Справа № 22-ц-2179/11 17.08.2011 17.08.2011 02.02.2012
АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
Справа № 22ц -2179/11 Суддя першої інстанції Крамаренко Т.В.
Категорія 21 Суддя - доповідач апеляційного суду Царюк Л.М.
У Х В А Л А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
17 серпня 2011 року м. Миколаїв
Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області у складі:
головуючого Вовненко Г.Ю.,,
суддів: Ямкової О.О., Царюк Л.М.,
при секретарі Бобуйок І.Ф.,
за участю: представників позивачки – ОСОБА_2, ОСОБА_3,
відповідачки –ОСОБА_4,
представників відповідачів – ОСОБА_5, ОСОБА_6,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_7 на рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 10 червня 2011 року за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_4, ОСОБА_8, ОСОБА_9 та ОСОБА_10, третьої особи – Другої нотаріальної контори про визнання договорів дарування квартири недійсним, -
В С Т А Н О В И Л А:
В жовтня 2008 року ОСОБА_7 звернулася до суду з позовом, який пізніше уточнила, до ОСОБА_4, ОСОБА_8, ОСОБА_9 та ОСОБА_10 про визнання договорів дарування квартири недійсними.
Свої вимоги позивачка мотивувала тим, що 7 липня 2004 року між нею та її сестрою ОСОБА_4 було укладено договір дарування квартири АДРЕСА_1. Цей договір вона уклала під впливом тяжких обставин, а саме, під час проходження лікування у зв’язку з тяжкою хворобою. 27 лютого 2006 року ОСОБА_4 подарувала вищезазначену квартиру своєму сину ОСОБА_8 Останній 14 лютого 2009 року подарував по 2/3 частки зазначеної нерухомості ОСОБА_9 та ОСОБА_10 Ці угоди ОСОБА_7 вважає фіктивними.
Посилаючись на наведене, а також на те, що укладаючи договір дарування з ОСОБА_4 мала на меті договір довічного утримання, позивачка просила визнати зазначені угоди недійсними.
В подальшому позивачка змінила підстави визнання недійсності угоди, укладеної між нею та ОСОБА_4, і просила визнати її удаваною угодою, яка фактично прикривала договір довічного утримання, а останній визнати недійсним, оскільки він не відповідає вимогам закону.
Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 10 червня 2011 року в задоволенні позову відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_7 просить скасувати рішення суду та постановити нове, яким задовольнити її позовні вимоги, оскільки висновки суду не відповідають обставинам справи.
Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників, які з’явилася в судове засіданні, перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у місцевому суді, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку , що апеляційна скарга ОСОБА_7 задоволенню не підлягає.
Суд першої інстанції, розглядаючи спір в межах заявлених позовних вимог, повно та всебічно дослідив обставини справи й дійшов вірного висновку про відсутність підстав для визнання договору дарування між позивачкою та ОСОБА_4 удаваним, а укладених в подальшому договорів дарування між відповідачами недійсними.
Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою для недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3,5 та 6 статті 203 ЦК України, а саме зміст правочину не може суперечити закону; особа повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення має відповідати внутрішній волі та бути вільним; правочин має бути спрямованим на настання правових наслідків; а правочин вчинений батьками, не може суперечить інтересах їх дітей.
Зміст, складові та правові наслідки укладення удаваних угод передбачено ст. 235 ЦК України.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом позивачка 26 липня 2004 року згідно договору дарування передала у власність своїй рідній сестрі ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_1, де остання була зареєстрована (а.с. 6). В подальшому, 27 лютого 2006 року, ОСОБА_4 за договором дарування передала в дар цю квартиру своєму сину ОСОБА_8, який 14 лютого 2009 року за таким же договором передав кожному по 2/3 частки вказаної нерухомості ОСОБА_10 та ОСОБА_9 (а.с. 7,114). Ці договори посвідченно нотаріально.
У період з липня 2004 року по лютий 2006 року спірна квартира перебувала у власності ОСОБА_4, яка там же й проживала.
Не встановивши між позивачкою та ОСОБА_4 інших правовідносин, які виходять за межі укладеного договору дарування, зокрема прав та обов’язків сторін за договором довічного утримання, а також порушень закону при укладенні договору дарування, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання цього правочину удаваним.
Лише та обставина, що на час укладення договору дарування позивачка потребувала сторонньої допомоги за станом свого здоров’я, не може свідчить про те, що між сторонами виникли правовідносини, які випливають з договору довічного утримання.
При розгляді справи не знайшло свого підтвердження посилання позивачки на фіктивність договорів дарування від 27 лютого 2006 року та від 14 лютого 2009 року.
Відповідно до п. 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 6 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину.
Саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований, як фіктивний.
Таким чином, факт продовження проживання ОСОБА_4 в спірній квартирі після укладення угоди дарування 27 лютого 2006 року не може бути підтвердженням фіктивності цієї угоди, оскільки спірна квартира перейшла у власність ОСОБА_8 та в подальшому в частках іншим відповідачам. Ці обставини підтверджено даними з витягу реєстрації прав власності на нерухоме майно (а.с. 115)
Твердження позивачки про фіктивність правочину від 14 лютого 2009 року з підстав ухилення відповідачів від виконання цивільно-правових обов’язків та рішення суду не можуть бути враховані судом, оскільки суперечать вищенаведеним вимогам закону та не підтверджуються дослідженими доказами.
За такого суд обґрунтовано відмовив в задоволенні позову за його безпідставністю.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду, оскільки обставини, на які посилається позивачка, не мають правового значення для даного спору.
Керуючись ст. ст. 303, 307, 308, 314-315 ЦПК України, колегія суддів,-
У Х В А Л И Л А:
Апеляційну скаргу ОСОБА_7 відхилити, а рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 10 червня 2011 року - залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржено в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.
Головуючий
Судді