Україна

БРОВАРСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

                    м.Бровари                                                                                     Справа №  2-17/2011

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

«21»вересня 2011 року                                                                           м.Бровари Київської області

Броварський міськрайонний суд Київської області в складі:

головуючого судді Василишина В.О.,

                                              при секретарі Богдан Ю.В.,

за участю: представника позивача ОСОБА_1 –ОСОБА_2, відповідача ОСОБА_3 та його представника ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду цивільну                        справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання заповіту недійсним й про визнання права власності на нерухоме майно в порядку спадкування,

в с т а н о в и в:

У травні 2009 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним вище позовом, який обґрунтовувала тим, що 20 грудня 1997 року помер її батько ОСОБА_5 За життя               ОСОБА_5 було складено заповіт від 07 квітня 1995 року за яким він все своє майно заповів ОСОБА_3 Разом із тим, цей заповіт не може бути підставою для набуття прав та обов’язків щодо майна, яке належало ОСОБА_5, оскільки останній за життя зловживав алкогольними напоями у зв’язку із чим не міг розуміти значення своїх дій. Просить суд визнати недійсним заповіт ОСОБА_5 від 07 квітня 1995, посвідчений секретарем Великодимерської селищної ради Броварського району Київської області. Крім того, просить суд визнати за нею право власності на житловий будинок 58 по вулиці Богданівській в селищі міського типу ОСОБА_6 Димерка Броварського району Київської області.

У судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 –ОСОБА_2 позов підтримала й просила його задовольнити.

У судовому засіданні відповідач ОСОБА_3 та його представник ОСОБА_4 позов не визнали й просили у його задоволенні відмовити.

Заслухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, перевіривши матеріали справи й дослідивши зібрані докази, судом встановлені наступні факти та відповідні їм правовідносини.

Судом встановлено, що ОСОБА_5 помер 20 грудня 1997 року (а.с.8).

Як вбачається з витягу із Спадкового реєстру (спадкові справи) від 01 липня 2009 року, наданого Броварською районною державною нотаріальною конторою Київської області (а.с.27), спадкова справа щодо майна ОСОБА_5, який помер 20 грудня 1997 року, не відкривалася.

У судовому засіданні особи, які беруть участь у справі визнали, що із заявами про прийняття спадщини до нотаріальної контори вони не зверталися. Кожен із них про себе зазначив, що спадщина прийнята фактично, шляхом вступу у володіння та управління спадковим майном.

10 травня 1992 року ОСОБА_5 було складено заповіт на ім’я ОСОБА_1, за яким він все своє майно заповів останній (а.с.10).

07 квітня 2005 року ОСОБА_5 склав заповіт на все своє майно на ім’я                        ОСОБА_3, який посвідчено секретарем Великодимерської сільської ради ОСОБА_7 (а.с.53).

15 квітня 1995 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 укладено договір дарування, який посвідчено державним нотаріусом Броварської районної державної нотаріальної контори ОСОБА_8 й зареєстровано в реєстрі за номером 2260. За цим правочином ОСОБА_5 подарував, а ОСОБА_3 прийняв в дар житловий будинок з відповідними надвірними будівлями та спорудами за адресою: Київська область, Броварський район, село Велика Димерка, вулиця Богданівська, 58 (а.с.32).  

У судовому засіданні свідок ОСОБА_9 (мати позивача ОСОБА_1І.) дала покази про те, що свого часу вона перебувала у шлюбі із ОСОБА_5, який помер 20 грудня 1997 року.  За життя ОСОБА_5 весь час зловживав алкогольними напоями, чотири рази лікувався від алкогольної залежності. Він постійно не проживав у спірному будинку, не працював.                          Вона доглядала за ним, за нього сплачувала аліменти двом його дітям від першого шлюбу.                          У 1992 році ОСОБА_5 з власної ініціативи склав заповіт на ім’я їхньої спільної дитини ОСОБА_1 Після розлучення вона періодично приїздила до ОСОБА_5, однак у дома його не заставала. Сусіди бачили, що із 1993 року по 1996 рік ОСОБА_5 постійно перебував у стані алкогольного сп’яніння. Про смерть ОСОБА_5 вона довідалася випадково через рік після його поховання.

Свідок ОСОБА_10 (сестра свідка ОСОБА_9М.) дала покази про те, що ОСОБА_9 постійно допомагала ОСОБА_5, доглядала за ним. ОСОБА_5 зловживав алкогольними напоями, лікувався від алкогольної залежності. Після смерті ОСОБА_5 разом із сестрою постійно приїздила у спірний будинок, прибирала в ньому. У цьому будинку ніхто не проживав. Про складення ОСОБА_5 заповіту на ім’я  ОСОБА_1 вона дізналася випадково.              Про інший заповіт ОСОБА_5 на ім’я ОСОБА_3 їй не було відомо.       

Свідок ОСОБА_11 (мати відповідача ОСОБА_12І.) дала покази про те, що вона перебувала у шлюбі із ОСОБА_5, від якого є двоє дітей. Під час шлюбу вони разом будували спірний будинок. Після розлучення у цьому будинку проживав ОСОБА_5 Їй відомо про складення ОСОБА_5 у 1992 році заповіту на ім’я ОСОБА_1 За життя              ОСОБА_5 зловживав алкогольними напоями. Він постійно просив щоб до нього у будинок перейшов жити один із синів. Згодом у спірний будинок до ОСОБА_5 перейшов проживати син ОСОБА_3, який допомагав й доглядав за ним. У подальшому ОСОБА_5 склав заповіт на ім’я ОСОБА_3, а через деякий час уклав договір дарування спірного будинку. За життя ОСОБА_5 траплялися періоди, коли він не вживав алкогольних напоїв. Зокрема із 1993 року по 1996 рік він взагалі не вживав алкогольних напоїв.

Свідок ОСОБА_13 (сестра померлого ОСОБА_5П.) дала покази про те, що її брат у період шлюбу із ОСОБА_11 разом побудували спірний будинок. ОСОБА_5 після одруження із ОСОБА_9 почав зловживати алкогольними напоями. Від нього ОСОБА_9 вимагала продажу будинку. ОСОБА_5 хотів, щоб із ним у будинку проживав один із синів.                 Між ОСОБА_5 та його сином ОСОБА_3 були гарні стосунки.

Свідок ОСОБА_7 дала покази про те, що у 1992 році вона працювала секретарем Великодимерської сільської ради й посвідчувала заповіт ОСОБА_5 на ім’я                  ОСОБА_1 У сільську раду складати заповіт ОСОБА_5 прийшов із дружиною, на той час, ОСОБА_9 та донькою ОСОБА_1 Їй відомо, що ОСОБА_9 не проживала разом із ОСОБА_5 Останній навідувався до синів.

Свідок ОСОБА_14 дала покази, що вона проживала по сусідству із ОСОБА_5, який, будучи одруженим із ОСОБА_9, проживав у будинку один. Згодом до нього перейшов проживати син ОСОБА_3 Їй відомо, що протягом 1994 й 1995 років ОСОБА_5 вживав алкогольні напої, однак ніколи не було випадків, щоб він перебував у стані коли не міг розуміти значення своїх дій та не міг керувати ними.

Як вбачається із Акту посмертної судово-психіатричної експертизи № 480 від 23 грудня 2010 року (а.с.144) за життя, у тому числі й 07 травня 1995 року, ОСОБА_5 страждав на хронічний алкоголізм без виражених змін особистості, слабоумства та психотичних розладів, а тому він міг розуміти характер та значення своїх дій та керувати ними.

Відповідно до пунктів 1, 4, 5 «Прикінцевих та перехідних положень»Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року № 435-IV (далі –ЦК України) цей Кодекс набрав чинності з 01 січня 2004 року й застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов’язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Пунктом 1, частиною 2 пункту 16, пунктом 17 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування»від 30 травня 2008 року № 7 передбачено, що відносини спадкування регулюються правилами Цивільного кодексу України, якщо спадщина відкрилася не раніше 01 січня 2004 року. Заповіт є правочином, тому на нього поширюються загальні положення про правочини, якщо у книзі шостій ЦК немає відповідного правила. Право на пред’явлення позову про недійсність заповіту виникає лише після смерті заповідача.

За змістом пункту 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними»від 28 квітня 1978 року № 3 (яка була чинна на момент виникнення спірних правовідносин) угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом. Тому в кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов’язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

Подібні положення викладені й у пунктах 2, 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06 листопада 2009 року № 9, де вказано, що відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Статтею 1216 ЦК України визначено, що спадкуванням є перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Таким чином, спадщиною є сукупність прав та обов’язків спадкодавця, що належали йому на час смерті і не припинилися внаслідок смерті, натомість заповіт є одностороннім правочином фізичної особи, посвідчення якого відбувається у конкретно визначений час і повинно бути проведене відповідно до вимог законодавства, що діє на час такого посвідчення.  

З огляду на викладене, доводи представника позивача в обґрунтування позовних вимог, а також відповідача та його представника в запереченнях про те, що при вирішенні спору підлягає застосуванню Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року є помилковими. Спірні правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються Цивільним кодексом Української РСР від 18 липня 1963 року № 1540-VI (з наступними змінами та доповненнями) (далі –ЦК УРСР                 (1963 року)).

За змістом ст.ст. 534, 541 ЦК УРСР (1963 року) кожний громадянин може залишити за заповітом усе своє майно або частину його (не виключаючи предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку) одній або кільком особам, як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям. Заповіт повинен бути укладений у письмовій формі з зазначенням місця і часу його укладення, підписаний особисто заповідачем і нотаріально посвідчений.

Цивільний кодекс УРСР (1963 року) серед підстав, за яких та чи інша угода могла бути визнана недійною, зокрема ст.ст. 52, 54, 55 цього Кодексу, передбачав наступні випадки: - укладення угоди громадянином, визнаним недієздатним через душевну хворобу або недоумство; - укладення угоди без згоди піклувальника громадянином, обмеженим у дієздатності внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами; - укладення угоди громадянином, хоч і дієздатним, але який в момент її укладення перебував у такому стані, коли він не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними.

Статтями 10, 11, 60 ЦПК України чітко визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У судовому засіданні представником позивача не надано суду жодних переконливих доказів в обґрунтування доводів про те, що ОСОБА_5 під час складення заповіту - 07 квітня 1995 року, страждаючи на хронічний алкоголізм, перебував у такому стані, коли він не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними.  

Судом таких доказів під час розгляду справи, з урахуванням наведених вище положень      ст.ст. 10, 11, 60 ЦПК України, не здобуто.

Суд оцінює покази усіх допитаних у справі свідків разом з іншими матеріалами справи.            При цьому судом оцінюється й те, що жоден із свідків у своїх показах взагалі не вказав хоча б на якісь випадки у житті ОСОБА_5, коли він перебував у стані, коли взагалі не міг усвідомлювати значення своїх дій та не міг керувати ними. Не було повідомлено також випадків, за яких ОСОБА_5 перебував у такому психічному стані, який би хоча й не повністю але б істотно впливав на його здатність розуміти свої дії, зокрема й під час складення заповіту 07 квітня                   1995 року.

Оцінивши зібрані по справі докази, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 не ґрунтуються на положеннях цивільного законодавства України, які регулювали відносини спадкування й укладення правочинів станом на 07 квітня 1995 року, тобто на момент складення ОСОБА_5 оскаржуваного заповіту.

Інші доводи позивача щодо визнання заповіту недійсним, а саме, що ОСОБА_5 в момент його укладення не міг виразити свою волю, перебуваючи під психологічним тиском, застосуванням до нього погроз й під впливом збігу тяжких обставин свого підтвердження у судовому засіданні не знайшли.  

Позовні вимоги ОСОБА_5 про визнання права власності в порядку спадкування на спірне нерухоме майно також задоволенню не підлягають, оскільки будинок 58 по вулиці Богданівській в селищі міського типу ОСОБА_6 належить ОСОБА_3 на підставі договору дарування від 15 квітня 1995 року, посвідченого державним нотаріусом Броварської районної державної нотаріальної контори ОСОБА_8 й внесеного до реєстру за номером            2260 (а.с. 32, 135). Цей правочин не скасований і є чинним.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 10, 11, 35, 60, 212 – 215 ЦПК України, Броварський міськрайонний суд Київської області,

в и р і ш и в:

У задоволенні позову - відмовити.

Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду Київської області через Броварський міськрайонний суд шляхом подачі апеляційної скарги протягом десяти днів з дня його проголошення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Суддя                                                             В. О. Василишин

19.12.2011