Справа № 127/6705/25

Провадження 2/127/1193/25

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 травня 2025 року м. Вінниця

Вінницький міський суд Вінницької області в складі головуючого судді Борисюк І.Е., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Коллект центр» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, -

ВСТАНОВИВ:

До Вінницького міського суду Вінницької області звернулось Товариство з обмеженою відповідальністю «Коллект центр» з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості.

Позовні вимоги мотивовані тим, що 27.09.2021 між ТОВ «Мілоан» та ОСОБА_1 було укладено договір № 3871643, відповідно до умов якого відповідачці було надано позику в сумі 3 000, 00 гривень. 28.12.2021 між ТОВ «Мілоан» та ТОВ «Вердикт Капітал» було укладено договір факторингу № 28-12/2021-72, у відповідності до якого ТОВ «Мілоан» передало (відступило) ТОВ «Вердикт Капітал» належні йому права вимоги до боржників, зокрема до ОСОБА_1 за договором № 3871643. У свою чергу, ТОВ «Вердикт Капітал» передало (відступило) ТОВ «Коллект центр» відповідно до договору про відступлення прав вимоги № 10-01/2023 від 10.01.2023 належні йому права вимоги до боржників, зокрема до ОСОБА_1 за договором № 3871643. Відповідачка свої зобов`язання за договором не виконала, у зв`язку з чим виникла заборгованість, яка становить 22 170, 00 гривень, з яких: 3 000, 00 гривень – заборгованість за тілом кредиту; 19 170, 00 гривень – заборгованість за процентами.

Вищевикладене й стало підставою для звернення до суду позивача із вимогами про стягнення на його користь з відповідачки заборгованості за кредитним договором № 3871643 від 27.09.2021 в сумі 22 170, 00 гривень. Також, позивач просив суд стягнути з відповідача на його користь судові витрати.

Ухвалою суду від 04.03.2025 вищевказану заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Також, даною ухвалою запропоновано учасникам справи надати суду заяви по суті справи та докази у строк, встановлений судом.

На виконання вимог ч. 7 ст. 43 і абз. 2 ч. 1 ст. 177 ЦПК України позивачем надано разом із позовом, поданим до суду в електронній формі, докази надсилання відповідачці за адресою її місця проживання (перебування), зареєстрованою у встановленому законом порядку, листом з описом копії позовної заяви із доданими до неї документами (трекінг відправлення 0503746447142). (а.с. 16-17)

За інформацією з офіційного веб-сайту Укрпошти вбачається, що вищевказане поштове відправлення було повернуто на адресу відправника із відміткою «за закінченням терміну зберігання».

З матеріалів справи вбачається, що поштове відправлення із ухвалою суду від 04.03.2025, після його повторного направлення відповідачці за адресою її місця проживання (перебування), зареєстрованою у встановленому законом порядку, було вручно останній особисто 10.04.2025. (а.с. 62)

Враховуючи положення ст. 128 ЦПК України, вважається, що відповідачка була належним чином повідомленою про розгляд справи. Також, враховуючи положення п. 3 ч. 6 ст. 272 ЦПК України, ухвала суду від 04.03.2025 вважається врученою відповідачці 10.04.2025.

У строк, визначений судом ухвалою від 04.03.2025, від відповідачки відзив на позов не надійшов.

Будь-які докази по справі, крім поданих позивачем разом із позовною заявою, чи клопотання, від учасників справи на адресу суду не надходили.

Враховуючи вищевикладене та положення ст. 279 ЦПК, суд розглядає справу за наявними у справі матеріалами.

При розгляді справи судом встановлені наступні факти та відповідні їм правовідносини.

27.09.2021 ОСОБА_1 звернулась до ТОВ «Мілоан» із анкетою-заявою на кредит. (а.с. 24-24зв.)

Того ж дня, 27.09.2021, між ОСОБА_1 та ТОВ «Мілоан» було укладено договір про споживчий кредит № 3871643, відповідно до умов якого фінансова установа зобов`язалась надати ОСОБА_1 кредит в сумі 3 000, 00 гривень на споживчі потреби строком на 15 днів з 27.09.2021 до 12.10.2021. В свою чергу відповідачка зобов`язалась повернути кредит, сплатити комісію та проценти за користування кредитом у встановлений п. 1.4 договору термін та виконати інші зобов`язання у повному обсязі на умовах та в строки/терміни, що визначені договором. (а.с. 18-22)

Додатком № 1 до вищевказаного договору сторони погодили графік платежів. (а.с. 22зв.)

Відповідачка підтвердила, що до укладення вищевказаного кредитного договору вона, зокрема, ознайомилась з наявними схемами кредитування, з інформацією передбаченою ч. 2 і ч. 3 ст. 9 Закону України «Про споживче кредитування»; отримала у письмовій формі (у вигляді електронного документа розміщеного в особистому кабінеті) паспорт споживчого кредиту, який є невід`ємною частиною цього договору, та проєкт цього договору разом з додатками (в електронному вигляді в особистому кабінеті), інформацію, зазначену в Законі України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» та Законі України «Про споживче кредитування»; ознайомилась з усіма його умовами (у т.ч. викладеними у п. 6.3) та Правилами, що розміщені на веб-сайті Товариства та є невід`ємною частиною цього договору. Також відповідачка підтвердила, що умови договору їй зрозумілі, договір адаптовано до її потреб та фінансового стану (п. 5.1. кредитного договору).

28.12.2021 між ТОВ «Мілоан» та ТОВ «Вердикт Капітал» було укладено договір факторингу № 28-12/2021-72, у відповідності до якого ТОВ «Мілоан» передало (відступило) ТОВ «Вердикт Капітал» належні йому права вимоги до боржників, зокрема до ОСОБА_1 за договором № 3871643 від 27.09.2021. (а.с. 34-39)

Так, згідно із п. 6.1.4. вищевказаного договору факторингу, право вимоги переходить до фактора після оплати фінансування з моменту підписання Акту приймання-передавання Реєстру Боржників (додаток № 4), який є підтвердженням передачі фактору права грошової вимоги до боржників, після чого фактор стає новим кредитором по відношенню до боржників стосовно переданого Права вимоги.

30.12.2021 на виконання умов вищевказаного договору факторингу ТОВ «Вердикт Капітал» сплатило фінансування, що підтверджується відповідним платіжним дорученням. (а.с. 36зв.)

28.12.2021 між ТОВ «Мілоан» та ТОВ «Вердикт Капітал» було складено вищевказаний акт. (а.с. 37)

Із Реєстру боржників вбачається відступлення ТОВ «Мілоан» ТОВ «Вердикт Капітал» права вимоги, зокрема, до боржника за договором № 3871643 від 27.09.2021 – ОСОБА_1 (а.с. 37зв.-39)

У відповідності до п. 2.5 вищевказаного договору факторингу ТОВ «Вердикт Капітал» має право здійснювати наступне відступлення прав вимоги будь-якій третій особі.

10.01.2023 між ТОВ «Вердикт Капітал» та ТОВ «Коллект центр» було укладено договір про відступлення (купівлю-продаж) прав вимоги № 10-01/2023, у відповідності до якого ТОВ «Вердикт Капітал» передало (відступило) ТОВ «Коллект центр» належні йому права вимоги до боржників, зокрема до ОСОБА_1 за договором № 3871643 від 27.09.2021. (а.с.40-45)

Так, згідно із п. 5.2. вищевказаного договору про відступлення (купівлю-продаж) прав вимоги, право вимоги вважаються відступленими (переданими) первісним кредитором на набутими (прийнятими) новим кредитором в день належного підписання сторонами Акту приймання-передачі Реєстру Боржників в друкованому (підписаному) вигляді (додаток № 4).

10.01.2023 між ТОВ «Вердикт Капітал» та ТОВ «Коллект центр» було складено вищевказаний акт. (а.с. 42зв.)

Із Реєстру боржників вбачається відступлення ТОВ «Вердикт Капітал» ТОВ «Коллект центр» права вимоги, зокрема, до боржника за договором № 3871643 від 27.09.2021 – ОСОБА_1 (а.с. 6, 44-45)

Згідно із п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав і обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ч. 1 ст. 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні (крім випадків, передбачених статтею 515 ЦК України) може бути замінений іншою особою внаслідок, зокрема, передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги), а згідно зі статтею 514 цього Кодексу до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 516 ЦК України заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

Судом встановлено, що умовами договору про споживчий кредит № 3871643 від 27.09.2021 передбачено право позикодавця (кредитора) без згоди позичальника передавати права за цим договором третім особам (п. 3.2.6), але з обов`язковим повідомленням позичальника про відступлення протягом 10 робочих днів із дати такого відступлення (п. 3.1.6).

Суду не надано доказів повідомлення відповідачки про відступлення прав вимог, однак судом прийнято до уваги, що у відповідності до ч. 2 ст. 516 ЦК України, якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов`язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов`язку первісному кредиторові є належним виконанням.

Крім того судом встановлено, що законом не встановлено заборону заміни кредитора без згоди боржника у зобов`язаннях по вищевказаному договору.

Доказів того, що вищевказані договори факторингу та відступлення (купівлю-продаж) прав вимоги визнані недійсними в судовому порядку, суду не надано.

Судом прийнято до уваги, що у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

Таким чином, після сплати фінансування та підписання Акту прийому-передачі Реєстру боржників за вищевказаними договорами, відбулось одиничне, тобто сингулярне правонаступництво. З цього часу ТОВ «Коллект центр» стало новим кредитором відповідача за договором про споживчий кредит № 3871643 від 27.09.2021.

Позивач вважає, що відповідачкою порушено умови вищевказаного договору, заборгованість за яким підлягає стягненню в примусовому порядку.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч. 1 ст. 15, ч. 1 ст. 16 ЦК України).

Як свідчить тлумачення ст. 526 ЦК України цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов`язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов`язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов`язання.

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (ч. 1 ст. 1054 ЦК України).

Кредитний договір укладається у письмовій формі (ч. 1 ст. 1047 і ч. 1 ст. 1055 ЦК України).

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства (ч. 1 і ч. 2 ст. 207 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Статтею 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

За змістом ст.ст. 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно із ч. 1 ст. 633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов`язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв`язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.

За змістом ст. 634 ЦК України договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.

Відповідно до ст. 639 ЦК України якщо сторони домовилися укласти договір за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем, він вважається укладеним у письмовій формі.

Законом України «Про електронну комерцію» визначено організаційно-правові засади діяльності у сфері електронної комерції в Україні, встановлено порядок вчинення електронних правочинів із застосуванням інформаційно-телекомунікаційних систем та визначено права і обов`язки учасників відносин у сфері електронної комерції.

Так, згідно із статті 3 вищевказаного Закону, електронний договір - це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків та оформлена в електронній формі.

Відповідно до ч. 7, ч. 12 ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію» електронний договір укладається і виконується в порядку, передбаченому Цивільним та Господарським кодексами України, а також іншими актами законодавства. Електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному статтею 12 цього Закону, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі.

Згідно із ст. 12 Закону України «Про електронну комерцію», в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, якщо відповідно до акту цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис» є використання електронного підпису або електронного цифрового підпису за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами електронного правочину; електронного підпису визначеним цим Законом одноразовим ідентифікатором; аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів. Електронний підпис призначений для ідентифікації особи, яка підписує електронний документ.

Норми ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію» відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис» передбачають використання як електронного підпису або електронного цифрового підпису, так і електронного підпису визначеним цим Законом одноразовим ідентифікатором. Електронний цифровий підпис як вид електронного підпису накладається за допомогою особистого ключа та перевіряється за допомогою відкритого ключа і не може визнаватися недійсним лише через його електронну форму.

Пропозиція укласти електронний договір (оферта) може бути зроблена шляхом надсилання комерційного електронного повідомлення, розміщення пропозиції (оферти) у мережі Інтернет або інших інформаційно-телекомунікаційних системах (ч. 4 ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію»).

Пропозиція укласти електронний договір (оферта) може включати умови, що містяться в іншому електронному документі, шляхом перенаправлення (відсилання) до нього (ч. 5 ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію»).

Згідно із ч. 6 ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію» відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти електронний договір, про її прийняття (акцепт) може бути надана шляхом: надсилання електронного повідомлення особі, яка зробила пропозицію укласти електронний договір, підписаного в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; заповнення формуляра заяви (форми) про прийняття такої пропозиції в електронній формі, що підписується в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; вчинення дій, що вважаються прийняттям пропозиції укласти електронний договір, якщо зміст таких дій чітко роз`яснено в інформаційній системі, в якій розміщено таку пропозицію, і ці роз`яснення логічно пов`язані з нею.

За правилами ч. 8 ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію» у разі якщо укладення електронного договору відбувається в інформаційно-телекомунікаційній системі суб`єкта електронної комерції, для прийняття пропозиції укласти такий договір особа має ідентифікуватися в такій системі та надати відповідь про прийняття пропозиції (акцепт) у порядку, визначеному частиною шостою цієї статті. Такий документ оформляється у довільній формі та має містити істотні умови, передбачені законодавством для відповідного договору.

Розділом 6 договору про споживчий кредит № 3871643 від 27.09.2021 сторони узгодили, що цей договір укладається в електронній формі в особистому кабінеті позичальника, що створений в інформаційно-телекомунікаційній системі товариства на доступний, зокрема, черех сайт товариства та/або відповідний мобільний додаток та інші засоби, шляхом надсилання електронного повідомлення про прийняття пропозиції (акцепту) та підписується накладенням електронного підпису одноразовим ідентифікатором.

Електронним підписом одноразовим ідентифікатором є дані в електронній формі у вигляді алфавітно-цифрової послідовності, що додаються до інших електронних даних особою, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір, і надсилаються іншій стороні цього договору.

Це комбінація цифр і букв, або тільки цифр, або тільки літер, яку отримує заявник за допомогою електронної пошти у вигляді пароля, іноді в парі «логін-пароль», або смс-коду, надісланого на телефон, або іншим способом.

При оформленні замовлення, зробленого під логіном і паролем, формується електронний документ, в якому за допомогою інформаційної системи (вебсайту) вказується особа, яка створила замовлення.

При укладенні кредитного договору відповідачка сама надала відомості, які її ідентифікують: свої прізвище, ім`я, по батькові, паспортні дані, ідентифікаційний номер, адресу проживання, місце роботи, номер телефону, картку.

З матеріалів справи вбачається, що відповідачка вчинила ряд дій, спрямованих на укладення кредитного договору, і підписала вищевказаний договір електронним підписом одноразовим ідентифікатором S90056. В свою чергу позикодавцем було проведено ідентифікацію та верифікацію клієнта - відповідачки. (а.с. 30)

Судом прийнято до уваги, що без отримання листа на адресу електронної пошти та/або смс-повідомлення, без здійснення входу на сайт товариства за допомогою логіна особистого кабінету і пароля особистого кабінету кредитний договір між кредитодавцем та відповідачкою не був би укладений. Відповідно, укладення кредитного договору у запропонованій формі відповідало внутрішній волі відповідачки, цей правочин відповідно до закону вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі.

Отже, судом встановлено, що договір про споживчий кредит № 3871643 від 27.09.2021 є укладеним між відповідачкою та фінансовою установою в електронній формі.

Суд дійшов висновку, що при укладенні вищевказаного договору, його сторонами було погоджено усі істотні умови цього договору.

Згідно з ч. 1 ст. 1 ЦК України цивільні відносини засновані на засадах юридичної рівності, вольного волевиявлення та майнової самостійності їх учасників.

Основні засади цивільного законодавства визначені у статті 3 ЦК України.

Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства, що передбачено у п. 3 ч. 1 ст. 3 ЦК України.

Одним із основоположних принципів цивільного судочинства є справедливість, добросовісність та розумність, що передбачено у п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України.

Тобто дії учасників цивільних правовідносин мають відповідати певному стандарту поведінки та характеризуватися чесністю, відкритістю та повагою до інтересів іншої сторони чи сторін договору.

У ч. 1 та ч. 3 ст. 509 ЦК України вказано, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (у тому числі сплатити гроші), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Відповідно до ч. 1 ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

За змістом ст. 10561 ЦК України розмір процентів, тип процентної ставки (фіксована або змінювана) та порядок їх сплати за кредитним договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів на дату укладення договору.

Згідно зі ст. 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Позивач, пред`являючи вимоги про повернення кредиту (позики), просив стягнути крім заборгованості за основною сумою боргу (суму, яку фактично отримав в борг позичальник), заборгованість за відсотками.

Звертаючись до суду із позовом про стягнення грошових коштів, саме позивач зобов`язаний навести обґрунтований розрахунок сум, що стягуються (п. 3 ч. 3 ст. 175 ЦПК України) і в подальшому довести ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог (ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України).

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Принцип оцінки доказів «поза розумним сумнівом» полягає в тому, що розумним є сумнів, який ґрунтується на певних обставинах та здоровому глузді, випливає зі справедливого та зваженого розгляду всіх належних та допустимих відомостей, підтверджених доказами. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведеність.

Саме на суд покладено обов`язок під час ухваленні рішення вирішити, зокрема: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити (ст. 264 ЦПК України). Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному ЦПК України (ч. 3 ст. 263 ЦПК України).

Отже, вищевказані принципи вказують, зокрема, на те, що суд зобов`язаний перевірити розрахунок заборгованості незалежно від наявності та/або відсутності заперечень щодо нього з боку сторони відповідача.

З відомостей ТОВ «Мілоан» про щоденні нарахування та погашення за кредитним договором, що фактично є розрахунком заборгованості, вбачається, що остання станом на 11.12.2021 становить 13 470, 00 гривень, з яких: 3 000, 00 гривень – заборгованість за тілом кредиту; 10 470, 00 гривень – заборгованість за відсотками. (а.с. 31-31зв.)

З розрахунку заборгованості, здійсненого ТОВ «Вердикт Капітал» станом на 10.01.2023 (на дату відступлення прав вимог) вбачається, що заборгованість становить 22 170, 00 гривень, з яких: 3 000, 00 гривень – заборгованість за тілом кредиту; 19 170, 00 гривень – заборгованість за відсотками. (а.с. 32)

Здійснений позивачем розрахунок заборгованості станом на 14.02.2025 лише констатує суми заборгованості, визначені ТОВ «Вердикт Капітал», і вказує на відсутність будь-яких нарахувань з моменту укладення договору факторингу позивачем. (а.с. 33)

З`ясовуючи обставини, пов`язані із правильністю здійснення розрахунків заборгованості, та здійснюючи оцінку доказів, на яких ці розрахунки ґрунтуються, суд прийшов до наступного висновку.

Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства, визначеному у ст. 13 ЦПК України саме відповідач, як особа, яка на власний розсуд розпоряджається своїми процесуальними правами, визначає докази, якими підтверджуються його заперечення проти позову, доводиться їх достатність та переконливість. Правом на подання відзиву на позовну заяву, у якому відповідачка могла б викласти свої заперечення (за наявності) щодо наведених позивачем обставин та правових підстав позову, з якими вона не погоджується, із посиланням на відповідні докази та норми права, не скористалась. Відповідачкою не оспорювався факт отримання нею кредиту, а також розмір заборгованості, визначений позивачем. При цьому, судом враховується стандарт доказування «більшої вірогідності».

На підтвердження виконання умов договору про споживчий кредит № 3871643 від 27.09.2021, позивачем суду надано повідомлення ТОВ «ФК «Елаєнс» від 24.01.2025. З даного повідомлення вбачається здійснення 27.09.2021 транзакції в сумі 3 000, 00 гривень на платіжну картку № НОМЕР_1 . (а.с. 30зв.)

Вищевказаний платіжний засіб - платіжна картка № НОМЕР_1 був вказаний позичальником у договорі.

Верховний Суд у постанові від 07.04.2021 у справі № 478/300/19 зауважив, що під схваленням правочину можуть розумітися будь-які дії, спрямовані на виконання укладеного правочину, в тому числі, приймання майна для використання, реалізація інших прав та обов`язків відповідно до укладеного правочину.

Оцінюючи надані позивачем докази у їх сукупності, суд прийшов до висновку про підтвердження факту отримання відповідачем кредиту за договором № 3871643 від 27.09.2021 в сумі 3 000, 00 гривень.

Відповідачкою не спростовано факт отримання нею кредитних коштів за вищевказаним кредитним договором, а також розмір заборгованості, визначений позивачем за тілом кредиту.

Належних доказів того, що відповідачка здійснювала погашення тіла кредиту за вищевказаним договором, матеріали справи не містять.

Таким чином, з відповідачки на користь позивача підлягає стягненню заборгованість за тілом кредиту за договором № 3871643 від 27.09.2021 в сумі 3 000, 00 гривень.

Також позивач просив суд стягнути із відповідачки заборгованість за відсотками в розмірі 19 170, 00 гривень.

У відповідності до ч. 1 ст. 1048 ЦК України позивач має право на одержання від позичальника процентів від суми позики у відповідності до умов кредитного договору.

В разі укладення кредитного договору проценти за користування позиченими коштами поділяються на встановлені законом (розмір та підстави стягнення яких визначаються актами законодавства) та договірні (розмір та підстави стягнення яких визначаються сторонами в самому договорі).

Судом прийнято до уваги і строк кредитування, визначений умовами вищевказаного кредитного договору, і порядок нарахування відсотків за користування кредитом.

Судом встановлено, що сторони договору про споживчий кредит № 3871643 від 27.09.2021 погодили строк кредитування – 15 днів (до 12.10.2021) з можливістю пролонгації і узгодили нарахування процентів як за користування кредитом в межах цього строку кредитування, так і за неправомірне «користування кредитом» поза межами строку кредитування, тобто передбачили відповідальність за порушення грошового зобов`язання. При цьому продовження строку кредитування є правом позичальника за певних умов (п. 2.3 договору).

Судом встановлено продовження строку кредитування за договором про споживчий кредит № 3871643 від 27.09.2021 на підставі п. 2.3.1.2 цього договору.

Порядок нарахування процентів за користування кредитом, розмір яких узгоджено в п. 1.5.2 і п. 1.6 кредитного договору, визначено п. 2.2 і п. 2.3 цього договору.

Як вбачається із відомостей ТОВ «Мілоан» про щоденні нарахування та погашення за кредитним договором, первісним кредитором було продовжено строк кредитування на 60 днів.

Так, у відповідності до п. 2.2 вищевказаного договору проценти за користування кредитними коштами становлять:

-за період з 28.09.2021 (п. 2.2.2 договору) до 12.10.2021 (п. 2.2.1 договору):

3 000, 00 гривень х 2, 00 % х 30 днів = 900, 00 гривень;

-за період з 13.10.2021 до 11.12.2021 (п. 2.3.1.2. договору):

3 000, 00 гривень х 5, 00 % х 60 днів = 9 000, 00 гривень,

що разом становить 9 900, 00 гривень.

       Як вбачається із розрахунку заборгованості, здійсненого ТОВ «Мілоан», ним безпідставно до суми заборгованості по відсотках включено й заборгованість по комісії в сумі 570, 00 гривень. В свою чергу позивач, пред`являючи вимогу про стягнення заборгованості за відсотками, включив до суми заборгованості по відсотках й комісію, ототожнивши поняття «комісія» і «проценти за договором».

Так, п. 1.5.1 вищевказаного договору визначено, що до загальних витрат позичальника за кредитом, включено одноразову комісію за надання кредиту в розмірі 570, 00 гривень.

Згідно із ч. 2 ст. 8 Закону України «Про споживче кредитування» для цілей обчислення реальної річної процентної ставки визначаються загальні витрати за споживчим кредитом. До загальних витрат за споживчим кредитом включаються, зокрема, комісії кредитодавця, пов`язані з наданням, обслуговуванням і поверненням кредиту, у тому числі комісії за обслуговування кредитної заборгованості, розрахунково-касове обслуговування, юридичне оформлення тощо.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про споживче кредитування» загальні витрати за споживчим кредитом - витрати споживача, пов`язані з отриманням, обслуговуванням та поверненням кредиту, включаючи проценти за користування кредитом, комісії та інші обов`язкові платежі за додаткові та супутні послуги кредитодавця, кредитного посередника (за наявності) та третіх осіб.

Таким чином, Законом України «Про споживче кредитування» безпосередньо передбачено право кредитодавця встановлювати у кредитному договорі комісію за надання кредиту.

Однак, комісія – це плата за послуги, пов`язані, в даному випадку, із наданням кредитних коштів, а проценти за договором – це плата за користування кредитними коштами.

Отже, правова природа комісії і процентів за договором є різною.

Із змісту позовних вимог вбачається, що сума заборгованості за комісією за надання кредиту, визначена як заборгованість по відсотках, відповідно заборгованість за комісією не є предметом спору, а тому не досліджується судом.

Судом прийнято до уваги, що у відповідності до ч. 1 ст. 20 ЦК України особа право на захист здійснює на свій розсуд. Згідно із ч. 3 ст. 13 ЦПК України учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Враховуючи вищевказані обставини, суд, визначаючи розмір заборгованості, що підлягає стягненню з відповідача по відсотках, враховує принцип диспозитивності цивільного судочинства.

       Крім того, із позовних вимог та розрахунку заборгованості, здійсненого позивачем, вбачається включення останнім до заборгованості по відсотках й нарахованих ТОВ «Вердикт Капітал» відсотків за період з 28.12.2021 до 23.02.2022 в сумі 8 700, 00 гривень.

Водночас, як встановлено судом у даному випадку мало місце продовження строку кредитування за договором про споживчий кредит № 3871643 від 27.09.2021 на підставі п. 2.3.1.2 цього договору на 60 днів, що є пресічним строком кредитування з урахуванням пролонгації.

У зв`язку із чим суд наголошує, що проценти відповідно до ст. 1048 ЦК України сплачуються не за сам лише факт отримання позичальником кредиту, а за «користування кредитом» (тобто за можливість позичальника за плату правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу).

Надання кредиту наділяє позичальника благом, яке полягає в тому, що позичальник, одержавши від кредитора грошові кошти, не повинен повертати їх негайно, а отримує можливість правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу (строку кредитування, у межах якого сторони можуть встановити періоди повернення частини суми кредиту), а кредитор, відповідно, за загальним правилом не вправі вимагати повернення боргу протягом відповідного строку (право кредитора достроково вимагати повернення всієї суми кредиту передбачає ч. 2 ст. 1050 ЦК України). Саме за це благо - можливість правомірно не повертати кредитору борг протягом певного часу - позичальник сплачує кредитору плату, якою є проценти за договором кредиту відповідно до ст. 1048 ЦК України.

Уклавши кредитний договір, сторони мають легітимні очікування щодо належного його виконання. Зокрема, позичальник розраховує, що протягом певного часу він може правомірно «користуватися кредитом», натомість кредитор розраховує, що він отримає плату (проценти за «користування кредитом») за надану позичальнику можливість не повертати всю суму кредиту одразу.

Разом з цим зі спливом строку кредитування чи пред`явленням кредитором вимоги про дострокове погашення кредиту кредит позичальнику не надається, позичальник не може правомірно не повертати кошти, а тому кредитор вправі вимагати повернення кредиту разом із процентами, нарахованими відповідно до встановлених у договорі термінів погашення періодичних платежів на час спливу строку кредитування чи пред`явлення вимоги про дострокове погашення кредиту у межах цього строку. Тобто позичальник у цьому разі не отримує від кредитора відповідне благо на період після закінчення строку кредитування чи після пред`явлення кредитором вимоги про дострокове погашення кредиту, а тому й не повинен сплачувати за нього нові проценти відповідно до ст. 1048 ЦК України.

Очікування кредитодавця, що позичальник повинен сплачувати проценти за «користування кредитом» поза межами строку, на який надається такий кредит (тобто поза межами існування для позичальника можливості правомірно не сплачувати кредитору борг), виходять за межі взаємних прав та обов`язків сторін, що виникають на підставі кредитного договору, а отже, такі очікування не можуть вважатись легітимними.

Суд зауважує, що зазначене благо виникає у позичальника саме внаслідок укладення кредитного договору. Невиконання зобов`язання з повернення кредиту не може бути підставою для отримання позичальником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу, а отже - і для виникнення зобов`язання зі сплати процентів відповідно до ст. 1048 ЦК України.

За таких обставин надання кредитодавцю можливості нарахування процентів відповідно до ст. 1048 ЦК України поза межами строку кредитування чи після пред`явлення вимоги про дострокове погашення кредиту вочевидь порушить баланс інтересів сторін - на позичальника буде покладений обов`язок, який при цьому не кореспондує жодному праву кредитодавця.

Отже, припис абз. 2 ч. 1 ст. 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно із ч. 2 ст. 1050 ЦК України.

Вищевказане узгоджується із правовими висновками, висловленими Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 28.03.2018 у справі № 444/9519/12 та від 04.02.2020 у справі № 912/1120/16.

Суд підкреслює, що зазначене вище не означає, що боржник не повинен у повному обсязі виконувати свій обов`язок за кредитним договором. Боржник не звільняється від зобов`язань зі сплати нарахованих у межах строку кредитування, зокрема до пред`явлення вимоги про дострокове погашення кредиту, процентів за «користування кредитом». Установлений кредитним договором строк кредитування лише визначає часові межі, в яких проценти за «користування кредитом» можуть нараховуватись, не скасовуючи при цьому обов`язок боржника щодо їх сплати.

Отже, якщо позичальник прострочив виконання зобов`язання з повернення кредиту та сплати процентів за «користування кредитом», сплив строку кредитування чи пред`явлення вимоги про дострокове погашення кредиту не може бути підставою для невиконання такого зобов`язання. Зазначене також є підставою для відповідальності позичальника за порушення грошового зобов`язання.

Регулятивні відносини між сторонами кредитного договору обмежені, зокрема, часовими межами, в яких позичальник отримує можливість правомірно не сплачувати кредитору борг (строком кредитування та визначеними у його межах періодичними платежами). Однак якщо позичальник порушує зобов`язання з повернення кредиту, в цій частині між ним та кредитодавцем регулятивні відносини трансформуються в охоронні.

Інакше кажучи, оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма ч. 1 ст. 1048 ЦК України і охоронна норма ч. 2 ст. 625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.02.2020 у справі № 912/1120/16).

На період після прострочення виконання зобов`язання з повернення кредиту кредит боржнику не надається, боржник не може правомірно не повертати кредит, а тому кредитор вправі вимагати повернення боргу разом з процентами, нарахованими на час спливу строку кредитування. Тобто боржник у цьому разі не отримує від кредитора відповідне благо на період після закінчення кредитування, а тому й не повинен сплачувати за нього проценти відповідно до ст. 1048 ЦК України; натомість настає відповідальність боржника - обов`язок щодо сплати процентів відповідно до ст. 625 ЦК України у розмірі, встановленому законом або договором.

Статтею 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання (п. 17 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.04.2018 у справі № 758/1303/15-ц). Тому наслідки порушення грошового зобов`язання не можуть залежати від того, з яких підстав виникло грошове зобов`язання: з позадоговірних чи договірних відносин, або з якого саме договору.

Якщо грошове зобов`язання виникло з договірних відносин, то прострочення його виконання призводить до відповідальності боржника перед кредитором, зокрема - настання обов`язку зі сплати процентів річних у розмірі, встановленому законом або договором, але саме грошове зобов`язання залишається при цьому незмінним. Наприклад, якщо боржник не сплатив гроші за куплене майно, надані послуги в певній сумі, то прострочення грошового зобов`язання не змінює його розміру, яке залишається без змін незалежно від часу прострочення, але в боржника виникає додатковий обов`язок щодо сплати річних процентів, нарахованих відповідно до ст. 625 ЦК України.

Так само, якщо боржник не сплатив суму боргу, яка складається з тіла кредиту та процентів, нарахованих в певній сумі на час закінчення строку кредитування чи на час пред`явлення вимоги про дострокове погашення кредиту, то прострочення такого грошового зобов`язання не призводить до подальшої зміни його розміру, але в боржника виникає додатковий обов`язок щодо сплати річних процентів, нарахованих відповідно до ст. 625 ЦК України.

Суд зауважує, що підхід, за якого проценти за «користування кредитом» могли нараховуватися та стягуватися за період після закінчення строку кредитування чи після пред`явлення вимоги про дострокове погашення кредиту, не тільки не відповідає правовій природі таких процентів, а й призводить до вочевидь несправедливих результатів. Так, неможливо розумно пояснити, чому, наприклад, замовник робіт або послуг, який прострочив їх оплату, має сплачувати проценти річних за ст. 625 ЦК України, розмір яких може бути зменшений судом, якщо він надмірно великий порівняно зі збитками кредитора, а за прострочення повернення кредиту в такій самій сумі позичальник має додатково сплачувати ще й проценти як плату за «користування кредитом», розмір якої не може бути зменшений судом.

Викладене вище свідчить, що наслідки порушення грошового зобов`язання є однаковими незалежно від того, з якого договору таке зобов`язання виникло: з договору купівлі-продажу, договору про виконання робіт, кредитного договору тощо.

Отже, у разі порушення позичальником зобов`язання з повернення кредиту настає відповідальність - обов`язок щодо сплати процентів відповідно до ст. 625 ЦК України у розмірі, встановленому законом або договором.

Суд звертає увагу, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до ст. 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання.

Вищевказане узгоджується із правовими висновками, висловленими Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 19.06.2019 у справі № 646/14523/15-ц, від 18.03.2020 у справі № 902/417/18.

Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 902/417/18).

При цьому компенсаторний характер процентів, передбачених ст. 625 ЦК України, не свідчить про те, що вони є платою боржника за «користування кредитом» (тобто можливістю правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу). Такі проценти слід розглядати саме як міру відповідальності. На відміну від процентів за «користування кредитом», до процентів річних, передбачених зазначеною статтею, застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність.

Також слід мати на увазі, що, на відміну від розміру процентів за «користування кредитом», розмір процентів як відповідальності за прострочення виконання грошового зобов`язання може бути зменшений судом (п. 8.38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 902/417/18).

Отже, в охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені ч. 2 ст. 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Вищевказане узгоджується із правовими висновками, висловленими Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 28.03.2018 у справі № 444/9519/12 та від 04.02.2020 у справі № 912/1120/16.

Щодо можливості нарахування процентів поза межами стоку кредитування, то суд зауважує наступне.

Особи мають право вибору: використати існуючі диспозитивні норми законодавства для регламентації своїх відносин або встановити для себе правила поведінки на власний розсуд. Цивільний договір як домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, виявляє автономію волі учасників щодо врегулювання їхніх відносин згідно з розсудом і у межах, встановлених законом, тобто є актом встановлення обов`язкових правил для сторін, індивідуальним регулятором їхньої поведінки.

Приписи ч. 2 і ч. 3 ст. 6 і ст. 627 ЦК України визначають співвідношення між актами цивільного законодавства та договором, зокрема ситуації, коли сторони у договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд і коли вони не вправі цього робити.

Указані висновки викладені в п. 22 і п. 23 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17.

У частині третій статті 6 ЦК України зазначено, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд; сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Тобто частина третя статті 6 ЦК України не допускає встановлення договором умов, які не відповідають закону.

У статті 627 ЦК України зазначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Отже, ця стаття також не допускає свободу договору в частині порушення, зокрема, вимог ЦК України та інших актів цивільного законодавства.

Тому сторони не можуть з посиланням на принцип свободи договору домовитись про те, що їхні відносини будуть регулюватися певною нормою закону за їхнім вибором, а не тією нормою, яка регулює їхні відносини виходячи з правової природи останніх.

Зазначене не означає, що сторони не можуть домовитися про те, що в разі прострочення повернення кредиту позичальник сплачує кредитору проценти саме як міру відповідальності, зокрема в тому ж розмірі, в якому він сплачував проценти як плату за наданий кредит, або в іншому розмірі. Водночас така домовленість за правовою природою є домовленістю про сплату процентів річних у визначеному договором розмірі на підставі ст. 625 ЦК України, і цей розмір може зменшити суд.

Тобто твердження про те, що проценти за «користування кредитом» нараховуються не лише в межах строку кредитування, а й після спливу такого строку, тобто до моменту повного фактичного повернення кредитних коштів, свідчать про помилкове розуміння позивачем правової природи процентів, які сплачуються позичальником у випадку прострочення грошового зобов`язання. Проценти, які можуть бути нараховані поза межами строку кредитування (чи після вимоги про дострокове погашення кредиту), є мірою цивільно-правової відповідальності та сплачуються відповідно до положень ст. 625 ЦК України.

Суд зауважує, що надання кредитору можливості одночасного стягнення як процентів за «користування кредитом», так і процентів як міри відповідальності, може призводити до незацікавленості кредитора як у вчиненні активних дій щодо повернення боргу, так і у якнайшвидшому виконанні боржником зобов`язань за кредитним договором, оскільки після спливу строку кредитування грошове зобов`язання боржника перед кредитором зростає навіть швидше, ніж зростало протягом строку кредитування. Тобто фактично кредитор продовжує строк кредитування на власний розсуд на ще вигідніших для себе умовах, маючи при цьому можливість в будь-який момент вчинити дії, спрямовані на стягнення боргу з боржника (наприклад, звернути стягнення на заставне майно боржника або стягнути борг з поручителя).

Несправедливість цього підходу стає особливо очевидною у випадках, коли ринковий розмір процентів за «користування кредитом» за час після укладення кредитного договору істотно знизився. У таких випадках кредитор стає навіть більше зацікавлений у невиконанні договору, ніж у задоволенні своїх вимог. За такого підходу кредитор може продовжувати нарахування процентів за «користування кредитом» (який при цьому навіть не надавався на новий строк) у розмірі, якого вже не існує на ринку. Цим самим створюються штучні передумови для банкрутства підприємств та збільшення кількості фізичних осіб, які не мають надії повернутися до нормального життя інакше, як через банкрутство, що негативно відбивається на економіці та підвищує соціальну напруженість.

Такий підхід вочевидь не відповідає балансу інтересів сторін кредитного договору та призводить до того, що кредитор не використовує ефективні способи захисту своїх прав (звернення стягнення на заставне майно боржника, стягнення боргу з поручителя тощо) одразу після порушення боржником умов договору.

Натомість у цивільних відносинах, які регулює глава 71 ЦК України, важливо дотримати баланс інтересів позичальника та позикодавця в межах кредитних відносин.

Принципи справедливості, добросовісності та розумності передбачають, зокрема, обов`язок особи враховувати потреби інших осіб у цивільному обороті, проявляти розумну дбайливість і добросовісно вести переговори (п. 6.20 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 910/719/19). Отже, сторони повинні сумлінно та добросовісно співпрацювати з метою належного виконання укладеного договору. Кредитор у зобов`язанні має створити умови для виконання боржником свого обов`язку, для чого вчиняє не тільки дії, визначені договором, актами цивільного законодавства, але й ті, які випливають із суті зобов`язання або звичаїв ділового обороту (ч. 1 ст. 613 ЦК України).

Вищевказане узгоджується із правовим висновком, висловленим Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17.

Для вирішення подібних спорів важливим є тлумачення умов договорів, на яких ґрунтуються вимоги кредиторів, для з`ясування того, чи мали на увазі сторони встановити нарахування процентів як міри відповідальності у певному розмірі за період після закінчення строку кредитування. Для цього можуть братися до уваги формулювання умов про сплату процентів, їх розміщення в структурі договору (в розділах, які регулюють правомірну чи неправомірну поведінку сторін), співвідношення з іншими положеннями про відповідальність позичальника тощо. У разі сумніву слід застосовувати принцип contra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem, тобто слова договору тлумачаться проти того, хто їх написав).

Установивши, що умова договору передбачає нарахування процентів як міри відповідальності після закінчення строку кредитування, тобто за період прострочення виконання грошового зобов`язання, слід застосовувати як ст. 625 ЦК України, так і інше законодавство, яке регулює наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Судом встановлено, що кредитним договором № 3871643 від 27.09.2021 були передбачені проценти за неправомірне користування кредитом - це плата, яка встановлюється банком за користування кредитом після настання строку його погашення та сплачується позичальником у розмірі та у строки, передбачені договором (п. 4.2 договору). При сплаті процентів за неправомірне користування кредитом проценти за користування кредитом не сплачуються. У випадку порушення позичальником установленого п. 1.4 з урахуванням п. 2.3.1.2 договору строку погашення отриманого кредиту, позичальник надалі сплачує вже проценти за неправомірне користування кредитом, виходячи із процентної ставки у розмірі 5 % річних, порядок нарахування та сплати яких встановлено п. 4.2 цього договору.

Отже, позивач не позбавляється права на отримання належних йому процентів за неправомірне «користування кредитом», оскільки ці проценти охоплюються диспозицією норми ч. 2 ст. 625 ЦК України.

Тобто у договорі № 3871643 від 27.09.2021 сторони чітко та недвозначно визначили, що поза межами строку кредитування позичальником сплачуються проценти, які при цьому не є процентами за «користування кредитом», а є відповідальністю за порушення зобов`язання, та погодили їх розмір.

Водночас, з наданих позивачем розрахунків слідує, що за період поза межами строку кредитування – з 28.12.2021 ТОВ «Вердикт Капітал» було нараховано не проценти на підставі ст. 625 ЦК України, а проценти за «користування кредитом». Так, у графі «нараховані 3 % річних за користування грошовоми коштами у відповідності до ст. 625 ЦК України» вказано про відсутність будь-яких нарахувань – «0».

Вказане вище унеможливлює тлумачення нарахованих процентів за «користування кредитом» поза межами строку кредитування як міри відповідальності на підставі ст. 625 ЦК України.

Вищенаведене узгоджується із правовим висновком, висловленим Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 05.04.2023 справі № 910/4518/16.

Отже, відсотки, нараховані за період з 28.12.2021 до 23.02.2022 в сумі 8 700, 00 гривень не підлягають стягненню з відповідачки на користь позивача.

Належних доказів того, що відповідачка здійснювала погашення відсотків за користування кредитом за вищевказаним договором, матеріали справи не містять.

Таким чином, з відповідачки на користь позивача підлягає стягненню заборгованість по відсотках за користування кредитом за договором № 3871643 від 27.09.2021 за період з 28.09.2021 до 11.12.2021 в сумі 9 900, 00 гривень.

Згідно із ст. 525 ЦК України, одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст. 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ч. 1 ст. 612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання), відповідно до ст. 610 ЦК України.

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, відповідно до ст. 611 ЦК України.

Згідно із ч. 1 та ч. 5 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 ЦПК України).

Відповідно до ч. 1 і ч. 2 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно із ч. 2 ст. 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до ч. 1 – ч. 3 ст. 83 ЦПК України сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач повинен подати докази разом з поданням позовної заяви, а відповідач - разом з поданням відзиву.

Будь-які інші докази, ніж ті, що були надані позивачем разом із позовом, до суду сторонами по справі подані не були. Заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду учасником справи для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є підробленим, до суду не надходили.

Будь-які клопотання про витребування доказів по справі в зв`язку з неможливістю їх самостійного надання та заяви про забезпечення доказів до суду сторонами по справі не подавалися.

Суд вважає, що кожна із сторін по даній справі була належним чином поінформована про право надати суду будь-які докази для встановлення наявності або відсутності обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, а також прокоментувати їх. Крім того, сторони по справі не були позбавлені можливості повідомити суду й інші обставини, що мають значення для справи.

Також, судом в ухвалі від 04.03.2025 було роз`яснено сторонам по справі наслідки ненадання суду доказів по справі, дії в разі неможливості надання доказів, а також право і порядок звернення до суду із заявами та клопотаннями.

Отже, кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони.

Відповідно до ч. 1 ст. 12 ЦК України особа здійснює свої права вільно, на власний розсуд.

Згідно із ч. 2 ст. 13 ЦПК України збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

Згідно із ч. 2 і ч. 3 ст. 12 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з п. 2, п. 4, п. 6 – п. 7 ч. 2 ст. 43 ЦПК України учасники справи зобов`язані: сприяти своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню всіх обставин справи; подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази; виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки; виконувати інші процесуальні обов`язки, визначені законом або судом.

Відповідно до ч. 1 ст. 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Згідно із ч. 4 ст. 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Таким чином, враховуючи вищевикладене та положення ч. 8 ст. 279 ЦПК України, судом досліджуються докази і письмові пояснення, викладені в заявах по суті, в даному випадку – пояснення, викладені в позовній заяві, а також докази, надані разом із нею.

Суд, дослідивши письмові пояснення викладені позивачем у позові, та оцінивши, відповідно до ст. 89 ЦПК України, належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів, наявних в справі, у їх сукупності, враховуючи вищевикладене, прийшов до переконання в тому, що позов підлягає частковому задоволенню.

Враховуючи вищевикладене, а також ст. 16 ЦК України, згідно з якою суд може захистити цивільне право або інтерес у спосіб, що встановлений договором або законом, суд приходить до висновку, що в даному випадку існують підстави та необхідність для захисту прав позивача шляхом стягнення на його користь з відповідачки заборгованості за договором про споживчий кредит № 3871643 від 27.09.2021 в сумі 12 900, 00 гривень, з яких: 3 000, 00 гривень – заборгованість по тілу кредиту; 9 900, 00 гривень – заборгованість по відсотках за користування кредитними коштами за період з 28.09.2021 до 11.12.2021.

В задоволенні решти позовних вимог, а саме в частині стягнення з відповідачки на користь позивача процентів в сумі 9 270, 00 гривень, слід відмовити, оскільки такі вимоги, враховуючи вищевикладене, є необґрунтованими.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат між сторонами, суд прийшов до наступного висновку.

Судом встановлено сплату позивачем судового збору за подачу позову в сумі 2 422, 40 гривень (із застосуванням коефіцієнту 0,8 відповідно до ч. 3 ст. 4 Закону України «Про судовий збір»), що підтверджується платіжною інструкцією від 24.02.2025. (а.с. 46)

Згідно з ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи положення ч. 1 ст. 141 ЦПК України з відповідачки на користь позивача підлягає стягненню судовий збір в сумі 1 409, 84 гривень, пропорційно розміру задоволених позовних вимог (58, 20 %). Решту судового збору в сумі 1 012, 56 слід залишити за позивачем.

Згідно із п. 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, зокрема, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Судом встановлено, що 01.07.2024 між ТОВ «Коллект центр» та Адвокатським об`єднанням «Лігал Ассістанс» було укладено договір про надання правової допомоги № 01-07/2024. (а.с. 11-13)

Згідно із ч. 3 ст. 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Судом прийнято до уваги, що розмір витрат на правничу допомогу адвоката, серед іншого, складає гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, які визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.

На підтвердження виконання АО «Лігал Ассістанс» умов вищевказаного договору, суду надано витяг з акту № 1 про надання юридичної допомоги від 31.01.2025. (а.с. 15)

Статтею 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» визначено, що порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

З аналізу зазначеної норми слідує, що гонорар може встановлюватися у формі:

- фіксованого розміру,

- погодинної оплати.

Як вбачається із умов договору про надання правової допомоги № 01-07/2024 від 01.07.2024, сторони даного правочину досягли домовленості про те, що вартість послуг узгоджується сторонами у заявці на надання юридичної допомоги, яка є невід`ємним додатком до договору (п. 4.1. договору). Сума, визначена в акті про надання юридичної допомоги, є гонораром АО за надання юридичної допомоги та поверненню не підлягає (п. 4.5. договору).

У відповідності до заявки про надання юридичної допомоги № 203 від 01.01.2025, вартість надання АО ТОВ «Коллект Центр» юридичної допомоги з супроводу примусового стягнення з ОСОБА_2 заборгованості становить 9 000, 00 гривень, з яких: вартість усної консультації – 3 000, 00 гривень (2 години); вартість складання позовної заяви – 6 000, 00 гривень (2 години). (а.с. 14)

Вищевказане узгоджується й з витягом з акту № 1 про надання юридичної допомоги від 31.01.2025, підписаним сторонами правочину. (а.с. 15)

За змістом п. 1 ч. 2 ст. 137 та ч. 8 ст. 141 ЦПК України розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.

Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено.

Фактичність витрат на правничу допомогу слід розглядати у широкому сенсі, включаючи не лише оплату таких витрат, але й виходячи власне із того, що достатньою є наявність відповідного договірного обов`язку. Отже, оскільки в даному випадку, договірний обов`язок щодо оплати наявний, то такого обов`язку достатньо для визначення витрат фактичними і такими, що підлягають компенсації позивачу.

На вищевикладене неодноразово звертав Верховний Суд у своїх постановах. Такий же висновок також викладений у рішеннях ЄСПЛ, зокрема, у справі «Савін проти України» (заява № 34725/08), «Тебєті Мюхафізе Кемійветі та Ісрафілов проти Азербайджану» (заява № 37083/03).

За змістом ч. 4 ст. 137 ЦПК України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог ч. 4 ст. 137 ЦПК України суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 5 і ч. 6 ст. 137 ЦПК України).

Загальне правило розподілу судових витрат визначене в ч. 2 ст. 141 ЦПК України. Разом із тим, у частині 3 наведеної норми цього Кодексу визначено критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.

Зокрема відповідно до ч. 3 ст. 141 ЦПК України, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує:

1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи;

2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;

3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо;

4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.

Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого ч. 2 ст. 141 ЦПК України, визначені також положеннями частин 4, 5, 9 статті 141 цього Кодексу.

Таким чином, зважаючи на наведені положення законодавства, у разі недотримання вимог ч. 4 ст. 137 ЦПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони.

Матеріали справи не містять клопотань відповідачки про зменшення витрат позивача, які підлягають розподілу між сторонами, а підстави для самостійного вирішення судом питання про зменшення цих витрат, з урахуванням наведених обставин, відсутні.

Принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях ч. 5 і ч. 6 ст. 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності, тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення.

Водночас, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі ст. 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України», заява № 19336/04).

У рішенні ЄСПЛ у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Тобто, суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені, з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.

Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Вказані положення процесуального закону дають підстави для висновку, що для включення всієї суми гонорару у відшкодування за рахунок іншої сторони має бути встановлено не тільки, що рішення ухвалене на користь сторони, яка користувалася послугами адвоката, а також що за цих обставин справи такі витрати сторони були необхідними, а розмір є розумний та виправданий.

Суд прийшов до висновку, що зазначена сума витрат позивача на професійну правничу допомогу в розмірі 9 000, 00 гривень є неспівмірною з огляду на розумну необхідність витрат для цієї справи, зважаючи на те, що справа є незначної складності, а її розгляд відбувався в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Оцінка дій АО, що полягали, зокрема, у «наданні усної консультації», на що АО було витрачено 2 години; «складанні позовної заяви», на що АО було витрачено також 2 години, як то вказано у заявці та акті, вказує на їх невідповідність критеріям обґрунтованості, розумності та пропорційності до предмета спору у розумінні приписів ч. 3 ст. 141 ЦПК України з огляду на те, що такі дії не вимагали значного обсягу юридичної і технічної роботи, не потребували вивчення великого обсягу фактичних даних, а обсяг і складність складеного позову не є занадто значними.

При цьому, суд звертає увагу учасників справи на те, що суд не втручається у договірні відносини між АО та його клієнтом у частині визначення розміру гонорару, а лише виконує свій обов`язок щодо розподілу судових витрат.

Зважаючи на викладене вище та приймаючи до уваги те, що вирішення питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу у заявленій позивачем сумі (9 000, 00 гривень) буде суперечити принципу розподілу таких витрат, суд, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенства права, дійшов висновку, що розмір витрат на професійну правничу допомогу, який є співмірним у відповідності до ч. 4 ст. 137 ЦПК України, відповідає критерію реальності таких витрат та розумності їхнього розміру, становить 5 000, 00 гривень, який і підлягає розподілу між сторонами.

Таким чином, враховуючи вищевикладене, часткове задоволення позовних вимог та положення п. 3 ч. 2 ст. 141 ЦПК України, з відповідачки на корить позивача підлягають стягненню витрати на професійну правничу допомогу в сумі 2 910, 00 гривень, пропорційно розміру задоволених позовних вимог (58, 20 %). Решту витрат на професійну правничу допомогу слід залишити за позивачем.

До ухвалення рішення у справі ні позивач, ні відповідачка не повідомили суд про неможливість надання доказів, що підтверджують розмір понесених інших витрат; про причини неможливості надання таких доказів. Відповідно суд, ухвалюючи рішення у справі, не має підстав та обов`язку вирішувати питання щодо встановлення учасникам справи терміну для надання суду доказів щодо розміру понесених витрат, як і призначати засідання для вирішення питання про судові витрати, вказуючи про це у резолютивній частині рішення (п. 5 ч. 7 ст. 265 ЦПК України).

Отже, доказів понесення учасниками справи інших судових витрат суду не надано.

Враховуючи вищенаведене та керуючись Конституцією України, Законом України «Про електронну комерцію», Законом України «Про електронні довірчі послуги», ч. 1 ст. 1, п. 3 і п. 6 ч. 1 ст. 3, ст.ст. 12, 15, 16, 204, 207, 509, 510, 512-519, 525, 526, 527, 530, 549, 551, 610-612, 625-629, 633, 634, 638, 639, 1046, ч. 1 ст. 1048, ст. 1049, ч. 1 і ч. 2 ст. 1050, ч. 1 і ч. 2 ст. 1054, ч. 1 ст. 1055, ст.ст. 10561, 1077-1082 ЦК України, ст.ст. 2, 4, 10-13, 76-83, 89, 133, 137, 141, 229, 258, 259, 263-265, 273, 279, 354, 355 ЦПК України, суд, –

       УХВАЛИВ:

Позов задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Коллект центр» заборгованість за договором про споживчий кредит № 3871643 від 27.09.2021 в сумі 12 900, 00 гривень, з яких: 3 000, 00 гривень – заборгованість по тілу кредиту; 9 900, 00 гривень – заборгованість по відсотках за користування кредитними коштами за період з 28.09.2021 до 11.12.2021.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Коллект центр» судовий збір в сумі 1 409, 84 гривень та витрати на професійну правничу допомогу в сумі 2 910, 00 гривень.

Решту судових витрат залишити за Товариством з обмеженою відповідальністю «Коллект центр».

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Вінницького апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його складення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

ОСОБА_1 : ІНФОРМАЦІЯ_1 ; РНОКПП НОМЕР_2 ; місце проживання зареєстроване у встановленому законом порядку: АДРЕСА_1 .

Товариство з обмеженою відповідальністю «Коллект центр»: ЄДРПОУ 44276926; місцезнаходження: м. Київ, вул. Мечнікова, буд. 3, офіс 306.

Рішення суду складено 09.05.2025.

Суддя