ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/3729/25 Справа № 242/601/24 Суддя у 1-й інстанції - Ханієва Ф. М. Суддя у 2-й інстанції - Халаджи О. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 липня 2025 року                                                                м. Дніпро

Дніпровський апеляційний суд у складі:

головуючого - судді Халаджи О. В.

суддів: Агєєва О.В., Космачевської Т.В.,

секретар Піменова М.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 17 грудня 2024 року у цивільній справі за клопотанням ОСОБА_2 , заінтересована особа: боржник – ОСОБА_1 , про визнання на території України рішення іноземного суду (суддя першої інстанції Ханієва Ф.М., повний текст ухвали складено 17 грудня 2024 року),

В С Т А Н О В И В:

У квітні 2024 року ОСОБА_2 звернулась до суду із клопотанням заінтересована особа: боржник – ОСОБА_1 , про визнання на території України рішення іноземного суду, в якому просила - визнати на території України рішення місцевого суду Гамбурга-Гарбурга в м. Гамбург Федеративної Республіки Німеччини у сімейній справі №637 F 158/22 від 14.12.2022 року (дата засвідчення рішення 20.03.2023 року), яким право на проживання спільної неповнолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , передається ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Ухвалою Кіровського районного суду м.Дніпра від 17 грудня 2024 року клопотання ОСОБА_2 задоволено у повному обсязі.

Із вказаною ухвалою суду не погодився ОСОБА_1 , та подав апеляційну скаргу, в якому зазначив, що вона була постановлена з порушенням норм матеріального та процесуального права, а також без врахування конкретних обставин справи.

Скарга мотивована тим, що ОСОБА_1 , відповідач належним чином взагалі не повідомлений про дату, час і місце розгляду справи місцевим судом Гамбург-Гамбурга в м. Гамбург Федеративної Республіки Німеччини у сімейній справі №637 F 157/22 від 14.12.2022, у судовому розгляді участі не брав. Зі змісту рішення іноземного суду не вбачається, що батько дитини був повідомлений судом про розгляд цієї справи. Фактично місцевим судом Гамбург-Гамбурга в м. Гамбург Федеративної Республіки Німеччини мене було позбавлено права на участь у судовому розгляді відносно мене у сімейній справі №637 F 157/22 листів запрошень не отримував, що в свою чергу порушує мої права.

Зазначає, що ним отримано усну відмову від секретаря судового засідання - Клімової Н.А. щодо розгляду справи по суті, обумовлюючи це тим що Суддя Ханієва Ф.М. зайнята, розгляд справи буде перенесено на іншу дату. Ні скаржник, ані донька, 17.12.2024 року судом першої інстанції не були вислухані та позбавлені можливості надати свої пояснення з приводу клопотання про визнання на території України рішення іноземного суду, внаслідок чого грубо порушено право на участь у розгляді справи та надані пояснень по суті.

Наголошує на тому, що суд першої інстанції не звернув увагу на відсутність у нього юрисдикційних повноважень розглядати клопотання про визнання на території України рішення іноземного суду, що є грубим порушенням ЦПК України.

ОСОБА_1 просив ухвалу Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 17 грудня 2024 року скасувати, а матеріали справи направити до Київського районного суду м. Харкова для вирішення питання про відкриття провадження по справі.

Від представника ОСОБА_2 – ОСОБА_5 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому він зазначив, що апелянтом не надано доказів усної відмови у допуску до зали судових засідань – скаржником не подано доказів, на підтвердження явки до судового засідання, не допуску до зали судового засідання, відмови у доступі до правосуддя (телефонні дзвінки на гарячі лінії, подані заяви чи скарги. Також не подано судової повістки з відміткою судді/секретаря про перебування у приміщенні суду у визначений час та дату.

Лиска П.О. просив оскаржувану ухвалу суду залишити без змін.

Представник ОСОБА_2 – ОСОБА_5 у судовому засіданні заперечував проти задоволення апеляційної скарги, просив оскаржувану ухвалу суду залишити без змін.

ОСОБА_1 , у судове засідання не з`явився, про час, дату та місце розгляду справи був повідомлений належним чином.

Згідно із ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши доповідача, перевіривши матеріали справи та  доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що вона не підлягає  задоволенню з наступного.

Згідно ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судом встановлено, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , є батьками малолітньої доньки – ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією свідоцтва про народження дитини від 23.12.2022 року, серії НОМЕР_1 (а.с.21).

Відповідно до належним чином засвідченої копії рішення місцевого суду Гамбурга-Гарбурга в м. Гамбург Федеративної Республіки Німеччини у сімейній справі №637 F 158/22 від 14.12.2022 року (дата засвідчення рішення 20.03.2023 року), місцевий суд Гамбурга-Гарбурга 14.12.2022 року вирішив у вигляді тимчасової ухвали: право на проживання спільної неповнолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , передається заявниці. Заявниця у справі: ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , відповідач у справі: ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , інші учасники: дитина ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Це рішення оскарженню не підлягає.

Відповідно до відповіді Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України від 31.12.2022 року за вих. №91-41165/0/15-22-Вих., наданої у відповідь на адвокатський запит №б/н від 28.12.2022 року, за інформацією, наявною у Базі даних, щодо перетинання державного кордону України, лінії розмежування з тимчасово окупованою територією України у період з 01.01.2022 року по 09:05 годину 30.12.2022 року малолітньою особою – ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_1 : дата перетину: 04.08.2022 року – у напрямку: виїзд у супроводі матері, 03.12.2022 року – у напрямку в`їзд; іншої інформації немає.

Відповідно до відповіді Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України від 05.01.2023 року за вих. №91-544/18/23-Вих., наданої у відповідь на адвокатський запит №б/н від 03.01.2023 року, за інформацією, наявною у Базі даних, щодо перетинання державного кордону України, лінії розмежування з тимчасово окупованою територією України у період з 01.01.2022 року по 08:00 годину 21.12.2022 року малолітньою особою – ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_1 : дата перетину: 04.08.2022 року – у напрямку: виїзд у супроводі матері, 03.12.2022 року – у напрямку в`їзд; іншої інформації немає.

Задовольняючи клопотання  ОСОБА_10 , місцевий суд виходив з того, що рішення місцевого суду Гамбурга-Гарбурга в м. Гамбург Федеративної Республіки Німеччини у сімейній справі №637 F 158/22 від 14.12.2022 року (дата засвідчення рішення 20.03.2023 року) набрало законної сили станом на дату ухвалення рішення суду – 14.12.2022 року, у рішенні зазначено, що рішення оскарженню не підлягає, а також рішення надано суду з апостилем та нотаріально засвідченим перекладом з німецької мови на українську мову. Суду не надано доказів того, що станом на 17.12.2024 року в Україні ухвалювалося рішення у спорі між тими самими сторонами, з того самого предмету і за тих самих підстав, а також того, що у провадженні судів України є порушена справа у спорі між тими самими сторонами, з того самого предмету і з тих самих підстав.

Колегія судді погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див., зокрема постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справа № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23)).

Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, примусове виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див., зокрема постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справа № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23)).

Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, примусове виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України).

Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами (частина третя статті 6 ЦК України).

Для приватного права апріорі є притаманною така засада як розумність.

Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 16 червня 2021 року в справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року в справі № 519/2-5034/11).

Згідно з пунктом 10 частини першої статті 1 Закону України «Про міжнародне приватне право» визнання рішення іноземного суду - поширення законної сили рішення іноземного суду на територію України в порядку, встановленому законом.

В Україні можуть бути визнані та виконані рішення іноземних судів у справах, що виникають з цивільних, трудових, сімейних та господарських правовідносин, вироки іноземних судів у кримінальних провадженнях у частині, що стосується відшкодування шкоди та заподіяних збитків, а також рішення іноземних арбітражів та інших органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних і господарських справ, що набрали законної сили (частина перша статті 81 Закону України «Про міжнародне приватне право»).

Відповідно до статті 82 Закону України «Про міжнародне приватне право» визнання та виконання рішень, визначених у статті 81 цього Закону, здійснюється у порядку, встановленому законом України.

Рішення іноземного суду (суду іноземної держави, інших компетентних органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних справ) визнаються та виконуються в Україні, якщо їх визнання та виконання передбачено міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності. У разі якщо визнання та виконання рішення іноземного суду залежить від принципу взаємності, вважається, що він існує, оскільки не доведено інше (стаття 462 ЦПК України).

Вказана норма кореспондується зі статтею 11 Закону України «Про міжнародне приватне право».

Рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, визнається в Україні, якщо його визнання передбачено міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності (стаття 471 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 472 ЦПК України клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, подається заінтересованою особою до суду в порядку, встановленому статтями 464-466 цього Кодексу для подання клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду, з урахуванням особливостей, визначених цією главою.

У частині сьомій статті 473 ЦПК України у визнанні в Україні рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, може бути відмовлено з підстав, встановлених статтею 468 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 2 частини другої статті 468 ЦПК України якщо міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, такі випадки не передбачено, у задоволенні клопотання може бути відмовлено: 1) якщо рішення іноземного суду за законодавством держави, на території якої воно постановлено, не набрало законної сили; 2) якщо сторона, стосовно якої постановлено рішення іноземного суду, була позбавлена можливості взяти участь у судовому процесі через те, що їй не було належним чином і вчасно повідомлено про розгляд справи; 3) якщо рішення ухвалене у справі, розгляд якої належить виключно до компетенції суду або іншого уповноваженого відповідно до закону органу України; 4) якщо раніше ухвалене рішення суду України у спорі між тими самими сторонами, з того самого предмета і на тих самих підставах, що набрало законної сили, або якщо у провадженні суду України є справа у спорі між тими самими сторонами, з того самого предмета і на тих самих підставах, яка порушена до часу відкриття провадження у справі в іноземному суді; 5) якщо пропущено встановлений міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, та цим Кодексом строк пред`явлення рішення іноземного суду до примусового виконання в Україні; 6) якщо предмет спору за законами України не підлягає судовому розгляду; 7) якщо виконання рішення загрожувало б інтересам України; 8) якщо раніше в Україні було визнано та надано дозвіл на виконання рішення суду іноземної держави у спорі між тими самими сторонами, з того самого предмета і на тих самих підставах, що і рішення, що запитується до виконання; 9) в інших випадках, встановлених законами України.

Цілями Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей від 19 жовтня 1996 року (далі - Конвенція) є: визначити державу, органи якої мають юрисдикцію вживати заходів, спрямованих на захист особи чи майна дитини; визначити, яке право застосовується такими органами при здійсненні їхньої юрисдикції; визначити право, що забезпечується до батьківської відповідальності; забезпечити визнання та виконання таких заходів в усіх Договірних Державах; запровадити таке співробітництво між органами Договірних держав, яке може бути необхідним для досягнення цілей цієї Конвенції.

Відповідно до пункту 1 статті 52 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах рішення іноземного суду немайнового характеру, які не потребують виконання, винесені судом кожної договірної сторони, після набрання ними законної сили визнаються на територіях інших договірних сторін без спеціального провадження, якщо установою юстиції запитуваної договірної сторони раніше у цій справі не було винесено рішення, що набрало законної сили, або якщо згідно з цією Конвенцією, а в не передбачених нею випадках - відповідно до законодавства договірної сторони, на території якої рішення має бути виконано, ця справа не належить до виключної компетенції установ юстиції останньої. Положення цієї статті відносяться і до рішень з опіки і піклування, а також до рішень про розірвання шлюбу, винесеними установами, компетентними відповідно до законодавства договірної сторони, на території якої винесене рішення.

Згідно з статтею 2 Конвенції вона застосовується до дітей до моменту їхнього народження до досягнення ними 18 року.

У статті 3 Конвенції визначено, що заходи, згадані у статті 1, можуть стосуватися, зокрема, права опіки, у тому числі права стосовно піклування про особу дитини та, зокрема, право визначати місце проживання дитини, а також права на спілкування, у тому числі право брати дитину на обмежений період у місце інше, ніж звичайне місце проживання дитини.

Відповідно до статті 5 Конвенції судові або адміністративні органи Договірної Держави звичайного місця проживання дитини мають юрисдикцію вживати заходів, спрямованих на захист особи чи майна дитини. З урахуванням статті 7, у разі зміни звичайного місця проживання дитини на іншу Договірну Державу, юрисдикцію мають органи Держави нового звичайного місця проживання.

Відповідно до статті 24 Конвенції без шкоди для пункту 1 статті 23, будь-яка зацікавлена особа може звернутися до компетентних органів Договірної Держави з проханням про прийняття рішення щодо визнання або невизнання заходу, ужитого в іншій Договірній Державі. Процедура визначається правом Держави, в якій було подано прохання.

Ужиті органами Договірної Держави, визнаються в силу закону в усіх інших Договірних Державах (пункт 1 статті 23 Конвенції).

У пункті 2 статті 23 Конвенції у визнанні, однак, може бути відмовлено: a) якщо захід було вжито органом, юрисдикція якого не ґрунтувалася на одній з підстав, передбачених у Розділі II; b) якщо заходу було вжито, за винятком невідкладних випадків, у рамках судового або адміністративного провадження, без надання дитині можливості бути заслуханою в порушення основних принципів процедури Держави, в якій було подано прохання; c) на прохання будь-якої особи, яка стверджує, що захід порушує її батьківську відповідальність, якщо такого заходу було вжито, за винятком невідкладних випадків, без надання такій особі можливості бути заслуханою; d) якщо таке визнання явно суперечить публічному порядку Держави, в якій було подано прохання, з урахуванням найвищих інтересів дитини; e) якщо захід є несумісним із заходом, ужитим пізніше в не-Договірній Державі звичайного місця проживання дитини, у разі, якщо останній задовольняє вимоги визнання в Державі, в якій було подано прохання; f) якщо не дотримано процедури, передбаченої в статті 33.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Клопотання про визнання й виконання рішень іноземних судів (арбітражів) суд розглядає у визначених ними межах і не може входити в обговорення правильності цих рішень по суті, вносити до останніх будь-які зміни (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 лютого 2020 року в справі № 367/2761/17 (провадження № 61-22318св19).

Під публічним порядком слід розуміти правопорядок держави, визначені принципи і засади, які становлять основу існуючого у ній ладу (стосуються її незалежності, цілісності, самостійності й недоторканості й основних конституційних прав, свобод, гарантій тощо). Публічний порядок будь-якої держави включає фундаментальні принципи і засади правосуддя, моралі, які держава має намір захистити навіть тоді, коли це не має прямого стосунку до самої держави; правила, які забезпечують фундаментальні політичні, соціальні та економічні інтереси держави; обов`язок держави з дотримання своїх зобов`язань перед іншими державами та міжнародними організаціями (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 травня 2019 року в справі № 761/39565/17 (провадження № 61-5333св19)).

Термін «публічний порядок» необхідно розуміти як оціночний критерій, елементи якого закріплені в публічно-правових нормативних актах держави, що визначають основи державного ладу, політичної системи та економічної безпеки держави. Тому правовий захист не надається жодним правам чи інтересам, які могли б виникнути з дії, що порушує публічний порядок. Такі принципи та засади стосуються, насамперед, національної безпеки країни, тобто захищеності державного суверенітету, територіальної цілісності, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України від реальних та потенційних загроз.

У частині третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Звертаючись із даним клопотанням до суду, ОСОБА_2 , вказувала на те. що засвідченої копії рішення місцевого суду Гамбурга-Гарбурга в м. Гамбург Федеративної Республіки Німеччини у сімейній справі №637 F 158/22 від 14.12.2022 року (дата засвідчення рішення 20.03.2023 року), місцевий суд Гамбурга-Гарбурга 14.12.2022 року вирішив у вигляді тимчасової ухвали: право на проживання спільної неповнолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , передається заявниці. Заявниця у справі: ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , відповідач у справі: ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , інші учасники: дитина ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Це рішення оскарженню не підлягає.

Суд встановив, що між Україною та ФРН міжнародні договори про правову допомогу і правові відносини у цивільних і сімейних справах не укладалися, а тому визнання та виконання рішення іноземного суду залежить від принципу взаємності. У разі якщо визнання та виконання рішення іноземного суду залежить від принципу взаємності, вважається, що він існує, оскільки не доведено інше (частина друга статті 462 ЦПК України; стаття 11 Закону України «Про міжнародне приватне право»). Таким чином, принцип взаємності полягає в тому, що держава, що дотримується цього принципу, надає на своїй території аналогічні права і бере на себе аналогічні зобов`язання, крім того, Україна та ФРН є Договірними Державами Конвенції;

Рішення місцевого суду Гамбурга-Гарбурга в м. Гамбург Федеративної Республіки Німеччини у сімейній справі №637 F 158/22 від 14.12.2022 року оскарженню не підлягало, а тому колегія суддів вважає, що є обов`язковим до виконання.

Клопотання про визнання й виконання рішень іноземних судів суд розглядає у визначених ними межах і не може входити в обговорення правильності цих рішень по суті, вносити до них будь-які зміни. Під час розгляду клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, суд вирішує лише процесуальне питання щодо виконання рішення іноземного суду, а не спір між батьками щодо визначення місця проживання дитини;

Суд перевірив підстави для відмови у визнанні в України рішення місцевого суду Гамбурга-Гарбурга в м. Гамбург Федеративної Республіки Німеччини у сімейній справі №637 F 158/22 від 14.12.2022, проте їх не встановив;

Колегія суддів вважає. що заінтересована сторона фактично висловлює незгоду із рішення місцевого суду Гамбурга-Гарбурга в м. Гамбург Федеративної Республіки Німеччини у сімейній справі №637 F 158/22 від 14.12.2022 року. Заперечуючи проти задоволення клопотання про визнання рішення іноземного суду, ОСОБА_1 фактично просить суд ревізувати рішення іноземного суду, що очевидно є недопустимим.

За таких обставин суд зробив обґрунтований висновок, що клопотання ОСОБА_2 про визнання рішення іноземного суду підлягає задоволенню.

Згідно ч.5 ст.82 ЦПК України, обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Відповідно до висновку якого дійшла колегія суддів ВС/КЦС у постанові від 09.12.2019 прийнятій за результатами розгляду справи №337/1253/16-ц, преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили.

Доводи апеляційної скарги стосовно порушення Кіровським районним судом м. Дніпропетровська правил підсудності, і що дана справа повинна були розглядатись у м. Харкові, оскільки ОСОБА_1 зареєстрований та як ВПО, колегія суддів не враховує, оскільки, як вбачається з матеріалів справи поставною Харківського апеляційного суду від 28 лютого 2024 року у справі, № 953/9881/23 вже була надана правова оцінка, щодо підсудності ля розгляду даного клопотання, а тому доводи в цій частині є безпідставними.

Також колегія суддів не враховує доводи апелянта, стосовно того, що останній не був повідомлений належним чином, оскільки як встановлено матеріалами справи, ОСОБА_1 зареєстрований у системі «Електронний суд» і всю пошту отримував саме до електронного кабінету, тобто був належно повідомлений та обізнаний про розгляд даної справи та не був позбавлений можливості ознайомитись з матеріалами справи дистанційно та взяти участь у розгляді даного клопотання за допомогою відео зв`язку.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

В силу ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ч. 4 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до положень ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та визначився з правовими нормами, які регулюють спірні правовідносини. Доводи апеляційної скарги про порушення норм матеріального та процесуального права є безпідставними.

Доводи, викладені в апеляційні скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте, відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України, оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку.

Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами.

Доводи апеляційної скарги  не дають підстав для висновку, що оскаржуване рішення суду першої інстанції ухвалено без додержання норм матеріального і процесуального права. Фактично доводи скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (справа "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року).

Колегія суддів перевірила доводи апеляційної скарги на предмет законності судового рішення виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судом норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв`язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин у справі, оскільки доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанції і не дають підстав вважати, що судом порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін

Керуючись статтями, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 17 грудня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення. Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.  

Судді:                                                                                О.В. Халаджи

                                                                               О.В. Агєєв                                                                                        

Т.В. Космачевська

Повний текст судового рішення складено 2 липня 2025 року.

Головуючий-суддя                                                                 О.В. Халаджи