ЛЬВІВСЬКИЙ  АПЕЛЯЦІЙНИЙ  АДМІНІСТРАТИВНИЙ  СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 грудня 2011 р. Справа № 145189/11/9104

           Львівський апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді:                                        Гінди О.М.

суддів:                                                             Багрія В.М., Старунського Д.М.

розглянувши у порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу управління Пенсійного фонду України в Бережанському районі Тернопільської області на постанову Бережанського районного суду Тернопільської області від 29 березня 2011 року у справі за позовом ОСОБА_1 до управління Пенсійного фонду України в Бережанському районі Тернопільської області про нарахування та виплату підвищення до пенсії дитині війни,–            

встановив:

У березні 2011 року позивач звернувся в суд з адміністративним позовом до відповідача в якому просив зобов’язати відповідача провести нарахування та виплату підвищення до пенсії у розмірі 30 % мінімальної пенсії за віком, передбаченого ст. 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни» із врахуванням ч. 1 ст. 28 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» в межах шестимісячного строку з дня подання позову до суду до дати виникнення обставин, з якими закон пов’язує настання, зміну або припинення спірних правовідносин.

Обґрунтовуючи свої позовні вимоги, позивач посилався на те, що відповідно до статті 1 Закону України «Про соціальний захист дітей війни» він є особою, якій відповідно до цього Закону надано статус дитини війни. Згідно із статтею 6 цього Закону йому повинна виплачуватись щомісячна соціальна допомога у розмірі 30% мінімальної пенсії за віком, однак така у вказаний період виплачувалась не в повному обсязі.

Оскарженою постановою адміністративний позов задоволено. Зобов’язано відповідача провести нарахування та виплату позивачу підвищення до пенсії у розмірі 30 % мінімальної пенсії за віком, відповідно до вимог ст. 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни» та виходячи з розміру мінімальної пенсії за віком, з врахуванням ст. 28 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» та виплачених сум, за період з 12.09.2010 року по 29.03.2011 року і до виникнення обставин з якими закон пов’язує настання зміну або припинення спірних правовідносин.

Не погодившись з цією постановою, відповідач оскаржив її в апеляційному порядку. Вважає, що постанова прийнята з неповним з’ясуванням обставин справи та з порушенням норм матеріального і процесуального права, а тому підлягає скасуванню з підстав викладених в апеляційній скарзі. Просить скасувати постанову та прийняти нову, якою відмовити позивачу в задоволенні позову повністю.

Обґрунтовуючи апеляційні вимоги, апелянт посилається на те, що оскільки відповідач не є розпорядником бюджетних коштів, то відповідно нарахування та виплата позивачу підвищення до пенсії як дитині війни, здійснювалось в межах виділених на це коштів та згідно чинного на момент проведення виплати бюджетного законодавства. Апелянт також вказує, що судом першої інстанції не обґрунтовано застосовано до даних правовідносин положення ч. 1 ст. 28 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», оскільки частина 3 статті 28 передбачає, що мінімальний розмір пенсії за віком, визначений частиною першою даної статті, застосовується виключно для визначення розмірів пенсії, призначених згідно з цим Законом. За таких обставин, апелянт вважає, що положення ч. 1 ст. 28 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» не можуть застосовуватися до правовідносин щодо нарахування та виплати позивачу підвищення до пенсії, як дитині війни.

Суд апеляційної інстанції заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи, обговоривши підстави і межі апеляційної скарги, вважає, що така апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення, виходячи з наступних підстав.

Як правильно встановлено судом першої інстанції та підтверджено матеріалами справи, позивач в розумінні статті 1 Закону України «Про соціальний захист дітей війни» є дитиною війни, що підтверджується відповідним посвідченням.

Згідно із ст. 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни» (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин), дітям війни пенсії або щомісячне довічне грошове утримання чи державна соціальна допомога, яка виплачується замість пенсії, підвищується на 30 % мінімальної пенсії за віком.

Змінами внесеними підпунктом 2 пункту 41 розділу II Закону України «Про державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 28.12.2007 р. N 107-VI, дія статті 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни» була обмежена. Однак, Рішенням Конституційного Суду України від 22.05.2008 р. N 10-рп/2008, положення Закону України «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України», яким обмежувалась дія ст. 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни» визнані неконституційними та втратили чинність з моменту визнання їх такими.

Після Рішення Конституційного Суду України від 22.05.2008 р. N 10-рп/2008 дія ст. 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни» не обмежувалась та з 22.05.2008 року діяла в редакції відповідно до якої, дітям війни пенсії або щомісячне довічне грошове утримання чи державна соціальна допомога, що виплачується замість пенсії, підвищуються на 30 відсотків мінімальної пенсії за віком.

Як вбачається із матеріалів справи, підвищення до пенсії позивачу як особі, якій надано статус дитини війни, здійснювалось у розмірі встановленому постановою Кабінету Міністрів України від 28.05.2008 року № 530.

Згідно із положеннями частини 4 ст. 9 КАС України, у разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу.

Виходячи із загальних засад пріоритету законів над підзаконними нормативними актами, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що відповідач нарахування та виплату позивачу підвищення до пенсії, як дитині війни здійснював із порушенням спеціального законодавства.

Враховуючи викладені вище нормативно-правові положення, суд апеляційної інстанції погоджується із висновками суду першої інстанції, про наявність у позивача права на отримання підвищення до пенсії як дитині війни, у розмірі 30 % мінімальної пенсії за віком, передбаченого ст. 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни».

Разом із цим, суд першої інстанції правильно вказав, що нарахування та виплату позивачу підвищення до пенсії як дитині війни, слід проводи з урахуванням положень ч. 1 ст. 28 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», оскільки чинним законодавством України розмір мінімальної пенсії за віком визначається лише за правилами, передбаченими частиною першою статті 28 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», іншого нормативно-правового акта, який би визначав цей розмір або встановлював інший розмір, немає. Відсутність іншого мінімального розміру пенсії за віком не є підставою для відмови в реалізації позивачем конституційної гарантії та права на підвищення пенсії виходячи з розміру мінімальної пенсії за віком, як це встановлено статтею 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни».

Таким чином, посилання апелянта на те, що до даних правовідносин не підлягає застосуванню положення ч. 1 ст. 28 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», є необґрунтованими та безпідставними.

Також, суд не може взяти до уваги посилання апелянта на те, що відповідач не є розпорядником бюджетних коштів, а фінансування виплат, пов’язаних із застосуванням Закону України «Про соціальний захист дітей війни» проводиться із державного бюджету, оскільки відсутність фінансування з державного бюджету коштів на витрати пов’язані із виплатою дітям війни підвищення до пенсії згідно із Законом України «Про соціальний захист дітей війни» не може бути підставою для невиконання положень ст. 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни».

Дана правова позиція суду, узгоджується із практикою Європейського суду з прав людини, який у своєму рішенні від 08 листопада 2005 року в справі «Кечко проти України» зазначив, що держава самостійно визначає, які надбавки виплачувати своїм працівникам з бюджету. Держава може вводити, припиняти або закінчувати виплату цих надбавок. Проте, якщо правове положення, що діє, передбачає виплату певних надбавок, і дотримані всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти в цих виплатах, поки відповідне положення є таким, що діє (п. 23). Одночасно Європейський Суд з прав людини не прийняв аргумент уряду України щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність засобів як на причину невиконання своїх зобов’язань (п. 26).

Враховуючи викладене та те, що у відповідності до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди при розгляді справ, практику Європейського Суду з прав людини, застосовують як джерело права, суд апеляційної інстанції прийшов до висновку, що відсутність фінансування коштів на виплату підвищення до пенсії позивачу, як дитині війни, не може бути підставою для невиконання вимог ст. 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни».

Також, суд першої інстанції правильно не вказав у своєму рішенні кінцевої дати періоду за який слід здійснювати нарахування та виплату позивачу підвищення до пенсії, оскільки у своєму рішенні суд не може вказувати кінцеву дату нарахування та виплати позивачу підвищення до пенсії, так як орган Пенсійного фонду України зобов’язаний проводити відповідні нарахування та виплату до втрати такого права позивачем.

Однак, суд першої інстанції безпідставно звернув до негайного виконання постанову у повному обсязі, оскільки відповідно до припису п. 1 ч. 1 ст. 256 КАС України, який є спеціальним для виконання постанови суду у справах, зазначених у п. 2 ч. ст. 1832 КАС України, негайно виконуються постанови суду про присудження виплат пенсій, інших періодичних платежів з Державного бюджету України або позабюджетних державних фондів – у межах суми стягнення за один місяць.

Оскільки судом першої інстанції правильно вирішено спір по суті, але із помилковим застосування норм процесуального права, то у відповідності до ст. 201 КАС України, оскаржену постанову слід змінити.

Керуючись ст. ст. 195, 197, 198, 201, 205, 207, 254 КАС України,  суд -

постановив:

апеляційну скаргу управління Пенсійного фонду України в Бережанському районі Тернопільської області – задоволити частково, а постанову Бережанського районного суду Тернопільської області від 29 березня 2011 року у справі № 2а-1451/11 за позовом ОСОБА_1 до управління Пенсійного фонду України в Бережанському районі Тернопільської області про нарахування та виплату підвищення до пенсії дитині війни, в частині негайного виконання цієї постанови в повному обсязі - змінити.

На підставі пункту 1 частини 1 статті 256 КАС України допустити зазначену постанову до негайного виконання – у межах суми стягнення за один місяць.

В решті постанову Бережанського районного суду Тернопільської області від 29 березня 2011 року у справі № 2а-1451/11 – залишити без змін.

Постанова набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі.

На постанову  протягом двадцяти днів з моменту набрання нею законної сили може бути подана касаційна скарга безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий:                                                                                О.М. Гінда

Судді:                                                                                          В.М. Багрій

                                                                                                    Д.М. Старунський