АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
___________________________________________________________________________________________________
Провадження №22-ц/2090/1474/2012 Головуючий 1-ї інстанції Ізмайлов І.К.
Справа №2029/2-2479/11 Доповідач: Довгаль Г.П.
Категорія: спори, що виникають
з правочинів
Р І Ш Е Н Н Я
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
12 квітня 2012 року судова колегія судової палати у цивільних справах апеляційного суду Харківської області в складі:
головуючого - судді Довгаль Г.П.
суддів -Овсяннікової А.І., Коваленко І.П.
при секретарі -Щегельському Д.О.,
розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Харкові в приміщенні суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2011 року по справі за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_1, ОСОБА_4, треті особи: ОСОБА_5, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_6 про визнання договору дарування недійсним, визнання права власності, -
в с т а н о в и л а:
У вересні 2011 року ОСОБА_2, ОСОБА_3 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_4, третіх осіб: ОСОБА_5, приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_6 (надалі -приватний нотаріус), в якому просили визнати на підставі ст.234 ЦК України недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений 24 листопада 2009 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_1, який посвідчено приватним нотаріусом ОСОБА_6 за реєстровим номером №227.
Заявлені вимоги позивачі мотивують тим, що ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 26.12.2003року належала вищевказана квартира. Ця квартира придбалася ОСОБА_2 у період шлюбу з ОСОБА_3 за сумісні кошти. В квартирі разом з ними також проживає син ОСОБА_5 У листопаді 2009 року позивачам стало відомо, що син заборгував відповідачам ОСОБА_1 і ОСОБА_4 35000,00доларів США, повернувши лише проценти по боргу в сумі 10500доларів США. Відповідачі неодноразово приходили до них додому, вимагали повернення боргу, а потім стали погрожувати тим, що у випадку неповернення ОСОБА_5 грошей, вчинять над ним розправу. Вони дуже хвилювалися за життя сина і тому вирішили укласти спірний договір дарування в рахунок погашення його боргу. При цьому відповідачі запевнили їх в тому, що їм квартира не потрібна, після повернення сином усієї суми боргу, вони знову переоформлять квартиру на позивачів. З метою погашення боргу сина, вже після укладання спірного договору дарування, їхня дочка ОСОБА_5 продала належну їй однокімнатну квартиру, а отримані гроші в розмірі 26500доларів США. вони віддали ОСОБА_4 в рахунок погашення боргу. Вони продовжували жити в спірній квартирі, сплачуючи за неї комунальні послуги. Але, згодом відповідач ОСОБА_1 став вимагати їх виселення. Зазначають, що оспорюваний договір дарування квартири є фіктивним згідно ст.234 ЦК України і його слід визнати недійсним з цих підстав.
Відповідач ОСОБА_1 позов не визнав, подав письмові заперечення, в яких вказує, що дійсно 24 листопада 2009 року ним з ОСОБА_2 укладено договір дарування спірної квартири. Дарування квартири ОСОБА_2 вчинив на його користь за фінансову допомогу, яку до цього ОСОБА_1 надавав третій особі ОСОБА_5 -сину ОСОБА_2 Дарунок вчинено з власною ініціативи позивачів, вони самі збирали і надавали нотаріусу необхідні документи, всі разом з'явилися до нотаріальної контори, при цьому дружина ОСОБА_2 -ОСОБА_3 надала письмову згоду на укладання договору дарування квартири. Сторонам правочину нотаріусом роз'яснювалися положення діючого законодавства щодо укладання договору дарування, в тому числі його наслідки, про що вказано у п.8 оспорюваного договору. Дарунок був ним прийнятий, він підписав договір дарування і отримав оригінал примірника договору після його нотаріального посвідчення, як це передбачено п.2 оспорюваного договору. Дійсно між сторонами існувала усна домовленість про користування ОСОБА_2 та членами його родини квартирою до тих пір, поки житло не знадобиться ОСОБА_1 для власних потреб. Також, після укладання спірного договору боржник ОСОБА_5 завірив його, що поверне борг протягом кількох місяців, і попросив зачекати продавати квартиру батьків. У грудні 2010року він звернувся до ОСОБА_2 з вимогою звільнити квартиру, оскільки в нього погіршився фінансовий стан і йому квартира була потрібна для власних потреб. Після безрезультатних усних перемов, у січні 2011року ОСОБА_1 звернувся до ОСОБА_2 із письмовим попередженням про припинення договору найму квартири та про необхідність її звільнення, а коли його вимоги у добровільному порядку не були виконані, змушений звернутися до суду з позовом про виселення.
Відповідач ОСОБА_4 також подав письмові заперечення, в яких вимоги позивачів не визнає, посилаючись на те, що викладені у позовній заяві обставини не відповідають дійсності. Зазначивши також, що оскільки предмет позову не стосується його прав та обов'язків, просив розглядати справу за його відсутності в судовому засіданні.
Третя особа: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_6 подала письмові пояснення, в яких зазначає, що їй були надані всі необхідні документи для посвідчення договору дарування нерухомого майна, передбачені ст.55 Закону України «Про нотаріат»та п.61, п.62, п.63 розділу 3 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України. Встановлено дійсні наміри кожної із сторін щодо вчинення правочину, який вони бажали укласти. Особистий підпис сторін на правочині свідчать про однакове розуміння значення правочину та його правових наслідків.
У судовому засіданні суду першої інстанції позивачі ОСОБА_2, ОСОБА_3 підтримали заявлені вимоги з підстав, викладених у позовній заяві.
Представник відповідача ОСОБА_7 -ОСОБА_8 заперечувала проти задоволення позову, вказуючи на безпідставність заявлених вимог.
Відповідач ОСОБА_4 і третя особа приватний нотаріус ОСОБА_6 участі в розгляді справи не приймали, даних про належне повідомлення їх про час і місце розгляду справи відсутні.
Третя особа без самостійних вимог ОСОБА_5 просив задовольнити позов, пояснивши, що він дійсно умовив батьків укласти договір дарування квартири у зв'язку з тим, що він перед ОСОБА_1 мав борг.
Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2011 року позов задоволено частково. Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений 24листопада 2009 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_9 за реєстровим №2227, сторони повернути у первісний стан. Визнано за ОСОБА_2 право власності на квартиру АДРЕСА_1. В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Не погодившись з цим рішенням суду, в апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_1 просить його скасувати і ухвалити у справі нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю, посилаючись на порушення норм матеріального і процесуального права, на невідповідність висновків суду обставинам справи та на неналежну правову оцінку наданим сторонами доказам. Зокрема вказує, що суд перевірив підстави заявленого позову, не уточнив позовні вимоги і на порушення вимог ст.11 ЦПК України на власний розсуд визначив правову підставу для визнання спірного правочину недійсним.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, що з'явилися, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи, наведені в апеляційній скарзі, колегія суддів вважає, що скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Згідно ч.1 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Задовольняючи позов частково та визнаючи недійсним спірний договір дарування квартири з підстав передбачених ст.230 ЦК України - під впливом обману з боку ОСОБА_1, суд виходив з того, що позивачі в позові помилково до даних правовідносин просили застосувати положення ст.234 ЦК України -про фіктивність правочину.
Однак, погодитися з таким висновком суду не можна, оскільки суд дійшов його без повного та всебічного з'ясування прав та обов'язків сторін у даних правовідносинах, з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.
Судом першої інстанції правильно встановлені фактичні обставини справи, а саме, що між третьою особою ОСОБА_5, з одного боку, та відповідачами ОСОБА_1, ОСОБА_4, з іншого боку, існували боргові зобов'язання, у погашення яких позивачі погодилися віддати ОСОБА_1 належну їм квартиру шляхом укладання договору дарування. Ці обставини визнані сторонами і ними не оспорюються.
24 листопада 2009 року ОСОБА_10 подарив ОСОБА_1 двокімнатну ізольовану квартиру НОМЕР_1, загальною площею 48,0кв.м, яка знаходиться у будинку АДРЕСА_1, уклавши нотаріально посвідчений договір дарування (а.с.9-10). В свою чергу ОСОБА_1 віддав боржникові ОСОБА_5 боргову розписку, про що зазначають самі позивачі у своєму позові (а.с.3-5).
Частиною 2 ст.719 ЦК України визначено, що договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Право власності обдарованого на дарунок виникає з моменту його прийняття. Прийняття обдарованим документів, які посвідчують право власності на річ, інших документів, які посвідчують належність дарувальникові предмета договору, або символів речі (ключі, макетів тощо) є прийняття дарунка (ч.ч.1,4 ст.722 ЦК України).
Матеріали справи свідчать про те, що протягом значного часу, після укладання договору дарування квартири, позивачі нікуди не зверталися з приводу визнання правочину недійсним і лише після того, як ОСОБА_1 став вимагати звільнити квартиру для його особистих потреб та поставив питання про виселення, позивачі звернулися до суду з цим позовом.
Як убачається з тексту позовної заяви, ОСОБА_2 і ОСОБА_3 просили визнати недійсним договір дарування квартири з підстав передбачених ст.234 ЦК України, а перед прохальною частиною позову посилалися на ст.230 ЦК України. В оскаржуваному рішенні зазначено, що в судовому засіданні у позивачів з'ясовувалося питання щодо конкретизації підстав з яких вони просять визнати недійсним договір і останні визначалися, що цей договір укладено під впливом обману.
Згідно із ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч.1-3, 5 та 6 ст.203 цього кодексу.
Статтею 230 ЦК України визначено правові наслідки вчинення правочину під впливом обману.
Якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу) такий правочин визнається судом недійсним.
Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину.
Відповідно до роз'яснень, які містяться п.20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року №9 «Про практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.
Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.
Норми статті 230 ЦК не застосовуються щодо односторонніх правочинів.
Будь-яких доказів, які б свідчили, що спірний договір дарування був укладений під впливом обману позивачами ані суду першої інстанції, ані суду апеляційної інстанції позивачами не надано, хоча відповідно до вимог ч.1 ст.60 ЦПК України це є їхнім обов'язком.
Також, відсутні підстави для визнання правочину недійсним з підстав визначених у ст.234 ЦК України.
Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Само по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. У разі якщо виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
З урахуванням положень ст.11 ЦПК України про диспозитивність цивільного судочинства, а саме суд розглядає цивільні справи в межах заявлених вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть учать у справі, тому суд першої інстанції не вправі розглядати недійсність оспорюваного правочину з інших - не заявлених підстав.
Оскільки рішення суду першої інстанції є неправильним, воно підлягає скасуванню відповідно до п.п.3),4) ч.1 ст.309 ЦПК України з ухваленням у справі нового рішення про відмову в позові в повному обсязі.
Керуючись ст. ст.307ч.1п.2), 309ч.1п.п.3),4), 313, 314ч.2, 315, 317, 319 ЦПК України колегія суддів, -
В И Р І Ш И Л А:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2011 року скасувати і ухвалити у справі нове рішення, яким в позові ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_1, ОСОБА_4, треті особи: ОСОБА_5, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_6 про визнання договору дарування недійсним, визнання права власності відмовити.
Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення, однак може бути оскаржено в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.
Головуючий -
Судді -