Справа № 22-ц-2781/11  03.11.2011 03.11.2011   26.01.2012

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 22ц -2781/11                                                              Суддя першої інстанції  Гречана С.І.

Категорія 46                                                               Суддя доповідач апеляційного суду Царюк Л.М.

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

          3 листопада 2011 року                                                             м. Миколаїв

          Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області у складі:

          головуючого                  Козаченка В.І.,

          суддів:                            Кутової Т.З.,  Царюк Л.М.,

          при секретарі                 Калашниковій А.М.,

за участю:  представника позивачки  –ОСОБА_1,

представника третьої особи –ОСОБА_2,

          розглянувши у відкритому судовому засіданні  цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення  Центрального  районного суду  м. Миколаєва від  14 червня 2011 року  за позовом ОСОБА_3  до ОСОБА_4, третьої особи –служби у справах неповнолітніх та органу опіки та піклування адміністрації Центрального району виконавчого комітету Миколаївської міської ради  про визначення місця проживання дитини та дачі дозволу на виїзд неповнолітнього за межі країни, -

В С Т А Н О В И Л А:

          13 липня 2010 року позивачка звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4 про визначення місця проживання сина та надання дозволу на   виїзд дитини   за межі країни без згоди батька.

         В обґрунтування своїх вимог позивачка зазначала, що з відповідачем перебувала у шлюбних стосунках, які були розірвані. Від шлюбу  мають дитину - сина  ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1.  Після розірвання шлюбу за згодою відповідача  дитина з вересня 2001 року переїхала проживати за місцем проживання матері в м. Фаенца країни Італії, де була зареєстрована та навчається до теперішнього часу. Періодично дитина разом з матір’ю приїжджала на Україну де спілкувалася з батьком.  

          Оскільки на теперішній час термін дії дозволу відповідача про виїзд дитини за кордон закінчився, а  ОСОБА_4 проти проживання дитини разом з матір’ю за межами України, позивачка просила визначити місце проживання  неповнолітнього  ОСОБА_4 разом з нею та дати дозвіл на його виїзд за межі  України без згоди відповідача.

          Рішенням  Центрального районного суду м. Миколаєва від  14 червня   2011 року  в задоволені позову відмовлено.

         В апеляційній скарзі позивачка   просить скасувати рішення суду та постановити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги, посилаючись та те, що суд дав неналежну оцінку наданим доказам та порушив норми процесуального закону.

         Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які приймали участь у розгляді справи, дослідивши докази по справі в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

          Згідно ч. 1 ст. 141 СК України як мати, так і батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини, зокрема право на її виховання, незалежно від того проживають вони з дитиною чи ні.

           Питання виховання дитини вирішуються батьками спільно. Той з батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов’язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею, а проживаючий з дитиною батько немає права перешкоджати їх спілкуванню (ст. 157 СК України).

            Відповідно до  ст. 162 СК України якщо один із батьків самочинно, без згоди другого з батьків, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи, має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її тому, з ким вона проживала.

             Під час  розгляду справи судом спорів щодо місця проживання  дитини відповідно до ч. 5 ст. 19 СК України обов’язковим є наданні письмового висновку органу опіки та піклування щодо розв’язання спору на підставі  відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

            Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, 2 липня    1999 року шлюб між сторонами було розірвано. Від шлюбу сторони мають сина ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.3,4). З      29 вересня 2000 року позивачка  є прописаною та проживає в м. Фаенца країни Італії (а.с. 33-35). Дитина з 1999 року по 2000 рік проживала разом з бабусею, а з 2000 року по 2001 рік проживала разом з батьком на території України. З 15 січня 2001 року відповідач надав свою згоду на тимчасову поїздку на той час же малолітнього сина з позивачкою до країни Італія строком  на один рік до 15 січня 2002 року (а.с. 29).  15 вересня 2000 року відповідач надав  доручення ОСОБА_6 представляти його інтереси строком на три роки (до 15 вересня 2003 року), пов’язані з провозом його неповнолітнього сина до Італії (а.с.31). З 21 серпня 2001 року дитина зареєстрована в м. Фаенца країни Італії і до теперішнього часу перебуває за межами України (а.с. 37).

             Висновок органу опіки та  піклування щодо розв’язання спору між сторонами суду не надавався.

              Таким чином, судова колегія вважає, що 15 січня 2002 року закінчився дозвіл батька дитини на проживання  малолітньої дитини за кордоном. Проте позивачка без відповідної згоди відповідача з Італії дитину в Україну не повернула, а протиправно та самовільно  вивезла її до Італії, де проживає й на теперішній час, тим самим чинить позивачу перешкоди у вихованні сина.

               Доводи апелянта  про те що дитина, яка на час звернення до суду досягла 14 років, а  тому згідно з письмовою заявою  самостійно вирішила проживати з матір’ю, не можуть бути прийняти до уваги, оскільки на час виникнення спірних правовідносин  у зв’язку з  вивезенням дитини до Італії, остання  була малолітньою.

               За такого, суд погоджується з висновками місцевого суду, що поведінка позивачки щодо самовільного вивезення дитини з місця її постійного проживання за кордон є протиправною, оскільки в порушення ст.. 3 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей позивачкою незаконно та без отримання відповідного дозволу від відповідача як батька дитини вивезено малолітнього сина за межі України –до Італії.  

               Позовні вимоги в частині дачі дозволу  на виїзд неповнолітнього ОСОБА_7 з території України за кордон без згоди батька є безпідставною, оскільки як встановлено судом  дитина на теперішній час на території України не перебуває.

                Рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування немає.            

          Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313-315  ЦПК України,  колегія суддів

                                               У Х В А Л И Л А:

         Апеляційну скаргу ОСОБА_3   відхилити, а рішення Центрального районного суду  м. Миколаєва    від 14 червня 2011 року -  залишити  без змін.

Ухвала  апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення і  може бути оскаржена  в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого  суду  України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом  двадцяти днів.

        Головуючий                                                    

                  Судді