Справа № 1326/1-351/11 Головуючий у 1 інстанції: Кузь В.Я.
Провадження № 11/1390/500/12 Доповідач: Государський В. Ф.
У Х В А Л А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
01 червня 2012 року колегія суддів судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду Львівської області в складі
головуючого судді: Государського В.Ф.
суддів: Березюка О.Г., Танечника І.І.
з участю прокурора: Малиш Н.С.
засуджених: ОСОБА_1, ОСОБА_2
адвокатів: ОСОБА_3, ОСОБА_4,
законних представників
неповнолітніх потерпілих: ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові кримінальну справу за апеляціями засудженого ОСОБА_2 та в його інтересах адвоката ОСОБА_8, законних представників ОСОБА_7, ОСОБА_6, ОСОБА_5 в інтересах неповнолітніх потерпілих ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11 на вирок Франківського районного суду м. Львова від 01 серпня 2011 року,
ВСТАНОВИЛА:
Цим вироком
ОСОБА_1,
ІНФОРМАЦІЯ_1, українця,
громадянина України, уродженця м. Львова,
з середньою освітою, неодруженого,
тимчасово непрацюючого, раніше судимого
вироком Галицького районного суду
м. Львова від 18.06.2009 р. за ст.ст.296 ч.2,
186 ч.2 КК України до 4 років позбавлення
волі, звільненого на підставі ст.75 КК
України від відбування покарання з
випробуванням іспитовим строком
тривалістю 2 роки, проживаючого по
АДРЕСА_1
засуджено за:
- ч.2 ст.186 КК України до покарання у виді 4 (чотирьох) років позбавлення волі;
- ст.353 КК України - до 6 (шести) місяців арешту.
На підставі ст.70 КК України покарання за сукупністю злочинів ОСОБА_1 визначено шляхом поглинання менш суворого покарання більш суворим у виді 4 (чотирьох) років позбавлення волі.
У відповідності до вимог ст.71 КК України до покарання, призначеного за цим вироком ОСОБА_1, частково приєднано невідбуту частину покарання за вироком Галицького районного суду м. Львова від 18 червня 2009 року та остаточно визначено до відбуття засудженому покарання у виді 5 (п'яти) років позбавлення волі.
Строк відбуття покарання засудженому ОСОБА_1 постановлено рахувати з 30.03.2011 року, тобто з часу його затримання.
Міру запобіжного заходу -взяття під варту, обрану щодо ОСОБА_1, залишено без змін до вступу вироку в законну силу.
ОСОБА_2,
ІНФОРМАЦІЯ_3, українця,
громадянина України, уродженця м. Львова,
з середньою технічною освітою,
неодруженого, працюючого машиністом
сигаретного цеху Львівської тютюнової
фабрики, раніше не судимого,
проживаючого по АДРЕСА_2
засуджено за:
- ч.2 ст.186 КК України до покарання у виді 4 (чотирьох) років і 6 (шести) місяців позбавлення волі;
- ст.353 КК України - до 6 (шести) місяців арешту.
На підставі ст.70 КК України покарання за сукупністю злочинів ОСОБА_2 визначено шляхом поглинання менш суворого покарання більш суворим у виді 4 (чотирьох) років і 6 (шести) місяців позбавлення волі.
Строк відбуття покарання засудженому ОСОБА_2 постановлено рахувати з моменту реального поміщення у кримінально-виконавчу установу після набрання вироком законної сили.
Міру запобіжного заходу - підписку про невиїзд, обрану щодо ОСОБА_2, залишено без з мін до вступу вироку в законну силу.
Вирішено питання з речовими доказами у справі.
За вироком суду 22 січня 2011 року близько 20 год. 00 хв. ОСОБА_1 та ОСОБА_2, знаходячись в районі будинку №7 по вул. Княгині Ольги у м. Львові, побачивши трьох неповнолітніх: ОСОБА_11, ОСОБА_9 та ОСОБА_10, які стояли на мосту через залізничну колію в очікуванні трамваю, маючи умисел на заволодіння чужим майном за попередньою змовою групою осіб, підійшли до ОСОБА_11, ОСОБА_9 і ОСОБА_10 і відрекомендувавшись працівниками міліції наказали стояти на місці та надати свої мобільні телефони для перевірки, чи не є вони краденими. Повіривши підсудним і фактично сприйнявши їх за працівників міліції, потерпілі кожен окремо, по черзі надали свої мобільні телефони ОСОБА_2, а саме: ОСОБА_11 надав мобільний телефон марки «Самсунг Е 250» вартістю не менше 700 грн., в якому знаходилася сім-карта оператора мобільного зв'язку «Білайн» вартістю не менше 25 грн., на рахунку якої залишалися грошові кошти не менше 5 грн.; ОСОБА_9 надав мобільний телефон марки «Нокія Х3» вартістю не менше 1200 грн., в якому знаходилася сім-карта оператора мобільного зв'язку «Київстар» вартістю не менше 15 грн., на рахунку якої грошові кошти відсутні; ОСОБА_10 надала мобільний телефон марки «Самсунг Е 900» вартістю не менше 900 грн., в якому знаходилася сім-карта оператора мобільного зв'язку «Лайф» вартістю не менше 15 грн., на рахунку якої залишалися грошові кошти не менше 2 грн. Отримавши від потерпілих три мобільні телефони ОСОБА_2 наказав їм знаходитися на місці і чекати патрульну машину, яка їх забере. Сам у цей час разом з ОСОБА_1 почали відходити від потерпілих повільним кроком, а відтак стали бігти та втікати під міст. Потерпілі, зрозумівши, що у них викрали телефони, стали кричати їм вслід, щоб ті повернули їх, а ОСОБА_11 почав бігти та наздоганяти підсудних. Втікаючи та збігши вниз під міст, ОСОБА_1 спіткнувся і впав, а коли ОСОБА_2 почав допомагати йому підвестися, то їх наздогнав потерпілий ОСОБА_11, який зажадав повернути телефони. Не бажаючи повертати вкрадені телефони, ОСОБА_2 наніс тому удар кулаком в обличчя, від якого потерпілий впав на землю, та вони разом з ОСОБА_1 скрилися з місця події. У подальшому ОСОБА_2 залишив собі два мобільні телефони, а саме «Нокія Х3»та «Самсунг Е 900», що належали потерпілим ОСОБА_9 та ОСОБА_10 відповідно, а ОСОБА_1 передав мобільний телефон марки «Самсунг Е 250», що належав потерпілому ОСОБА_11 Таким чином, заволодівши мобільними телефонами, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заподіяли потерпілим матеріальної шкоди, зокрема ОСОБА_11 на загальну суму не менше 730 грн.; ОСОБА_9 на загальну суму не менше 1215 грн. та ОСОБА_10 на загальну суму не менше 917 грн.
Не погоджуючись з вироком місцевого суду в частині кваліфікації дій по епізоду незаконного заволодіння чужим майном і призначеного покарання, засуджений ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій вказує на невірну юридичну оцінку судом вчиненого ним діяння. Зокрема, звертає увагу на відсутність в нього умислу, спрямованого на відкрите викрадення чужого майна, а тому наполягає на тому, що потерпілі, будучи введені в оману, самі добровільно передали належне їм майно, сприйнявши засуджених за працівників міліції. На думку апелянта, наведене свідчить про наявність в його діях складу злочину, передбаченого ст.190 КК України, тобто шахрайства, а не грабежу, як це кваліфікував суд. Крім цього, при обранні виду та міри покарання, судом не враховано, що ОСОБА_2 є особою молодого віку, свою вину у вчиненому визнав повністю, у зв'язку з чим дав зізнавальні покази, у вчиненому щиро розкаявся, активно сприяв розкриттю та розслідуванню злочину, раніше до кримінальної відповідальності не притягався, за місцем проживання і праці характеризується позитивно, на обліку в лікарів нарколога та психіатра не перебуває, заподіяну злочином матеріальну і моральну шкоду відшкодував повністю. Враховуючи наведене, а також позицію потерпілих, які висловилися за умовне покарання без реального позбавлення волі, вважаючи, що він не становить загрози для суспільства, апелянт просить вирок суду першої інстанції змінити, пом'якшивши призначене йому покарання та звільнивши від відбування такого з випробуванням.
В інтересах засудженого ОСОБА_2 вирок суду оскаржено також його адвокатом ОСОБА_8 з тих же підстав, що й підзахисним. Додатково захисник звертає увагу апеляційної інстанції на спосіб вчинення і момент закінчення злочинних дій винними особами, зокрема наполягає на тому, що заволодіння майном потерпілих відбулось обманним шляхом, як це передбачає об'єктивна сторона складу злочину «шахрайство», а сам злочин слід вважати завершеним з моменту, коли ОСОБА_2 та ОСОБА_1 поділилися набутим злочинним шляхом майном, тобто фактично розпорядилися ним до моменту вчинення активних дій потерпілим ОСОБА_11 Як вважає апелянт, свої покази щодо цих обставин засуджені дали в судовому засіданні, проте вони не знайшли своєї об'єктивної оцінки у вироку місцевого суду. Крім цього, в апеляції захисника робиться наголос на позиції потерпілих, які у своїх заявах про вчинений злочин однозначно ствердили про те, що мобільні телефони вони віддали незнайомим особам добровільно, будучи обманутими. З цих підстав адвокат ОСОБА_8 ставить питання про перекваліфікацію дій засуджених ОСОБА_2, ОСОБА_1 з ч.2 ст.186 КК України на ч.1 ст.190 КК України. Одночасно апелянт наполягає на врахуванні даних, які залишилися поза увагою місцевого суду, проте мають важливе значення для характеристики особи засудженого ОСОБА_2, зокрема того, що до кримінальної відповідальності він притягається вперше, позитивно характеризується, заочно навчається у вищому навчальному закладі, написав явку з повинною, що свідчить про його щире каяття, відшкодував потерпілим завдану шкоду, у зв'язку з чим вони не мають жодних претензій до нього, просили суд суворо не карати підсудного, який до того ж позитивно характеризується. За таких умов і при відсутності обтяжуючих обставин, на думку сторони захисту, у суду першої інстанції були достатні підстави для застосування при призначенні покарання ОСОБА_2 вимог ст.75 КК України та звільнення останнього від відбування призначеного покарання з випробуванням. Однак, неправильна кваліфікація дій засудженого ОСОБА_2 та неповне з'ясування даних про його особу призвели до постановлення вироку, який є незаконним та несправедливим внаслідок його суворості. Виходячи з наведеного, адвокат ОСОБА_8 просить апеляційний суд вирок місцевого суду в частині призначення його підзахисному ОСОБА_2 покарання скасувати та постановити новий, яким за вчинення злочинів, передбачених ч.1 ст.190, ст.353 КК України, обрати засудженому ОСОБА_2 покарання, яке не пов'язане з позбавлення волі.
Законні представники ОСОБА_7, ОСОБА_6, ОСОБА_5 в інтересах неповнолітніх потерпілих ОСОБА_9, ОСОБА_10 та ОСОБА_11 відповідно оскаржили вирок місцевого суду з підстав невірної кваліфікації дій засудженого ОСОБА_2, за статтею КК України, що передбачає відповідальність за вчинення грабежу, а також суворості обраного цьому ж засудженому покарання, у зв'язку з чим у своїх апеляційних скаргах, які є ідентичними за змістом, наполягають на тому, що потерпілі добровільно віддали належні їм мобільні телефони засудженим внаслідок вчинення щодо них власне шахрайських дій, будучи переконаними, що вимогу про передачу майна пред'явили працівники міліції, якими вони представились. З огляду на це апелянти просять перекваліфікувати дії засудженого ОСОБА_2 на ст.190 КК України - «шахрайство» -і беручи до уваги те, що він є молодою особою, працює, позитивно характеризується роботодавцем, а також за місцем проживання, у вчиненому щиро розкаявся, відшкодував завдану злочином шкоду, вперше притягається до кримінальної відповідальності, звільнити його від відбування призначеного покарання з випробуванням на підставі ст.75 КК України.
До початку апеляційного розгляду справи від засудженого ОСОБА_1 надійшло дві заяви з клопотанням про застосування до нього акту амністії на підставі п.«г» ст.1 Закону України «Про амністію у 2011 році».
Заслухавши доповідача, доводи засудженого ОСОБА_2 та в його інтересах адвоката ОСОБА_4, законних представників неповнолітніх потерпілих ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 на підтримання поданих у справі апеляцій, міркування засудженого ОСОБА_1 і його захисника - адвоката ОСОБА_3 - про невірну кваліфікацію судом першої інстанції дій підсудних і помилкову оцінку їх як грабіж за наявності обставин, що прямо вказують на наявність ознак шахрайства, а також прохання засудженого ОСОБА_1 про застосування до нього амністії, заперечення прокурора проти апеляційних вимог учасників процесу і його думку про законність та обгрунтованість вироку місцевого суду як в частині кваліфікації дій засуджених, так і обраної їм міри покарання, вивчивши матеріали кримінальної справи, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги засудженого ОСОБА_2 та в його інтересах адвоката ОСОБА_8, законних представників неповнолітніх потерпілих ОСОБА_7, ОСОБА_6, ОСОБА_5 підлягають частковому задоволенню, а клопотання засудженого ОСОБА_1 про звільнення його від відбування покарання на підставі акту амністії - відхиленню, виходячи з наступного.
Матеріалами справи, зібраними та перевіреними в судовому засіданні доказами вина ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у вчиненні незаконного заволодіння чужим майном доведена повністю. При цьому фактичні обставини справи учасниками процесу не оспорюються, під сумнів ставиться виключно правильність кримінально-правової оцінки дій засуджених в частині способу заволодіння майном потерпілих. При цьому кваліфікація дій ОСОБА_2 та ОСОБА_1 за ст.353 КК України як самовільне присвоєння владних повноважень заперечень ні у засуджених, ні в апелянтів не викликає.
Як достовірно встановлено судом, ОСОБА_2 та ОСОБА_1, підійшовши до неповнолітніх ОСОБА_11, ОСОБА_9 та ОСОБА_10 і представившись працівниками міліції, пред'явили їм вимогу надати для огляду свої мобільні телефони, що ті й зробили. В подальшому, наказавши чекати патрульну машину, винні особи почали відходити від потерпілих з набутим майном, а згодом - бігти. Неповнолітній ОСОБА_11 намагався наздогнати осіб, які відрекомендувались працівниками міліції, а коли йому це вдалось - зажадав повернення мобільних телефонів, на що ОСОБА_2 зреагував ударом по його обличчю. Після цього ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з місця події втекли у невідомому напрямку, утримуючи майно, яким вони заволоділи, при собі.
Такий розвиток подій підтверджується як показами самих засуджених, так і потерпілих, даними на досудовому слідстві і перепровіреними в суді (а.с.27, 31, 39, 57-60, 72-74, 79-84, 102, 109, 111-114, 128, 133, 215, 216, 232, 233).
При цьому умисел ОСОБА_2 та ОСОБА_1 був однозначно спрямований на протиправне заволодіння чужим майном.
Визначальним для кваліфікації дій засуджених осіб слід вважати об'єктивну сторону вчиненого ними діяння. Колегія суддів виходить з того, що грабіж згідно із ст.186 КК України - це відкрите викрадення чужого майна. Для наявності складу даного злочину важливо, щоб винна особа усвідомлювала, що вона діє відкрито, тобто протиправний характер її діяння повинен бути очевидним і явним як для неї самої, так і для потерпілих або ж свідків.
В даному випадку сторона захисту наполягає на тому, що потерпілі не усвідомлювали незаконного характеру дій, вчинюваних щодо них, адже перебували під впливом обману з боку ОСОБА_2 та ОСОБА_1, дійсно сприйнявши їх за співробітників правоохоронного органу, а засуджені, начебто усвідомлюючи цю обставину, в свою чергу скористались цим, щоб саме шахрайським способом заволодіти мобільними телефонами, належними потерпілим.
Однак, з такою позицією колегія суддів погодитись не може і вважає, що дії засуджених підпадають під ознаки саме ст.186 КК України як грабіж, на що вказують наступні обставини.
Обман, як спосіб вчинення злочину, справді охоплюється ст.190 КК України та є обов'язковою ознакою об'єктивної сторони шахрайства. Однак, в той же час обман може застосовуватися винною особою для полегшення вчинення нею інших злочинів, зокрема крадіжки і грабежу. Саме так, на думку колегії, слід оцінювати дії ОСОБА_2 та ОСОБА_1, які з метою уникнення можливого опору потерпілих ввели їх в оману щодо дійсного свого статусу і використали авторитет органів внутрішніх справ для надання видимості законного характеру вчинюваних ними дій. У зв'язку з цим такі підготовчі дії дістали самостійну кваліфікацію у вироку за ст.353 КК України, оскільки містять самостійний склад злочину, передбачений зазначеною статтею.
Крім цього, слід враховувати, що згідно з п.17 постанови Пленуму Верховного Суду України №10 від 06.11.2009 р. «Про судову практику у справах про злочини проти власності» передбачено, що для визначення того, чи добровільно передає потерпіла особа майно винному, необхідно враховувати, зокрема й вікові дані потерпілої сторони. Якщо потерпілий внаслідок свого віку не може правильно оцінювати і розуміти зміст, характер та значення своїх дій, то передачу ним майна не можна вважати добровільною.
Усі потерпілі у справі - ОСОБА_9, ОСОБА_11, ОСОБА_10 - на момент вчинення щодо них протиправних дій були неповнолітніми і почувши вимогу пред'явити співробітникам міліції мобільні телефони на предмет перевірки, чи не є вони краденими, перелякалися, про що вони однозначно ствердили у своїх показах, і навіть не зажадали в осіб, які пред'явили таку вимогу, підтвердити свої особи наявністю відповідних службових посвідчень (а.с.27, 31, 39, 111-114). За таких обставин є достатні підстави вважати, що потерпілі діяли під впливом страху, який виник у них внаслідок дитячого віку та відсутності достатнього життєвого досвіду.
Важливо, що цю обставину усвідомлювали ОСОБА_2 та ОСОБА_1, останній з яких в судовому засіданні однозначно заявив, що вони з ОСОБА_2 поводили себе дуже переконливо, а тому потерпілі повірили у їх слова про перебування на службі в міліції (а.с.216). У свою чергу, підсудний ОСОБА_2 цього не спростував, а, навпаки, підтримав покази свого співучасника (а.с.216). Крім цього, з показів засуджених, даними ними як під час досудового слідства, так і в ході судового розгляду, слідує, що жертв свого злочину вони обрали випадково, в першу чергу орієнтуючись на їх неповнолітній вік (а.с.73, 80, 82-84, 102, 109, 216).
Не слід залишати поза увагою і той факт, що в процесі вчинення злочинних дій потерпілі, зрештою, зрозуміли, що їхнім майном винні особи заволоділи протиправно, на що вказують активні дії ОСОБА_11, який намагався не допустити втечі ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з місця події, переслідував їх і зустрів активний опір з боку ОСОБА_2, який на вимогу потерпілого віддати передане засудженим майно застосував до нього фізичну силу. Ці обставини засудженими не спростовані та не оспорювались і свідчать про вчинення ними активних дій по утриманню майна потерпілих. Причому такі дії, як слідує, вчинялися у зв'язку з викриттям винних у викраденні чужого майна одразу на місці події самими ж потерпілими, що є характерним власне для грабежу.
У зв'язку з наведеним не можна вважати обгрунтованими доводи апеляції адвоката ОСОБА_8 про те, що злочин слід визнати закінченим ще до моменту сутички ОСОБА_11 з ОСОБА_2, оскільки реально розпорядитися викраденим майном винні могли лише після звільнення від переслідування ОСОБА_11 А це вказує на те, що дії по утриманню майна потерпілих слід враховувати при кваліфікації дій засуджених.
З огляду на викладене, оцінюючи спосіб, характер впливу засуджених на неповнолітніх потерпілих з метою заволодіння їх майном, а також спосіб утримання викраденого майна, колегія суддів приходить до висновку про достатню мотивованість рішення місцевого суду про кваліфікацію дій ОСОБА_2 та ОСОБА_1 за ч.2 ст.186 КК України, як грабежу, вчиненого за попередньою змовою групою осіб.
З цих підстав доводи засуджених, їх захисників і законних представників неповнолітніх потерпілих про невірну кримінально-правову оцінку дій ОСОБА_2 і ОСОБА_1 слід вважати необгрунтованими.
При цьому колегія суддів вважає за доцільне звернути увагу на оцінку своїх дій самими ж засудженими в ході досудового слідства у справі. У своїх явках з повинною ОСОБА_2 та ОСОБА_1 чітко ствердили, що вони відкрито заволоділи майном потерпілих (а.с.55, 56). Наведене усуває будь-які сумніви щодо підставності визнання їх дій грабежем. Подальші покази на спростування цього факту слід оцінювати як обрану тактику захисту від пред'явленого обвинувачення.
Перевіряючи обгрунтованість призначеного засудженому ОСОБА_2 покарання, апеляційна інстанція виходить з того, що місцевим судом на виконання вимог ст.65 КК України вірно враховано характер суспільної небезпеки вчинених ним злочинів, ступінь їх тяжкості, а також особу підсудного, який, як достовірно було встановлено, виступив ініціатором вчинення суспільно небезпечних діянь, а також спираючись на свою вікову перевагу у порівнянні з ОСОБА_1, відіграв найбільш активну роль у підготовці і вчиненні злочинів (а.с.244). За таких умов суд прийшов до правильного переконання про можливість здійснення виховного впливу на засудженого лише в разі застосування до нього покарання у виді позбавлення волі. Водночас з урахуванням наявності пом'якшуючих обставин, зокрема щирого каяття, сприяння органам досудового слідства при розслідуванні та розкритті вчинених злочинів, відсутності претензій до засудженого з боку потерпілих, суд першої інстанції обгрунтовано визнав за можливе призначити ОСОБА_2 покарання за ч.2 ст.186 КК України ближче до мінімальної межі, визначеної санкцією даної статті закону.
Однак, колегія суддів вважає, що, зробивши формальне посилання у вироку на ті обставини, які позитивно характеризують особу ОСОБА_2, місцевий суд фактично їх не врахував. Так, з огляду на молодий вік засудженого, відсутність в нього попередніх судимостей, позитивну характеристику з місяця праці (а.с.208), суд першої інстанції безпідставно не вивчив можливості застосувати до нього ст.75 КК України. Колегія суддів вважає, що з огляду на позицію потерпілих та їх законних представників, які в судах обох інстанцій та в поданих апеляціях просили не карати суворо підсудного (а.с.295), досягнувши з ним примирення, а також щиросердечне розкаяння засудженого ОСОБА_2, який негативно ставиться до вчиненого, беручи до уваги його особисте запевнення в судовому засіданні апеляційного суду в присутності учасників процесу не допускати в подальшому жодних протиправних вчинків, не варто позбавляти засудженого можливості довести перед суспільством своє виправлення. З цією метою апеляційна інстанція застосовує до засудженого ОСОБА_2 ст.75 КК України та звільняє його від відбування покарання з випробуванням іспитовим строком і покладенням на нього обов'язків, передбачених п.п.2, 3, 4 ст.76 КК України.
Що стосується клопотання засудженого ОСОБА_1 про застосування до нього акту амністії як до такого, що підпадає під вимоги п.«г» ч.1 ст.1 Закону України «Про амністію у 2011 році», тобто є інвалідом і хворіє на тяжке захворювання, апеляційна інстанція оцінює таке як безпідставно заявлене, виходячи з наступного. Як слідує з матеріалів справи, ОСОБА_1 раніше судимий вироком Галицького районного суду м. Львова від 18.06.2009 р. за ч.2 ст.186, ч.2 ст.296 КК України до покарання у виді позбавлення волі на 4 роки та у відповідності до ст.75 КК України звільнений від відбування даного покарання з випробуванням іспитовим строком тривалістю 2 роки (а.с.140), однак в цей період вчинив нові злочини, за які і засуджений. Згідно із п.«г» ч.1 ст.7 Закону України «Про амністію у 2011 році» амністія не застосовується до осіб, які після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання, знову вчинили умисний злочин. За таких обставин заява засудженого ОСОБА_1 про звільнення його від відбування покарання у зв'язку з амністією не підлягає задоволенню.
Враховуючи вищенаведене, керуючись ст.ст.362, 366, 367, 370, 374 КПК України, колегія суддів
УХВАЛИЛА:
Апеляції засудженого ОСОБА_2 та в його інтересах адвоката ОСОБА_8, законних представників ОСОБА_7, ОСОБА_6, ОСОБА_5 в інтересах неповнолітніх потерпілих ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11 задоволити частково.
Вирок Франківського районного суду м. Львова від 01 серпня 2011 року в частині призначення покарання засудженому ОСОБА_2 за ч.2 ст.186, ст.353, ст.70 КК України змінити.
Застосувати ст.75 КК України та звільнити засудженого ОСОБА_2 від відбування призначеного йому покарання з випробуванням, встановивши для нього іспитовий строк тривалістю 2 (два) роки.
У відповідності до ст.76 КК України покласти на засудженого ОСОБА_2 обов'язки не виїжджати за межі України на постійне проживання без дозволу кримінально-виконавчої інспекції, повідомляти зазначений орган про зміну свого місця проживання, а також періодично з'являтися в кримінально-виконавчу інспекцію для реєстрації.
Обраний засудженому ОСОБА_2 запобіжний захід - підписку про невиїзд - скасувати.
В решті вирок місцевого суду залишити без змін.
Клопотання засудженого ОСОБА_1 про застосування до нього амністії відхилити як безпідставно заявлене.
Ухвала може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ впродовж 3 місяців з моменту набрання нею законної сили.
СУДДІ:
Березюк О.Г. Государський В.Ф. Танечник І.І.
(головуючий суддя)