Справа № 22-1015\2006 рік                                Головуючий у 1 інстанції Васильченко О.Г.

Категорія 18                                                                                       Доповідач Кочегарова Л.М.

УХВАЛА Іменем України

17  жовтня 2006 року колегія  суддів  судової палати у  цивільних справах апеляційного суду Донецької області в складі:

головуючого  Песоцької Л.І.

суддів Дяченка В.М., Кочегарової Л.М.

при секретарі Мамасуєвій К.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Маріуполі справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення боргу за апеляційною скаргою позивача на рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя від 16 серпня 2006 року,

встановила:

У липні 2002 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення суми боргу.

У червні 2006 року та у серпні 2006 року позивач доповнив свої позовні вимоги. Просив стягнути солідарно з відповідачів, як з позичальників, суми боргу з урахуванням індексу інфляції, 3% річних з простроченої суми, відшкодувати моральну шкоду та стягнути судові витрати по справі.

Рішенням Жовтневого районного суду міста Маріуполя    від    16 серпня 2006 року   позовна заява   ОСОБА_1 задоволена частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь позивача суму боргу 26 318 грн. 96 коп., судовий збір 448 грн.45 коп. та судові витрати 28 грн.14 коп., з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 - суму боргу 18 525 грн.69 коп. та судові витрати 212 грн.75 коп. В решті позову відмовлено.

Ухвалою суду від 28 серпня 2006 року виправлені описки в рішенні суду.

В апеляційній скарзі позивач просить рішення скасувати, постановити нове рішення і задовольнити його вимоги в повному обсязі, посилаючись на те, що висновки суду не відповідають обставинам справи, нормам матеріального і процесуального права. Зокрема вважає, що відповідальність за договором позики повинні нести всі відповідачі солідарно.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивача, який доводи скарги підтримав, заперечення відповідачки ОСОБА_3 та її представника ОСОБА_6, які просили відмовити у задоволенні скарги, перевіривши законність і обгрунтованість рішення суду та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст.308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення

з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасовано правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Відмовляючи ОСОБА_1 у позові про стягнення залишку боргу з ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 і ОСОБА_5, як позичальників, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_3 і ОСОБА_5 гроші за договорами позики не отримували, не брали на себе зобов'язань за виконання умов договорів ОСОБА_2 і ОСОБА_4.

Висновки суду є обгрунтованими і відповідають обставинам справи.

Судом встановлено і це підтверджується матеріалами справи, що 27 березня 1999 року і 27 квітня 1999 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 були укладені договори позики, згідно з якими ОСОБА_1 передав, а ОСОБА_2 отримав грошові кошти в розмірі відповідно 6051 грн.92 коп. та 8075 грн. За умовами договорів ОСОБА_2 повинен був сплатити борг до 27 липня 1999 року. Позивачу було повернуто відповідно 1237 грн. і 1235 грн. У встановлений договором строк ОСОБА_2 борг повністю не повернув і на час звернення позивача до суду залишок становив за двома договорами 4814 грн.92 коп. і 6840 грн.

27 грудня 1999 року між ОСОБА_4. і ОСОБА_1 було укладено договір позики, за яким ОСОБА_4 отримала в борг 12 330 грн. строком до 27 червня 2000         року, але повернула тільки частку грошових коштів і залишок боргу становив 10 655 грн.

Згідно ст.374 ЦК України ( в редакції 1963 року) за договором позики одна сторона (позикодавець) передає другій стороні (позичальникові) у власність (в оперативне управління) гроші або речі визначені родовими ознаками, а позичальник зобов"язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості.

Згідно з положеннями ст.214 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов"язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних з простроченої суми, якщо законом або договором не встановлений інший розмір процентів.

Підтримуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 визначив суми повернення боргу відповідачами з урахуванням індексів інфляції та трьох процентів річних від простроченої суми на час розгляду справи.

Заперечень від ОСОБА_2 і ОСОБА_4 щодо повернення суми боргу з урахуванням відповідальності за порушень зобов"язань не надійшло.

Таким чином з урахуванням норм матеріального права і обставин справи, суд прийшов до правильного висновку, що у зв"язку з порушенням умов договорів позики, позичальники ОСОБА_2 і ОСОБА_4 повинні повернути позикодавцеві залишок грошових коштів за договорами позики та повинні нести відповідальність за порушення грошового зобов"язання.

Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

В апеляційній скарзі позивач посилався на те, що суд прийшов до невірного висновку, що відповідальність за договором позики повинні нести не всі відповідачі, а тільки ОСОБА_2 і ОСОБА_4.

Однак ці доводи є безпідставними і спростовуються матеріалами справи.

З позовної заяви ОСОБА_1 вбачається, що він звернувся з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 і ОСОБА_5 про стягнення суми боргу, як до позичальників і просив стягнути з них залишок боргу на підставі того, що вони всі виступали в договорах позичальниками.

Між тим, як вбачається з договорів позики, позикодавцем в трьох договорах вказано ОСОБА_1, а позичальниками в договорах від 27 березня 1999 року і 27 квітня 1999 року зазначено ОСОБА_2, а в договорі від 27 грудня 1999 року -ОСОБА_4.

Ці обставини підтверджуються відповідними записами в договорах та підписами ОСОБА_2 і ОСОБА_4, як позичальниками.

Крім того, з пояснень ОСОБА_1 в судовому засіданні апеляційного суду вбачається, що гроші за договорами позики безпосередньо отримали ОСОБА_2 і ОСОБА_4, які в наступному частково виплачували борг.

Той факт, що в договорі від 27 березня 1999 року є підпис ОСОБА_5 про повернення частини боргу в сумі 414 грн., не є підставою для стягнення з нього залишку боргу, оскільки він не був позичальником за цим договором.

Колегія суддів приходить до висновку, що передбачених законом підстав для покладення солідарної відповідальності по поверненню суми боргу ОСОБА_1 на ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 і ОСОБА_5, як позичальників, немає.

Інші доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують і не є підставою для зміни рішення.

Рішення суду є обгрунтованим, відповідає вимогам ст.ст. 10,60,212,213 ЦПК України. Застосування судом першої інстанції положень ЦК України в редакції від 16 січня 2003 року не призвело до неправильного рішення по справі.

Керуючись ст.ст.303,307,308 ЦПК України, колегія суддів,-

ухвалила:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити.

Рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя від 16 серпня 2006 року залишити без змін.