Дніпропетровськ, звернулось до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, якою просить скасувати рішення господарського суду міста  Києва від 11.07.2011 року по справі № 31/317-10 та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги повністю.

Апеляційну скаргу позивач мотивує тим, що суд першої інстанції не з’ясував в повному обсязі обставини, що мають значення для справи, зокрема, скаржник зазначає, що спірний договір суперечить нормам Закону України «Про фінансовий лізинг» та положенням  Цивільного кодексу України.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 30.09.2011 року по справі № 31/317-10 вказану вище апеляційну скаргу прийнято до провадження та призначено перегляд рішення у судовому засіданні за участю повноважних представників сторін на 26.10.2011 року.

В межах двомісячного строку, встановленого для розгляду апеляційної скарги, в зв’язку з перебуванням судді-доповідача Нєсвєтової Н.М. на лікарняному, було проведено в порядку ст. 21 ГПК України повторний автоматичний розподіл справ.

Після автоматизованого розподілу справ 31.10.2011 року справу № 31/317-10 було передано на розгляд колегії суддів: головуючий суддя – Яковлєв М.Л., судді: Жук Г.А., Тарасенко К.В.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 01.11.2011 року по справі № 31/317-10 апеляційну скаргу було прийнято до свого провадження колегією суддів у складі головуючого судді – Яковлєва М.Л. та суддів: Жук Г.А., Тарасенко К.В.  і призначено перегляд рішення на 29.11.2011 року.

Представник позивача в судове засідання не з’явився, причини неявки не повідомив, про час та місце перегляду рішення повідомлений належним чином, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення (в матеріалах справи).

Представник відповідача своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу в порядку ст. 96 ГПК України не скористався, відзиву не подав, однак відсутність останнього не перешкоджає перегляду рішення по суті.

Враховуючи належне повідомлення судом апеляційної інстанції позивача про час та місце перегляду рішення, а також врахувавши думку представника відповідача з приводу розгляду апеляційної скарги за відсутністю представника позивача та врахувавши наявність всіх необхідних для здійснення перегляду рішення матеріалів, колегія суддів апеляційного суду прийняла рішення про розгляд апеляційної скарги за відсутністю представника позивача.

Заслухавши доповідь судді – доповідача, виступ представника відповідача,  перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а рішення господарського  суду міста Києва від 11.07.2011 року по справі №  31/317-10 – слід залишити без змін, виходячи з наступного.

Згідно зі ст. 99 ГПК України, в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у розділі ХІІ ГПК України.

Слід зазначити, що відповідно ст. 101 ГПК України, у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд не зв’язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено місцевим господарським судом,  14.02.2008 року між товариством з обмеженою відповідальністю «Райффайзен Лізинг Аваль» та іноземним підприємством «Технопарк» укладено договір (оренди) фінансового лізингу № L1738-02/08 (далі – договір), за умовами якого відповідач на підставі договору купівлі-продажу зобов’язався придбати у свою власність і передати на умовах фінансового лізингу, без надання послуг з управління та технічної експлуатації, у тимчасове володіння та користування за плату майно, найменування, технічний опис, модель, рік випуску, ціна одиниці, кількість і загальна вартість якого визначаються в специфікації, а позивач зобов’язався прийняти предмет лізингу та сплачувати лізингові платежі на умовах цього договору.

У відповідності до п. 1.2 договору строк лізингу складається з періодів лізингу, зазначених в графіку платежів та не може бути менше одного року.

Вартість предмета лізингу відповідно до п. 3.1 договору, становить 600 000,00 грн.

Відповідно до Специфікацій (додаток до договору № 2), предметом лізингу є автомобіль Hyundai HD-270 (Самоскид) рік випуску 2007, V двиг = 12920 куб.см., вартістю 600 000,00 грн. з ПДВ ( т. 1 а.с. 22).

На виконання умов договору фінансового лізингу, лізингодавець (відповідач) свої зобов’язання виконав та передав згідно акту приймання-передачі лізингоодержувачу предмет лізингу 27.02.2008 року (т. 1 а.с. 32).

Судом першої інстанції встановлено, що у зв’язку з наявністю у лізингоодержувача простроченої заборгованості  за договором фінансового лізингу № L1738-02/08  від 14.02.2008 року та враховуючи, що лізингоодержувачем було виявлено бажання здійснити реструктуризацію заборгованості, між контрагентами 28.02.2009 року укладено угоду про внесення змін до договору фінансового лізингу  № L1738-02/08 від 14.02.2008 року, пунктом 4 якої встановлено, що з моменту підписання угоди та договору в новій редакції реакція договору № L1738-02/08 від 14.02.2008 року втрачає чинність.

28.02.2009 року між товариством з обмеженою відповідальністю «Райффайзен Лізинг Аваль» та іноземним підприємством «Технопарк» було укладено договір фінансового лізингу № L1738-02/08 від 28.02.2009 року, за умовами якого відповідач на підставі договору купівлі-продажу зобов’язався придбати у свою власність і передати на умовах фінансового лізингу, без надання послуг з управління та технічної експлуатації, у тимчасове володіння та користування за плату майно, найменування, технічний опис, модель, рік випуску, ціна одиниці, кількість і загальна вартість якого визначаються в специфікації, а позивач зобов’язався  прийняти предмет лізингу та сплачувати лізингові платежі на умовах цього договору

Оспорюваний договір є договором фінансового лізингу, а тому правове регулювання спірних правовідносин здійснюється в т.ч. положеннями § 1 глави 58 Цивільного кодексу України, ст. 292 Господарського кодексу України та Закону України «Про фінансовий лізинг».

Частиною 7 ст. 179 Господарського кодексу України визначено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, встановлених Господарським кодексом.

Згідно ст. 806 Цивільного кодексу України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов’язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі). До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.

Статтею 2 Закону України «Про фінансовий лізинг» встановлено, що відносини, які виникають у зв’язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом.

Відповідно до ст. 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно зі ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погодженні ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 180 Господарського кодексу України визначає, що господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов‘язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору. Строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов‘язання сторін, що виникли на основі цього договору.

В порядку ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Стаття 6 Закону України «Про фінансовий лізинг» встановлює, що договір лізингу має бути укладений у письмовій формі. Істотними умовами договору лізингу є:  предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу);  розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Строк лізингу визначається сторонами договору лізингу відповідно до вимог цього Закону.

У відповідності до специфікації від 28.02.2009 року (додаток № 2 до договору фінансового лізингу № L1738-02/08 від 28.02.2009 року) предметом лізингу є автомобіль самоскид Hundai HD 270, 2007 р.в., V двигуна = 12920 куб.см., вартістю       852 816,76 грн. з ПДВ.

У додатку № 1 до договору фінансового лізингу № 2 сторонами було погоджено графік платежів від 28 лютого 2009 року. Згідно графіку авансовий платіж складає  120 000,00 грн., адміністративна комісія 6 000,00 грн., період лізингу – 36 місяців, лізингові платежі складають 972 725,67 грн., з яких 724 288,59 грн. погашення вартості предмета лізингу і 248 437,08 грн. комісія.

Позовні вимоги позивача ґрунтуються на тому, що оспорюваний договір не відповідає вимогам чинного законодавства, оскільки ані Законом України «Про фінансовий лізинг», ані нормами Цивільного кодексу України не передбачено зміну специфікації та умов договору після придбання предмета лізингу та його передачі в лізинг. Крім того, позивач зазначає, що спірний договір підписано особою, яка не має необхідного обсягу цивільної дієздатності, оскільки він підписаний лише Генеральним директором, підпис якого має юридичну чинність тільки при наявності підпису начальника операційного управління, а також договір не спрямований на реальне настання правових наслідків.

Частинами 1, 3, 5 ст. 626 Цивільного кодексу України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов’язками наділені обидві сторони договору. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом, або не випливає із суті договору.

Згідно з ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов’язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов’язків, зокрема є договори та інші правочини.

У відповідності до положень ч. 1 ст. 174 Господарського кодексу України господарські зобов’язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Згідно з ч. 1 ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

В апеляційній скарзі скаржник стверджує, що Законом України «Про фінансовий лізинг» не передбачено зміни специфікацій та умов придбання предмету лізингу після його фактичного придбання та передання лізингоодержувачу, а тому до оспорюваного договору не застосовуються норми вищевказаного закону.

Загальні правові та економічні засади фінансового лізингу визначені Законом України «Про фінансовий лізинг».

Так, у відповідності до ч. 2 ст. 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов’язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Положеннями статті 3 Цивільного кодексу України встановлено, що цивільне законодавство ґрунтується, зокрема, на принципах свободи договору.

Згідно з вимогами ст. 4 Цивільного кодексу України основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України. Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу.           

Відповідно до ст. 6 Цивільного кодексу України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Тобто, свобода договору означає право громадян або юридичних осіб, та інших суб’єктів цивільного права вступати чи утримуватися від вступу у будь-які договірні відносини.

Частиною 1 ст. 651 Цивільного кодексу України передбачено, що зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Враховуючи наведене, з огляду на те, що укладений сторонами договір фінансового лізингу передбачений актами цивільного законодавства, суд дійшов висновку, що у даному випадку сторони врегулювали свої відносини на власний розсуд в порядку ст. 6 Цивільного кодексу України, що не тягне за собою наслідком визнання вказаного договору недійсним.

Що ж до тверджень скаржника стосовно того, що до взаємовідносин сторін за договором не застосовуються норми ч. 2 ст. 16 Закону України «Про фінансовий лізинг», оскільки вказаною нормою не передбачено включення до лізингових платежів суми простроченої заборгованості лізингоодержувача перед лізингодавцем за договором фінансового лізингу, курсової різниці гривні у зв’язку зі зміною курсу долара США відносно гривні, нарахованих лізингодавцем лізингоотримувачу комісії і штрафних санкцій по прострочених рахунках та компенсації відсотків по фінансуванню придбання предмета лізингу, колегія апеляційного суду вважає за необхідне відзначити наступне.

Відповідно до ст. 16 Закону України «Про фінансовий лізинг» сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором. Лізингові платежі можуть включати: суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсотків за кредитом; інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов’язані з виконанням договору лізингу.

Тобто, з наведеного вбачається, що перелік лізингових платежів не є вичерпним та підлягає коригуванню у залежності від наявності витрат лізингодавця за відповідним договором.

При цьому, зазначені позивачем платежі, до яких, на його думку, не застосовуються положення ст. 16 Закону України «Про фінансовий лізинг», безпосередньо пов’язані із виконанням договору лізингу, а відтак – твердження позивача є безпідставними та необґрунтованими, про що також зазначив суд першої інстанції.

Щодо тверджень позивача про зміну сум вже сплачених платежів згідно договорів лізингу в новій редакції необхідно зазначити, що позивачем не враховано формули розрахунки зазначені в графіку платежів. Крім того, позивач добровільно погодився з новими зміненими сумами, що підтверджує підписання ним договору лізингу в новій редакції; необхідно зауважити, що розбіжності між сумами в новій і попередній редакції договору викликані тим, що відповідач для придбання лізингової техніки окрім власних коштів використовував і залучені кредитні кошти в іноземній валюті, в зв’язку з останнім сторони і узгодили збільшення суму лізингових платежів.

Що стосується збільшення умовами договору фінансового лізингу від 28.02.2009 року вартості предмета лізингу, то умовами договору фінансового лізингу від 14.02.2008 року (пункт 3.2) передбачена можливість після проведення фактичної передачі предмета лізингу лізингоодержувачу збільшення вартості предмета лізингу.

До того ж, відповідно до частини 3 статті 631 Цивільного кодексу України сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення.

Крім того, позивач стверджує, що оспорюваний договір підписаний особою, яка не має необхідного об’єму цивільної дієздатності, оскільки у преамбулі договору фінансового лізингу № L1738-02/08 від 28.02.2009 року зазначено, що товариство з обмеженою відповідальністю «Райффайзен Лізинг Аваль» діє в особі Генерального директора Петера Оберауера, що діє на підставі статуту, в особі начальника операційного управління ОСОБА_1, який діє на підставі довіреності від 29.12.2008 року № 29-12/08, або в особі головного юриста ОСОБА_2, яка діє на підставі довіреності від 29.12.2008 року № 29-12/08, або в особі начальника управління ризик-менеджменту ОСОБА_3, який діє на підставі довіреності від 29.12.2008 року № 29-12/08, однак в порушення вимог закону, на думку позивача, вищевказаний договір підписаний тільки однією особою – генеральним директором Петером Оберауером.

Відповідно до ч. 1 ст. 92 Цивільного кодексу України юридична особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Згідно зі ст. 97 Цивільного кодексу України управління товариством здійснюють його органи. Органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.

Як вбачається з матеріалів справи, керівником товариства з обмеженою відповідальністю «Райффайзен Лізинг Аваль» є Петер Оберауер, який займає посаду генерального директора та має право вчиняти юридичні дії від імені юридичної особи без довіреності.

При цьому, п. 12.3.5 Статуту товариства з обмеженою відповідальністю «Райффайзен Лізинг Аваль» встановлено, що генеральний директор без доручення представляє товариство в стосунках з будь-якими українськими та іноземними юридичними та фізичними особами, укладає цивільно-правові угоди від імені товариства в межах компетенції, передбаченої статутом та внутрішніми документами товариства.           

Таким чином, висновок місцевого господарського суду відповідає нормам чинного законодавства з приводу того, що генеральний директор товариства з обмеженою відповідальністю «Райффайзен Лізинг Аваль» є уповноваженою особою на підписання цивільно-правових угод та для нього не встановлено будь-яких обмежень щодо вчинення дій від імені товариства.

За переконанням колегії апеляційного суду, місцевий господарський суд також правомірно відхилив твердження позивача, що договір фінансового лізингу № L1738-02/08 від 28.02.2009 року є удаваним та вчинений з метою приховання іншого правочину, який сторони насправді вчинили, а також не спрямований на реальне створення правових наслідків, які обумовлені ним з огляду на наступне.

На думку позивача, оспорюваний договір фінансового лізингу № L1738-02/08 від 28.02.2009 року в частині повернення вартості предмета лізингу не спрямований на реальне настання правових наслідків, які ним обумовлені, оскільки фактично сторони мали на меті не виконання умов договору фінансового лізингу щодо сплати лізингових платежі, до складу яких входить відшкодування вартості предмету лізингу, а реструктуризацію заборгованості позивача перед відповідачем, що виникла на момент укладання оспорюваного договору.

В обґрунтування вищенаведених тверджень, позивач посилається на угоду про внесення змін до договору фінансового лізингу № L1738-02/08 від 14.02.2008 року та зазначає, що до оспорюваного договору в частині лізингових платежів мають застосовуватись правила, передбачені ст. 235 Цивільного кодексу України, оскільки він є удаваним.

Згідно з ч. 1 ст. 235 Цивільного кодексу України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Умовам оспорюваного правочину встановлено, що відповідач зобов’язується на підставі договору купівлі-продажу придбати у свою власність і передати на умовах фінансового лізингу, без надання послуг з управління та технічної експлуатації, у тимчасове володіння та користування за плату майно, найменування, технічний опис, модель, рік випуску, ціна одиниці, кількість і загальна вартість якого визначаються в специфікації, а позивач - прийняти предмет лізингу та сплачувати лізингові платежі.

При цьому, положеннями ст. 806 Цивільного кодексу України та ст. 1 Закону України  «Про фінансовий лізинг» встановлено, що за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов’язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Таким чином, дійсною метою договору фінансового лізингу № L1738-02/08 від 14.02.2008 року  є передання майна у тимчасове володіння та користування позивачу за плату та на певний строк, а також отримання від цього прибутку.

Тож, зі змісту оспорюваного договору вбачається, що він є саме договором фінансового лізингу та, відповідно, відсутні підстави стверджувати, що сторони мали на меті укладення іншого правочину, ніж той, який вони фактично уклали.

Разом з тим, слід відмітити, що договір купівлі-продажу № Р1738-02/08 підписаний трьома сторонами: продавцем, покупцем та лізингоодержувачем, що також підтверджує мету договору фінансового лізингу.

Крім того, колегія суддів апеляційного суду відзначає, що угода від 28.02.2009 року про внесення змін до договору фінансового лізингу № L1738-02/08 від 14.02.2008 року, якою, зокрема, передбачено реструктуризацію заборгованості іноземного підприємства «Технопарк» за договором фінансового лізингу № L1738-02/08 від 14.02.2008 року не є предметом оскарження у даній справі та не свідчить про удаваність оспорюваного договору.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України.

Відповідно до роз’яснення Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними» від 12.03.1999 року № 02-5/111, вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов’язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу України, міжнародним договорам, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України.

Тож, відповідно до положень чинного законодавства України, визнання правочину недійсним ставиться в залежність від його відповідності вимогам чинного законодавства та актам органів державної влади.   

Таким чином, колегія апеляційного господарського суду вважає положення договору фінансового лізингу таким, що повністю відповідає вимогам наведених вище норм чинного законодавства. (Такої ж правової позиції притримується і Вищий господарський суд України, зокрема в постанові № 5005/408/2011 (40/488) від 02.08.2011 року).

Отже, з огляду на наведене, суд першої інстанції правомірно прийшов до висновку про вільне волевиявлення позивача на укладення спірних договорів та угод.

Виходячи з викладеного, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку про обґрунтовану відмову місцевого суд в задоволенні позовних вимог в частині визнання недійсним договору фінансового лізингу № L1738-02/08 від 28.02.2009 року.

За правилами ст. 4-7 ГПК України, судове рішення приймається колегіально за результатами обговорення усіх обставин справи.

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень та подати до суду відповідні докази.

Як встановлено ст. 43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Згідно постанови Пленуму Верховного суду України від 18.12.2009 року № 14  «Про судове рішення у цивільній справі»,  рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а також правильно витлумачив ці норми. Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

Виходячи з викладеного вище, колегія суддів Київського апеляційного господарського суду дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а рішення господарського суду міста Києва від 11.07.2011 року у справі № 31/317-10  –  залишається без змін.

З огляду на вищезазначене, керуючись ст. 4-7, 33, 43, 99, 101-103, 105 ГПК України, Київський апеляційний господарський суд,

                                                П О С Т А Н О В И В:

1. Апеляційну скаргу іноземного підприємства «Технопарк», м. Дніпропетровськ на рішення господарського суду міста Києва від 11.07.2011 року у справі  №  31/317-10   залишити без задоволення.

2.  Рішення господарського суду міста Києва від 11.07.2011 року у справі                      № 31/317-10 залишити без змін.

3.  Матеріали справи № 31/317-10  повернути до господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили  з дня її прийняття.

Постанову апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку.

Головуючий суддя                                                                      Яковлев  М.Л.

Судді                                                                                          Тарасенко К.В.

                                                                                          Жук  Г.А.

01.12.11 (відправлено)