У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 285/432/25

провадження № 2-о/0285/60/25

12 травня 2025 року                                         м. Звягель

Звягельський міськрайонний суд Житомирської області

у складі судді Помогаєва А.В.,

при секретарі судового засідання Ковальчук М.В.,

за участі: заявника ОСОБА_1 , представника заявника ОСОБА_2 ,

представника заінтересованої особи УДМС України в Житомирській області Дубас М.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції цивільну справу за а заявою ОСОБА_1 про встановлення факту постійного проживання на території України, заінтересована особа Звягельський відділ УДМС України в Житомирській області -

УСТАНОВИВ:

        ОСОБА_1 звернувся до суду з заявою, у якій просив встановити факт його постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року та 13 листопада 1991 року.

       В обґрунтування своїх вимог заявник посилається на те, що він народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у селі Майстрова Воля Новоград-Волинського району Житомирської області та постійно проживав на території України.

        ОСОБА_1 був документований паспортом громадянина СРСР зразка 1974 року, який він втратив. Паспорт громадянина України не отримував.

       Звягельським відділом Управління Державної міграційної служби України в Житомирській області відмовлено ОСОБА_1 в оформленні паспорта громадянина України, оскільки не підтверджено його належність до громадянства України.

       Встановлення факту постійного проживання на території України на момент проголошення незалежності України або набрання чинності Законом України "Про громадянство України" є підставою для оформлення належності до громадянства України відповідно до пунктів 1, 2 частини 1 статті 3 Закону України "Про громадянство України".

       Заявник та його представник у судовому засіданні наполягали на встановленні заявлених фактів, на підтвердження яких надали письмові докази.

       Представник заінтересованої особи Управління ДМС України в Житомирській області проти задоволення вимог заявника заперечувала. Посилалась на відсутність доказів на підтвердження постійного місця проживання ОСОБА_1 на території України станом на 24 серпня 1991 року та 13 листопада 1991 року. Докази про його трудову діяльність у місті Чернігові в 1991 році є недостатньою підставою для встановлення заявленого факту.

       Заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши надані докази, суд дійшов наступного висновку.

       Порядок розгляду в окремому провадженні справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, визначений главами 1 і 6 розділу IV ЦПК України.

       Окреме провадження – це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (частина перша статті 293 ЦПК України).

       Відповідно до пункту 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

       Визначений у частині першій статті 315 ЦПК України перелік фактів, які можуть встановлюватися судом, не є вичерпним, оскільки згідно з частиною другою зазначеної статті у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

       Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, якщо згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав; чинне законодавство не передбачає іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення такого факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право.

       Встановлення факту постійного проживання на території України на момент проголошення незалежності України або набрання чинності Законом України «Про громадянство України» є підставою для оформлення належності до громадянства України відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статті 3 цього Закону, згідно з якими громадянами України є усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України; особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» проживали в Україні і не були громадянами інших держав.

       Відповідно до абзацу першого пункту 1 розділу I Порядку провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженому Указом Президента України від 27 березня 2001 року № 215 (далі – Порядок № 215), для встановлення, оформлення та перевірки належності до громадянства України, прийняття до громадянства України, оформлення набуття громадянства України, виходу з громадянства України особа подає заяву, а також інші документи, передбачені розділом II цього Порядку.

       Територіальні органи Державної міграційної служби України приймають рішення про оформлення набуття громадянства України, зокрема за територіальним походженням (пункт 92 розділу IV Порядку № 215).

       Територіальний підрозділ Державної міграційної служби України, до якого подано документи щодо оформлення набуття громадянства України, перевіряє відповідність оформлення поданих документів вимогам законодавства України (перше речення абзацу першого пункту 93 розділу IV Порядку № 215).

       Якщо під час перевірки буде встановлено, що подані заявником документи не оформлені відповідно до вимог законодавства України, територіальний підрозділ Державної міграційної служби України не пізніш як у двотижневий строк з дня надходження документів повертає їх заявникові для усунення недоліків. Якщо заявник у двомісячний строк з дня повернення йому документів не усуває недоліки та не подає документи повторно, керівник територіального підрозділу Державної міграційної служби України приймає рішення про припинення провадження за цією заявою (абзац другий пункту 93 розділу IV Порядку № 215).

       Якщо документи оформлені належним чином і підтверджують наявність фактів, з якими Закон пов`язує набуття особою громадянства України, а стосовно поновлення особи у громадянстві України також відсутні передбачені Законом підстави, за наявності яких поновлення у громадянстві України не допускається, керівник територіального органу Державної міграційної служби України або його заступник приймає рішення про оформлення набуття особою громадянства України (абзац п`ятий пункту 94 розділу IV Порядку № 215).

       Якщо під час перевірки буде встановлено, що подані заявником документи не підтверджують наявність фактів, з якими Закон пов`язує набуття особою громадянства України, або стосовно поновлення особи у громадянстві України також будуть встановлені передбачені Законом підстави, за наявності яких поновлення у громадянстві України не допускається, керівник територіального органу Державної міграційної служби України або його заступник приймає вмотивоване рішення про відмову у задоволенні клопотання про оформлення набуття особою громадянства України (абзац 6 пункту 94 розділу IV Порядку № 215).

       За правилами статті 26 Закону України «Про громадянство України» рішення з питань громадянства можуть бути оскаржені у встановленому законом порядку до суду.

       Отже, законодавством, чинним на момент звернення ОСОБА_1 до суду із заявою про встановлення факту, було передбачено позасудовий порядок набуття громадянства України, а рішення щодо відмови (повернення) заяви (клопотання) підлягає оскарженню у встановленому законом порядку.

       Подібні висновки сформував Верховний Суд і у постанові від 28.06.2023 у справі № 584/434/21 (провадження № 61-20114св21).

       З наданих доказів та пояснень учасників справи встановлено, що заявник звертався у позасудовому порядку для оформлення набуття громадянства України та отримав відмову територіального органу Державної міграційної служби України, у зв`язку неможливістю підтвердити його належність до громадянства України.

       Верховний Суд дійшов висновку, що у разі відмови територіального органу Державної міграційної служби України у задоволенні клопотання про оформлення набуття особою громадянства України, особа вправі оскаржити таке рішення до суду, у межах якого доводити існування обставин набуття громадянства України, зокрема за територіальним походженням відповідно до пункту 29 розділу II Порядку № 215.

       Згідно зі статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

       Судова юрисдикція – це інститут права, покликаний розмежувати між собою як компетенцію різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства – цивільного, кримінального, господарського й адміністративного.

       Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

       При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

       Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України).

       Визначаючи, чи пов`язується з встановленням зазначеного у заяві факту виникнення у заявниці певних цивільних прав та обов`язків, суд застосовує положення статті 1 ЦК України, за змістом якої цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (цивільні відносини). Тобто цивільними є відносини, які відповідають наведеним критеріям.

       Відповідно, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом не підлягають вирішенню спори (розгляду заяви), що виникають не з цивільних, земельних, трудових, сімейних або житлових правовідносин.

       Усі інші спори, що виникають у публічно-правових відносинах за участю осіб, підлягають вирішенню у порядку цивільного судочинства виключно у тих випадках, коли безпосередньою нормою процесуального права визначено, що вирішення такого спору належить здійснювати саме в порядку цивільного судочинства.

       Вимога ОСОБА_1 у цій справі пов`язана з доведенням підстав для набуття ним певного правового статусу – громадянства України, не пов`язана з будь-якими цивільними правами та обов`язками, їх виникненням, існуванням та припиненням. За предметом та можливими правовими наслідками такі вимоги пов`язані з публічно-правовими відносинами заявника з державою, а отже, не підлягають вирішенню у порядку цивільного судочинства.

       Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 23 травня 2022 року у справі № 539/4118/19 (провадження № 61-10777сво20), вирішуючи питання про юрисдикційність зазначив, що потрібно виходити з потреби визначати правову природу відносин, що виникли між учасниками справи, віддаючи цьому питанню першочергове значення. Питання про вирішення юрисдикційності спору з`ясовується судами на стадії відкриття провадження у справі, а якщо на стадії відкриття допущено помилку або неможливо було з`ясувати питання юрисдикції, тоді суд на будь-якій стадії розгляду справи вправі закрити провадження з підстав помилкового обрання відповідної юрисдикції. Питання юрисдикції впливає на визначення компетентного суду, належного кола учасників справи, розподіл тягаря доведення тощо, тож має вирішуватися судом пріоритетно до вирішення усіх інших правових питань.

       Урахувавши визначені законом завдання цивільного судочинства, Верховний Суд визнав недопустимим ініціювання судового провадження у порядку цивільного судочинства з метою оцінки обставин, які становлять предмет доказування у провадженні у порядку адміністративного судочинства, чи з метою створення поза межами останнього передумов для визнання доказу, отриманого у такому провадженні, належним та допустимим.

       Частиною першою статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України) передбачено право кожної особи звернутися до адміністративного суду, якщо вона вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

       Відповідно до частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності (пункт 1 частини першої цієї статті).

       Публічно-правовий спір – це, зокрема, спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (пункт 2 частини першої статті 4 КАС України).

       Суб`єкт владних повноважень – це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).

       Отже, до справ адміністративної юрисдикції процесуальний закон відніс публічно-правові спори, ознакою яких є не лише особливий суб`єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім спорів, для яких закон установив інший порядок судового вирішення. Ці функції суб`єкт повинен виконувати саме у тих правовідносинах, в яких виник спір.

       Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Тоді як приватноправові відносини відрізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу.

       Державна міграційна служба України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ і який реалізує державну політику у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів (пункт 1 Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 серпня 2014 року № 360).

       У спірних правовідносинах УДМС України в Житомирській області у межах та у порядку, встановленому законодавством України, наділене повноваженнями приймати рішення, що впливають на можливість реалізації заявником права, наданого згідно Закону України «Про громадянство України».

       У постанові від 19.07.2023 по справі № 947/16679/21 Верховний Суд дійшов висновку, що факт постійного проживання особи на території України підлягає встановленню винятково під час розгляду справи у суді адміністративної юрисдикції у зв`язку з оскарженням рішення суб`єкта владних повноважень про відмову у задоволенні такого клопотання. В справі адміністративної юрисдикції встановлення такого факту не є самостійною метою, а є передумовою задоволення адміністративного позову.

       Подібних висновків дійшов Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 23 травня 2022 року у справі № 539/4118/19 (провадження № 61-10777сво20).

       Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) конкретизувала свої висновки щодо визначення подібності правовідносин, зазначивши, що на предмет подібності потрібно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то в такому разі подібність варто також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

       Застосувавши наведені правові висновки, суд дійшов переконання, що спірні правовідносини, хоча і не є тотожними із правовідносинами у справі № 539/4118/19, розглянутій Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, проте за своїм змістом є подібними, а тому правові висновки Верховного Суду підлягають застосуванню у справі, що розглядається.

       Визначаючи релевантність до спірних правовідносин зазначених правових висновків, суд враховує, що спірні правовідносини стосуються правового захисту особи, її певного правового статусу у державі. З`ясовано, що існує позасудовий порядок встановлення фактів, які особа просить встановити, отже, правомірним порядком захисту є саме оскарження рішень суб`єктів владних повноважень, якими порушуються права цих осіб, що віднесено до юрисдикції адміністративного суду.

       Враховуючи те, що вимога про встановлення факту постійного проживання ОСОБА_1 на території України має розглядатися за правилами не цивільного, а адміністративного судочинства у межах справи про оскарження рішення територіального органу Державної міграційної служби України про відмову у задоволенні клопотання про оформлення набуття громадянства України, суд дійшов висновку про необхідність закриття провадження у справі.

       Виходячи з вищенаведеного, керуючись ст.ст. 255, 256, 259, 260 ЦПК України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

       Закрити проваження у справі за заявою ОСОБА_1 про встановлення факту постійного проживання на території України

       Роз`яснити заявнику право на звернення з заявленими вимогами до суду в порядку адміністративного судочинства, шляхом подання позовної заяви до Житомирського окружного адміністративного суду (10014, м. Житомир, вул. Мала Бердичівська, 23).

       Ухвала може бути оскаржена в апеляційному порядку до Житомирського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги в 15-ти денний строк з дня складання повного тексту ухвали.

       Повний текст ухвали складено 14.05.2025.

Суддя                                                         А.В. Помогаєв