ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ
вул. Севастопольська, 43, м. Сімферополь, Автономна Республіка Крим, Україна, 95013
ПОСТАНОВА
Іменем України
25 вересня 2012 р. Справа №2а-8967/12/0170/16
Окружний адміністративний суд Автономної Республіки Крим у складі головуючого судді Александрова О.Ю., за участю секретаря судового засідання Павленко Н.О., розглянувши за участю представників сторін:
позивач - ОСОБА_1, довідка № 0001613;
представник позивача - ОСОБА_2, довіреність № б/н від 11.04.12 р.;
представник відповідача (Державна міграційна служба України) - Романенко Олена Миколаївна, довіреність від 15.06.2012р. № 41;
представник третьої особи (ГУ Державної міграційної служби України в АР Крим) - Нестерук Дмитро Анатолійович, довіреність від 01.08.2012р. вих.. № 17-9-1767;
у відкритому судовому засіданні адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Державної міграційної служби України
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, Головне управління Державної міграційної служби України в АР Крим.
про визнання протиправним та скасування рішення, спонукання до виконання певних дій.
Обставини справи: ОСОБА_1 (далі-позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду АР Крим з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі-відповідач) про визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України №75-12 від 17.05.2012р., зобов'язання відповідача прийняти рішення про надання позивачу статусу біженця.
Позовні вимоги обумовлені помилковістю висновків відповідача про відсутність підстав для надання ОСОБА_1 статусу біженця, який обґрунтовано побоюється переслідувань та загрози його життю з боку влади та мешканців Азербайджану, де раниш проживала родина позивача, за національною ознакою, оскільки він є особою змішаного походження від батька азербайджанця та матері вірменки. Позивач зазначив, що наявність у нього вірменських коренів та вірменської зовнішності було підставою для знущання над нім та його родичами, він вимушений був з братом мешкати у дитячому будинку, тому що батько помер а належне родині житло було відібрано, не міг після служби у збройних силах продовжити навчання у інституті «Хазар», знайти роботу та тривалий час отримати паспорт, а отримавши документи у 2003 році виїхав до України, де у м. Євпаторії на даний час мешкають його мати, сестра та брат. Останньому відповідно до рішення суду надано статус біженця. Також зазначив, що рішення про відмову у наданні статусу біженця прийнято в порушення встановленого порядку та несвоєчасно.
Ухвалою Окружного адміністративного суду АРК від 16.08.2012р. відкрито провадження по справі, закінчено підготовче провадження та справу призначено до судового розгляду.
Ухвалою суду від 16.08.2012р. у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача залучено Головне управління Державної міграційної служби України в АР Крим.
Представник позивача у судовому засіданні наполягав на задоволенні позовних вимог з підстав викладених у позові та додаткових письмових поясненнях, та зазначив, що приймаючи рішення №75-12 від 17.05.2012р Державна міграційна служба України безпідставно не прийняла до уваги факти та обставини, відносно наявних у позивача реальних підстав для обґрунтування побоювань стати жертвою переслідування за національними ознаками та неможливістю перебування Позивача на території Азербайджану.
Представник відповідача проти позову заперечував з підстав викладених у письмових запереченнях. В обґрунтування своєї позиції зазначив, що позивач мешкає в Україні з 2003року у м.Євпаторія, звернувся в міграційну службу із заявою про надання статусу біженця лише 18.01.2011р. - через 8 років після прибуття в країну, а до цього не звертався із подібною заявою. Згідно відповіді Євпаторійського міського відділу ГУ ДМС України в АРК від 12.09.2012р №0114/216, за період часу з 2003року до вересня 2012року громадянин Азербайджану ОСОБА_1 не звертався з питанням про надання статусу біженця, тобто позивач, потрапивши на територію України у 2003 році не звернувся до компетентних органів державної влади з метою отримання захисту. Крім того, позивач намагався підтасувати свої дані, що підтверджується тим, що в анкеті від 18.01.2011р. він вказав, що є за національністю азербайджанцем, а під час останньої співбесіди змінив свої попередні свідчення, та вказав, що є вірменом, також позивач під час співбесіди вказував, що є мусульманином, а у судовому засіданні 06.09.2012р заявив, що є атеїстом. Також в анкеті вказано, що він серед інших володіє азербайджанською мовою, в той час як у суді як підставу для ідентифікації його у якості вірмена у Азербайджані зазначав, що володіє лише російською мовою. Також зазначив, що позивач навчався у престижному ВНЗі, отримав документи у підтвердження особи, та не довів наявність загроз та небезпеки на національному ґрунті саме відносно нього, оскільки є усі підстави вважати позивача особою азербайджанської національності. Таким чином, враховуючи вищенаведені факти, відповідач просив відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.
Представник третьої особи проти позову заперечував та наполягав на відмові в задоволенні адміністративного позову з підстав, викладених у письмових поясненнях.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд
ВСТАНОВИВ:
ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином Азербайджану, що підтверджується копією посвідчення особи, яка є в матеріалах справи (а.с.85) та нотаріально посвідченим перекладом даного посвідчення з азербайджанської мови на російську мову (а.с.86).
Позивачем у позові зазначено, що він у 2003р прибув до України та з 2003 року по даний час мешкає у м. Євпаторія.
До прибуття до України Позивач мешкав в м.Баку, Республіка Азербайджан.
18.01.2011р Позивач звернувся до відділу міграційної служби в АРК з заявою про надання статусу біженця в Україні, бо має побоювання стати жертвою переслідування з боку влади Республіки Азербайджан за національними ознаками, оскільки є дитиною від змішаного шлюбу, та переслідується як вірмен.
Судом встановлено, що рішенням Державної міграційної служби України № 75-12 від 17.05.2012р, Позивачу відмовлено в наданні статусу біженця в Україні у відповідності до абз.4 ч.1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» як особі, щодо якої встановлено, що умови передбачені п.1 і 13 ч.1 ст.1 цього закону, відсутні (а.с.9).
Вказане рішення прийнято відповідачем на підставі висновку Державної міграційної служби України про відмову у визнанні біженцем відносно ОСОБА_1, затвердженого Т.в.о. Голови ДМС України Шейбут В.В. 17.05.2012р., по матеріалах особової справи № 11 KRY 00001, відносно до якого визнано наявність фактів дискримінації етнічних вірмен з боку азербайджанців у країни походження, а також, що мали місце проблеми у паспортних службах Азербайджану і вірмени змішаного походження, але зазначено, що особи з азербайджанськими прізвищами з подібними проблемами дискримінації не стикалися. При цьому ОСОБА_1 у первинної співбесіді заявляв, що є азербайджанцем, його дід та батько були азербайджанцями, мусульманами, а за мусульманською традицією він (позивач) також є азербайджанцем, мусульманином. Крім того, ОСОБА_1 тривалий час не звертався до компетентних органів щодо надання статусу біженця. Таким чином, відповідач у Висновку дійшов до думки, що позивач за жодною з конвенційних ознак на батьківщині не переслідується, твердження про переслідування достовірними доводами не підтверджуються і носять характер припущення, додані інформаційні матеріали носять загальний характер, не підтверджують можливість переслідування саме заявника, і спростовують твердження останнього.
Судом встановлено, що раніш, відділом міграційної служби в АР Крим прийнято висновок від 07.04.2011р. про можливість надання позивачу статусу біженця.
У позовній заяві позивач зазначив, що 09.08.2012р. у відділі міграційної служби АРК, куди він прибув для продовження довідки про звернення за захистом в Україні, позивача повідомили шляхом вручення не завіреної копії рішення Державної міграційної служби України № 75-12 від 17.05.2012р про відмову в наданні статусу біженця в Україні. Даний факт відповідачем не заперечувався.
Позивач підкреслив, що форма та строки, в які його було повідомлено про відмову в наданні статусу біженця, неправомірні та суперечать вимогам ч.13 ст.10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують в додатковому або тимчасовому захисту», у відповідності до якої впродовж 7 робочих днів з моменту отримання рішення орган міграційної служби в АРК повинен був видати або направити на адресу Позивача повідомлення з зазначенням причин відмови та роз'яснити порядок оскарження такого рішення. Позивач вимагав видати йому повідомлення, однак йому, як він зазначив у позові, в грубій формі відмовили в його видачі, після чого він почав вимагати, щоб йому дали розписатися в отриманні незавіреної копії рішення на його оригіналі з зазначенням дати повідомлення позивача, у чому йому не відмовили. Крім того, у позивача забрали довідку про звернення за захистом в Україні, та не повернули йому його паспорт громадянина.
На підставі вищевикладеного позивач звернувся до Окружного адміністративного суду АРК з цім позовом.
Вислухавши пояснення позивача, представника позивача та представників відповідача а також третьої сторони по справі, дослідивши матеріали справи та оцінивши докази по справі в їх сукупності, суд вважає, що у задоволенні позовних вимог слід відмовити у повному обсязі з наступних підстав.
Згідно з частиною 1 статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Відповідно до частини 2 статті 2 КАС України до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією або законами України встановлено інший порядок судового провадження.
Відповідно до п. 1 частини 2 статті 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
Згідно частини 2 статті 50 КАС України позивачем в адміністративній справі можуть бути громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, підприємства, установи, організації (юридичні особи), суб'єкти владних повноважень.
Отже, суд вважає, що ОСОБА_1 має право звертатись до адміністративного суду за захистом своїх прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, шляхом оскарження рішень суб'єктів владних повноважень.
Пунктом 7 частини 1 статті 3 КАС України дано визначення суб'єктів владних повноважень, до яких належать орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Суд зазначає, що відповідачем по справі є Державна міграційна служба України.
Відповідно до п.1 Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого Указом Президента України від 6 квітня 2011 року N 405/2011 (далі- Положення), Державна міграційна служба України (ДМС України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ України.
ДМС України входить до системи органів виконавчої влади та утворюється для реалізації державної політики у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.
Згідно з п.2 Положення ДМС України у своїй діяльності керується Конституцією (254к/96-ВР) та законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства внутрішніх справ України (далі - Міністерство), іншими актами законодавства України, дорученнями Президента України та Міністра, а також цим Положенням.
Відповідно до п.7 Положення, ДМС України здійснює свої повноваження безпосередньо та через головні управління (управління) міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, управління, відділи (сектори) міграційної служби в районах, районах у містах, містах обласного, республіканського (Автономної Республіки Крим) значення.
Таким чином, Державна міграційна служба України є центральним органом виконавчої влади, який здійснює свої повноваження безпосередньо та через головні управління (управління) міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, управління, відділи (сектори) міграційної служби в районах, районах у містах, містах обласного, республіканського (Автономної Республіки Крим) значення.
З огляду на вищевказане, судом встановлено, що Державна міграційна служба України, реалізуючи свої завдання та функції у відносинах з фізичними та юридичними особами, є органом виконавчої влади та, відповідно, суб'єктом владних повноважень.
Згідно зі ст.14 Загальної декларації прав людини кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.
Відповідно до ст.3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.
Нормативно правовим актом, яким на даний час визначено правовий статус біженця в Україні, порядок надання, втрати та позбавлення статусу біженця та державні гарантії захисту біженців є Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 № 3671-VI (далі - Закон).
Відповідно до ч.1 п.1 ст.1 Закону «біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань».
Пунктом 19 ст. 1 Закону передбачено, що статус біженця - визнання спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань міграції іноземця або особи без громадянства біженцем.
Відповідно до ст. 6 Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа:
-яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;
-яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;
-яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;
-стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні;
-яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
-яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Згідно ст.10 Закону рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у тому числі стосовно перебуваючих з ним на території України неповнолітніх дітей (членів сім'ї заявника або таких, які знаходяться під його опікою чи піклуванням), внесених до анкети заявника, на визнання яких біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, є письмова згода заявника, висловлена в анкеті чи заяві, приймається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань міграції протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку органу міграційної служби, який розглядав заяву. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань міграції, але не більш як до трьох місяців.
Частиною 5 ст. 10 Закону встановлено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
При цьому, відповідно до п. 6.4 «Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захист», затверджених Наказом МВС України від 07.09.2011р. № 649, у разі незгоди із мотивувальною частиною висновку органу міграційної служби, який розглядав справу, або його пропозиціями Державна міграційна служба України із дотриманням положень підпункту "е" пункту 5.1 розділу цих Правил готує власний письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 23).Зазначений висновок готується посадовою особою, яка вивчала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та здійснювала оцінку документів та матеріалів, що знаходяться в особовій справі заявника, погоджується з керівником структурного підрозділу з питань біженців та затверджується заступником керівника ДМС України, який відповідно до розподілу обов'язків спрямовує і координує діяльність структурного підрозділу з питань біженців.
Частиною 7 ст.10 Закону передбачено, що рішення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань міграції надсилається протягом трьох робочих днів з дня його прийняття разом з особовою справою заявника органу міграційної служби, який розглядав заяву
У разі якщо спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції прийняв рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі протягом семи робочих днів з дня його отримання надсилає або видає особі, стосовно якої прийнято зазначене рішення, письмове повідомлення з викладенням причин відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення. Довідка про звернення за захистом в Україні продовжується, якщо особа оскаржує таке рішення (ч.13 ст.10 Закону).
Особа, яка отримала повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і не використала право на його оскарження, повинна залишити територію України в установлений строк, якщо немає інших законних підстав для перебування в Україні, встановлених Законом України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" (ч.16 ст.10 Закону).
Відповідно до ст.17 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, якій відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, зазначених у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 цього Закону, у разі виникнення зазначених умов може повторно звернутися із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особа, стосовно якої прийнято рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також яка оскаржує відповідне рішення до спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань міграції або до суду, до прийняття рішення за скаргою має права та обов'язки, передбачені статтею 13 цього Закону.
Особа, яка отримала повідомлення суду про підтвердження рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, скасування рішення про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, повинна залишити територію України в установлений строк, якщо вона не має інших встановлених Законом України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" законних підстав для перебування в Україні.
Судом встановлено, що відповідач, отримавши особову справу позивача, дотримався порядку прийняття рішення про відмову у наданні статусу біженця, склавши окремий висновок про відмову у наданні вказаного статусу на підставі ретельного вивчення матеріалів справи та оцінки доказів.
В той же час, з матеріалів справи вбачається, та не заперечується відповідачем, недотримання останнім строків розгляду заяви позивача за умові відсутності доказів продовження строку розгляду справи, та порядку повідомлення позивача про прийняте рішення, що відповідно до пояснень відповідача обумовлено реорганізацією органів ДМС України. Суд сприймає дані доводи критично, але зазначає, що порушення строків прийняття рішення та застосування іншої, чім визначена, процедури повідомлення, самі по собі не можуть призвести до висновку про скасування спірного рішення за формальними ознаками без ретельного вивчення підстав для прийняття такого рішення.
Що стосується оцінки доводів позивача про наявність фактичних підстав для надання йому правового статусу біженця, суд зазначає наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, приймаючи оскаржуване рішення №75-12 від 17.05.2012р, Державна міграційна служба України керувалась статтею 6 Закону, а саме абз. 4 ч.1, відповідно до якого статус біженця не надається особі стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Згідно частин 1,2 статті 8 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Відповідно до положень Закону України "Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу" метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.
Враховуючи викладене, суд приймає до уваги, що згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:
- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;
- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;
- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою;
- заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви;
- встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Судом встановлено, що позивач мешкає в Україні з 2003 року, залишивши країну походження - Азербайджанську республику 20.07.2003р., про що зазначено у Анкеті позивача. З того часу він мешкає у м.Євпаторія, звернувся в міграційну службу із заявою про надання статусу біженця лише 18.01.2011р. - через 8 років після прибуття в країну, а до цього не звертався із подібною заявою.
Позивачем стверджувалось, що він з 2003р. неодноразово звертався до паспортної служби Євпаторійського міськвідділу внутрішніх справ, проте, згідно листа Євпаторійського міського відділу ГУ ДМС України в АРК від 12.09.2012р №0114/216, за період часу з 2003року до т.ч. громадянин Азербайджану ОСОБА_1 не звертався з питанням про надання статусу біженця в тому числі до СГІРФО Євпаторійського міського відділу ГУ МВС України в АР Крим.
При цьому позивач у судовому засіданні наполягав на наявності факту звернення щодо надання статусу біженця, (тобто, не маючи наміру довести відсутність поважної причини для подання такої заяви після спливу значного терміну), але зазначив, що жодного доказу письмового звернення у нього немає, тому що він звертався в усній формі.
Суд зазначає, що відповідно до п. 2.1 «Тимчасової інструкції про оформлення документів, необхідних для вирішення питань про надання, втрату, позбавлення статусу біженця», затвердженої Наказом Державного комітету України у справах національностей та міграції від 29.04.2002р. № 20, яка діяла під час прибуття позивача в Україну та протягом його перебування у країні, у разі особистого звернення особи, яка має намір набути статус біженця, або її законного представника до органу міграційної служби із заявою про надання статусу біженця цей орган: - реєструє особу в журналі реєстрації осіб, які бажають подати заяву про надання статусу біженця; перевіряє дотримання цією особою порядку порушення клопотання про наданнястатусу біженця, приймає до розгляду заяву про надання статусу біженця, в якій мають міститися такі відомості: прізвище, ім'я (імена), по батькові заявника, дані паспорта або іншого документа, що посвідчує особу (у разі його відсутності - вказати причини, через які він був утрачений), громадянство/підданство, країна постійного проживання, адреса та підстави (за наявності) проживання в Україні, місце, час та спосіб перетинання державного кордону України, відомості про членів сім'ї заявника, підписи заявника або законного представника, перекладача, дата заяви. Якщо особою був порушений вищезазначений порядок, то заява приймається до розгляду з письмового дозволу керівника органу міграційної служби, який оформлюється наказом і видається після перевірки наявності поважних причин для порушення цього порядку.
Зі змісту вказаної норми вбачається, що належною та єдиною підставою для початку процедури вирішення питання про надання особі статусу біженця є письмова заява цій особи.
Таким чином, позивачем не доведено факт його стурбованості відсутністю правового статусу біженця протягом тривалого часу, що не відповідає критерію подання заяви про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви, визначеному у Директиви Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів кваліфікації громадян третіх країни та осіб без громадянств біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту по іншим причинам, а також суті захисту, що надається".
Оцінюючи доводи позивача щодо побоювання стати жертвою переслідувань з боку влади та мешканців Азербайджану за національною ознакою, суд зазначає наступне.
Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року, поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця.
До таких підстав відносяться :
- знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання;
- неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження;
- наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
-побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме:
а) расова належність,
б) релігія,
в) національність (громадянство),
г) належність до певної соціальної групи,
д) політичні погляди.
Що ж до обґрунтованого побоювання стати жертвою переслідувань, то воно є ключовим у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.
Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи "побоювання". "Побоювання" є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування у першу чергу суб'єктивних обставин є досить важливим.
Слід зауважити, що суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Термін "побоювання" означає, що особа не обов'язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, а відтак, побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ і так далі.
Зі змісту «Керівництва по процедурах і критеріях визначення статусу біженців», прийнятого УВКБ ООН вбачається, що компетентна влада, покликана визначити статус біженця, необов'язково повинна мати своє судження про умови у країни походження позивача, його твердження, проте, не можуть розглядатися абстрактно, а мають бути оцінені в контексті відповідної початкової інформації про ситуацію, що склалася (пункт 42). Побоювання не повинні обов'язково ґрунтуватися на особистому досвіді прохача (пункт 43), але особа, що клопоче про отримання статусу біженця повинна вказати переконливу причину, чому особисто вона побоюється статі жертвою переслідувань (пункт 45).
Оскільки позивачем у якості підстав побоювання переслідувань зазначено національна ознака, а саме, змішане походження, суд вважає, що для оцінки цього критерію дуже важливим є самоідентифікація позивача щодо належності його до тої чи іншої національної групи.
Відповідно до Свідоцтва про народження ОСОБА_1 НОМЕР_1, його батьками є (російською мовою) ОСОБА_9, за національністю азербайджанець, та (російською мовою) ОСОБА_10, за національністю вірменка (а.с.10), тобто позивач є дитиною від змішаного шлюбу, національність якої визначається батьками або самою особою за національними, релігійними, статевими або іншими ознаками у кожному конкретному випадку.
Позивачем у власній анкеті від 18.01.2011р. було вказано, що він є за національністю азербайджанцем та мусульманином, володіє російською, азербайджанською, турецькою та татарською мовами, при цьому рідною мовою є російська (а.с.95).
Під час співбесіди 07.02.2011р. позивач зазначив, що він є за національністю азербайджанцем та за вірою мусульманином. Також підтвердив, що рідною мовою є російська, але він може розмовляти азербайджанською мовою, а читати не може у зв'язку зі зміною алфавіту (а.с.19).
Але, як свідчать матеріали особової справи позивача, під час останньої співбесіди 29.03.2011р. він змінив свої попередні свідчення, та вказав, що є вірменом, враховуючи національність матери та змішане походження батька, який хоч і мав азербайджанське прізвище, але також є дитиною від змішаного шлюбу (батько - азербайджанець, мати - вірменка) (а.с.135-136).
Також позивач у судовому засіданні 06.09.2012р. заявив, що є атеїстом, додатково пояснивши у судовому засіданні 25.09.2012р. що у Азербайджані він відправляв релігійні обряди, а під час перебування в України перестав це робити.
У судових засіданнях позивач також зазначив, що володіє російською мовою, а азербайджанською не володіє взагалі.
Вищенаведене, на думку суду, свідчить про те, що при зверненні для отримання статусу біженця позивач вважав собі етнічним азербайджанцем та мусульманином, а потім намагався штучно узгодити особисті данні під умови, необхідні для визнання біженцем відповідно до законодавства України.
З загальних джерел відомо, що за мусульманською традицією, національність до дитині передається по батьківської лінії, при цьому, за звичаєм до імені дитини при народженні додається ім'я батька - так званий «насаб» (зокрема, у Азербайджані відносно осіб чоловічої стати з додатком «огли»), що відповідає українському по батькові.
Таким чином, ОСОБА_1 має азербайджанські прізвище, ім'я та по батькові.
При цьому у судовому засіданні на питання суду, яким чином він може бути визначений у Азербайджані як етнічний вірмен, позивач пояснив, що це можна зробити по Свідоцтву про народження, де зазначено, що його мати є вірменкою, по зовнішності та тому, що усі в відповідному районі міста Баку знають, що він є наполовину вірменом.
Суд критично оцінює зазначені доводи позивача.
Так, судом встановлено, що 03.05.2003р. позивач отримав Посвідчення особи громадянина Азербайджанської республіки НОМЕР_3 (а.с. 85-86), у якому графа «національність» взагалі не передбачена, що, з урахуванням прізвища, ім'я та по батькові позивача, які мають азербайджанське походження, виключає можливість встановлення його змішаного національного походження.
Відповідно до Військового квітка позивача НОМЕР_2, ОСОБА_1 по національності є азербайджанцем, та з 15.10.2001р. по 20.04.2003р. проходив військову службу у Збройних силах Азербайджанської республіки.
Суд не приймає до уваги доводи позивача про наявність у нього вірменської зовнішності, тому що критерії розмежування осіб вірменської, азербайджанської та від змішаного шлюбу національностей відсутні, оскільки це є сугубо оціночним поняттям для кожної людини.
Також суд вважає непереконливими ствердження позивача, «що його усі знають» у м. Баку як особу з вірменським корінням у походженні, тому що межі країни не обмежуються межами одного району одного міста.
Перевіряючи доводи позивача щодо ситуації в Азербайджані, пов'язаної з порушенням прав осіб, що мають частково вірменське походження та переслідувань відносно самого позивача, судом встановлено, що в цілому Позивач повідомляє правдиву історію з життя сотень сімей Азербайджану часів розпаду СРСР та років становлення Азербайджану як самостійної держави(90-ті роки 20-го сторіччя) , а саме у своїх поясненнях його представником були наведені приклади міжнаціонального конфлікту в Азербайджані, у результаті яких були порушені права вірмен, підтверджені витягами зі статей із засобів масової інформації.
Позивач у суді пояснив, що всі факти, які відбувалися у його житті при перебуванні на території Азербайджану, він повідомив представникам Державної міграційної служби України. Дійсно у 1988-1990 роках вірменська частина населення Азербайджану вимушена була покинути свої оселі, з причини погромів та знущань від азербайджанської частини населення за ознаками національності та віросповідання. Майже всі вірмени виїхали з країни за таких мотивів.
У зв'язку з від'їздом матері-вірменки у 90-х роках, та смертю батька-азербайджанця у 1997 році, вимушений був разом з старшим братом жити у дитячому будинку. За допомогою директора дитячого будинку зміг навчатися у університеті «Хазар», служити в армії та отримати паспорт громадянина Азербайджану. У зв'язку з походженням від вірменки скрізь зазнавали приниження та знущання. Отримати роботу або закінчити вищу освіту чи влаштуватися на державну службу, йому як особі з вірменськими коріннями скрізь відмовляли. У зв'язку з чим і був вимушений покинути країну у 2003 році та мешкати у матері в м. Євпаторія разом з братом. Значив, що на даний час перешкоди для його повернення до Азербайджану існують, з мотивів побоювання стати жертвою переслідувань, знущань та приниження з боку азербайджанської частини населення та безпосередньо від представників влади країни, як до особи з вірменським походженням. До Вірменії поїхати не може бо має батька азербайджанця та відповідне прізвище.
Допитана, як свідок ОСОБА_10 пояснила, що є матір'ю позивача. У зв'язку погромами в Баку в 1990 році була вимушена залишити чоловіка-азербайджанця з двома неповнолітніми дітьми, так як за походженням є вірменкою, покинула країну врятовуючи своє життя та доньки-інваліда. Оселилася в м. Євпаторії. На даний час з нею проживають її сини ОСОБА_12 та ОСОБА_1, які з 2003 року вимушені були покинути Азербайджан, так як будинок та квартиру після смерті чоловіка, забрала азербайджанська влада. Реєстрація у сина залишилася у дитячому будинку. Син не може повернутися до країни, це небезпечно, як особі, що має вірменські коріння. Під час навчання у університеті та проходження служби в армії зі слів сина зазнавав знущань за національною ознакою.
Свідок ОСОБА_12 суду пояснив, що є старшим братом позивача. За час проживання в Азербайджані разом з братом, підвергалися знущанням з боку азербайджанської влади та населення. Освіту та реєстрацію отримали завдяки співчутливому відношенню директора дитячого будинку. Влаштуватися на роботу не змогли, та як тільки дізнавалися про вірменське коріння отримували відмову. Повернутися до Азербайджану їм з братом не можливо, так як це небезпечно.
Суд сприймає ці пояснення, як підтвердження ситуації з вірменським населенням в країні походження, але зазначає, що вони стосуються подій, які відбулися майже 10-20 років тому. Крім того пояснення свідка ОСОБА_10 свідчать, що про обставини проживання позивача протягом 90х років та до 2003 року відомі її лише зі слів інших осіб.
Також, додана до матеріалів справи інформація по країні походження заявника - Азербайджану підтверджує, що факти дискримінації етнічних вірмен з боку азербайджанців в країні походження заявника мали місце. Мали проблеми у паспортних службах Азербайджану і вірмени змішаного походження.
Однак, жодне з відкритих джерел не містить інформацію про дискримінацію азербайджанця з азербайджанським прізвищем, мусульманина з боку органів влади Азербайджану та мешканців країни, якій легально перебуває на її території, є громадянином країни та документований паспортними документами Азербайджанської республіки.
Крім того, усі надані позивачем матеріали (статті) стосуються переважно минулих періодів та конкретних, зокрема, одиничних, випадків прояви нетерпимості до осіб вірменського походження.
В той же час судом встановлено, що владою Азербайджану прийняти заходи щодо забезпечення прав, свобод та інтересів усіх громадян держави.
Так, стаття 1 Конституції Азербайджанської Республіки, прийнятої 12 листопада 1995р. (зі змивами та доповненнями), встановлює, що в Азербайджанській Республіці єдиним джерелом державної влади є народ Азербайджану.
Народ Азербайджану складається з громадян Азербайджанської Республіки, які проживають на території Азербайджанської Республіки та за її межами, які розглядаються як підвладні Азербайджанському державі та її законам, що не виключає норми, встановлені міжнародним правом.
Згідно до стаття 5 цієї Конституції Народ Азербайджану єдиний. Єдність народу Азербайджану становить основу Азербайджанської держави. Азербайджанська Республіка є загальною і неподільною батьківщиною всіх громадян Азербайджанської Республіки.
Стаття 25 цієї Конституції встановлює, що всі рівні перед законом і судом. Чоловіки і жінки мають рівні права і свободи. Держава гарантує рівність прав і свобод кожного незалежно від раси, національності, релігії, мови, статі, походження, майнового стану, службового становища, переконань, належності до політичних партій, профспілковим та іншим громадським об'єднанням. Забороняється обмежувати у правах і свободах людини та громадянина, виходячи з расової, національної, релігійної, мовної приналежності, приналежності до підлоги, походження, переконань, політичної і соціальної приналежності. Нікому не може бути завдано шкоди, надані пільги або привілеї або відмовлено в наданні пільг або привілеїв за вищевказаними підставами. Кожному забезпечуються рівні права у відносинах з державними органами і носіями повноважень державної влади, які приймають рішення, пов'язані з правами та обов'язками.
Таким чином, Азербайджанська Республіка на законодавчому рівні закріпила основні права та свободи громадян без розділу народу держави за національною ознакою та по віросповіданню.
Відповідно до ст..42 Конституції Азербайджанської Республіки кожен громадянин має право на отримання освіти. Держава гарантує обов'язкове безкоштовне загальну середню освіту. Система освіти контролюється державою.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 є громадянином Азербайджанської республіки.
Судом встановлено, що позивач отримав загальну середню освіту, мешкаючи в Дитячому будинку №3 в Азербайджані.
Таким чином, його не було позбавлено права отримання даної освіти за національністю. А що стосується того, що воно було отримано ним під час проживання в дитячому будинку, так це обумовлено лише фінансовим становищем його батька, не дискримінаційними заходами з боку влади Азербайджану.
Судом встановлено, що позивач також був студентом Університету «Хазар», де навчався 4 роки.
Відповідно до інформації з Інтернету, а саме з сайту http://uk.wikipedia.org, яку надано представником Відповідача у судовому засіданні від 18.09.12р, Університет «Хазар» є першим приватним вищим навчальним закладом в Азербайджані і одним з перших недержавних ВНЗів на пострадянському просторі. За роки існування університету різні журнальні та телевізійні опитування, опитування серед студентів і фахівців, дослідження, проведені недержавними організаціями, оцінки міжнародних комісій, відгуки міжнародних компаній оголошували Університет "Хазар" одним з кращих вищих навчальних закладів Азербайджану і ближнього зарубіжжя (Кавказ та Середня Азія, Близький Схід і Східна Європа).
Згідно до статті 76 Конституції Азербайджанської Республіки захист Батьківщини - обов'язок кожного громадянина. Громадяни проходять військову службу в установленому законом порядку. Якщо переконання громадян суперечать проходженню дійсної військової служби, то у встановлених законодавством випадках допускається заміна дійсної військової служби на альтернативну службу.
Варто зазначити, що позивач також пройшов строкову військову службу в армії Азербайджанської Республіки, що підтверджується позначкою у відповідній графі у посвідченні особи позивача (а.с.85-86), військовим квитком та свідченнями позивача. Тобто, незалежно від його походження (на той час крім свідоцтва про народження інших документів у позивача не було) йому було довірено як громадянину Азербайджану нарівні з іншими громадянами, захист зі зброєю інтересів держави.
Також, суд звертає увагу на те, що Доповіддю, наданою державами-учасниками відповідно до ст.9 Конвенції, а саме Республікою Азербайджан від 30.05.2004р. до Організації Об'єднаних Націй, а саме до комітету з ліквідації расової дискримінації зазначається, що Азербайджанська Республіка приєдналась до Міжнародної Конвенції по ліквідації всіх форм расової дискримінації у відповідності до Закону Азербайджанської Республіки №95-ІQ від 31.05.1996р.
Азербайджанська Республіка бере участь в усіх основних міжнародних договорах в області прав людини і відкрита самому широкому співробітництву в рамках міжнародних інститутів. Була закладена міцна основа для проведення демократичних реформ, і створені необхідні політико-правові передумови для практичної реалізації положень основоположних міжнародно-правових документів у галузі прав людини.
Таким чином, суд дійшов висновку, що позивачем не виконані умови Директиви Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів кваліфікації громадян третіх країни та осіб без громадянств біженців або як осіб, що потребують міжнародного захист іншими причинами, а також суті захисту, що надається", також в частини того , що «твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою".
Суд також зазначає, що факт визнання біженцем брата позивача - ОСОБА_12 відповідно до рішення Окружного адміністративного суду АР Крим по справі № 2а-3728/11/0170 не має правового значення по цій справі, тому що зазначене рішення стосується інших сторін та індивідуальних обставин.
Відповідно до ч. 1 ст. 71 кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Докази в адміністративному судочинстві - це будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.
Докази не мають для суду наперед установленої сили. Це означає, що кожен доказ підлягає оцінці судом разом з іншими доказами у своїй сукупності.
Принцип, згідно з яким ніякі докази не мають для суду наперед установленої сили і кожен доказ підлягає оцінці судом разом з іншими доказами, означає, що:
ні в законі, ні в підзаконних актах не повинно міститися вказівок, які заздалегідь установлюють доказову силу і значення доказу;
ніякі органи чи посадові особи не вправі давати суду вказівок щодо доказової сили і значення того чи іншого доказу;
докази повинні оцінюватися за їх властивостями;
не можна вважати, що певний вид доказів має переваги, та без належної оцінки і врахування всіх доказів обґрунтовувати ним свою позицію.
Статтею 63 КАС України визначено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Змістовне навантаження принципу оцінки доказів відповідно до внутрішніх переконань суду полягає в тому, що суд самостійно вирішує питання щодо достовірності доказів, достатності їх для винесення рішення, істинності відомостей, які містяться в доказах. Внутрішнє переконання суду - це його власне ставлення до певного об'єкта, тобто конкретне почуття або сукупність почуттів судді або суддів, які виникають у процесі розгляду і вирішення справи з приводу певних об'єктів, що мають значення для справи. Отже, внутрішнє переконання - це ставлення суду до обставин справи, що ґрунтується на доказах.
Розглядаючи таку категорію спорів як справи щодо надання статусу біженця,, суд при оцінці доказів повинен враховувати сукупність доказів, на які посилається позивач в обґрунтування своїх вимог, та доводи відповідача, якими він обґрунтовую винесене рішення про відмову в наданні статусу біженця. При цьому, основним критерієм належності доказу про наявність правопорушення є достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Також в Позиції УВКБ ООН "Про зобов'язаннях та стандартах доказування у заявах біженців" від 16.12.1998р. у пункті 2 викладено, що процедури, які стосуються визначення статусу біженця, конкретно не врегульовані міжнародними документами про біженців. Який механізм не встановлювався для ідентифікації біженця, кінцеве рішення приймається суддею на підстав оцінки заяви, наданої заявником. Суддя визначає, чи є у особи обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань.
Пункт 13,14 Позиції містить стандарти доказування при визначенні обґрунтованості побоювання стати жертвою переслідування. Так, не зважаючи на те, що вираження "обґрунтовані побоювання" складається з двох елементів, один суб'єктивний (побоювання) та один об'єктивний (цілком обґрунтовані), обидва повинні оцінюватися разом, тобто, заявник повинен довести, що такі побоювання є обґрунтованими.
З урахуванням вищевикладеного, суд приходить до висновку, що ОСОБА_1 не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідування на території країни походження - Азербайджанської Республіки - за ознаками раси, віросповідання, національними ознаками громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що є підставою для відмови у наданні особі статусу біженця,
Таким чином, суд вважає, що рішення Державної міграційної служби України №75-12 від 17.05.2012р. про відмову в наданні позивачу статусу біженця є обґрунтованим та таким, що винесено у межах повноважень відповідача та у спосіб, передбачений законодавством.
Враховуючи вищевикладене, оцінивши надані сторонами докази в їх сукупності в порядку статей 69,70,86 Кодексу адміністративного судочинства України, суд дійшов висновку, що у задоволенні позовних вимог необхідно відмовити.
Відповідно до ст.94 КАС України, якщо судовим рішенням позивачеві відмовлено у задоволенні позову повністю, сплачений ним судовий збір не повертається.
В судовому засіданні 25.09.12р. проголошено вступну та резолютивну частини постанови. Відповідно до ст. 160 КАС України повний текст постанови виготовлено 28.09.2012р.
На підставі викладеного, керуючись статтями 94, 158-163, 167 КАС України, суд
ПОСТАНОВИВ:
В задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.
Постанова набирає законної сили через 10 днів з дня її проголошення. Якщо проголошено вступну та резолютивну частину постанови або справу розглянуто у порядку письмового провадження, постанова набирає законної сили через 10 днів з дня її отримання у разі неподання апеляційної скарги.
У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.
Апеляційна скарга подається до Севастопольського апеляційного адміністративного суду через Окружний адміністративний суд Автономної Республіки Крим протягом 10 днів з дня проголошення. У разі проголошення вступної та резолютивної частини постанови або розгляду справи у порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом 10 днів з дня отримання копії постанови.
Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до Севастопольського апеляційного адміністративного суду.
Суддя Александров О.Ю.