УХВАЛА

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

Справа №: 22-ц/0191/869/2012Головуючий суду першої інстанції:Самойлова О.В.

Головуючий суду апеляційної інстанції:Моісеєнко Т.

"29" травня 2012 р. колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у складі:

Головуючого суддіМоісеєнко Т.І.,

СуддівРедько Г.В., Полянської В.О.,

При секретаріРемез Т.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Феодосії цивільну справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, за апеляційною скаргою ОСОБА_7 на рішення Феодосійського міського суду від 12 квітня 2012 року, -

В С Т А Н О В И Л А :

ОСОБА_6 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_7 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням у квартирі АДРЕСА_1.

Вимоги мотивовані тим, що відповідач ОСОБА_7 зареєстрований у зазначеній квартирі, але не проживає у ній з 1978 року, оскільки створив сім'ю та проживає разом із дружиною по АДРЕСА_2, його речей у квартирі немає, переукласти договір найму після смерті наймача - його батька, він відмовляється, добровільно знятися з реєстраційного обліку не бажає.

Позивачка вважає, що відповідач не користується жилим приміщенням без поважних причин більше 6-ти місяців і просила суд визнати його особою, що втратила право користування жилим приміщенням квартирі АДРЕСА_1 .

Рішенням Феодосійського міського суду від 12.04.2012 року позовні вимоги ОСОБА_6 були задоволені.

Визнано ОСОБА_7 особою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 АР Крим.

Стягнуто з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_6 судові витрати у сумі 107 (сто сім) грн. 30 коп.

Не погодившись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_7 приніс апеляційну скаргу, в якій йдеться про скасування рішення суду першої інстанції і прийняття нового рішення по справі про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_6

Апелянт вважає, що висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи, оскільки інтересу до спірної квартири він не втратив, оплачує комунальні послуги, в квартирі знаходяться належні йому особисті документи - свідоцтво про народження, трудова книжка, диплом, тощо, за вказано адресою він отримує пенсію.

Вважає, що суд неправильно оцінив його пояснення про те, що з 1978 року він проживає на два дома Вказує,що між ним та співмешканкою ОСОБА_8 існують особисті стосунки, а квартиру АДРЕСА_1 він вважає своїм постійним місцем проживання, оскільки вказану квартиру у 1970 році отримав його батько,а він був включений в ордер та особовий рахунок квартири, як член його сім'ї.

На думку апелянта суд неправомірно не прийняв до уваги пояснення свідків ОСОБА_9 та ОСОБА_10, посилаючись на те , що пояснення вказаних свідків не узгоджуються з поясненнями самого відповідача, наданими суду. Вважає, що при наявності таких обставин суд повинен був усунути розбіжності в поясненнях свідків та відповідача,чого не зробив.

Крім того, апелянт вважає, що вказаним рішенням суду він фактично виселений із квартири без надання іншої житлової площі, що позбавляє його криши над головою та пенсії, оскільки пенсія виплачується за місцем реєстрації.

Дослідивши матеріали справи в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши надані сторонами докази в їх сукупності, з'ясувавши обставини, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

З особового рахунку № 3827, виданого КП ЖЕК № 3 на квартиру АДРЕСА_1 , вбачається , що вона складається із трьох кімнат житловою площею 41,9 кв. м. Наймачем квартири записаний ОСОБА_11, що отримав ордер на квартиру 30.03.1970 року та який помер у 1989 році, у квартирі також були зареєстровані дружина наймача - ОСОБА_12, що померла у 2001 році, дочка наймача - ОСОБА_13, що померла у 2011 році. З особового рахунку також вбачається, та визнано сторонами, що у квартирі з 1980 року зареєстрований відповідач ОСОБА_7, а з 19.08.1998 року - позивачка ОСОБА_6 (а.с. 4).

Судом встановлено, що відповідач не проживав постійно у квартирі АДРЕСА_1 з 1978 року, у квартирі не має належного йому майна.

Вказані обставини визнавались відповідачем під час розгляду справи, а тому колегія суддів вважає обґрунтованими висновки суду першої інстанції про те, що відповідно до ст. 61 ч. 1 ЦПК України, вони не підлягають доказуванню.

Доводи апелянта про те, що , проживая разом із співмешканкою по АДРЕСА_2 , він не втратив інтересу до спірної квартири і вважає її своїм постійним місцем проживання,оскільки включений в ордер на вселення та особовий рахунок вказаної квартири, не можуть бути визнані обґрунтованими. Відповідно до ст.29 ЦК України постійним місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, в якому вказана особа проживає постійно чи переважно. Відповідно до положень Закону України « Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», постійним місцем проживання визначене місце, де особа проживає строком понад 6 місяців на рік.

Судом безсуперечно встановлено, що ОСОБА_7 не проживав в спірній квартирі понад 6 місяців на рік, а останній раз залишався в квартирі на ніч у 2000 чи 2001 році, під час хвороби матері.

Статтею 71 ЖК України встановлений перелік обставин, за наявності яких за тимчасово відсутніми особами зберігається право на користування жилим приміщенням понад шість місяців, однак відповідачем під час розгляду справи не були наведені такі обставини, не містять таких доказів і доводи, наведені в апеляційній скарзі.

Посилання ОСОБА_7 на те, що він не міг проживати у спірній квартирі через те, що його батько був хворий на псоріаз, батьки та сестра випивали, чим порушували правила співжиття, суд першої інстанції правомірно не визнав поважними причинами не проживання відповідача у спірній квартирі більш ніж шість місяців, оскільки за наведеними обставинами він не був позбавлений можливості поставити питання про обмін, розділ квартири, визначення порядку користування, укладення окремого договору найму, тощо. Проте, відомостей про звернення ОСОБА_7 із вказаними вимогами матеріали справи не містять.

Судом встановлено, що батько відповідача помер у 1989 році, а мати - у 2001 році. Належних та допустимих доказів про те, що відповідач намагався вселитись в квартиру після смерті батьків, але йому в цьому перешкоджали сестра чи племінниця - позивач по справі, відповідачем не надано. Не надано доказів і про те , що позивачка,яка залишилась сама у серпні 2011 року, перешкоджала йому проживати у квартирі.

Разом з тим, відповідно до ст.60 ЦПК України. кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається в обґрунтування своїх вимог та заперечень.

Доводи апелянта про те, що суд не вжив заходів щодо усунення розбіжностей між його поясненнями та поясненнями свідків ОСОБА_9 та ОСОБА_14, не можна визнати обґрунтованими.

Відповідно до ч.2 ст.11 ЦПК України, особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами на власний розсуд. Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, показані свідків, письмових та речових доказів, висновків експертів, що передбачено ст.57 ЦПК України.

З положень ст.63 ЦПК України вбачається, що не є доказом показання свідка, який не може надати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини.

Відповідно до ч.1 ст.212 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрівнім переконання, що ґрунтується на всебічному,повному,об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Тобто, в обов.язки суду входить надання оцінки наданим сторонами доказам, а не усунення розбіжностей між поясненнями сторони по справі та поясненнями свідків,яких він просив допитати в обґрунтування своїх доводів.

Колегія суддів вважає, що суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що пояснення свідка ОСОБА_14 не є належним доказом по справі, оскільки місце постійного проживання ОСОБА_7 йому не було відомо, а свідок ОСОБА_9 є зацікавленою особою в розгляді справи і його свідчення не узгоджуються із іншими обставинами справи, встановленими судом.

Участь ОСОБА_7 у витратах на утримання квартири в період 2010-2012 роках не є підставою для відмови у задоволенні позову про визнання його собою, що втратила право користування жилим приміщенням.

Стаття 71 ЖК України не пов'язує підстави для збереження за відсутньою особою права користування жилим приміщенням із його участю у витратах на утримання квартири, ця обставина не є належним доказом постійного проживання відповідача у квартирі, а тому не є підставою для збереження за ним права користування жилим приміщенням у разі його відсутності без поважних причин більше шести місяців.

Посилання апелянта на те, що суд фактично виселив його із спірної квартири без надання іншого житлового приміщення, є хибними, оскільки питання щодо виселення із житлового приміщення регулюються іншими нормами законодавства, а не ст.71,72 ЖК України, на підставі яких було заявлено та вирішено судом вказаний спір.

Інші доводи, викладені в апеляційній скарзі, не містять безсуперечних доказів, які спростовують висновки суду першої інстанції.

Підстав для задоволення апеляційної скарги і скасування рішення суду першої інстанції колегія суддів не вбачає.

Керуючись ст.ст. 303,308, 314,315 ЦПК України, колегія суддів судової колегії у цивільних справах,-

УХВАЛИ Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_7 на рішення Феодосійського міського суду АРК від 12.04.2012 року - відхилити.

Рішення Феодосійського міського суду АРК від 12.04.2012 року - залишити без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня проголошення, може бути оскаржена в касаційному порядку до суду касаційної інстанції протягом 20 днів з дня набрання законної сили.

Т.І.Моісеєнко Г.В.Редько В.О.Полянська