Справа № 22-ц-664\2007 рік Головуючий у 1 інстанції Чебанов О.О.
Категорія 5 Суддя-доповідач Кочегарова Л.М.
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМУКРАЇНИ
26 липня 2007 року колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Донецької області в складі:
головуючого Ігнатоля Т.Г.
суддів Кучерявої В.Ф., Кочегарової Л.М.
при секретарі Фік К.В. розглянувши у судовому засіданні в місті Маріуполі справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності на частину будинку, поділ його в натурі та вселення,
за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання таким, що втратив право користування жилим приміщенням,
за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4, що діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх дітей про визнання договорів купівлі-продажу та дарування недійсними,
за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про визнання правочину дійсним, визнання права власності на нерухоме майно та визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням
за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Приморського районного суду міста Маріуполя від 15 червня 2007року,
встановила:
Рішенням Приморського районного суду міста Маріуполя від 15 червня 2007 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 та ОСОБА_1 відмовлено.
Позовні вимоги ОСОБА_3 задоволені частково. Визнано дійсними договір купівлі-продажу будинку АДРЕСА_1, укладений 29 жовтня 2003 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_3 та договір дарування цього ж будинку, укладений 28 січня 2004 року між ОСОБА_3 і ОСОБА_4
За ОСОБА_4 та її дітьми ОСОБА_6 і ОСОБА_5 визнано право власності на зазначений будинок.
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить рішення скасувати і постановити нове рішення, яким визнати за ним право власності на 1\2 частку будинку, виділити цю частку в натурі, вселити до будинку, визнати частково недійсним договори купівлі-продажу та дарування, відмовивши в позові ОСОБА_4
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_2 та його представника ОСОБА_7, які доводи скарги підтримали, заперечення ОСОБА_1 і ОСОБА_4, які просили відмовити у задоволенні скарги, думку прокурора ОСОБА_8, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів
вважає, що скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду скасуванню в частині відмови ОСОБА_4 у позові до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим будинком з постановою нового рішення з таких підстав.
Судом встановлено і це підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 продала свою трикімнатну квартиру і 16 листопада 1995 року придбала будинок АДРЕСА_1 за 300 млн.крб. З 28 травня 1996 року ОСОБА_13ареєструвалася до будинку. ОСОБА_2, з яким ОСОБА_1 перебувала у фактично шлюбних відносинах, в 1999 році продав свій будинок по АДРЕСА_2 за 1600 доларів США і зареєструвався у спірному будинку 22 грудня 1999 року. В серпні 2002 року сімейні відносини ОСОБА_1 і ОСОБА_2 припинилися і він виїхав з будинку. За договором купівлі-продажу від 29 жовтня 2003 року ОСОБА_1 продала, а ОСОБА_3 купила будинок АДРЕСА_1 за 50 635 грн. (9500 доларів США).
28 січня 2004 року ОСОБА_3 подарувала будинок своїй матері ОСОБА_4, яка разом з двома неповнолітніми дітьми поселилася до цього будинку і проживає в ньому до теперішнього часу.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції повно, всебічно і об"єктивно встановив обставини справи пов"язані з правом ОСОБА_2 на спірний будинок, правильно встановив характер правовідносин між сторонами і дійшов обґрунтованого висновку, що ОСОБА_1 придбала будинок АДРЕСА_1 за власні кошти. ОСОБА_2 не надав суду доказів того, що між ним та ОСОБА_1 існувала домовленість про утворення сумісної власності шляхом придбання спірного будинку, що він передав ОСОБА_1 гроші від продажу власного будинку та реалізації акцій, що за рахунок його коштів будинок істотно збільшився і тому він має право на 1\2 частину будинку, поділ його в натурі та вселення.
Згідно ст. 112 ЦК України майно може належати на праві загальної власності двом або декілька громадянам. Розрізнюється загальна власність з визначенням часток (часткова власність) або без визначення часток (сумісна власність).
В п.5 постанови Пленуму Верховного Суду України № 20 від 22 грудня 1995 року „ Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності", з наступними змінами зазначено, що спільною сумісною власністю є, крім іншого, майно, належне подружжям за час шлюбу. В інших випадках спільна власність громадян є частковою. Якщо розмір часток у такій власності не було визначено і учасники спільної власності при придбанні майна не виходили з рівності їх часток, розмір частки кожного з них визначається ступенем його участі працею і коштами у створенні спільної власності.
Таким чином, з урахуванням положень матеріального права та обставин справи, рішення суду про відмову ОСОБА_2 у позові про визнання права власності на частину будинку, поділ його в натурі та вселення є законним і підстав для його скасування немає.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 висновків суду не спростовують.
Нових доказів чи обставин, які не були предметом розгляду у суді першої інстанції та могли вплинути на рішення суду ОСОБА_2 апеляційному суду не надано.
Застосування судом першої інстанції норм матеріального права, які почали діяти з 1 січня 2004 року не призвело до неправильного вирішення спору.
Відповідно до 4.1,3 ст.303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.
В даному випадку, колегія суддів встановила неправильне застосування норм матеріального права і порушення норм процесуального права при постановленні рішення суду в частині відмови ОСОБА_4 у позові до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.
Тому при розгляді апеляційної скарги ОСОБА_2 апеляційний суд вважає можливим вийти за межі її доводів.
Відповідно до ст.309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення є порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права. Порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
Із справи вбачається, що в 2005 році ОСОБА_4 зверталася до суду з позовом про визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування жилим приміщенням.
У січні 2007 року ОСОБА_4 звернулася до суду з подібним позовом, однак зазначала, що після постановленого 14 грудня 2005 року рішення про відмову їй у позові, ОСОБА_2 ніколи не виказував наміру поселитися до будинку, обов"язки по утриманню будинком не ніс.
Розглядаючи ці позовні вимоги ОСОБА_4, суд першої інстанції припустився протиріччя в своїх висновках, що призвело до неправильного рішення.
Суд зазначив, що 14 грудня 2005 року було постановлено рішення Приморського районного суду М.Маріуполя про відмову ОСОБА_4 в аналогічному позові, а тому відповідно до п.2 ч.1 ст.205 ЦПК України провадження по справі підлягає закриттю. При цьому рішенням суду ОСОБА_4 у позові відмовлено.
З такими висновками погодитися не можна.
Згідно ст. 71,163 ЖК України при тимчасовій відсутності наймача або ч.1енів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.
З матеріалів справи та рішення Приморського районного суду М.Маріуполя вбачається, що ОСОБА_4 було відмовлено у позові про визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування жилим приміщенням в будинку АДРЕСА_1, оскільки він не проживає у спірному будинку більше 6 місяців, починаючи з січня 2004 року (т.2 а.с.57).
З позовної заяви ОСОБА_4 від 27 січня 2007 року вбачається, що після постановления рішення 14 грудня 2005 року ОСОБА_2 до будинку не поселявся, мешкає за іншою адресою, його речей в будинку немає.
Цих обставин ОСОБА_2 не заперечував та не спростував і доказів про те, що йому чинилися перешкоди для проживання у будинку ні суду першої інстанції, ні апеляційному суду не надав.
Факт не проживання ОСОБА_2 без поважних причин у спірному будинку після 14 грудня 2005 року підтверджується крім його пояснень, поясненнями ОСОБА_1, розпискою ОСОБА_2 про отримання особистого майна, актом житлових органів, договором від 6 березня 2003 року (т.1 а.с. 13, 94, т.2 а.с.59-62).
Підтримуючи свої позовні вимоги про визнання права власності на частину будинку, ОСОБА_2 просив про вселення до цього будинку.
Між тим, суд, відмовляючи ОСОБА_4 у позові про визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування будинком АДРЕСА_1, одночасно відмовив і ОСОБА_2 у позові про вселення до спірного будинку.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що рішення суду в частині відмови ОСОБА_4 у позові про визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування спірним будинком підлягає скасуванню з задоволенням цього позову і визнанням ОСОБА_2 таким, що втратив право користування жилим приміщенням в будинку АДРЕСА_1.
Керуючись ст.ст.303,307,309 ЦПК України, колегія суддів,-
вирішила :
апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення Приморського районного суду міста Маріуполя від 15 червня 2007 року в частині відмови ОСОБА_4 у позові про визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування жилим приміщенням скасувати.
Позовні вимоги ОСОБА_4 в цій частині задовольнити.
Визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування жилим приміщенням у будинку АДРЕСА_1.
В решті частини рішення суду залишити без змін.
Рішення набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржено протягом двох місяців з дня набрання законної сили шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.