Заводський районний суд м. Запоріжжя

Справа № 332/5739/23

Провадження №: 2/332/64/25

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 квітня 2025 р. м.Запоріжжя

Заводський районний суд м. Запоріжжя у складі:

головуючого судді - Сінєльніка Р.В.,

при секретарі - Васильченко Н.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Запоріжжі цивільну справу в порядку спрощеного провадження за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням шляхом виселення, -

ВСТАНОВИВ:

У 03 жовтня 2023 року ОСОБА_1 звернувся до Заводського районного суду із позовом про усунення перешкоди у користуванні власністю та виселити із будинку АДРЕСА_1 : ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , без надання іншого житлового приміщення.

Позовні вимоги мотивував тим, що є власником будинку садибного типу (домоволодіння) за адресою АДРЕСА_1 , як власник майна має право вільно, на власний розсуд володіти, користуватися, розпоряджається своїм будинком. Відповідачі були заселені до житлового приміщення у вищевказаному будинку колишнім співвласником будинку ОСОБА_4 , як члени його сім`ї. Однак, ще в 2009 році ОСОБА_4 подарував належні йому 12/25 часток будинку садибного типу (домоволодіння) за адресою АДРЕСА_1 матері позивача ОСОБА_5 , що підтверджується договором дарування частини домоволодіння від 05.08.2009 року посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Ніколаєвською Л.Б., зареєстрованим в реєстрі за № 1004. Договір містить пункт про підтвердження Дарувальником розуміння необхідності виселення з домоволодіння, згоду на таке виселення та підтвердження відсутності права користування будинком в інших осіб. Згода на укладання договору була надана відповідачкою ОСОБА_3 .

Після укладання вищевказаного договору дарування частини домоволодіння від 05.08.2009 року, оскільки на той час ОСОБА_5 вже належало 31/100 часток домоволодіння за адресою АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого Першою Запорізькою державною нотаріальною конторою 25.11.2008 року за реєстровим № 1-2794, та 21/100 часток домоволодіння на підставі свідоцтва № НОМЕР_1 про право особистої власності на домоволодіння, виданого міськжитлоуправлінням виконкому Запорізької міської ради народних депутатів 27.11.1996, зареєстрованого Орендним підприємством «Запорізьке міжміське бюро технічної інвентаризації» 27.11.1996 в реєстровій книзі №85 за реєстровим номером № 13105, вона стала єдиним власником всього будинку садибного типу (домоволодіння). Однак відповідачі не зважаючи на пункт 5 Договору Дарування від 05.08.2009 року відмовлялись висилитись з займаного приміщення на вимоги ОСОБА_2 усунути перешкоди у користуванні нею жилим приміщенням шляхом виселення, оскільки відповідачі вже на той час порушували засади добросусідства та вона не мала можливості в повній мірі користуватися належним їй майном, відповідачі не реагували.

06.09.2023 року був укладений договір дарування нерухомого майна, відповідно до умов якого ОСОБА_5 передала у власність, а ОСОБА_1 прийняв в дар будинок садибного типу (домоволодіння) АДРЕСА_1 . Вказаний вище договір посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Чепковою О.В., зареєстрований в реєстрі за № 3388.

Після укладання договору проведено державну реєстрацію права власності на нерухоме майно індексний номер витягу 345563736, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав.

Поряд із тим, ОСОБА_1 не може реалізувати свої законні права, як власника нерухомого майна в повній мірі, оскільки у належному йому будинку проживають відповідачі, які не є членами його родини та відмовляються висилитися з будинку та системно порушують засади добросусідства, вчиняють сварки, порушують правила співжиття і роблять неможливим проживання з ними в одному будинку.

Зазначав, що жодних домовленостей між ним та відповідачами щодо користування (платне чи безоплатне) займаними ними приміщеннями немає.

Посилаючись на вищевказані обставини просив позов задовольнити і усунути йому перешкоди у користуванні власністю та виселити із будинку АДРЕСА_1 : ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , без надання іншого житлового приміщення.

Ухвалою від 05.10.2023 року було відкрито провадження по даній справі.

Від відповідача ОСОБА_3 надійшов відзив на позовну заяву, згідно якого Відповідачка вважає позов необґрунтованим, незаконним та таким що не відповідає задоволенню. Відповідач зазначала, що у статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках встановлених законом. У частині першій статті 156 Житлового кодексу України передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника. Відповідачі вселилися до будинку на законних підставах як члени сім`ї колишнього власника і такого статусу не втрачали.

Відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, як проживають з ним, мають право на користування цим житлом.

Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

За вказаних вище обставин Відповідач просила у задоволенні позову відмовити (а/с 72-77).

Представником Позивача, адвокатом Нємна Т.І. до суду були подані пояснення по справі, згідно яких сторона Позивача зазначала про те, що Відповідачі не є та ніколи не були членами родини ОСОБА_1 та його матері (попереднього власника). З 2009 року, відповідачі були обізнані про відчуження частини будинку в якій вони мешкали, шляхом укладання договору дарування, наслідки якого сторонам були роз`яснені нотаріусом. З 2009 року відповідачі користуються 12/25 частинами домоволодіння які були відчужені за договором дарування без будь-яких правових підстав, без надання доступу як колишньому власнику майна ОСОБА_5 та я теперішньому власнику ОСОБА_1 . На вимогу про виселення Відповідачі не реагують, порушують засади добросусідства. Дозвіл на проживання ОСОБА_1 , відповідачам не надавав, приміщень з кола належних йому на праві власності для проживання відповідачів не визначав та не надавав, домовленості про платне чт безоплатне користування займаними відповідачами приміщеннями між сторонами відсутні.

У судове засідання 24.04.25р. з`явились представник позивача - адвокат Нємна Т.І., відповідач ОСОБА_3 , представник відповідача - адвокат Яма Д.М.

Позивач ОСОБА_1 в судове засідання не з`явився, про час та дату судового засідання був повідомлений у встановленому законом порядку. У попередніх засіданнях надав пояснення по суті позовних вимог, позов підтримав, просив позовні вимоги задовольнити повному обсязі.

Відповідач ОСОБА_2 судове засідання не з`явився, про час та дату судового засідання був повідомлений у встановленому законом порядку.

Вислухавши думку сторін, суд прийшов до висновку про можливість розглядати справу без участі сторін, що не з`явились, оскільки були належним чином повідомлені про час та дату розгляду справи.

Відповідачка ОСОБА_6 , у судовому засідання позовну заяву не визнала у повному обсязі. Пояснювала, що вона не має іншого житла, живе у будинку АДРЕСА_1 багато років, брала разом з чоловіком участь у його будівництві, вважає себе такою, що не втратила право користування частиною житлового будинку. Представник відповідача ОСОБА_6 адвокат Яма Д.М. зазначив, що відповідачка не має іншого житла, була вселена у спірне приміщення на законних підстав як дружина колишнього власника, а відтак не може втратити право користування житлом.

В судовому засідання були допитані свідки з боку позивача, ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , який проживає за адресою АДРЕСА_1 .

Свідок пояснив, що знає родину Позивача з дитинства, він неодноразово був вдома у ОСОБА_1 за адресою АДРЕСА_1 , бачив, що у другій половині будинку проживають Відповідачі, неодноразово був свідком сварок між Відповідачкою та родиною Позивача, ініціатором яких була Відповідачка. Пояснив, що Відповідачі не є членами родини Позивача та між ними за весь час проживання не було добросусідських відносин. Позивач вимагав добровільного виселення Відповідачів, однак останні добровільно виселитись відмовляються. Також свідок пояснив, що відповідачі вживають алкоголь, відносини з позивачем дуже погані, у позивача один з відповідачів вкрав гантелі, відповідачі сваряться та нецензурно виражаються на адресу позивача. На половину будинку, де проживають відповідачі, позивач доступу не має, тому там неможливо зробити ремонт.

Свідок ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , який проживає у АДРЕСА_2 , пояснив, що є другом Позивача, вони колись працювали разом. З тих під підтримують дружні стосунки між родинами. Він неодноразово бував вдома Позивача, та був свідком сварок із сусідами - Відповідачами. Відповідачі проживають у половині домоволодіння Позивача, у будинок два окремі входи, між частинами домоволодіння паркан, доступу до частини яку займають відповідачі Позивач та його родина не мають. Також свідок пояснив, що відповідачі під час сварок оскорбляли мати позивача. Коли свідок приходив у гості до позивача, то відповідачі через огорожу вчиняли сварку та нецензурно виражались на адресу позивача та членів його сім`ї. В другу половину будинку позивач не може попасти, оскільки його не пускають відповідачі.

Розглянувши матеріали справи та дослідивши надані письмові докази, заслухавши представників сторін, встановивши фактичні обставини та відповідні їм правовідносини, суд приходить до висновку, що позов підлягає задоволенню з нижченаведених підстав.

Судом встановлено, що 12/25 часток домоволодіння за адресою АДРЕСА_1 належало ОСОБА_4 , на підставі дублікату свідоцтва № НОМЕР_2 про право власності на домоволодіння, виданого Запорізьким міськкомунгоспом виконкому Запорізької міської ради народних депутатів 27.11.1996 року, зареєстрованого в Орендному підприємстві Запорізьке міське бюро технічної інвентаризації 21.05.2009 року на підставі витягу № 22794384 про реєстрацію права власності на нерухоме майно, реєстраційний № 25466217.

13/25 часток домоволодіння за адресою АДРЕСА_1 належало ОСОБА_5 , з них: 31/100 часток домоволодіння за адресою АДРЕСА_1 належало ОСОБА_5 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого Першою Запорізькою державною нотаріальною конторою 25.11.2008 року за реєстровим № 1-2794, та 21/100 часток домоволодіння на підставі свідоцтва № НОМЕР_1 про право особистої власності на домоволодіння, виданого міськжитлоуправлінням виконкому Запорізької міської ради народних депутатів 27.11.1996, зареєстрованого Орендним підприємством «Запорізьке міжміське бюро технічної інвентаризації» 27.11.1996 в реєстровій книзі №85 за реєстровим номером № 13105.

05.08.2009 року ОСОБА_4 подарував належні йому 12/25 часток будинку садибного типу (домоволодіння) за адресою АДРЕСА_1 матері позивача ОСОБА_5 , відповідно договору дарування частини домоволодіння від 05.08.2009 року посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Ніколаєвською Л.Б., зареєстрованим в реєстрі за № 1004. Відповідно абзацу другого пункту 5 Договору, 12/25 частин домоволодіння, як внесок до статутного капіталу юридичних осіб не передані, щодо них відсутні судові спори. Особи котрі проживають (або) зареєстровані в вищевказаній частині домоволодіння на момент укладання цього договору, не заперечують проти виселення (зняття з реєстрації) з частини домоволодіння. Внаслідок дарування 12/25 частин домоволодіння не буде порушено прав та законних інтересів інших осіб, в тому числі неповнолітніх та малолітніх дітей, що підтверджується їх відсутністю в реєстрації в домовій книзі, вид. Заводським РВ УМВС України в Запорізькій області 07.07.2005 року. Відповідно пункту 7 Договору, дарування 12/25 частини домоволодіння вчиняється за згодою дружини ОСОБА_4 - ОСОБА_3 , зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_1 , викладеною у вигляді заяви, справжність підпису на якій засвідчено Ніколаєвською Л.Б., приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Запорізької області 05.08.2009 року за реєстровим № 1003, що призначена для зберігання у справах нотаріуса.

06.09.2023 року був укладений договір дарування нерухомого майна, відповідно до умов якого ОСОБА_5 передала у власність, а ОСОБА_1 прийняв в дар будинок садибного типу (домоволодіння) АДРЕСА_1 . Вказаний вище договір посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Чепковою О.В., зареєстрований в реєстрі за № 3388 та проведено державну реєстрацію права власності на нерухоме майно індексний номер витягу 345563736, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав.

Відповідно листа Департаменту реєстраційних послуг управління державної реєстрації фізичних осіб відділу реєстрації фізичних осіб по Заводському району Запорізької міської ради від 22.05.2023 року № 04-25/2-71 ОСОБА_3 знята з реєстрації місця проживання за адресою АДРЕСА_1 за заявою власника ОСОБА_1 , згідно з пунктом 2 частини 1 статті 18 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні»

Відповідно листа Департаменту реєстраційних послуг управління державної реєстрації фізичних осіб відділу реєстрації фізичних осіб по Заводському району Запорізької міської ради від 22.05.2023 року № 04-25/2-71 ОСОБА_2 знятий з реєстрації місця проживання за адресою АДРЕСА_1 за заявою власника ОСОБА_1 , згідно з пунктом 2 частини 1 статті 18 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні».

Отже, вищезазначеними матеріалами справи (а/с 8-29) та показами свідків ОСОБА_8 та ОСОБА_7 підтверджено, що Відповідачі станом на дату розгляду справи продовжують проживати та одноосібно, без надання доступу Позивачу, користуються частиною домоволодіння по АДРЕСА_1 . Домовленості між сторонами щодо займаного приміщення та користування ним на платній чи безоплатній основі відсутні. Сторони не є членами родини.

Вирішуючи справу по суті суд зазначає, що ОСОБА_1 є власником спірного житлового будинку, тому відповідно до положень статті 391 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) має право вимагати усунення перешкод у здійсненні нею права користування та розпорядження своїм майном.

Сторони по справі не пов`язані та ніколи не були пов`язані спільним побутом і не мають взаємних домовленостей та обов`язків.

Для правильного вирішення спору суд вважає за необхідне застосувати до спірних правовідносин норми статей 319, 395, 406 ЦК України щодо захисту права власності та враховує, що правовою підставою для проживання Відповідачів у спірному домоволодінні були сімейні відносини із ОСОБА_4 , право власності та користування на частку домоволодіння якого припинилось з моменту укладання договору дарування частки 05.08.2009 року, з припиненням яких припинилася й підстава для проживання відповідачів у цьому будинку. ОСОБА_3 про наслідки укладання вказаного договору дарування було відомо, що підтверджено її згодою, достовірність підпису у якій підтверджено нотаріально. Відтак сервітут у вигляді права ОСОБА_3 , ОСОБА_2 користування будинком належним Позивачу припинився ще 05.08.2009 року.

Згідно п.3. ч. 1 статті 406 ЦК України, сервітут припиняється з моменту припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту, згідно з частиною другою статті 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, що мають істотне значення. Такими обставинами є відсутність будь-яких відносин між сторонами, неможливість їх спільного проживання, фактичне припинення сервітуту з 05.08.2009 року шляхом укладання договору дарування частки домоволодіння.

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування і розпорядження своїм майном. Водночас захист ОСОБА_1 свого права власності не тягне за собою порушення права ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на житло, бо право на проживання (реєстрацію) у спірному домоволодінні припинено 05.08.2009 року в наслідок укладання договору дарування власником частки домоволодіння та відсутності підстав для виникнення права проживання (сімейних відносин, договірних відносин та домовленосей тощо) з наступними власниками.

Матеріалами даної справи та поясненнями сторін підтверджується обізнаність відповідачів про наслідки укладання договору дарування від 05.08.2009 року та їх фактичну згоду на припинення права перебування, користування (реєстрації) у спірному житловому приміщенні, розуміння необхідності виселення.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов`як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом. Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У пунктах 40-44 рішення Європейського суду з прав людини (далі- ЄСП) від 2 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" (Заява N 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття "житло" не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Прокопович проти Росії" (Prokopovich v. Russia), заява N 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства" (McCann v. the United Kingdom), заява N 19009/04, п. 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві" (див. рішення від 18 грудня 2008 р. у справі "Савіни проти України" (Saviny v. Ukraine), заява N 39948/06, п. 47).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі "Зехентнер проти Австрії" (Zehentner v. Austria), заява N 20082/02, п. 56, ECHR 2009-...). Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі "Коннорс проти Сполученого Королівства" (Connors v. the United Kingdom), заява N 66746/01, пункт 82).

Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі "Зехентнер проти Австрії", зазначене вище, п. 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 09 жовтня 2007 року у справі "Станкова проти Словаччини" (Stankova v. Slovakia), заява N 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі "МакКенн проти Сполученого Королівства", п. 50; рішення від 15 січня 2009 р. у справі "Косіч проти Хорватії" (Cosic v. Croatia), заява N 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі "Пауліч проти Хорватії" (Paulic v. Croatia), заява N 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy) [ВП], заява N 33202/96, п. 110, ECHR 2000-I).

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Разом із тим суд звертає увагу на те, що у спірних правовідносинах права позивача, як власника житлового будинку, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно "суспільний інтерес"; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу", враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

У даному випадку спір виник між власником житлового будинку, та особами які не є і ніколи не були членами його родини, не ведуть з ним спільного домогосподарства, не пов`язані жодними зобов`язаннями стосовно спірного домоволодіння, та які з 2009 року обізнані про припинення права їх проживання у будинку із наданням останніх згоди на їх виселення.

Таким чином суд приходить до висновку про відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин норм ЖК УРСР, зокрема ст. 156, а виселення Відповідачів з спірного домоволодіння є пропорційним у контексті приписів статті 8 Конвенції.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Нормами статті 3 СК України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Відповідно до статті 150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Згідно зі статтею 156 ЖК УРСР Члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї.

У статті 7 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

При цьому необхідно звернути увагу, що ЖК УРСР був прийнятий 30 червня 1983 року і він не відображає усіх реалій сьогодення. ЦК України є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше у часі, тому темпоральна колізія вирішується саме на користь норм ЦК України.

Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

Можна зробити висновок, що законодавець при прийнятті ЦК України у вказаній статті не визначив особливостей застосування норм ЦК України до житлових правовідносин в цілому, разом з тим, відносини, які регулюються ЖК УРСР, у своїй більшості є цивільно-правовими та мають регулюватися саме нормами ЦК України.

У рішеннях Конституційного Суду України N 4-зп від 3 жовтня 1997 року у справі за конституційним зверненням ОСОБА_3 щодо офіційного тлумачення частини п`ятої статті 94 та статті 160 Конституції України (справа про набуття чинності Конституцією України) N 18/183-97 та N 5-рп/2012 від 13 березня 2012 року у справі за конституційним зверненням громадянки ОСОБА_4 щодо офіційного тлумачення положення частини четвертої статті 3 Закону України "Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва" (справа про заборону розірвання договорів інвестування житлового будівництва) N 1-7/2012зазначено, що конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього.

Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.

У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

У частині першій статті 402 ЦК України вказано, шо сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.

Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

При порівнянні норм ЖК УРСР та ЦК України можна зробити такі висновки:

У частині першій статті 156 ЖК УРСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права.

Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника.

Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу.

Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника.

Відповідно до статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено перелік речових прав, похідних від права власності:

-право користування (сервітут);

-інші речові права відповідно до закону.

Тобто під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи.

У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі N 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі N 753/481/15-ц (провадження N 6-13113цс16), від 09 жовтня 2019 року у справі N 695/2427/16-ц, (провадження N 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі N 523/12186/13-ц (провадження N 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.

Під необхідністю втручання мається на увазі, що воно відповідає нагальній соціальній потребі, і, зокрема, є пропорційним до поставленої законної мети (рішення у справі "Кутцнер проти Німеччини", пункт 60).

Статтею 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Способи захисту цивільних прав і інтересів визначені у статті 16 ЦК України, і такий перелік не є вичерпним.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Також перераховані конкретні способи захисту цивільних прав та інтересів.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Аналогічні висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.10.2020р. по справі № 447/455/17.

Суд врахував вимоги ОСОБА_1 про визнання припиненим права користування спірним будинком на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції. Вважає, що припинення права користування відповідачів спірним житлом відповідає такій пропорційності, з огляду на те, що з 05.08.2009 року Відповідачі були згодні виселитись із займаного приміщення, надавали на це згоду, були попереджені та розуміли зміст ст. 376, 377 Цивільного кодексу України, ст. 12 ЗУ «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», між сторонами відсутні будь-які домовленості щодо спільного користування житловим будинком на платній чи безоплатній основі, дозволу на проживання відповідачів у спірному володінні ОСОБА_1 , ніколи не надавав, між сторонами спору склалися вкрай неприязні стосунки.

Разом із тим, встановивши, що права позивача порушені у контексті статті 8 Конвенції, необхідно зазначити, що порушено і його права, як власника житлового приміщення, гарантовані також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Матеріали справи не містять належних та допустимих доказів, обставин на які посилається відповідач ОСОБА_3 , не містять доказів наявності родинних відносин з власником спірного майна, надання ОСОБА_1 дозволу на проживання Відповідачів у спірному у домоволодінні, наявності домовленостей між сторонами про порядок користування спірним майном. Поряд із тим матеріали справи містять докази обізнаності Відповідачів про відчуження майна 05.08.2009 року на підставі договору дарування, розуміння наслідків укладання такого договору та надання згоди на його укладання.

Разом з цим, судом встановлено, що між позивачем та відповідачами склались нестерпні відносини внаслідок сварок та образ, які допускали відповідачі на користь позивача, що підтверджено поясненнями свідків ОСОБА_8 та ОСОБА_7 .

Також, неприязні стосунки між сторонами посилились внаслідок вчинення відповідачем ОСОБА_2 кримінального правопорушення відносно позивача ОСОБА_1 , що підтверджено вироком Заводського районного суду м.Запоріжжя від 01.02.21р., яким ОСОБА_2 засуджений за ч.1 ст.185 КК України за крадіжку майна, належного ОСОБА_1 (а.с. 178-180).

Отже, вирішуючи питання балансу між правом позивача як власника користуватись своїм майном та права відповідачів на житло суд вважає за необхідне захистити права позивача, враховуючи поведінку відповідачів, які сформували постійні сварки та неможливе сумісне існування, небажання відповідачів надавати позивачу доступ для ремонту та обслуговування до частини будинку, яку вони займали, та вчинення кримінально караних дій по відношенню до позивача.

Такий висновок суду ґрунтується на принципах застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, а саме те, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Суд вважає, що захист прав легітимного власника житла, яким є позивач, і який потерпає від неправомірних та недружніх дій відповідачів, є пропорційним заходом у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Можливість такого підходу при вирішенні подібних категорій справ підтверджена у правових висновках, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.10.2020р. по справі № 447/455/17.

На підставі вищевикладеного, суд приходить до висновку, що позов законний, обґрунтований, тому підлягає задоволенню.

У зв`язку із задоволенням позову з відповідачів в рівних частках на користь позивача в силу ст.141 ЦПК України підлягають стягненню витрати по сплаті судового збору, тобто в сумі по 1073 грн. 60 коп. з кожного, сплата якого на загальну суму 2147 грн. 20 коп. підтверджена документально (а/с5) .

Керуючись ст.ст. 12, 13, 81, 89, 141, 259, 263-265 ЦПК України, суд,

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 - задовольнити.

Усунути перешкоди ОСОБА_1 у користуванні власністю та виселити із будинку АДРЕСА_1 : ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , без надання іншого житлового приміщення.

Стягнути з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати по сплати судового збору в сумі по 1073 грн. 60 коп. з кожного.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту рішення до Запорізького апеляційного суду.

Повний текст рішення виготовлено 29.04.2025р.

Суддя Р.В.Сінєльнік