Справа № 22-862\2006 рік Головуючий у 1 інстанції Помогайбо В.О.
Категорія 29 Доповідач Кочегарова Л.М.
УХВАЛА Іменем України
26 вересня 2006 року колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Донецької області в складі:
головуючого Дяченка В.М.
суддів Власенко Л.І., Кочегарової Л.М.
при секретарі Стрілецькій О.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Маріуполі справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням, за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1, ОСОБА_2, треті особи - Орган опіки та піклування Жовтневого району міста Маріуполя, Перша маріупольська державна нотаріальна контора про визнання договору дарування недійсним, визнання права власності на 1\2 частину квартири за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя від 8 червня 2006 року,
встановила:
У травні 2005 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом про виселення ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 з квартири АДРЕСА_1. Зазначала, що вказана квартира належить їй на підставі договору дарування від 23 листопада 2004 року. Оскільки відповідачі перешкоджають їй користуватися власністю, просила виселити їх з квартири без надання іншого жилого приміщення.
У червні 2005 року ОСОБА_3 звернулася до суду із зустрічним позовом про визнання договору дарування недійсним і визнання права власності на 1\2 частку зазначеної квартири. Посилалася на те, що з ОСОБА_2 вона перебувала у шлюбі з 1995 року і має дочку ОСОБА_4. За рішенням суду шлюб розірвано. На весілля їм подарували квартиру, яку ОСОБА_2 продав і на ці гроші, у травні 2001 року, придбав 13\100 частки квартири по АДРЕСА_1. Вона та дочка зареєстровані в квартирі. У листопаді 2004 року відповідач подарував квартиру своїй матері ОСОБА_1. Просила визнати недійсним цей договір дарування і визнати за нею право власності на 1\2 частки цієї квартири.
Рішенням Жовтневого районного суду міста Маріуполя від 8 червня 2006 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено ОСОБА_2, ОСОБА_3 і ОСОБА_4 виселено з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення. В задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_3 просить рішення скасувати і відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позову, посилаючись на те, що висновки суду не відповідають обставинам справи, нормам матеріального і процесуального права.
Заслухавши доповідача, пояснення ОСОБА_3 та її представника ОСОБА_5, які просили задовольнити апеляційну скаргу, заперечення ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_6, які вважали рішення законним, думку ОСОБА_2, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Судом встановлено і це підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 перебували у шлюбі з 19 серпня 1995 року. Рішенням Шахтарського міського суду Донецької області від 28 грудня 2000 року шлюб розірвано і 29 серпня 2001 року ОСОБА_2 отримав свідоцтво про розірвання шлюбу. ОСОБА_2 з сім"єю проживали в м. Шахтарську в квартирі АДРЕСА_2, що належала сестрі відповідача - ОСОБА_7 28 листопада 1996 року ОСОБА_7 цю квартиру продала. Згідно з договором купівлі-продажу від 25 травня 2001 року ОСОБА_2 придбав квартиру АДРЕСА_1, а 23 листопада 2004 року подарував цю квартиру матері - ОСОБА_1
Згідно ст.60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку (доходу).
Згідно п.6 ст.57 СК України і виходячи з положень п.9 постанови Пленуму Верховного суду України № 16 від 12 червня 1998 року „Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю", суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв"язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції повно всебічно і об"єктивно встановив обставини справи, відповідні їм правовідносини, поясненням сторін та наданим доказам дав належну оцінку і з урахуванням вимог закону та матеріалів справи прийшов до правильного висновку,, що квартира АДРЕСА_1 не є спільною сумісною власністю колишнього подружжя ОСОБА_2, що передбачених законом підстав для визнання недійсним договору дарування цієї квартири ОСОБА_1 немає, що ОСОБА_2, ОСОБА_3 і ОСОБА_4 підлягають виселенню з квартири без надання іншого жилого приміщення.
Не погоджуючись з рішенням, ОСОБА_3 посилалася на те, спірна квартира була придбана на гроші від продажу в місті Шахтарську квартири, яку їм з ОСОБА_2 подарували на весілля.
Між тим, як вбачається з договору купівлі-продажу від 28 листопада 1996 року, квартира АДРЕСА_2 належала ОСОБА_7 на підставі договору купівлі-продажу від 3 грудня 1994 року і вона, як власниця, продала зазначену квартиру.
При цьому ОСОБА_3 не заперечувала, що після весілля договір дарування квартири не укладався, а в наступному саме сестра ОСОБА_2 - продала цю квартиру, оскільки їй потрібні були гроші на розширення бізнесу.
Відповідно до ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 пояснювали, що гроші на придбання спірної квартири дала ОСОБА_7 і ОСОБА_3 цих доводів не спростувала, не заперечувала, що кошти у ОСОБА_7 були.
Доводи ОСОБА_3 в апеляційної скарзі про те, що квартира АДРЕСА_1 куплена ОСОБА_2 в період фактичного знаходження з нею у шлюбі і тому вона має право на 1\2 частку цієї квартири є безпідставними.
З рішення Шахтарського міського суд Донецької області від 28 грудня 2000 року вбачається, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 припинили сімейні відносини у квітні 1998 року.
Колегія суддів вважає, що ОСОБА_3 не надала доказів, що до 2003 року вона поновлювала сімейні відносини з ОСОБА_2, що вони мали сумісні кошти на придбання квартири в місті Маріуполі у травні 2001 року і тому є підстави для визнання цієї квартири сумісною власністю.
Оскільки відсутні докази того, що спірна квартира була придбана за сумісні кошти ОСОБА_2 і ОСОБА_3, то законних підстав для отримання ОСОБА_2 згоди від колишньої дружини на відчуження квартири шляхом дарування, не було.
В судовому засіданні апеляційного суду ОСОБА_2 не заперечувала того, що при вирішенні питання про розірванню шлюбу вона не ставила питання про поділ майна, що шлюбні відносини з ОСОБА_2 вони не підтримували до початку 2003 року, оскільки він проживав з іншою жінкою, а вона з 1998 року і до приїзду в М.Маріуполь жила і працювала в місті Шахтарську.
Посилання в апеляційній скарзі на порушення житлових прав її доньки у зв"язку із виселенням є необгрунтованими, оскільки з наданих довідок вбачається, що 1 березня 2002 року ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу придбала двокімнатну квартиру АДРЕСА_3, яка придатна для проживання.
Рішення суду в частині виселення сім"ї ОСОБА_2 із спірної квартири є законним та обгрунтованим, оскільки з пояснень сторін вбачається, що між сторонами склалися неприязні відносини і проживання в квартирі ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 перешкоджає власнику квартири ОСОБА_1 користуватися та розпоряджатися своїм майном.
Відповідно до ст.308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасовано правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.
Враховуючи, що рішення суду відповідає положенням матеріального права та вимогам ст. 10,60,213,214 ЦПК України, підстав для його,скасування не вбачається. Керуючись ст.ст.303,307,308 ЦПК України, колегія суддів,-
ухвалила:
апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилити.
Рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя від 8 червня 2006 року залишити без зміни.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена протягом двох місяців з дня набрання чинності в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду України.