Справа № 1303/1-85/11 Головуючий у 1 інстанції: Журибіда Б.М.
Провадження № 11/1390/224/12 Доповідач: Государський В. Ф.
У Х В А Л А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
20 березня 2012 року колегія суддів судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду Львівської області в складі
головуючого судді: Государського В.Ф.
суддів: Волинця М.М., Ревера В.В.
з участю прокурора: Малиш Н.С.
засудженого: ОСОБА_1,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові кримінальну справу за апеляціями потерпілого ОСОБА_2 та прокурора, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, –державного обвинувача Волинця В.Е. на вирок Буського районного суду Львівської області від 21 липня 2011 року,
ВСТАНОВИЛА:
Цим вироком
ОСОБА_1,
ІНФОРМАЦІЯ_1, українця,
громадянина України, уродженця та жителя
м. Золочева Львівської області, з вищою
освітою, одруженого, непрацюючого, раніше
несудимого, проживаючого в АДРЕСА_1
засуджено за вчинення злочину, передбаченого ч.1 ст.388 КК України, до покарання у виді штрафу розміром 3400 (три тисячі чотириста) грн. без позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю.
Міру запобіжного заходу засудженому ОСОБА_1 до вступу вироку в законну силу залишено попередньо обрану без змін –підписку про невиїзд.
За вироком суду ОСОБА_1 приховав та вчинив відчуження автомобілів ВАЗ-21122 д.з.НОМЕР_1, «Вольцваген Поло»д.з.НОМЕР_2, ВАЗ-21081 д.з.НОМЕР_3, на які 06.04.2009 року постановою працівників ВДВС Золочівського РУЮ було накладено арешт на виконання рішення Золочівського райсуду від 31.03.2008 року щодо стягнення з нього в користь ОСОБА_2 боргу в сумі 67680 грн. та 683,30 грн. судових витрат.
Вирок суду оскаржено потерпілим ОСОБА_2 На його думку, судом першої інстанції не забезпечено повного та об’єктивного розгляду справи, внаслідок чого порушено вимоги норм матеріального і процесуального права. Апелянт наполягає на тому, що, не допитавши в судовому засіданні працівників відділу ДВС Золочівського РУЮ Львівської області, за поданням яких було порушено кримінальну справу відносно ОСОБА_1, щодо дійсних обставин злісного ухилення ним від виконання рішень Золочівського районного суду Львівської області про стягнення коштів на користь потерпілого, не долучивши до матеріалів справи копії цих рішень, а також не з’ясувавши питання правомірності вчинених посадовими особами органів нотаріату та ДАІ дій з оформлення нотаріально завірених доручень на управління транспортними засобами і проходження обов’язкового технічного огляду автомобілів, які на цей час уже перебували в розшуку, суд допустив таку неповноту розгляду, яка не дозволяє встановити істину у справі. Крім цього, потерпілий ОСОБА_2 вказує на безпідставність врахування судом при призначенні засудженому покарання пом’якшуючих обставин, оскільки характер вчинених останнім дій свідчить про злісне ухилення від виконання рішень судів, у зв’язку з чим ОСОБА_1 приховував своє майно від компетентних органів держави, вчиняючи різноманітні незаконні дії. За таких обставин апелянт просить вирок місцевого суду скасувати, а матеріали кримінальної справи повернути прокурору для проведення додаткового розслідування.
Не оспорюючи фактичних обставин справи, однак, одночасно не погоджуючись з вироком суду першої інстанції в частині призначеного засудженому ОСОБА_1 покарання внаслідок його м’якості, прокурор, який брав участь у розгляді справи судом, –державний обвинувач Волинець В.Е. подав апеляцію, вважаючи, що навіть за умов повного визнання підсудним вини у суду не було достатніх підстав обирати мінімальне покарання, передбачене санкцією статті, за якою ОСОБА_1 засуджено, оскільки такий впродовж тривалого часу уникає відшкодування завданої потерпілому шкоди. Базуючи на цьому свою правову позицію у справі, прокурор просить вирок місцевого суду змінити і призначити засудженому більш суворе покарання.
Однак, 12.03.2012 року, тобто до початку розгляду справи в суді апеляційної інстанції, прокурором в порядку ст.355 КПК України подано зміни до апеляції, в яких ставиться питання про скасування вироку місцевого суду з підстав істотного порушення вимог кримінально-процесуального закону, а саме у зв’язку з ненадання судом першої інстанції представнику потерпілого ОСОБА_3 можливості виступити у судових дебатах. З огляду на це, уточнивши свої вимоги, апелянт просить матеріали кримінальної справи направити на новий судовий розгляд в той же суд, але іншим складом суду.
Крім цього, після постановлення вироку від засудженого ОСОБА_1 надійшла заява про застосування до нього амністії на підставі Закону України «Про амністію в 2011 році»як до такого, що має статус інваліда 3-ї групи.
Заслухавши доповідача, міркування прокурора на підтримання зміненої апеляції державного обвинувача з обгрунтуванням наявності підстав для направлення справи на новий судовий розгляд, з’ясувавши думку засудженого ОСОБА_1, який проти апеляційних скарг учасників процесу заперечив і просив застосувати до нього амністію, вивчивши та обговоривши матеріали кримінальної справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга потерпілого ОСОБА_2 підлягає частковому задоволенню, а змінена в порядку ст.355 КПК України апеляція прокурора –задоволенню в повному обсязі, виходячи з наступного.
У відповідності до ч.1 ст.323 КПК України вирок суду повинен бути законним і обгрунтованим, що передбачає обов’язок для суду обгрунтовувати його лише на тих доказах, які були розглянуті в судовому засіданні, даючи їм оцінку за своїм внутрішнім переконанням, яке обов’язково повинно грунтуватись на всебічному, повному і об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та при цьому неухильно керуючись законом.
Зазначених вимог процесуального закону місцевим судом не виконано, внаслідок чого такий вирок залишатись в силі не може.
Як вбачається з протоколу судового засідання, за погодженням з учасниками процесу судом вирішено проводити судове слідство в скороченому порядку, як це передбачено ч.3 ст.299 КПК України, обмежившись допитом підсудного ОСОБА_1 та оголошенням матеріалів справи (т.2 а.с.217, 218). Підсудний свою вину у вчиненні інкримінованого злочину визнав повністю і дав з цього приводу свої показання суду. Однак, це не позбавляло суд обов’язку при винесенні вироку викласти такий у формі, яка б чітко відповідала вимогам КПК України.
У зв’язку з цим у колегії суддів викликає зауваження спосіб викладу у вироку формулювання обвинувачення, яке визнане судом доведеним ОСОБА_1, оскільки таке описане в загальному і не містить посилань на ті елементи, які згідно із ч.1 ст.334 КПК України обов’язково повинні зазначатися в мотивувальній частині вироку. Так, зокрема, судом не вказано місця, часу, способу вчинення, наслідків та мотивів злочину, а також форми вини. В результаті з вироку неможливо зробити висновок про те, коли саме, за яких обставин та у зв’язку з чим вчинено злочин ОСОБА_1, яку мету при цьому він переслідував, яким способом відчужував майно, на яке було накладено арешт, впродовж якого часу вчиняв дії, спрямовані на його приховання, а також які негативні наслідки для потерпілого мали такі дії.
Крім цього, місцевий суд не звернув належної уваги на те, що, формулюючи в загальних рисах фабулу вчиненого, він фактично вийшов за межі пред’явленого особі обвинувачення. Це виразилось в тому, що у вироку суд визнав доведеною вину ОСОБА_1 у відчуженні арештованого автомобіля марки ВАЗ-21122 д.з.НОМЕР_1, хоча згідно обвинувального висновку та постанови про притягнення особи як обвинуваченого йому ставилось у вину лише приховання цього транспортного засобу від працівників органу Державної виконавчої служби України, а факт відчуження було констатовано щодо інших автомобілів –Volkswagen Polo, р.н.НОМЕР_2, і ВАЗ-21081, р.н.НОМЕР_3 (т.2 а.с.168, 169, 200). Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції допустив істотне порушення гарантованого ст.21 КПК України права підсудного на захист, оскільки при розгляді справи всупереч вимогам ч.1 ст.275 КПК України значно розширив межі судового розгляду, в результаті чого постановив вирок, яким визнав ОСОБА_1 винним у вчиненні і тих дій, які органами досудового слідства йому не інкримінувалися.
Не перевірив з необхідною повнотою суд першої інстанції також обгрунтованість пред’явленого особі обвинувачення. На це вказує відсутність оцінки у вироку того факту, що кримінальні справи порушувалися у зв’язку з незаконними діями ОСОБА_1 щодо майна, на яке накладено арешт, а саме автомобілями марки «Фольксваген-Поло», д.н.з.НОМЕР_2, та ВАЗ 21081, д.н.з.НОМЕР_3 (т.1 а.с.1-3). Що стосується епізоду приховування ОСОБА_1 транспортного засобу марки ВАЗ-21122, д.н.з.НОМЕР_1, то кримінальна справа по цьому факту не порушувалася, про що свідчить відсутність відповідної постанови в матеріалах справи. Незважаючи на це, даний епізод органами досудового слідства було включено в обвинувачення, яке офіційно пред’явлено особі (т.2 а.с.143, 144, 168, 169, 200), що суперечить вимогам ч.1 ст.113 КПК України, у відповідності до яких досудове слідство (а отже, і притягнення особи в якості обвинуваченої, як одна із самостійних стадій кримінального процесу) провадиться лише після порушення кримінальної справи.
На думку колегії суддів, окремих зауважень заслуговує невирішення у вироку місцевим судом питання речових доказів у справі. Його важливість зумовлена тим, що ці докази являються власне тим майном, на яке було накладено арешт держаним виконавцем, і на яке за рішенням органу Державної виконавчої служби України слід звернути стягнення в межах виконавчого провадження з виконання рішень Золочівського районного суду Львівської області про стягнення із ОСОБА_1 в користь ОСОБА_2 боргу (т.1 а.с.38-40, 120, 121, 123, 125, 169, 170-172). При провадженні досудового слідства автомобілі ВАЗ 21081, р.н.НОМЕР_3, та «Фольксваген-Поло», р.н.НОМЕР_2, в якості речових доказів постановами слідчого приєднані до матеріалів кримінальної справи і передані на зберігання громадянам ОСОБА_4 та ОСОБА_5 відповідно, від яких отримано розписки із зобов’язанням забезпечити схоронність цього майна (т.2 а.с.94, 95, 130, 131). До справи долучено також свідоцтва про реєстрацію вказаних транспортних засобів, які аналогічно визнані речовими доказами (т.2 а.с.85, 107, 134, 136). Незважаючи на те, що заступником прокурора Золочівського району Львівської області, який завершував провадження досудового слідства у кримінальній справі про обвинувачення ОСОБА_1 за ч.1 ст.388 КК України, всупереч вимогам п.3 ч.1 ст.224 КПК України не складено довідки про речові докази як обов’язкового додатку до обвинувального висновку, це не позбавляло суд обов’язку вирішити долю речових доказів у відповідності до положень ст.330, ч.1 ст.335 КПК України, як того вимагає кримінально-процесуальний закон. Оскільки суд даного питання у вироку не розв’язав, це може в подальшому негативно позначитися на здійсненні виконавчого провадження по стягненню боргу із ОСОБА_1, затягнувши строк такого та спричинивши необхідність для органу Державної виконавчої служби України вживати додаткових заходів для встановлення дійсного місцезнаходження і вирішення судом питання передачі майна, яке є одночасно і арештованим згідно постанов державного виконавця, і речовим доказом у кримінальній справі (т.3 а.с.25).
Апеляційна інстанція звертає також увагу місцевого суду на необхідність беззастережного дотримання норм, передбачених ст.ст.16-1, 261, 318 КПК України, якими на суд покладається обов’язок створення рівних умов для учасників процесу по здійсненню наданих їм прав, в тому числі щодо участі в судових дебатах. Як вбачається з протоколу судового засідання, суд першої інстанції при розгляді справи про обвинувачення ОСОБА_1 не забезпечив можливості представнику потерпілого ОСОБА_3 виступити з промовою в дебатах (т.2 а.с.218), чим порушив зазначені вище вимоги КПК України, а також фактично позбавив представника можливості викласти в інтересах потерпілого свою позицію стосовно події злочину, особи винного та доцільності застосування до нього тієї чи іншої міри покарання. За таких обставин позицію державного обвинувача щодо визнання незабезпечення права представника потерпілого виступити в судових дебатах в якості істотного упущення слід вважати обгрунтованою.
З урахуванням наведеного колегія суддів апеляційного суду констатує порушення місцевим судом вимог кримінально-процесуального законодавства при розгляді справи про обвинувачення ОСОБА_1, що потягнуло за собою неповноту судового слідства, порушення прав підсудного на захист і представника потерпілого на виступ у судових дебатах, які за своєю суттю являються істотними та у відповідності до п.1 ч.1 ст.367, ч.1, п.3 ч.2 ст.370 КПК України слугують підставами для скасування постановленого у справі вироку. Разом з цим, у зв’язку із скасуванням вироку щодо засудженого та згідно із вимогами ч.2 ст.374 КПК України матеріали кримінальної справи про обвинувачення ОСОБА_1 за ч.1 ст.388 КК України підлягають поверненню на новий судовий розгляд в суд першої інстанції.
При новому судовому розгляді необхідно забезпечити беззастережне виконання вимог КПК України щодо всебічного, повного та об’єктивного розгляду всіх обставин справи, забезпечити учасникам процесу (як стороні обвинувачення, так і потерпілій стороні) рівні можливості здійснювати в судовому засіданні надані їм процесуальні права, дати оцінку якості проведеного досудового слідства і в разі необхідності вжити заходів процесуального реагування на виявлені недоліки, ретельно дослідити дані про особу ОСОБА_1 та прийняти законне і обгрунтоване рішення.
Що стосується доводів апеляції потерпілого ОСОБА_2 про доцільність допиту в судовому засіданні працівників відділу ДВС Золочівського районного управління юстиції, за поданням яких прийнято рішення про порушення кримінальної справи відносно ОСОБА_1, з метою встановлення даних, які, на його думку, мають значення для справи, а також необхідності додаткового з’ясування обставин оформлення нотаріальних доручень на транспортні засоби обвинуваченого, які перебувають під арештом, і проходження ними технічних оглядів в органах ДАІ, приєднання до матеріалів справи копій рішень суду, у відповідності до яких здійснюється виконавче провадження, то такі питання у зв’язку із скасуванням вироку суду і направленням справи на новий судовий розгляд не можуть бути вирішені апеляційним судом на стадії апеляційного провадження та підлягають розв’язанню у встановленому процесуальному порядку місцевим судом в разі, якщо відповідні клопотання будуть заявлені потерпілою стороною в судовому засіданні суду першої інстанції.
З цих же підстав колегія суддів вважає передчасними наполягання потерпілого на безпідставності врахування судом при визначенні міри покарання ОСОБА_1 пом’якшуючої обставини у виді щирого каяття. В разі доведення вини підсудного у вчиненні злочину, питання призначення йому адекватного покарання, а також можливості застосування до нього амністії, будуть предметом дослідження і вирішення місцевим судом.
Підстав для зміни чи скасування запобіжного заходу засудженому ОСОБА_1 на даний час немає.
Враховуючи наведене та керуючись ст.ст.362, 366, 367, 368, 369, 370, 374 КПК України, колегія суддів
УХВАЛИЛА:
Апеляційну скаргу потерпілого ОСОБА_2 задоволити частково, а апеляцію прокурора, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, –державного обвинувача Волинця В.Е. –задоволити повністю.
Вирок Буського районного суду Львівської області від 21 липня 2011 року скасувати, а кримінальну справу про обвинувачення ОСОБА_1 за ч.1 ст.388 КК України повернути до Буського районного суду Львівської області на новий судовий розгляд в іншому складі суддів.
Міру запобіжного заходу обвинуваченому ОСОБА_1 залишити попередньо обрану без змін –підписку про невиїзд з постійного місця проживання.
Судді:
Волинець М.М. Государський В.Ф. Ревер В.В.
(головуючий суддя)