УХВАЛА

І М Е Н Е М  У К Р А Ї Н И

Справа №:
22-ц/0191/451/2012Головуючий суду першої інстанції:Микитюк О.А.

Головуючий суду апеляційної інстанції:Моісеєнко Т.  

"28" лютого 2012 р.  колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у складі:

Головуючого суддіМоісеєнко Т.І.

СуддівРедько Г.В.,Полянської В.О.,     

При секретаріРемез Т.В.,

 розглянувши  у відкритому судовому засіданні в м. Феодосії    цивільну  справу  за позовом ОСОБА_6   до  ОСОБА_7 про  розподіл   майна,  що  є  спільною  сумісною  власністю  подружжя,  третя  особа -  КП „ Феодосійське міжміське бюро реєстрації та технічної інвентаризації”, за  апеляційною скаргою ОСОБА_6  та її представника ОСОБА_8 на рішення  Феодосійського міського  суду АРК  від 25 січня.2012 року,-

В С Т А Н О В И Л А :

 У квітні 2011 року ОСОБА_6 звернулася до суду із позовною заявою до   ОСОБА_7, третя  особа -  КП „ Феодосійське міжміське бюро реєстрації та технічної інвентаризації”, про розподіл сумісно нажитого майна подружжя, визнання права власності та виділення в натурі  Ѕ частки домоволодіння по АДРЕСА_1.

Позовні  вимоги  мотивовані  тим,  що  вона  з  02.04.2005 року  перебувала у  шлюбі  з  відповідачем.   В період  сумісного  життя  ними було нажите   майно,  у тому числі  трьохповерховий  будинок, який  розташований за адресою: АДРЕСА_1.  Зазначений  будинок    зареєстрований  на  ім’я  відповідача та  використовується  як  приватний готель, в  якому обладнані та  мебльовані  готельні  номери. Орієнтована  вартість  майна,  яке  знаходиться  у  будинку,  складає 85 350 грн.  Позивач вказує, що    22  серпня 2010  року  відповідач вигнав  її  з  будинку,  у  зв’язку  з  чим  вона  вимушена  була  виїхати  у   м.Москва  до  сина.  Повернувшись   в Феодосію 13.09.2010  року,  вона  намагалась забрати  свої  речі, однак   відповідач не  впустив  її  в  будинок  і  речі  не  віддав.  Оскільки  будинок  та   майно,  що  знаходиться  у  зазначеному  будинку,  придбані в  період  шлюбу,  вона  має  право  на  1\2   частину  будинку  та  на 1\2  частку   майна, що в ньому знаходиться.  

Посилаючись  на   положення   ст. 60  СК  України позивач просила  визнати за нею право власності на 1\2 частку сумісно нажитого майна подружжя, поділити його в  натурі   із реальним  виділенням їй 1\2 частки  спірного домоволодіння, розташованого   по АДРЕСА_1 на майна  на загальну суму 42 675 грв.

Рішенням Феодосійського міського суду від 25.01.2012 року  у задоволенні позовних вимог ОСОБА_6  було відмовлено.

Не погодившись з вказаним рішенням суду,  ОСОБА_6 та її представник ОСОБА_8  принесли апеляційну скаргу, в якій йдеться про скасування рішення суду першої інстанції  і прийняття нового рішення по справі про задоволення  позовних вимог.

Апелянти вважають, що  висновки суду про те,  що спірне домоволодіння фактично  було відбудоване  до 2005 року  не відповідають фактичним обставинам справи, оскільки воно було введено до експлуатації , із  видачею свідоцтва про право власності,  22.01.2007 року, тобто під час шлюбних відносин.

Посилання суду на  інвентарну справу БТІ, з якої вбачається що інвентаризація спірного домоволодіння була проведена  у січні 2005 року, апелянти вважають хибними, оскільки   проведення технічної інвентаризації не є  підтвердженням права власності на домоволодіння.

Крім того, апелянти вважають ,що технічна інвентаризація проводилась за станом  на січень 2006 року, а не за станом на січень 2005 року, на що суд першої інстанції не звернув уваги.

Апелянти вказують, що державний акт на право власності на земельну ділянку був отриманий ОСОБА_7   14.03.2005 року, а лише  після отримання державного акту  на землю  можливо було починати будівництво, в зв’язку з чим  суд дійшов неправильного висновку про те, що  станом на січень 2005 року будинок вже був відбудований.

         Апелянти також вважають, що суд  не вирішив питання щодо  розподілу майна, яке знаходиться у будинку, і дійшов помилкового висновку про те, що у 2009 році між сторонами  мав місце добровільний  розподіл сумісно нажитого майна.  Посилання суду на розписку  від 30.09.2009 року про отримання нею коштів  апелянти вважають неправомірними, оскільки суд не встановив природу вказаних коштів. Вважають, що вказані кошти були її часткою, отриманою від   використання  готелю за призначенням, а не коштами, які стосуються добровільного розподілу сумісно нажитого майна.

          На думку апелянтів суд неправильно застосував  норми матеріального права, а саме  положення ст..60,69,70 СК України та  ст..317, 331 ЦК України, відповідно до яких частки подружжя у сумісно нажитому  майні є рівними, а право власності на нерухоме майно виникає  з часу його державної реєстрації.

          Оскільки спірне домоволодіння було  зареєстроване в Єдиному  державному  реєстрі прав власності на нерухоме майно  22.01.2007 року, тобто під час шлюбних відносин, воно є спільною сумісною власністю подружжя, що не було враховане судом першої інстанції.

           Дослідивши матеріали справи  в межах позовних вимог, наданих сторонами доказів та доводів  апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що скарга не підлягає  задоволенню.

          Розглядая справу і відмовляя у задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 суд першої інстанції дійшов висновку про те, що  домоволодіння по АДРЕСА_1  фактично  було відбудоване ОСОБА_7 на 01.01.2005 року, тобто до  реєстрації  шлюбу з ОСОБА_6

          Суд першої інстанції також дійшов висновку про те, що  сторони в добровільному порядку поділили  спільно нажите майно, позивачка погодилась отримати за нього грошову компенсацію , отримала від  ОСОБА_7 гроші в розмірі  3 550 000 руб. про що написала розписку, в якій  зазначила, що при розірванні шлюбу  відмовляється від претензій  на будинок АДРЕСА_1.

          На підставі наведеного суд дійшов  висновку про те,що спірне  домоволодіння  не входить до складу майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, а стосовно іншого майна сторони дійшли  згоди щодо його  добровільного розподілу.

          З вказаними висновками  суду першої інстанції  колегія суддів погоджується, знаходить їх обґрунтованими.

          Судом  встановлено,  що 22.03.2003 року між  ОСОБА_7 та ОСОБА_9 була досягнена домовленість щодо купівлі –продажу земельної ділянки, розташованої по АДРЕСА_1. Вказані обставини підтверджені розпискою ОСОБА_9 про отримання грошей з ОСОБА_7 ( а.с.37)  25  жовтня  2004  року  між вказаними особами був  укладений   нотаріально  посвідчений   договір  купівлі-продажу  земельної  ділянки,  площею 0,07  га,  що  розташована  за вказаною адресою. 14  березня  2005  року  на  ім.я  ОСОБА_7 був  виданий  державний  акт серія   КМ  № 046555 про право  власності  на  земельну  ділянку площею 0,07  га,    розташовану в  АДРЕСА_1 ( а.с.32)

З матеріалів справи та пояснень свідків ОСОБА_10,  ОСОБА_11,  ОСОБА_12, ОСОБА_13 ,ОСОБА_14, які ні ким не спростовані, вбачається, що будівництво  домоволодіння по АДРЕСА_1  проводилось ОСОБА_7 протягом  2003- 2004 років, а за станом  на  січень 2005 року  спірне домоволодіння було фактично відбудоване.   Пояснення  вказаних свідків  узгоджуються  з матеріалами  технічної інвентаризації   домоволодіння, проведеної Феодосійським  МБРТІ у січні 2005 року. Згідно  даних інвентарної  справи   Феодосійського  МБРТІ,  на  17 січня  2005  року  було  побудовано   жилий  будинок   літер «А»,  літня  кухня, вбиральня-душ,  ворота,  хвіртка,  огорожа та  мощення  загальною  вартістю 595087 грн.( а.с.142-150).

Посилання апелянта на те, що будівництво  не можливо було проводити  без  отримання державного акту на землю, не можуть бути прийняти до уваги, оскільки  не стосуються правовідносин сторін, а безсуперечних доказів про те, що  будівництво  по АДРЕСА_1 було розпочато  лише  після 14.03.2005 року  суду не надано.

Не є обґрунтованими і  доводи апелянта про те, що  технічна інвентаризація проводилась  у січні 2006 року, оскільки  із зведеного акту  вартості будинків, господарських будівель та споруд  вказаного домоволодіння вбачається., що він був складений  за станом на 17.01.2005 року  (а.с.142)

Судом також  встановлено, що 02  квітня  2005  року  між  ОСОБА_6 та ОСОБА_7  було  зареєстровано  шлюб ( а.с.8),  який  розірвано на  підставі  рішення  суду в  2011  році,  про що сторони   не  заперечували .

З наданих сторонами доказів та  пояснень свідків, які узгоджуються між собою,  вбачається, що під час сумісно життя  сторони  закінчили  будівництво і облаштування мансарди і  домоволодіння в цілому було здано до експлуатації.  

           22 січня  2007  року виконкомом Берегової  сільської ради  м.Феодосії на  ім’я   відповідача  ОСОБА_7  було  видано  свідоцтво  про  право  власності  на  домоволодіння  АДРЕСА_1.( а.с.9)

             Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що  вказане домоволодіння  не може бути включено до складу  спільно нажитого майна подружжя, оскільки його будівництво  проводилось  до реєстрації шлюбу  між  ОСОБА_7 та ОСОБА_6

            Доводи апелянта про те, що судом не взяти до уваги  положення  ч.2 ст.331 ЦК України стосовно того, що право власності на нерухоме майно виникає з моменту його державної реєстрації не можуть бути прийняти до уваги, оскільки вказаною нормою закону  передбачено набуття  права власності,  а нормами сімейного законодавства регулюються  питання щодо права подружжя на сумісне  нажите майно. Проте, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК, ч. 3 ст. 368 ЦК), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

           Оскільки  позивачем не  надано безсуперечних  доказів про те, що  домоволодіння було відбудоване  під час шлюбних відносин і за сумісні кошти,  воно не може  бути включено до складу  сумісного майна подружжя навіть при тих обставинах, що  реєстрація права власності відбулася під час шлюбу.

            Не є обґрунтованими і доводи  апелянта про те, що  суд не вирішив питання щодо розподілу  майна, яке знаходиться у вказаному домоволодінні.

            Як вбачається з матеріалів справи,  ОСОБА_6 в позовній заяві посилалась на те, що спірне домоволодіння було облаштоване  і використовувалось як готель. Вартість майна, що знаходиться у вказаному будинку, була визначена нею в розмірі 85350 грв. ( а.с.6). Проте,  безсуперечних доказів  того, що  майно, зазначене в позовній заяві,  існує і було придбане за спільні кошти подружжя, суду не надано.  З клопотанням  щодо проведення опису майна, проведення товарознавчої експертизи з оцінки вказаного майна позивач до суду не зверталась , не зазначила, яке конкретно майно  вона бажала отримати у власність під час  його можливого розподілу. Тобто належних та допустимих доказів щодо наявності  вказаного майна,  його оцінки та доказів про те, що  все зазначене майно було придбане під час шлюбу  суду також  не надано.

            Разом з тим,  відповідно до ст.60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається в обґрунтування своїх вимог та заперечень.

           Крім того, колегія суддів  вважає, що суд першої інстанції  дав належну оцінку  розписці ОСОБА_6 від 30  жовтня  2009   року з якої вбачається, що  вона отримала від .  ОСОБА_7    3550000  рублів, що складає більш ніж  700000 грв.,  і  відмовилась  від  претензій  на  домоволодіння  в  АДРЕСА_1 (а.с.38).

           Посилання апелянта  про на те, що вказана розписка неправомірно оцінена  судом як  розподіл сумісного майна подружжя, здійснений  в добровільному порядку,  не є обґрунтованими.

           З матеріалів справи вбачається, що  позивач не заперечувала проти того, що вказані гроші були нею отримані.  Доводи про те,що вказані кошти були  належною  позивачу часткою від  експлуатації  готелю, розташованого по АДРЕСА_1, не можуть бути  прийняти до уваги, оскільки  право на отримання прибутку від  експлуатації належного йому майна  має власник майна, яким  ОСОБА_6 не являється.

           Посилання апелянта  на  порушення судом  положень ч.2 ст. 69 Сімейного  кодексу України, відповідно до якої  договір про  добровільний розподіл майна між подружжя повинен бути нотаріально посвідчений  , є неспроможними,  оскільки відповідно до вказаної норми закону  договір  про розподіл  будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про  виділ  нерухомого майна  дружині, чоловіку із складу  всього майна подружжя повинен бути нотаріально посвідчений.

           Проте, з матеріалів справи вбачається, що під час  шлюбу  сторони лише  завершили будівництво і облаштування меблями та побутовою технікою  приміщення  мансарди  у будинку  по АДРЕСА_1 на що витратили, як стверджує відповідач, 125000 грв. (а.с.206-209) Доказів іншого суду не доведено.  Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна).  До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна), що передбачено  ст.  317,331  ЦК  України.

          Судом встановлено, що   домовленість про розподіл  сумісно нажитого майна  була досягнена між  ОСОБА_7 та ОСОБА_6 у вересні 2009 року. ОСОБА_6  погодилась отримати грошову компенсацію частки сумісно нажитого майна, отримана нею сума значно перевищує її можливі витрати на  облаштування мансарди  та  придбання іншого майна, ніякого нерухомого майна до неї не переходило, право власності на частку нерухомого майна  за нею не визнавалось , тобто підстав для нотаріального посвідчення  вказаної домовленості між подружжя не було.

           Відповідно до  положень ст..213-215 ЦПК України  рішення суду повинно бути законним та обґрунтованим, ухваленим на  основі повно і всебічно  з’ясованих обставин, на які сторони посилались в обґрунтування своїх вимог та заперечень, та не може  ґрунтуватись на припущеннях.

           Колегія суддів вважає, що аналіз фактичних обставин справи і оцінка наданих сторонами доказів у їх сукупності  надали суду можливість дійти обґрунтованого висновку про те, що  позовні вимоги ОСОБА_6 не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи і не підлягають задоволенню.

            Доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків суду першої інстанції .

            Підстав для задоволення апеляційної скарги і скасування рішення суду першої інстанції колегія суддів не вбачає.

    Керуючись статтею 303, пунктом 1 частини 1 статті 307, статтею 308, пунктом 1 частини 1 статті 314 Цивільного процесуального кодексу України, колегія суддів судової палати по цивільних справах, -

УХВАЛИ Л А :

 Апеляційну скаргу ОСОБА_6 та її представника  ОСОБА_8 на рішення  Феодосійського  міського суду Автономної Республіки Крим  від  25 січня  2012 року  - відхилити.

             Рішення  Феодосійського міського суду Автономної Республіки Крим від 25 січня  2012 року – залишити без змін.

            Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення, може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом 20 днів  з дня набрання законної сили до суду касаційної інстанції.

 Т.І.Моісеєнко В.О.Полянська Г.В.Редько