ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
4 вересня 2012 року м. Київ
Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:
головуючого Кривенка В.В.,
суддів:Коротких О.А., Кривенди О.В., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б., Тітова Ю.Г., -
розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Грей" (далі - Товариство) до державної податкової інспекції у Гагарінському районі м. Севастополя
далі - ДПІ), треті особи - регіональне відділення Фонду державного майна України в Автономній Республіці Крим та м. Севастополі (далі - відділення ФДМУ), Севастопольська міська рада (далі - Міськрада), про скасування податкового повідомлення-рішення,
в с т а н о в и л а:
У травні 2008 року Товариство звернулося до суду з позовом,
у якому просило скасувати податкове повідомлення-рішення ДПІ від
19 лютого 2008 року № 0001512310/0 (далі - податкове повідомлення-рішення) на суму 108 824 грн 65 коп., згідно з яким йому нараховано орендну плату в сумі 92 980 грн 75 коп. на підставі пункту 4.2 договору оренди від
3 серпня 2007 року № 151/40 як податок за користування земельною ділянкою, на якій знаходиться об'єкт незавершеного будівництва, та фінансові санкції в сумі 15 843 грн 90 коп. на підставі підпунктів "а", "б" підпункту 4.2.2 пункту 4.2 статті 4, підпунктів 17.1.1 та 17.1.3 пункту 17.1 статті 17 Закону України від 21 грудня 2000 року № 2181-ІІІ "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами і державними цільовими фондами" (далі - Закон № 2181-ІIІ). У результаті проведеної працівниками ДПІ виїзної позапланової перевірки фінансово-господарської діяльності позивача з питань дотримання вимог податкового законодавства щодо правильності нарахування та своєчасності перерахування в бюджет орендної плати за землю за період з 1 липня по 31 грудня 2007 року було складено акт від 8 лютого 2008 року № 658/10/23-124/22306001/14, у якому зазначено про порушення позивачем пунктів 1, 2 статті 19 Закону України від 6 жовтня 1998 року № 161-XIV "Про оренду землі" (далі - Закон
№ 161-XIV), пункту 4.2 договору оренди, статей 2, 5, 7, 19 Закону України від 3 липня 1992 року № 2535-ХІІ "Про плату за землю" (далі - Закон № 2535-ХІІ) та заниження орендної плати за земельні ділянки, розташовані в Гагарінському районі м. Севастополя, за 2007 рік.
Господарський суд м. Севастополя постановою від 7 серпня 2008 року позов задовольнив повністю: скасував оскаржуване податкове повідомлення-рішення у зв'язку з тим, що нарахування такого податкового зобов'язання з орендної плати за користування земельною ділянкою в період добудови об'єкта незавершеного будівництва порушує положення статті 28 Закону України від 14 вересня 2000 року № 1953-ІІІ "Про особливості приватизації об'єктів незавершеного будівництва" (далі - Закон № 1953-ІІІ) та пункт 4.9 договору оренди, якими передбачено користування пільгами з оплати за користування земельною ділянкою, на якій знаходиться об'єкт незавершеного будівництва, на строк будівництва, визначений умовами приватизації. Тобто суд дійшов висновку, що Товариство звільнено від плати за землю у вигляді орендної плати щодо земельної ділянки площею
38,4341 га на хуторі Молочному м. Севастополя до 23 жовтня 2012 року (строк будівництва, визначений умовами приватизації). Суд також дійшов висновку, що право вимагати своєчасне внесення орендної плати має орендодавець, а податковий орган відповідно до статті 27 Закону № 2535-ХІІ наділений повноваженням здійснювати лише контроль за правильністю обчислення і справляння орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, тому ДПІ не має повноважень на стягнення орендної плати, зміну умов договору оренди та втручання у відносини між орендодавцем і орендарем.
Севастопольський апеляційний адміністративний суд ухвалою від
15 жовтня 2008 року постанову суду першої інстанції залишив без змін.
Вищий адміністративний суд України постановою від
22 лютого 2012 року скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалив нове, яким відмовив у задоволенні позовних вимог. Відмовляючи у задоволенні позову, суд касаційної інстанції керувався вимогами пункту 3 частини першої статті 9, статей 14, 20 Закону України від
25 червня 1991 року № 1251-XII "Про систему оподаткування" (далі - Закон № 1251-XII), статей 26, 27 Закону № 2535-ХІІ та пункту 17.1 статті 17 Закону № 2181-ІIІ, погодившись із позицією ДПІ про обґрунтованість нарахування орендної плати за землю, оскільки об'єктом плати за землю є земельна ділянка, на якій знаходиться об'єкт незавершеного будівництва і яка перебуває в користуванні на умовах оренди, тому надав перевагу Закону № 2535-ХІІ, який регулює відносини щодо плати за орендне користування цією земельною ділянкою.
У заяві про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого адміністративного суду України від 22 лютого 2012 року з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), Товариство просить рішення суду касаційної інстанції скасувати і залишити в силі постанову суду першої та ухвалу суду апеляційної інстанцій, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом у подібних правовідносинах одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 28 Закону
№ 1953-ІІІ, в якій ідеться про звільнення від плати за землю щодо земельної ділянки, на якій розташовано об'єкт незавершеного будівництва, на строк будівництва, визначений умовами приватизації.
На обґрунтування заяви Товариство додало копії ухвали Вищого адміністративного суду України від 6 грудня 2007 року (справа
№ К-29481/06) і постанов Вищого господарського суду України від
5 квітня 2005 року (справа № 11/356) та 12 червня 2008 року (справа № 3/414-5067), які, на думку заявника, підтверджують неоднакове застосування касаційними судами одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах.
Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що заява Товариства про перегляд оскаржуваного рішення Вищого адміністративного суду України підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
У справі, що розглядається, касаційний суд, скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позовних вимог і відмовляючи у їх задоволенні, виходив із того, що оскільки об'єктом плати за землю є земельна ділянка, яка перебуває у користуванні, у тому числі на умовах оренди, на якій знаходиться об'єкт незавершеного будівництва, то в цьому випадку застосовуються вимоги пункту 3 частини першої статті 9, статей 14, 20 Закону № 1251-XII, статей 26, 27 Закону № 2535-ХІІ та пункту 17.1 статті 17 Закону № 2181-ІIІ.
Водночас в ухвалі Вищого адміністративного суду України від
6 грудня 2007 року (справа № К-29481/06) і постановах Вищого господарського суду України від 5 квітня 2005 року (справа № 11/356) та
12 червня 2008 року (справа № 3/414-5067), наданих на підтвердження неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права, касаційні суди, посилаючись на статтю 28 Закону № 1953-ІІІ та пункт 16 статті 12 Закону № 2535-ХІІ (яка була чинною на час винесення зазначеної постанови від 5 квітня 2005 року № 11/356), у подібних правовідносинах дійшли висновку, що покупець об'єкта незавершеного будівництва звільняється від земельного податку на земельну ділянку, відведену під такий об'єкт, з моменту придбання об'єкта на строк будівництва, визначений умовами приватизації, а тому нарахування податковою службою орендної плати за користування земельною ділянкою, на якій знаходиться цей об'єкт, як податку є безпідставним.
Вирішуючи питання про усунення неоднакового застосування зазначених норм права, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України виходить із такого.
Закон № 2535-ХІІ визначає розміри та порядок плати за використання земельних ресурсів, а також напрями використання коштів, що надійшли від плати за землю, відповідальність платників та порядок контролю за правильністю обчислення і справляння земельного податку.
Метою Закону № 1953-ІІІ є вдосконалення механізму та прискорення приватизації об'єктів незавершеного будівництва.
Таким чином, Закон № 2535-ХІІ регулює розміри і порядок плати за використання земельних ресурсів, а також встановлює відповідальність платників земельного податку та орендної плати за порушення норм цього закону, а Закон № 1953-ІІІ визначає особливості приватизації об'єктів незавершеного будівництва, включаючи законсервовані об'єкти, у тому числі за ініціативою органів, уповноважених управляти відповідним державним майном, об'єктів незавершеного будівництва, що утримуються на балансах підприємств, які не підлягають приватизації. Тому саме Закон № 1953-ІІІ регулює механізм придбання чи оренди земельної ділянки, на якій знаходиться об'єкт незавершеного будівництва, і, відповідно, порядок справляння орендної плати за таку земельну ділянку. Зокрема, у статті 28 цього Закону зазначено, що покупець об'єкта незавершеного будівництва з моменту придбання об'єкта протягом строку будівництва, визначеного умовами приватизації, звільняється відповідно до закону від плати за землю щодо земельної ділянки, на якій знаходиться цей об'єкт, на строк будівництва, визначений умовами приватизації.
Суди встановили, що відповідно до додаткової угоди до договору купівлі-продажу державного майна від 30 січня 2008 року № 151/40, укладеного між Товариством та відділенням ФДМУ, встановлено строк добудови об'єкта незавершеного будівництва - 5 років з дати оформлення прав землекористування, а 3 серпня 2007 року між Міськрадою та Товариством укладено договір оренди земельної ділянки площею 38,4371 га для добудови та обслуговування об'єктів промбази комбінату залізобетонних виробів на хуторі Молочний м. Севастополя, який зареєстровано 23 жовтня 2007 року. Тому саме до дати, визначеної за зобов'язанням щодо введення в експлуатацію об'єкта, Товариство користується пільгами щодо сплати коштів за користування земельною ділянкою, на якій знаходиться об'єкт незавершеного будівництва.
Таким чином, Вищий адміністративний суд України, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та відмовляючи в задоволенні позову, помилково застосував положення Закону № 2535-ХІІ, не врахувавши особливостей положень статті 28 Закону № 1953-ІІІ. При цьому не можна розглядати норми цих законів як загальні та спеціальні, адже вони регулюють різні правовідносини, які не конкурують між собою, оскільки мають різні предмети регулювання.
Відповідно до частини першої статті 243 КАС суд задовольняє заяву в разі неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Згідно з частиною другою зазначеної статті якщо суд установить, що судове рішення у справі, яка переглядається, є незаконним, він скасовує його повністю або частково і направляє справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Оскільки касаційний суд у справі, що розглядається, неправильно застосував норми матеріального права, то заява Товариства підлягає частковому задоволенню, ухвалене судом рішення - скасуванню, а справа - направленню на новий касаційний розгляд.
Ураховуючи наведене та керуючись статтями 241-243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України
п о с т а н о в и л а:
Заяву товариства з обмеженою відповідальністю "Грей" задовольнити частково.
Постанову Вищого адміністративного суду України від
22 лютого 2012 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий В.В. Кривенко
Судді: О.А. Коротких О.В. Кривенда
В.Л. Маринченко П.В. Панталієнко
О.Б. Прокопенко Ю.Г. Тітов