КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

01601, м.Київ, пров. Рильський, 8 т. (044) 278-46-14

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22.05.2012 № 65/219

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Яковлева М.Л.

суддів: Тарасенко К.В.

Авдеєва П.В.

при секретарі судового засіданні -Марченко Ю.І.,

за участю представників сторін: згідно протоколу судового засідання від 22.05.2012 року по справі № 65/219 (в матеріалах справи)

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Діавест-Інвест», м. Бровари Київської області, на рішення господарського суду міста Києва від 23.01.2012 року (оформленого відповідно до ст. 84 ГПК України 30.01.2012 року) по справі № 65/219 (суддя -Головіна К.І.)

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Діавест-Інвест»,

м. Бровари Київської області,

до публічного акціонерного товариства «Сведбанк», м. Київ

про визнання частково недійсним договору

в с т а н о в и в :

Товариство з обмеженою відповідальністю «Діавест-Інвест», м. Бровари Київської області, звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до публічного акціонерного товариства «Сведбанк», м. Київ про визнання частково недійсним третейського застереження, викладеного у пункту 11 договору поруки № 620/П-1 від 07.04.2008 року.

Рішенням господарського суду міста Києва від 23.01.2012 року у задоволенні позову відмовлено повністю.

Не погоджуючись із вищевказаним рішенням, позивач, товариство з обмеженою відповідальністю «Діавест-Інвест», м. Бровари Київської області, звернулось з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення місцевого господарського суду та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити повністю.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що рішення господарського суду міста Києва прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, з недоведеністю обставин, що мають значення для справи, з невідповідністю висновків, викладених у рішенні обставинам справи.

Ухвалами Київського апеляційного господарського суду від 22.03.2012 року по справі № 65/219 відновлено строк на подання апеляційної скарги товариству з обмеженою відповідальністю «Діавест-Інвест» та було прийнято її до провадження і призначено перегляд рішення на 22.05.2012 року.

Відповідно до розпорядження Секретаря палати Київського апеляційного господарського суду від 22.05.2012 року у зв'язку з хворобою судді Жук Г.А. та з метою дотримання строків розгляду справи, здійснено заміну у складі колегії суддів, відповідно до якого перегляд рішення здійснюється головуючим суддею - Яковлєвим М.Л., суддями - Авдеєвим П.В., Тарасенко К.В.

Публічним акціонерним товариством «Сведбанк» заперечень на апеляційну скаргу не надано.

22.05.2012 року від позивача (скаржника) надійшло клопотання про розгляду справи без участі представника.

Представник відповідача в судове засідання не з'явився, причини неявки не повідомив, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення.

Враховуючи викладене, а також наявність в матеріалах справи всіх необхідних для перегляду рішення доказів, апеляційний суд вважає за можливе здійснити розгляд апеляційної скарги за відсутністю представників сторін.

Заслухавши доповідь судді - доповідача, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а рішення господарського суду міста Києва від 23.01.2012 року по справі № 65/219 - залишається без змін, виходячи з наступного.

Згідно зі ст. 99 ГПК України, в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у розділі ХІІ ГПК України.

Слід зазначити, що відповідно ст. 101 ГПК України, у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Як вбачається з матеріалів справи, 07.04.2008 року між закритим акціонерним товариством «Сведбанк Інвест» (правонаступник публічне акціонерне товариство «Сведбанк» (банк) та товариством з обмеженою відповідальністю «Діавест-Інвест» (поручитель) укладено договір поруки № 620/П-1 (а.с. 8-10).

Пунктом 11 договору сторони передбачили, що у випадку неможливості вирішення спору шляхом переговорів, сторони, керуючись ст. 5 Закону України «Про третейські суди», домовились про те, що спори, розбіжності та вимоги, які виникають при виконанні цього договору поруки чи у зв'язку з ним або випливають з нього, підлягають розгляду у постійно діючому Третейському суді при Асоціації українських банків, що знаходиться за адресою: 02002, м. Київ, вул. М. Раскової 15, згідно з регламентом даного третейського суду. Третейський розгляд справ, учасниками якого є сторони даного договору, здійснюється третейським судом у складі одного судді. Призначення третейського судді для розгляд спору в постійно діючому Третейському суді при Асоціації українських банків здійснюється Головою Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків у відповідності до регламенту даного третейського суду.

За твердження позивача п. 11 договору не відповідає вимогами чинного законодавства України та просить визнати недійсним.

У відповідності до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Підставою недійсності правочину, у відповідності до ч. 1 ст. 215 ЦК України, є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, а саме:

- зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства (ч. 1 ст. 203);

- особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (ч. 2 ст. 203);.

- волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (ч. 3 ст. 203);

- правочин має вчинятись у формі, встановленій законом (ч.4 ст. 203)

- правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч. 5 ст. 203).

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (ч. 2 ст. 215 ЦК України).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч. 3 ст. 215 ЦК України).

Пунктами 1, 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року „Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" передбачено, що цивільні відносини щодо недійсності правочинів регулюються Цивільним кодексом України (далі - ЦК), Земельним кодексом України, Сімейним кодексом України, Законом України від 12 травня 1991 року № 1023-ХІІ „Про захист прав споживачів" (в редакції Закону від 1 грудня 2005 року № 3161-ІУ), Законом України від 6 жовтня 1998 року № 161-ХІУ „Про оренду землі" (в редакції Закону від 2 жовтня 2003 року № 1211-IV) та іншими актами законодавства.

При розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.

Судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК України, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.

Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України).

Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, викладених у п. 7 постанови від 06.11.2009 року № 9 „Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Отже, вирішуючи спір про визнання договору недійсним, необхідним є встановлення наявності тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону, додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони тощо.

Як вже зазначалось вище, пунктом 11 договору сторони передбачили, що у випадку неможливості вирішення спору шляхом переговорів, сторони, керуючись ст. 5 Закону України «Про третейські суди», домовились про те, що спір розглядається у постійно діючому Третейському суді при Асоціації українських банків, що знаходиться за адресою 02002, м. Київ, вул. М. Раскової 15.

Статтею 627 Цивільного кодексу України закріплено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до статті 6 Цивільного кодексу України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Згідно зі статтею 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (стаття 628 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно ст. 5 Закону України «Про третейські суди» передбачено, що юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону.

Спір може бути переданий на вирішення третейського суду до прийняття компетентним судом рішення у спорі між тими ж сторонами, з того ж предмета і з тих самих підстав.

Положення ст. 12 Закону України «Про третейські суди» регулюють питання щодо виду та форми третейської угоди, в тому числі передбачають:

Третейська угода може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди.

Якщо сторони не домовилися про інше при передачі спору до постійно діючого третейського суду, а також при вказівці у третейській угоді на конкретний постійно діючий третейський суд регламент третейського суду розглядається як невід'ємна частина третейської угоди.

За будь-яких обставин у разі суперечності третейської угоди регламенту третейського суду застосовуються положення регламенту.

Третейська угода укладається у письмовій формі. Третейська угода вважається укладеною, якщо вона підписана сторонами чи укладена шляхом обміну листами, повідомленнями по телетайпу, телеграфу або з використанням засобів електронного чи іншого зв'язку, що забезпечує фіксацію такої угоди, або шляхом направлення відзиву на позов, в якому одна із сторін підтверджує наявність угоди, а інша сторона проти цього не заперечує.

Третейська угода має містити відомості про найменування сторін та їх місцезнаходження, предмет спору, місце і дату укладання угоди.

Посилання у договорі, контракті на документ, який містить умову про третейський розгляд спору, є третейською угодою за умови, що договір укладений у письмовій формі і це посилання є таким, що робить третейську угоду частиною договору.

Згідно з ч. 7 ст. 12 Закону України «Про третейські суди» у разі недодержання правил, передбачених цією статтею, третейська угода є недійсною.

Положення вказаного закону не містять заборони щодо неможливості погодження при укладенні договору, питання щодо вирішення спорів які виникнуть за таким договором, у третейському суді.

Отримання додаткової письмової згоди сторін при виникненні між ними спору, за наявності третейської угоди в договорі (контракті) Закон України «Про третейські суди» не передбачає.

Отже, п. 11 договору не суперечить положенням Закону України «Про третейські суди» та вимогами чинного законодавства України.

Рішенням Конституційного Суду України від 10.01.2008 року у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абзаців сьомого, одинадцятого статті 2, статті 3, пункту 9 статті 4 та розділу VIII «Третейське самоврядування» Закону України «Про третейські суди» (справа про завдання третейського суду) визнано, що відповідно до чинного законодавства підвідомчий суду загальної юрисдикції спір у сфері цивільних і господарських правовідносин може бути передано його сторонами на вирішення третейського суду, крім випадків, встановлених законом (ст. 17 ЦПК України, ст. 12 ГПК України, ст. 6 Закону України «Про третейські суди»), оскільки, гарантуючи право на судовий захист з боку держави, Конституція України водночас визнає право кожного будь-якими не забороненими законом засобами захистити свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (ч. 5 ст. 55 Конституції України).

Стаття 1 Закону України «Про третейські суди» передбачає, що до третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що виникає з цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом.

В свою чергу, розгляд даного спору за вимогами про недійсність положення договору в якому міститься третейське застереження не підвідомчий третейському суду відповідно до закону, оскільки в силу вимог ст. 1, 12, 15 Господарського процесуального кодексу України справи про визнання недійсними договорів підвідомчі саме господарським судам України, що також кореспондується з положеннями ст. 215 ЦК України.

Згідно п. 3 Рекомендацій Вищого господарського суду України «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам» №04-5/120 від 27.06.2007 господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за умови відсутності у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

Статтею 215 ЦК України не передбачено, що правочин може бути визнано недійсним Міжнародним комерційним арбітражним судом або третейським судом.

Зазначена позиція щодо цього викладена в Узагальненнях Верховного Суду України «Практика застосування судами Закону України «Про третейські суди» від 11.02.2009 року.

Таким чином, твердження позивача про наявність підстав для визнання недійсним п. 11 договору поруки є необґрунтованими.

Згідно ст. 1 Господарського процесуального кодексу України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, мають право звертатися до господарського суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. У відповідності до ст. 2 Господарського процесуального кодексу України господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств і організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Тобто, підставами для захисту цивільного права є його порушення, невизнання або оспорювання.

Позивач у своїй позовній заяві не вказує та не конкретизує у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, пов'язане із відповідним викладенням конкретних умов договору, непогодженням станом на час розгляду справи з умовами договору по яким досягнуто згоди при його укладенні тощо.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що вимоги позивача про визнання недійсним п. 11 договору є не обґрунтованими, а отже, судом першої інстанції правомірно відмовлено в їх задоволенні.

За правилами ст. 4-7 ГПК України, судове рішення приймається колегіально за результатами обговорення усіх обставин справи.

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень та подати до суду відповідні докази.

Як встановлено ст. 43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Згідно постанови Пленуму Верховного суду України від 18.12.2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що

підлягають застосуванню до даних правовідносин, а також правильно витлумачив ці норми. Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

Виходячи з викладеного вище, колегія суддів Київського апеляційного господарського суду дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а рішення господарського суду міста Києва від 23.01.2012 року у справі № 65/219 - залишається без змін.

З огляду на вищезазначене, керуючись ст. ст. 4-7, 33, 43, 99, 101-103, 105 ГПК України, Київський апеляційний господарський суд,

ПОСТАНОВИВ :

1. Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Діавест-Інвест»на рішення господарського суду міста Києва від 23.01.2012 року по справі № 65/219 залишити без задоволення.

2. Рішення господарського суду міста Києва від 23.01.2012 року по справі № 65/219 залишити без змін.

3. Матеріали справи № 65/219 повернути до господарського суду міста Києва.

Постанову Київського апеляційного господарського суду може бути оскаржено до Вищого господарського суду України у порядку, передбаченому ст. 107 ГПК України.

Постанова Київського апеляційного господарського суду за наслідками перегляду відповідно до ст. 105 ГПК України набирає законної сили з дня її прийняття.

Головуючий суддя Яковлев М.Л.

Судді Тарасенко К.В.

Авдеєв П.В.