Справа № 22-1837/06р. Головуючий у 1-й інстанції- Гирич С.В.
Категорія справи - 13 Доповідач в апеляційній інстанції - Цяцяк Р.П.
РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
25 вересня 2006 року колегія судців судової палати в цивільних справах апеляційного суду Львівської області у складі:
Головуючого - судді Гриновця Б.М.,
суддів Цяцяка Р.П. і Приколоти Т.І.,
при секретарі Раб О.В.
та за участю сторін і їх представників, розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1, представника за довіреністю ОСОБА_2, на рішення Личаківського районного суду м. Львова від 25 травня 2006 року,
ВСТАНОВИЛА:
Оскаржуваним рішенням ОСОБА_3 поновлено строк позовної давності та частково задоволено його позов до ОСОБА_2, треті особи -приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_4 та Обласне комунальне підприємство "'Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки" (ОКП "БТІтаЕО"): визнано недійсними договір дарування 1/2 частини приміщення на АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_3 і ОСОБА_2 20.06.2001 року, та договір дарування квартири АДРЕСА_2, укладений між ОСОБА_3 і ОСОБА_2 21.06.2001 року, та зобов'язано ОКП "БТІтаЕО" скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на вище згадані об'єкти нерухомого майна- в задоволенні решти позовних вимог відмовлено за безпідставністю.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1, представника за довіреністю відповідача АДРЕСА_2, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким відмовити позивачеві в задоволенні його позовних вимог за їх безпідставністю і необґрунтованістю, покликаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, невідповідність висновків суду обставинам справи та на порушення і неправильне застосування судом норм матеріального та процесуального права.
Апелянт вважає, що аналіз матеріалів справи дає всі підстави вважати, що, підписуючи 20 і 21 червня 2001 року договори дарування нерухомого майна, позивач діяв свідомо, виражав власну волю, був обізнаний із наслідками своїх дій та бажав настання таких наслідків, а тому суд першої інстанції необгрунтовано задовольнив його клопотання про поновлення строку позовної давності для визнання згаданих договорів дарування недійсними, оскільки похилий вік позивача, на який покликається суд, не може бути достатнім обґрунтуванням для цього, так як у матеріалах справи є багато документальних підтверджень свідомого і активного способу життя позивача протягом досліджуваного періоду (народження у нього дитини, її всиновлення, вступ у шлюб, подорожі за кордон і активна участь у підприємницькій та суспільній діяльності).
Також вважає, що суд першої інстанції при вирішенні спору неправильно застосував норму ст. 57 ЦК України (1963 року), оскільки висновки суду про збіг тяжких для позивача обставин і про наявність причинного зв'язку між цими обставинами та укладеними договорами не грунтуються на зібраних по справі доказах і такі обставини фактично є недоведеними. Ні позивачем в ході судового розгляду справи, ні судом в оскаржуваному рішенні не наведено в чому полягає і чим саме підтверджується "крайня невигідність" умов договорів, що є предметом позову.
Суд безпідставно відхилив, як доказ, висновок судово-психіатричної експертизи позивача, яка була призначена за заявою його адвоката, та не дав цьому висновку належної оцінки, хоча згідно згаданого висновку позивач при укладенні договорів дарування, що ним оспорюються, міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.
Вважає неправомірним висновок суду про те, що спірні договори не відповідали вимогам ст. 57 ЦК України (1963 року), оскільки норми згаданої статті не містять норм, які є спеціальними по відношенню до договорів дарування, а лише вказують на обставини, за настання яких угоди можуть бути визнані недійсними в судовому порядку.
Також вважає, що доказування позивачем та судом впливу на волевиявлення позивача тяжких факторів" ґрунтується лише на припущеннях, що суперечить ч. 4 ст.60 ЦПК України, якою встановлено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення апелянта і його представника на підтримання апеляційної скарги і заперечення сторони відповідача, перевіривши матеріали справи та законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з наступних підстав,.
Статтею 243 ЦК України (1963 року), чинного на час укладення договорів, що оспорюються, було встановлено, що за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність, а ст.57 - що угода, яку громадянин був змушений укласти на вкрай невигідних для себе умовах внаслідок збігу тяжких обставин, може бути визнана недійсною за позовом потерпілого.
У п.12 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 28.04.1978 року № 3 "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" міститься роз'яснення, що збігом тяжких обставин слід вважати такий майновий або особистий стан громадянина (крайня нужденність, хвороба тощо), які примусили укласти угоду на вкрай невигідних для нього умовах, і що при вирішенні позовів з наведених підстав суди повинні мати на увазі, що такі вимоги можуть бути задоволені при доведеності фактів збігом тяжких для сторони обставин і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням сторони укласти угоду на вкрай невигідних для неї умовах.
Задовольняючи позов з підстав, встановлених ст.57 ЦК України (1963 року), суд першої інстанції виходив з того, що спірні договори не відповідали вимогам, згаданої норми закону, а саме: були укладеними на вкрай невигідних для позивача умовах внаслідок збігу тяжких обставин, покликаючись при цьому на істотне погіршення стану його здоров'я, несподівану втрату свідомості і доставку на лікування в реанімаційне відділення та приходячи при цьому до висновку, що внаслідок вище наведеного його волевиявлення при укладенні цих договорів не було вільним, осмисленим та логічним.
В той же час, ні позивачем в ході судового розгляду справи, ні судом в оскаржуваному рішенні не наведено в чому полягає і чим саме підтверджується "крайня невигідність" умов договорів дарування, що є предметом позову, які по своїй природі є безоплатними.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач був виписаний з лікарні 10.06.2001 року "з покращенням" та у нормальному стані (а.с. 49, 50, 139-140), в цей же час зустрічав на вокзалі відповідачку з її сином, обідав з ними в кафе, добре себе почував, жартував (а.с. 102-103), до нотаріуса у червні 2001 року прибув "з піднесеним і веселим настроєм", "не був подавлений і страху не мав" (а.с. 70, 7'), нотаріусом йому було роз'яснено наслідки укладення договорів дарування (а.с. 71-73) він давав логічні та послідовні пояснення щодо причин їх укладення.
Крім цього, як вбачається з свідчень в суді першої інстанції ОСОБА_5, на момент укладення договорів позивач знав про її вагітність, пізніше народжену нею дитину визнав своєю та уклав з нею шлюб і питання про розірвання договору дарування став піднімати за три місяці до народження у них дитини (а.с. 81, 98-100).
Згідно Акту амбулаторної судово-психіатричної експертизи від 24.02.2006 року НОМЕР_1, позивач в період укладення договорів дарування ознак психічних розладів не виявляв, його поведінка носила спокійний і впорядкований характер, він з власної ініціативи самостійно оформляв документи в банку, МБТІ, нотаріуса; критично відносився до стану свого здоров'я та віку, логічно хотів впорядкувати всі свої майнові справи, щоб у відповідачки (його доньки) в подальшому не виникало жодних проблем; був активним і жодних ознак депресії та пригніченого настрою у нього не спостерігалось; його висловлювання щодо "повної амнезії" клінічно неправдоподібні, не відповідають клінічній картині жодного психічного захворювання і носять надуманий симулятивний характер; психічними захворюваннями він не страждав і не виявляв будь-якого розладу психічної діяльності та міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними (а.с. 151-154).
З урахуванням вище наведеного колегія суддів приходить до висновку, що висновок суду першої інстанції про те, що спірні договори позивачем були укладеними на вкрай невигідних для нього умовах внаслідок збігу тяжких обставин, не відповідає фактичним обставинам, встановлених в справі, та матеріалам справи в цілому, а тому рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню - з ухваленням нового рішення про відмову позивачу
у задоволенні його позовних вимог.
Керуючись ст.ст. 57, 243 ЦК України (1963 року), ст.ст. 303, 307 ч.1 п.2, 309 ч.1 п.п. 2, 3, 4, 314 ч.2, 316 ЦПК України, колегія суддів
ВИРІШИЛА:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1, представника за довіреністю ОСОБА_2, задовольнити.
Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 25 травня 2006 року скасувати та ухвалити нове, яким відмовити ОСОБА_3 у задоволенні його позову до ОСОБА_2 про визнання недійсними договору дарування 1/2 частини приміщення на АДРЕСА_1, укладеного між ОСОБА_5, і ОСОБА_2 20.06.2001 року, та договору дарування квартири АДРЕСА_2, укладеного між ОСОБА_3 і ОСОБА_2 21.06.2001 року.
Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржено у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом двох місяців з дня набрання рішенням законної сили,