ВИЩИЙ  ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА          

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ          

 "21" грудня 2011 р.                                                                                    Справа № 40/242  

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого       Козир Т.П.

суддівГольцової Л.А.

Іванової Л.Б.

розглянувши матеріали

касаційної скарги Фірми "Т.М.М." –товариства з обмеженою відповідальністю

на рішення

та на постановуГосподарського суду міста Києва від 11.08.2011

Київського апеляційного господарського суду від 19.10.2011

у справі№ 40/242

господарського судуміста Києва

за позовомФірми "Т.М.М." –товариства з обмеженою відповідальністю

доТовариства з обмеженою відповідальністю "Ласка Лізинг"

провизнання частково недійсним договору фінансового лізингу №1290/04/2008

за участю представників сторін:

позивача:              ОСОБА_1., довіреність б/н від 05.12.2011;

відповідача:         ОСОБА_2., довіреність б/н від 10.01.2011;

ВСТАНОВИВ:

          Фірма "Т.М.М." –товариства з обмеженою відповідальністю звернулась до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Ласка Лізинг" про визнання недійсними п.п. 6.1.2, 12.4, 12.5, 12.6, 12.8 договору фінансового лізингу від 11.04.2008 № 1290/04/2008.

          Рішенням Господарського суду міста Києва від 11.08.2011 у справі № 40/242 (суддя Пукшин Л.Г.) в позові відмовлено повністю.

          Постановою Київського апеляційного господарського суду від 19.10.2011 (колегія суддів у складі: головуючий суддя –Авдеєв П.В., судді –Коршун Н.М., Куксов В.В.) рішення Господарського суду міста Києва від 11.08.2011 у справі № 40/242 залишено без змін.

          Не погоджуючись з рішенням Господарського суду міста Києва від 11.08.2011 та постановою Київського апеляційного господарського суду від 19.10.2011 у справі № 40/242, Фірма "Т.М.М." –товариства з обмеженою відповідальністю звернулась до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати вказані судові акти, прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Обґрунтовуючи підстави звернення з касаційною скаргою, скаржник послався на порушення судами обох інстанцій норм матеріального та процесуального права.

          Ознайомившись з матеріалами та обставинами справи на предмет надання їм судами попередніх інстанцій належної юридичної оцінки та повноти встановлення обставин справи, дотримання норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на наступне.

Місцевим та апеляційним господарськими судами під час розгляду справи встановлено, що Між відповідачем (Ллізингодавець) та позивачем (Лізингоодержувач) 11.04.2008 укладено договір фінансового лізингу №1290/04/2008 за умовами якого Лізингодавець зобов’язався придбати у свою власність транспортний засіб у відповідності до встановленої Лізингоодержувачем специфікації: тип: обладнання; марка, модель: ШТЕТТЕР-автобетоносмеситель АМ 10 FHC (дві одиниці); заводській №: буде встановлений в акті здачі-приймання майна; рік випуску: 2008 року; Специфікація продавця: додаток до договору купівлі-продажу від 11.04.2008 р.; та передати його без надання послуг з керування та технічної експлуатації Лізингоодержувачу в якості предмету лізингу у тимчасове володіння та користування за плату, а Лізингоодержувач зобов’язався прийняти його на умовах даного договору.

          Предметом спору у даній справі є вимога Лізингоодержувача про визнання недійсним п. 6.1.2 договору з підстав непогодження істотної умови договору та невідповідності застосування валютних коефіцієнтів структурі лізингових платежів, встановлених ч. 2 ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг", а також визнання недійсними п. п. 12.4, 12.5, 12.6, 12.8 договору з підстав суперечності їх приписам ст. 1212 ЦК України.

Статтею 204 ЦК України встановлено презумпцію правомірності правочину, згідно з якою правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Визнання договору недійсним є одним із способів захисту, який застосовується судом у випадках та порядку, визначеному цивільним законодавством.

Відповідно до приписів статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину  сторонами вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу; а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Зміст правочину складають як права та обов'язки, про набуття, зміну, припинення яких домовилися учасники правочину.

Стаття 6 Закону України "Про фінансовий лізинг" передбачає, що договір лізингу має бути укладений у письмовій формі. Істотними умовами договору лізингу є: предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу); розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Строк лізингу визначається сторонами договору лізингу відповідно до вимог цього Закону.

Частиною 2 статті 189 ГК України встановлено, що ціна є істотною умовою господарського договору. Ціна зазначається у договорі у гривнях.

Відповідно до статті 524 ЦК України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідно до п. 2.3 договору вартість майна, яке передається Лізингодавцем Лізингоодержувачу, складає суму еквівалентну 97282,00"у.е.", в тому числі ПДВ у розмірі 20% - 16 213,67 "у.е.", виражена у гривнях України. Вартість майна, що передається Лізингодавцем Лізингоодержувачу, в гривнях становить суму авансу, внесеного у відповідності до п. 6.4. договору, загальну суму платежів в погашення вартості майна, зазначену в Графі 4 Графіку внесення платежів (додаток № 1 до договору) по Курсу 1 та викупну вартість, зазначену в додатку № 1 до договору по Курсу 1.

Судами також з'ясовано, що сторонами в додатку № 1 –Графік внесення платежів, який є невід’ємною частиною договору, погоджено загальну суму платежів в погашення вартості майна та загальну суму лізингових платежів, а відтак колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій правомірно відхилили доводи позивача щодо непогодження сторонами істотної умови договору фінансового лізингу –ціни.

Відносно посилань позивача на невідповідність п. 6.1.2 договору ч. 2 ст.16 Закону України "Про фінансовий лізинг", суди виходили з того, що ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" визначено, що сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором. Лізингові платежі можуть включати: суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсотків за кредитом; інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.

Господарськими судами встановлено, що згідно з п. 6.1 договору сторони погодили, що валютою договору є умовна одиниця. Під умовною одиницею розуміється сума, відображена в гривнях та дорівнює одному Євро по курсу згідно п. 6.1.1 договору.

Пунктом 6.1.1 договору визначені такі поняття: Курс 1 - курс, встановлений НБУ для одного Євро станом на 15.08.2008 року;  Курс 2 - курс, встановлений НБУ для одного Євро на дату, визначену для проведення чергового лізингового платежу згідно графіку внесення платежів (додаток №1) до даного договору.

Відповідно до п. 6.1.2 договору поточний лізинговий платіж, який підлягає оплаті в гривнях, розраховується як добуток суми лізингового платежу відображеної в "у.о." згідно Графи 3 додатку № 1 на відповідну дату проведення платежу та Курсу 2. При цьому в погашення вартості майна відноситься сума, відображена в гривнях та розрахована як додаток відповідної суми в "у.о.", зазначеної в Графі 4 додатка № 1 та Курсу1. Різниця загальної суми поточного лізингового платежу, вираженого у гривнях та суми платежу, який відноситься в погашення вартості майна, вираженого в гривнях, вважається комісією Лізингодавця.

Згідно з частинами 1, 2 статті 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Частиною 2 ст. 632 ЦК України передбачено, що допускається можливість зміни ціни після укладення договору у випадках і на умовах, встановлених договором або законом, тобто, сторони мають право узгодити в договорі як розмір ціни (плати, винагороди тощо), так і спосіб її визначення чи подальшої зміни.

Постановою Верховного Суду України від 04.07.2011 у справі №12/149 за позовом ТОВ "Райффайзен Лізинг Аваль" до ТОВ "Спецгортехніка" про стягнення заборгованості за договором фінансового лізингу, прийнятою у відповідності до ст.ст. 11123-11125 ГПК України встановлено, що положення чинного законодавства визначають національну валюту України як єдиний законний платіжний засіб на території України, однак не містить заборони на вираження у договорі грошових зобов'язань в іноземній валюті, визначення грошового еквівалента зобов'язання в іноземній валюті, а також на здійснення перерахунку грошового зобов'язання у випадку зміни НБУ курсу національної валюти по відношенню до іноземної валюти.

Положення ст. 11128 ГПК України встановлюють обов'язковість судових рішень Верховного суду України.

Як суд першої інстанції так і апеляційний господарський суд, підставно зазначили, що чинним законодавством України обмежене застосування іноземної валюти лише як засобу платежу в розрахунках між резидентами, однак, не містить приписів щодо заборони на визначення грошового еквіваленту зобов'язання в іноземній валюті. При цьому, порядок визначення сум, що підлягають сплаті у гривнях, сторони можуть визначити у договорі.

Суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що спірний п. 6.1.2 договору, зміст якого спрямований на встановлення порядку здійснення перерахунку грошового зобов'язання у випадку зміни курсу НБУ національної валюти України по відношенню до іноземної валюти, не суперечить чинному законодавству, в тому числі ч. 2 ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг", який не містить прямої заборони щодо встановлення в договорі порядку визначення розміру лізингових платежів та комісії внаслідок збільшення курсу долара США по відношенню до гривні.

Також, колегія суддів вважає законним та обґрунтованим висновок судів про те, що п.п. 12.4, 12.5, 12.6, 12.8 договору фінансового лізингу узгоджуються з вимогами чинного законодавства та не суперечать ним.

При цьому, суд касаційної інстанції враховує, що за приписами ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента, визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 6 цього ж Кодексу встановлено право сторін укласти договір, який не передбачено актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства; сторони мають право відступити в договорі від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд; сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або суті правовідносин сторін.

Таким чином, суперечність правочину актам законодавства, як підстава його недійсності, повинна ґрунтуватися на повно та достовірно встановлених судами обставинах справи про порушення певним правочином (чи його частиною) імперативного припису законодавства чи укладення певного правочину всупереч змісту чи суті правовідносин сторін. Саме по собі відступлення сторонами від положення законодавства, регулювання їх іншим чином, не свідчить про суперечність змісту правочину цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Відповідно до ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

          Колегія суддів відзначає, що судами попередніх інстанцій встановлено не доведення позивачем невідповідності та суперечності п.п. 12.4, 12.5, 12.6, 12.8 договору фінансового лізингу актам цивільного законодавства. Посилання позивача на ст. 1212 ЦК України, як на підставу для визнання спірних пунктів договору недійсним, правомірно не прийняті судами, оскільки положення цієї статті визначають загальні умови існування цивільно-правових зобов'язань, які виникають у зв'язку із так званим безпідставним збагаченням, тобто набуттям або збереженням майна без достатньої правової підстави, а оспорюваними пунктами договору врегульований порядок вилучення та реалізації предмета лізингу у випадку порушення лізингоотримувачем умов договору.

Наявність умов, за яких виникає зобов'язання із набуття або збереження майна без достатньої правової підстави у відповідності до ст. 1212 ЦК України, підлягає доведенню та встановленню на загальних підставах при вирішенні спору про право, а отже доводи скаржника щодо обов'язку Лізингодавця повернути Лізингоодержувачу сплачені кошти в частині, яка відшкодовує частину вартості предмета лізинга, у випадку розірвання договору, жодним чином не стосуються предмету спору та не спростовують правильного висновку про відсутність обставин, з якими закон пов'язує визнання договору недійсним.

          Відповідно до ст. 1115 ГПК України, у касаційній інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи у суді першої інстанції за винятком процесуальних дій, пов'язаних із встановленням обставин справи та їх доказуванням. Касаційна інстанція використовує процесуальні права суду першої інстанції виключно для перевірки юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення у рішенні або постанові господарського суду.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази (ст. 1117 ГПК України).

          З урахуванням наведених правових положень та встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що доводи, викладені заявником у касаційній скарзі є необґрунтованими, оскільки вони, фактично, стосуються переоцінки доказів у справі, що виходить за межі компетенції суду касаційної інстанції.

Беручи до уваги межі перегляду справи в суді касаційної інстанції та повноваження останнього, колегія суддів приходить до висновку, що оскаржувані судові рішення відповідають вимогам матеріального та процесуального права і підстав для їх скасування не вбачається.

          Керуючись ст.ст. 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,-

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Фірми "Т.М.М." –товариства з обмеженою відповідальністю залишити без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 11.08.2011 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 19.10.2011 у справі № 40/242 –без змін.

Головуючий суддя                                                                                 Т. П. КОЗИР

Судді                                                                                                        Л.А. ГОЛЬЦОВА

                                                                                                                       Л.Б. ІВАНОВА