УХВАЛА

І М Е Н Е М  У К Р А Ї Н И

Справа №:
22-ц/0191/409/2012Головуючий суду першої інстанції:Шофаренко Ю.Ф.

Головуючий суду апеляційної інстанції:Моісеєнко Т.  

"28" лютого 2012 р.  колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у складі:

Головуючого суддіМоісеєнко Т.І.,

СуддівПолянської В.О. Редько Г.В.

При секретаріРемез Т.В.

 розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Феодосії цивільну справу за позовом ОСОБА_6, якій діє в інтересах ОСОБА_7, до ОСОБА_8, 3 особи - Глазівська сільська рада  Ленінського району АРК, відділ Держкомзему в Ленінському районі АРК, про визнання недійсними договорів дарування  житлового будинку та земельної ділянки, за апеляційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Ленінського районного суду АР Крим  від 18 січня 2012 року, -

В С Т А Н О В И Л А :

 У жовтні 2011 року  ОСОБА_6, якій діє в інтересах ОСОБА_7 за довіреністю, звернувся до суду із позовом до ОСОБА_8., 3 осіб - Глазівської сільської ради  Ленінського району АРК, відділу Держкомзему в Ленінському районі АРК, про визнання недійсними договорів дарування  житлового будинку та земельної ділянки, розташованих  за адресою АДРЕСА_1, укладених  05.04.2002 року.

          Позовні вимоги мотивовані тим, що  у 1993 році між  позивачем та громадянином  Росії ОСОБА_10 була досягнена домовленість щодо   будівництва на земельній ділянці, належній позивачу, за кошти ОСОБА_10 пансіонату, з подальшою його сумісною експлуатацією.  Будинок було побудовано і введено в експлуатацію на ім.я  ОСОБА_7, після чого  ОСОБА_10 став вимагати з нього гроші, витрачені на будівництво. Оскільки  грошей у ОСОБА_7 не було, ОСОБА_10  став  погрожувати йому фізичною розправою та  наполягати на  переоформленні  будинку та земельної ділянки на ім’я ОСОБА_8

         Позивач вважає, що волевиявлення  ОСОБА_7 під час укладення спірних договорів дарування    житлового будинку та земельної  ділянки не було вільним, не відповідало його внутрішній волі, оскільки він уклав їх під тиском з боку ОСОБА_10  Крім того, позивач  вказує, що  відчуження  домоволодіння та земельної ділянки відбулося без згоди  дружини ОСОБА_7, що , в сукупності з іншим,  є підставою для  визнання  договорів дарування  недійсними, як укладених внаслідок  погроз та  омани,  які  були вчинені  проти сім’ї   позивача.

          Просив визнати  договори  дарування будинку та земельної ділянки , які були укладені між ОСОБА_7 та ОСОБА_8 05.04.2002 року, недійсним  на підставі ст.ст. 203, 215,216,220,230, 231  ЦК України.

         Рішенням  Ленінського районного  суду АРК   від 18.01.2012 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_6, якій діє в інтересах ОСОБА_7, було відмовлено.

         В апеляційній скарзі ОСОБА_6, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити по справі нове рішення про задоволення його позовних вимог.

На думку апелянта, висновок суду про відмову у  задоволенні його позовних вимог  є безпідставним. Вважає, що судом не було взято до уваги  договір від 15.09.1998 року, укладений між ОСОБА_7 та  ОСОБА_10 щодо сумісного будівництва і подальшої сумісної експлуатації пансіонату, відбудованого на земельній ділянці, належній ОСОБА_7  та не надано  належної оцінки  угоді від 14.08.2002 року , підписаної ОСОБА_7,  ОСОБА_11, ОСОБА_10 та ОСОБА_8 стосовно того, що  після підписання договорів дарування  всі інші угоди  між вказаними особами  припиняють дію.

Апелянт вважає, що вказані документи є  продовженням  психологічного тиску  на ОСОБА_7, який почався до підписання  договорів дарування.

Апелянт також вважає, що оскільки  волевиявлення  ОСОБА_7  під час укладення договорів дарування не було вільним, вказані угоди є  недійсними  відповідно до вимог  ч.1,3,5  ст.203 ЦК України та ч.1,2 ст.215 ЦК України.

На думку апелянта вказані  договори є також нікчемними, оскільки  їх недійсність встановлена законом.

Апелянт також посилається на те, що судом не прийняти до уваги його доводи про те, що  державний акт на земельну ділянку, виданий  у 1995 році на ім’я ОСОБА_7 не відповідає вимогам  законодавства, в зв’язку з чим на підставі вказаного державного акту не можливо було укладати  договір дарування вказаної земельної ділянки.

Вважає необґрунтованими висновки суду про те, що  ОСОБА_11, як дружина ОСОБА_7, не заперечувала проти  укладення договорів дарування, оскільки  він особисто не знайомився з  заявами, які остання писала  нотаріусу  при  укладенні договорів дарування між ОСОБА_7 та ОСОБА_8

Крім того, апелянт посилається  на те, що суд неправомірно застосував до спірних правовідносин строк позовної давності, оскільки  договори дарування є нікчемними, а ч.4 ст.258 ЦК України  строк оскарження нікчемних договорів встановлений протягом 10 років. Він звернувся до суду з позовом  у 2011 році, тобто у встановлений  законом строк.

        Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи в межах заявлених позовних вимог та доводів  апеляційної скарги, як передбачено ч.1 ст.303 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга  не підлягає задоволенню.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції прийшов до висновку, що при укладенні  спірних договорів  волевиявлення ОСОБА_7 було направлено на укладення договорів дарування  будинку та земельної ділянки, а  доказів, які  підтверджують обставини погроз фізичної розправи та психологічного тиску на нього з боку  ОСОБА_8  під час укладення вказаних  договорів, позивачем не надано.

Суд також  дійшов висновку про те, що  договори дарування  були укладені з дотриманням вимог  діючого законодавства, відчуження  нерухомого майна, належного ОСОБА_7, проведено за  письмовою згодою  його дружини, в зв’язку з чим  визнавати  вказані договори недійсними або нікчемними не має підстав.

З вказаними висновками суду першої інстанції  колегія суддів погоджується, знаходить їх обґрунтованими.

Розглядая справу  суд правомірно  керувався  нормами  ЦК УРСР 1963 року, оскільки    договори дарування  були укладені  05.04.2002 року, під час дії вказаного Кодексу.

Положення   ч.4  Прикінцевих та перехідних   положень  ЦК України ( в редакції з 01.01.2004 року) до спірних правовідносин застосовані бути не можуть , оскільки  правовідносини сторін  закінчились укладенням  договорів дарування у 2002 році, які не потребували   продовження і  не тягли  за собою виконання  сторонами  за договором будь-яких дій стосовно  будинку та земельної ділянки, що були предметом дарування.

За такими обставинами, посилання  ОСОБА_6 на  ст.203,215,216,230,231 ЦК України ( в редакції  з 01.01.2004 року) є безпідставними.

Колегія суддів вважає, що суд правомірно застосував до спірних правовідносин положення  ст.48,57 ЦК УРСР ( в редакції 1963 року), якими  було  врегульовано питання   щодо можливості визнання  недійсними  договорів дарування, укладених в 2002 році.

Відповідно до частини 1 ст.48 ЦК УРСР,  недійсною має бути визнана угода, яка не відповідає вимогам закону.

Колегія суддів вважає, що   договори дарування будинку та земельної ділянки, укладені 05.04.2002 року між  ОСОБА_7 та ОСОБА_8, були  оформлені нотаріально, тобто з дотриманням вимог ст.47 ЦК УРСР, а також за згодою  дружини  ОСОБА_7 – ОСОБА_11, що підтверджене  її особистими заявами  від 05.04.2002 року на ім’я нотаріуса ( а.с.89,93,96,99).

Посилання апелянта на те, що він особисто не бачив  заяв ОСОБА_11 на ім’я нотаріуса не можуть бути прийняти до уваги, оскільки вказані заяви зберігаються в матеріалах нотаріальних справ, а стороною за вказаними правочинами апелянт не був.

Доводи апелянта про те , що державний акт про право власності на  землю Ш-КМ № 027645 від  11.05.1995 року, виданий   ОСОБА_7  на  земельну ділянку площею 0,15 га, розташовану  за адресою  АДРЕСА_1,  не був зареєстрований у  державному земельному кадастрі , має інші недоліки, в зв’язку з чим  вказана земельна ділянка не могла бути предметом договору дарування, не є обґрунтованими.

Апелянт посилається на вимоги до державних актів, передбачені  постановою Кабінету Міністрів  України №449 від 02.04.2002 року, тоді як  спірний державний акт був виданий у 1995 році. Відповідно до пункту 2 наведеної постанови  Кабінету Міністрів України  «Про затвердження  форм  державного акта  на право власності  на земельну ділянку  та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою» раніше видані  державні акти на право приватної  власності на землю, державні акти на право  власності на землю, державні акти на право  власності на земельну ділянку  та державні акти на право  постійного користування  землею  залишалися  чинними і підлягали заміні у разі добровільного звернення  громадян або юридичних осіб.

Оскільки договір дарування земельної ділянки укладався  05.04.2002 року, у нотаріуса не було правових підстав  відмовляти  у вчиненні нотаріальної дії на підставі  державного акту  на право приватної власності на землю, виданого 11.05.1995 року  (а.с.97)

Тобто,  доказів про те, що  договори дарування буди укладені з порушенням вимог   діючого законодавства  суду  надано не було, не містять таких доказів і доводи, викладені в апеляційній скарзі.

Відповідно до ч.1 ст.57 ЦК УРСР угода може бути визнана недійсною, якщо вона вчинена  внаслідок обману,  насильства погроз .

Доводи апелянта про те, що договори дарування  будинку та земельної ділянки були укладені ОСОБА_7 під впливом  насильства  та погрози   не знайшли підтвердження під час розгляду справи.

З матеріалів справи вбачається, що  15.09.1998 року між ОСОБА_7, ОСОБА_11 та ОСОБА_10,ОСОБА_12  в простий письмовій формі був укладений договір  щодо будівництва приватного будинку  по АДРЕСА_1 Ленінського району АРК . З умов вказаного договору вбачається. що будівництво здійснювалось на земельній ділянці, належній ОСОБА_7, за рахунок  коштів, надаваємих ОСОБА_10 та ОСОБА_12 В подальшому сторони мали намір сумісного використання вказаного будинку, як приватного пансіонату ( а.с.31).  

З матеріалів справи також вбачається, що будинок був відбудований  і введений  в експлуатацію на ім’я ОСОБА_7 в 2002 році, останньому видане свідоцтво про право власності  на будинок, яке було зареєстроване в  ОП «Бюро технічної інвентаризації м.Керч»  23.02.2002 року ( а.с.91)

З пояснень представника відповідача, які ніким не спростовані і підтверджені медичними документами, вбачається, що   у вказаний час стан здоров’я  ОСОБА_10 погіршився, йому необхідно було проведення   лікування,   була встановлена 2 група інвалідності, в зв’язку з чим він не мав можливості і не бажав  продовжувати  з ОСОБА_7 стосунки з сумісної експлуатації  відбудованого будинку  (а.с.56-57).

05.04.2002 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_8 були укладені договір дарування  житлового будинку, розташованого по АДРЕСА_1 Ленінського району АРК( відбудованого  за кошти ОСОБА_10 відповідно до договору  від 15.09.1998 року) та договір дарування земельної ділянки  площею 0,15 га, розташованої за вказаною адресою ( а.с.89,96). Вказані  договори ОСОБА_10 не оскаржувались, навпаки він з ними погодився, що вбачається   з копії угоди про відсутність будь-яких претензій між сторонами, підписаної  14.08.2002 року між  ОСОБА_7,ОСОБА_11, ОСОБА_8 та ОСОБА_10  (а.с.79)

Доводи апелянта про те, що договори дарування  були  укладені з ОСОБА_8, яка не мала ніякого відношення до  будування спірного будинку, не можуть бути підставою для  визнання вказаних договорів  недійсними або нікчемними, оскільки чинним законодавством не передбачено, що договори дарування  можуть укладатись лише між родичами, знайомими чи з особами, з якими  власник майна був пов’язаний сумісною діяльністю.

Доводи апелянта про те, що договори дарування були укладені під впливом  психологічного  тиску та загрозою фізичної розправи  нічим не підтверджені і спростовуються  заявою ОСОБА_7  від 05.04.2002 року,  якою він просив нотаріуса посвідчити договір дарування житлового будинку та земельної ділянки ( а.с.94) та  угодою від 14.08.2002 року про відсутність претензій матеріального та морального характеру між сторонами ( а.с.79)

Матеріали справи не містять відомостей про те, що ОСОБА_7, як  власник нерухомого майна, звертався до правоохоронних органів з заявами про те, що відносно нього  були  вчинені протиправні дії, внаслідок яких він вимушений був подарувати  сторонній особі належне йому  майно.

Проте, відповідно до  ст.60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається в обґрунтування своїх вимог та заперечень.

Колегія суддів  також вважає, що суд першої інстанції правомірно застосував до спірних правовідносин строк позовної давності.

Як вбачається з матеріалів справи, спірні правовідносини виникли  у 2002 році, під час дії  ЦК УРСР ( в редакції 1963 року).  Статтею 71  вказаного Кодексу  було  передбачено загальний строк позовної давності для захисту порушеного права в 3 роки.

З  01.01.2004 року набрав законної сили новий  Цивільний кодекс України, ст.258 якого була встановлена  спеціальна позовна давність.  Так, ч.4 вказаної статті  була передбачена позовна давність у 10 років до вимог  про застосування наслідків нікчемного правочину, а ч.3  ст.258 ЦК України   була передбачена  позовна давність у 5 років  до вимог  про визнання недійсним правочину , вчиненого під впливом насильства або обману.

Колегія суддів вважає, що оскільки  договір дарування не є правочином, недійсність якого встановлена законом, тобто оспорюванні договори не є   нікчемними,  положення ч.4 ст.258 ЦК України  до спірних правовідносин застосовані бути не можуть.

За вимогами про визнання правочину недійсним в зв’язку з тим, що він був вчинений  під впливом  насильства ( психологічного тиску, загрози фізичної розправи) , строк позовної давності  закінчився  05.04.2007 року, як це передбачено ч.3 ст.258 ЦК України. Разом з тим,  наслідки спливу строку позовної давності  застосовуються судом  лише за заявою  сторони у спорі, зробленою до  винесення ним рішення, що передбачено  ч.3 ст.267 ЦК України.

Як вбачається з матеріалів справи, представник ОСОБА_13  20.12.2011 року звернувся до суду з заявою про застосування  позовної давності ( а.с.65).

Таким чином,  посилання  апелянта на неправомірне застосування  судом строків позовної давності    суперечить  вимогам  чинного законодавства.

Колегія суддів враховує і ті обставини, що  ОСОБА_7  протягом тривалого часу не звертався до суду з позовом про  визнання договорів дарування недійсними,  у 2005 році з таким позовом звертався  ОСОБА_6,  про що ОСОБА_7 було  достовірно відомо, оскільки він притягувався в якості відповідача по справі. Надалі за заявою ОСОБА_6  провадження по справі було закрите, про що постановлена ухвала від  19.04.2005 року  (а.с.67,68)

За такими обставинами колегія суддів вважає, що ОСОБА_14 протягом  строку позовної давності мав можливість звернутись з позовом до суду  про захист порушеного права, однак  своїм правом своєчасно не скористався.

Пропуск строку позовної давності  є самостійною підставою для відмови у  задоволенні позовних вимог, про  що правомірно вказав суд першої інстанції.

        Колегія суддів вважає, що  суд першої інстанції  правильно визначив природу спору, правовідносини,  що виникли між сторонами, і норми права, якими вони регулюються, та ухвалив  рішення, яке відповідає вимогам ст..213-215 ЦПК України.

З висновками суду першої інстанції колегія суддів погоджується, знаходить їх обґрунтованими.

Інші доводи апеляційної скарги не стосуються предмету спору і не містить безсуперечних доказів, які спростовують висновки суду першої інстанції.

Підстав для задоволення апеляційної скарги і скасування  рішення суду першої інстанції колегія суддів не вбачає.

        Керуючись, ст. 303, 304, 307 , 308, ч.1 п.3, 314, 315, 317, 319  ЦПК України колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду АР Крим у м. Феодосії, -

УХВАЛИ Л А :

 Апеляційну скаргу ОСОБА_6, якій діє в інтересах ОСОБА_7,   – відхилити.

Рішення  Ленінського районного  суду АР Крим 18 січня 2012 року – залишити без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня проголошення, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом 20 днів  з дня набрання законної сили до суду касаційної інстанції.

 Т.І.Моісеєнко В.О.Полянська Г.В.Редько