ВИЩИЙ  ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  УКРАЇНИ 

 ПОСТАНОВА         

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ         

         

20 червня 2006 р.

№ 20-9/275-7/374-4/053

   

          Вищий господарський суд України у складі колегії: головуючого, судді Кузьменка М.В., суддів Васищака І.М., Палій В.М., за участю представників сторін ОСОБА_1 (дов. від 25.09.03) та ОСОБА_2 (дов. від 22.11.05), розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу суб'єкта підприємницької діяльності ОСОБА_3 на рішення від 23 березня 2006 року господарського суду м. Севастополя та постанову від 12 квітня 2006 року Севастопольського апеляційного господарського суду у справі № 20-9/275-7/374-4/053 за позовом приватного підприємства “Данай” до суб'єкта підприємницької діяльності ОСОБА_3, третя особа без самостійних вимог - мале приватне підприємство “Юреко”, третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, - суб'єкт підприємницької діяльності ОСОБА_4, про визнання права власності на нерухоме майно,

ВСТАНОВИВ:

          В серпні 2005 року приватне підприємство “Данай” звернулося до господарського суду м. Севастополя з позовом до суб'єкта підприємницької діяльності ОСОБА_3 про визнання права власності на нерухоме майно.

В обґрунтування вимог позивач посилається на договори від 16 серпня 2000 року та 12 червня 2003 року купівлі-продажу спірного майна, судові акти Гагаринського районного суду м. Севастополя, Апеляційного суду м. Севастополя, Печерського районного суду м. Києва, Київського Апеляційного суду, Одеського апеляційного господарського суду.

Ухвалою від 15 серпня 2005 року господарський суд м. Севастополя порушив провадження у справі.

 

          Ухвалою від 23 вересня 2005 року господарський суд залучив до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, мале приватне підприємство “Юреко”.

 

В ході судового процесу суб'єкт підприємницької діяльності ОСОБА_4  звернувся до господарського суду з позовною заявою до двох сторін -приватного підприємства “Данай” та суб'єкта підприємницької діяльності ОСОБА_3, а також фактично до Державного комунального підприємства “Бюро технічної інвентаризації і державної реєстрації об'єктів нерухомого майна” про визнання права власності на майно, про визнання недійсною реєстрації права власності, про спонукання до реєстрації права власності.

Позов мотивується зокрема, посиланням на придбання спірного приміщення у позивача на підставі договору від 8 серпня 2003 року та рішенням від 2 серпня 2005 року Ленінського районного суду м. Севастополя.

Ухвалою від 11 листопада 2005 року господарський суд прийняв цей позов до розгляду в частині вимог лише до суб'єкта підприємницької діяльності ОСОБА_3.

 

При вирішенні спору, позивач - приватне підприємство “Данай”- відмовився від  позову до суб'єкта підприємницької діяльності ОСОБА_3 у зв'язку із зміною обставин.

 

Рішенням від 23 березня 2006 року господарського суду м. Севастополя (суддя К. Остапова) позов ОСОБА_4 задоволено: за цією особою визнано право власності на нежитлове приміщення на АДРЕСА_1; за ініціативи суду визнаний недійсним договір від 16 серпня 2000 року купівлі-продажу, який був укладений між громадянином ОСОБА_5 та громадянкою ОСОБА_3; припинено провадження у справі за вимогами приватного підприємства “Данай” до суб'єкта підприємницької діяльності ОСОБА_3.

Постановою від 12 квітня 2006 року Севастопольського апеляційного господарського суду рішення залишено без змін.

 

Не погодившись з рішенням та постановою господарських судів, суб'єкт підприємницької діяльності ОСОБА_3 звернулась до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить рішення та постанову скасувати з підстав неправильного застосування господарськими судами статей 6, 8, 19, 41, 129 Конституції України, статей 4 і 48 Закону України “Про власність”, статей 1, 12, 21, 34, 35, 43, 59, 80, 83, 77, 107, 109 Господарського процесуального кодексу України, статей 4 і 15 Цивільного процесуального кодексу Української РСР та припинити провадження у справі.

 

Позивач та мале приватне підприємство “Юреко” проти доводів касаційної скарги заперечують, стверджуючи, що рішення та постанова є законними й обґрунтованими і підстави для їх скасування відсутні.

 

Розглянувши матеріали справи і доводи касаційної скарги, заслухавши пояснення представників сторін та перевіривши правильність застосування господарським судом м. Севастополя та Севастопольським апеляційним господарським судом норм матеріального і процесуального права у вирішенні даного спору, і з урахуванням меж перегляду справи в касаційній інстанції, колегія суддів знаходить за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково.

 

Як встановлено господарськими судами,  на підставі договору від 20 жовтня 1993 року інвестування будівництва житла для військовослужбовців мале приватне підприємство “Юреко” набуло право власності на дві двокімнатні квартири на першому поверсі з відокремленим входом та вбудоване службове приміщення площею 112, 6 м² в блоці “Б” та дві двокімнатні квартири на першому поверсі з відокремленим входом та вбудоване службове приміщення площею 111 м²  у блоці “В”, вбудоване службове приміщення площею 247, 5 м².

 

          В подальшому це підприємство на підставі договору від 27 квітня 1994 року передало громадянину ОСОБА_5 у власність службове приміщення загальною площею 124, 2 м², який, в свою чергу,  на підставі договору від 16 серпня 2000 року продав їх громадянці ОСОБА_3.

 

Рішенням від 26 грудня 2002 року Гагарінського районного суду міста Севастополя року у справі № 2-4547/2002 за позовом малого приватного підприємства “Юреко” до громадянина ОСОБА_5 визнаний недійсним з моменту укладення договір від 27 квітня 1994 року.

Іншим рішенням від 7 травня 2003 року цього ж суду у справі № 2-2125/2003 у спорі між тими ж сторонами визнано право власності приватного підприємства “Юреко” на спірне приміщення загальною площею 124, 2 м².

 

12 червня 2003 року приватне підприємство “Данал”, яке діяло в інтересах малого приватного підприємства “Юреко”, продало приміщення площею 124, 2 м² приватному підприємству “Данай”, яке 8 вересня цього ж року продало його громадянину ОСОБА_4.

 

З підстав визнання недійсним в судовому порядку договору від 27 квітня 1994 року, укладеного між малим приватним підприємством “Юреко” та громадянином ОСОБА_5, господарські суди дійшли висновків про те, що громадянин ОСОБА_5 не набув праві власності на спірне приміщення, а отже у нього були відсутні правові підстави продажу нерухомого майна громадянці ОСОБА_3, і зазначена обставина, з урахуванням вимог статті 225 Цивільного кодексу Української РСР та статті 35 Господарського процесуального кодексу України, зумовила визнання недійсним договору від 16 серпня 2000 року купівлі-продажу, який був укладений між цими особами.

Водночас, господарські суди, на підставі договору від 8 вересня 2003 року визнали за суб'єктом підприємницької діяльності ОСОБА_4 право власності на спірне приміщення площею 130, 6 м².

 

Такі висновки господарських судів не можна вважати правомірними.

 

Угода може бути визнана недійсною виключно з підстав та з наслідками, передбаченими законом. Угоди, які містять порушення закону, не породжують будь-яких бажаних сторонами результатів, незалежно від рішення суду і волі сторін та їх вини в укладенні протизаконної угоди. Правові наслідки таких угод настають лише у вигляді повернення сторін у початковий  стан  або  в  інших  формах, передбачених законом.

Стаття 225 Цивільного кодексу Української РСР передбачала наслідки продажу майна не власником - якщо продавець майна не є його власником, покупець набувавав права власності у випадках, коли згідно з статтею 145 цього кодексу власник не вправі витребувати від нього майно.

Таким чином, застосування правила статті 225 Цивільного кодексу Української РСР обумовлює визначення судом меж захисту власником порушеного права та відповідних наслідків для контрагентів - господарський суд, визначаючи договір від 16 серпня 2000 року недійсним в силу того, що він не відповідає вимогам статті 225 Цивільного кодексу Української РСР, мав одночасно вирішити питання наслідків визнання її недійсною.

 

Крім того, в порушення вимог статті 35 Господарського процесуального кодексу України господарські суди надали преюдиціального значення рішенню, яке на час ухвалення рішення в даній справі не набрало законної сили - рішення від 26 грудня 2002 року Гагарінського районного суду м. Севастополя про визнання недійсним договору від 27 квітня 1994 року було скасоване рішенням від 10 березня 2005 року Апеляційного суду м. Севастополя.

 

Також, визнаючи цей договір недійсним господарські суди прийняли рішення, що стосується прав і обов'язків одного з його учасників - громадянина ОСОБА_5, якого не було залучено до участі в справі, що в силу вимог статті 111¹⁰ Господарського процесуального кодексу України є самостійною підставою для скасування судових рішень в даній справі.

 

Задовольнивши позов в частині визнання права власності ОСОБА_4 на спірне приміщення, господарські суди не звернули уваги, а отже не дали правової оцінки іншому рішенню від 28 вересня 2005 року Гагарінського районного суду м.Севастополя, яким з метою усунення перешкод в користуванні цим приміщенням громадянкою ОСОБА_3 виселено з нього громадянина ОСОБА_4.

 

Позивач, як на підставу позову, послався на рішення від 2 серпня 2005 року Ленінського районного суду м. Севастополя, додавши його примірник до заяви про зміну предмету позову, але всупереч вимогам статті 43 Господарського процесуального кодексу України господарські суди не дали оцінки цьому рішенню суду.

 

Як вбачається з матеріалів справи, в судовому засіданні, яке відбулося 23 березня 2006 року, позивач подав заяву про зміну підстав позову, яку господарський суд прийняв  до розгляду і вирішив спір без участі представників деяких сторін.

При цьому доказів, що підтверджують направлення копії цієї заяви іншим учасникам процесу суду надано не було.

Вирішення спору без участі інших, крім представника третьої особи, учасників судового процесу, за умов зміни позивачем підстав позову та не повідомлення про це сторін, є порушенням господарським судом принципів процесуальної рівності та змагальності сторін.

Саме лише повідомлення сторін про дату і місце судового засідання цих порушень процесуального закону не усуває.

 

Припиняючи провадження у справі в порядку пункту 4 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України, господарські суди в порушення вимог частини шостої статті 22 Господарського процесуального кодексу України не встановили в чому полягала зміна обставин, які були підставою для позовних вимог, і чому приватне підприємство “Данай” відмовилося від позову; чи не суперечить ця відмова законодавству, або чи не порушує права і охоронювані законом інтереси інших осіб, і ухвалили в цій частині невмотивоване рішення.

З метою вступу у справу третя особа, яка заявила самостійні вимоги на предмет спору, подала позов як до приватного підприємства “Данай”, так і до суб'єкта підприємницької діяльності ОСОБА_3.

Проте, господарський суд, в порушення вимог статті 26 Господарського процесуального кодексу України, ухвалою від 11 листопада 2005 року прийняв цей позов і розглянув його лише в частині вимог до суб'єкта підприємницької діяльності ОСОБА_3.

Зазначені обставини зумовлюють з'ясування господарським судом суті та обсягів вимог, які третя особа заявляє до цих учасників судового процесу, та вирішення спору стосовно кожного з них.

 

Наведене свідчить, що рішення місцевого та постанова апеляційного господарських судів постановлені з порушеннями статей 225 Цивільного кодексу Української РСР, статей 4², 4³, 22, 26, 35, 84 Господарського процесуального кодексу України, що в силу вимог статті 111¹⁰ цього Кодексу є підставою для їх скасування з передачею справи на новий розгляд, при якому суду слід урахувати викладене, вжити всіх передбачених законом заходів до всебічного, повного й об'єктивного з'ясування обставин справи, дійсних прав та обов'язків сторін і залежно від установленого ухвалити відповідне рішення.

 

Керуючись статтями 111⁵, 111⁷, 111⁹ - 111¹¹ Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу суб'єкта підприємницької діяльності ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення від 23 березня 2006 року господарського суду м. Севастополя та постанову від 12 квітня 2006 року Севастопольського апеляційного господарського суду у справі №20-9/275-7/374-4/053 скасувати, справу передати на новий розгляд до господарського суду м. Севастополя.

 

Головуючий, суддя

М. В. Кузьменко

 

Суддя

І. М. Васищак

 

Суддя

В. М. Палій